Постанова

від 23.10.2013 по справі 817/3540/13-а

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 817/3540/13-а

23 жовтня 2013 року 12год. 40хв. м. Рівне

Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Жуковської Л.А. за участю секретаря судового засідання Деркач Н.А. та сторін і інших осіб, які беруть участь у справі:

позивача: представник ОСОБА_1,

відповідача: представник Довгалюк І.Л.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом

Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

до Державної податкової інспекції у м.Рівному Головного управління Міндоходів у Рівненській області

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 (по тексту постанови - ФОП ОСОБА_4) звернулася з позовом до Державної податкової інспекції у м.Рівному Головного управління Міндоходів у Рівненській області (по тексту постанови - ДПІ в Рівному) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення №0000851745 від 09.07.2013 року.

В обґрунтування позову зазначає, що висновки податкового органу, які викладені в акті перевірки та покладені в основу оспорюваного податкового повідомлення-рішення, не відповідають фактичним обставинам справи. Вказує, що бухгалтерські документи, якими оформлені господарські операції позивача з ПП «Максимус М» в силу Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" №996-XIV від 16.07.1999 року є первинними документами, оскільки мають всі необхідні встановлені законом обов'язкові реквізити. Стверджує, що господарські операції позивача з даним контрагентом є реальними і підстав вважати їх безтоварними немає. У зв'язку з чим вважає висновки акта перевірки про порушення вимог Податкового кодексу України необґрунтованими і такими, що ґрунтуються на припущеннях осіб, що здійснювали перевірку, а оспорюване в справі податкове повідомлення-рішення є протиправним і таким, що підлягає скасуванню.

Відповідач позов не визнав, подав письмове заперечення.

В обґрунтування заперечень зазначає, що ФОП ОСОБА_4 для перевірки не надано підтверджуючих документів щодо використання у своїй фінансово - господарській діяльності складських, офісних приміщень, транспортних засобів, не надано договору поставки товару з ПП «Максимус М», підтверджуючих документів на оплату товару, отриманого від ПП «Максимус М», підтверджуючих документів щодо транспортування товару, які оформлені згідно чинного законодавства що підтверджують взаємовідносини з ПП «Максимус М» за серпень 2011 p., вересень 2011 p., листопад 2011 року.

Крім того вказує, що правочини, які здійснені ПП «Максимус М» з його підприємствами-постачальниками є такими, що не спрямовані на реальне настання правових наслідків, мають ознаки безтоварних операцій та суперечать інтересам держави і є недійсними.

Вважає, що взаємовідносини позивача з ПП «Максимус М» здійснені без мети реального настання правових наслідків, лише з метою заниження об'єкта оподаткування та несплати податків.

У судовому засіданні представник позивача позов підтримав повністю з підстав, викладених у позовній заяві, просив його задовольнити.

У судовому представник відповідача позов не визнала з підстав, викладених у письмовому запереченні, долученому до матеріалів справи.

У зв'язку з наведеним, просила суд в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши письмові докази, суд прийшов до висновку, що позов підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що ДПІ у м. Рівному була проведена позапланова невиїзна перевірка суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_4 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1) з питань правомірності формування податкового кредиту з податку на додану вартість по взаєморозрахунках з ПП «МАКСИМУС М» (код ЄДРПОУ 36142817) за серпень 2011 p., вересень 2011 p., листопад 2011 p.

За результатами перевірки складено відповідний акт за №86/1745/НОМЕР_1 від 25.06.2013 р. яким встановлені наступні порушення п.198.3, п.198.6 ст.198 Податкового Кодексу України, ОСОБА_4 завищено податковий кредит по ПДВ в сумі 1117,25 грн. (за серпень 2011 року - 675, 00 грн., за вересень 2011 року - 293, 75 грн., за листопад 2011 року - 148, 50 грн.) по безтоварним операціях з ПП «МАКСИМУС М» (код ЄДРПОУ 36142817).

На підставі акта перевірки за №86/1745/НОМЕР_1 від 25.06.2013 р. ДПІ у м. Рівному прийнято податкове повідомлення-рішення №0000851745 від 09.07.2013 року, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання за платежем «податок на додану вартість» в розмірі 1396, 56 гривень (в тому числі за основним платежем - 1117, 25 грн., та за штрафними (фінансовими) санкціями - 279, 31 грн.).

ОСОБА_4 здійснено процедуру адміністративного оскарження податкового повідомлення-рішення. Позивачем було подано первинну скаргу, вих. № 02/07 від 16.07.2013 р. Проте в Рішенні про результати розгляду скарги, вих. № 304/14/10-210/206 від 05.09.2013 p., податковий орган не взяв до уваги твердження наведені в скарзі та залишив без змін податкове повідомлення - рішення.

Також була подана вторинна скарга, вих. № 03 від 12.09.2013 p., проте і в Рішенні про результати розгляду вторинної скарги, вих.№4850/2/99-99-10-01-03-14 від 01.10.2013 податковий орган залишив без задоволення скаргу ФОП ОСОБА_4, а рішення - без змін.

Не погоджуючись з прийнятим податковим повідомленням-рішенням, позивач оскаржив його до суду.

По господарських операціях позивача з ПП «МАКСИМУС М» (код ЄДРПОУ 36142817) судом встановлено наступне.

ФОП ОСОБА_4 здійснювала оптову торгівлю деталями та приладдям для автотранспортних засобів на загальній системі оподаткування.

ФОП ОСОБА_4 мала взаємовідносини з ПП «Максимус М» на загальну суму 6703,50 грн. в т.ч. ПДВ на суму 1117,25 грн. та сформувала податковий кредит з податку на додану вартість в сумі 675 грн. за серпень 2011 року, в сумі 293,75 грн. за вересень 2011 року, в сумі 148,50 грн. за листопад 2011 року, відповідно до отриманих податкових накладних від ПП «Максимус М».

Документами, що свідчать про придбання (приймання) товарів у ПП «Максимус М» являються: видаткова накладна № 198 від 15.08.2011р. на загальну суму 4050,00 грн. ( в т.ч. ПДВ - 675,00 грн.); податкова накладна №9 від 15.08.2011р. на загальну суму 4050,00 грн. (в т.ч. ПДВ - 675,00 грн.); видаткова накладна № 226 від 09.09.2011р. на загальну суму 1762,50 грн. ( в т.ч. ПДВ - 293,76 грн.); видаткова накладна № 295 від 08.11.2011р. на загальну суму 891,00 грн. ( в т.ч. ПДВ - 148,50 грн.); податкова накладна № 5 від 08.11.2011р. на загальну суму 891,00 грн. ( в т.ч. ПДВ- 148,50 грн.); Виписки банку щодо оплати товарів.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

Оцінюючи висновки податкового органу щодо порушення позивачем приписів закону при укладенні правочинів з ПП «Максимус М» без мети настання реальних наслідків, суд враховує, що загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, викладені в статті 203 Цивільного кодексу України. Зокрема, відповідно до п.5 вказаної правової норми, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до приписів статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частини другої статті 215 Цивільного кодексу України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Статтею 207 Господарського кодексу України встановлено, що господарське зобов'язання, котре не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Таким чином, відповідно до презумпції правомірності правочину, установленої статтею 204 ЦК України, всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлено судом на підставі заяви зацікавленої особи після повного та всебічного розгляду питання про недійсність такого правочину. Про недійсність правочину ухвалюється судове рішення.

Разом з тим, будь-які відомості про те, що правочини, укладені між позивачем та його контрагентом, визнані судом недійсними, в матеріалах справах відсутні, представник відповідача на такі судові рішення не покликається.

Відповідно до п.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

На наявність такого вироку в кримінальній справі відповідач не покликається. За таких обставин у суду відсутні підстави для кваліфікації правочину, укладеного між позивачем та ПП «Максимус М», як нікчемного.

При цьому суд зазначає, що нікчемність угод повинно встановлюватися з огляду на приписи цивільного законодавства України в судовому порядку, а не шляхом зменшення за актом перевірки податкового кредиту з податку на додану вартість у платника податку, який має належним чином оформлені податкові накладні, всі належні первинні документи, які доводять реальність вчинення господарської операції та добросовісність дій платника податку, яка полягає у відповідності вчинених ним дій господарській меті.

Надаючи оцінку господарським правовідносинам і безапеляційно вказуючи на нікчемність правочину податковий орган виходить тим самим за межі своєї компетенції щодо недійсності (нікчемності) таких правочинів. Податковий орган із стадії визначення такого правочину недійсним переходить у надання правової оцінки щодо його нікчемності, які за своєю правовою природою мають різне правове навантаження. Адже, встановивши наявність недійсності або нікчемність правочину, між суб'єктами господарювання, позивач має право на вирішення такого питання в межах кримінального, кримінально - процесуального законодавства.

Як вже зазначалось судом, податкове зобов'язання по податку на додану вартість визначено позивачу у зв'язку з віднесенням до складу валових витрат коштів, сплачених контрагентам в оплату за придбані товари та формуванням за рахунок сум податку на додану вартість, сплачених контрагентам позивача у складі ціни придбаних товарів, податкового кредиту з податку на додану вартість. Оскільки за висновком податкового органу угоди з поставки товарів є нікчемними, то і формування податкового кредиту вчинено позивачем незаконно.

Таким чином, вирішення даної справи залежить від доведеності тверджень податкового органу про безтоварність господарських операцій, що покладено в основу висновків про нікчемність правочинів та прийнятого податкового повідомлення-рішення, яке оспорюється в даній справі.

Відповідно до статей 11, 71 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З приводу визначення позивачем податкових зобов'язань по податку на додану вартість, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" №996-XIV від 16.07.1999 року (надалі - Закон України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні"), господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складенні під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - після її закінчення.

Згідно абзацу 2 п.2.1. Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 за номером 168/704, господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.

Аналіз вказаних норм свідчить про те, що будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичне здійснення господарської операції відсутнє, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені законодавством. Визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричинити реальні зміни майнового стану платника податків.

Вимога щодо реальної зміни майнового стану суб'єкта господарювання кореспондує з положеннями розділів ІІІ, V Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI (надалі - Податковий кодекс України), якими встановлено порядок формування платниками податків валових витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість та визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток підприємств і податком на додану вартість.

Згідно п.135.1. ст. 135 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI доходи, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, включаються до доходів звітного періоду за датою, визначеною відповідно до статті 137, на підставі документів, зазначених у пункті 135.2 цієї статті, та складаються з доходу від операційної діяльності, який визначається відповідно до пункту 135.4 цієї статті та інших доходів, які визначаються відповідно до пункту 135.5 цієї статті, за винятком доходів, визначених у пункті 135.3 цієї статті та у статті 136 цього Кодексу. У відповідності до п. 135.2. ст. 135 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI доходи визначаються на підставі первинних документів, що підтверджують отримання платником податку доходів, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього кодексу.

В п. 138.2 ст. 138 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI, визначено, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів.

Згідно з абзацом 11 статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до пункту 200.1 ст. 200 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду

В свою чергу, відповідно до пп. "а" п. 198.1 ст. 198 розділу V Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Згідно з п. 198.2 ст. 198 розділу V Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI, датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: або дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Пунктом 198.6 статті 198 розділу V Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI передбачено, що до податкового кредиту не відносяться суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Як вже зазначалось, до складу податкового кредиту позивач включив суми податку на додану вартість, сплачені ним у складі ціни придбання товарів (робіт, послуг), підтверджені податковими накладними.

Надані позивачем для перевірки та в судове засідання податкові накладні, виписані ПП «МАКСИМУС М» (код ЄДРПОУ 36142817) відповідають вимогам ст.201 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI, претензії щодо їх форми та змісту у відповідача відсутні.

При цьому суд зазначає, що при дослідженні факту здійснення господарських операцій, що були підставою для формування витрат та податкового кредиту платника податків, оцінювати слід відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовано дані податкового обліку. Відносини між учасниками попередніх ланок постачання товарів не мають безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції, вчиненої між конкретними контрагентами. В разі наявності у органу державної податкової служби інформації щодо порушення окремим платником податків податкового законодавства, негативні наслідки повинні застосовуватися саме щодо цієї особи.

Таким чином, дослідженими в судовому засіданні первинними документами підтверджуються факти вчинення господарських операцій документально, такі операції належним чином відображено у бухгалтерському і податковому обліку позивача та у податковій звітності; право на формування податкового кредиту з податку на додану вартість підтверджується податковими накладними, що підтверджує фактичне здійснення позивачем господарських операцій з контрагентом, які стали підставою для формування позивачем податкового кредиту.

Судом встановлено, що контрагент позивача - ПП «МАКСИМУС М» у встановленому порядку був зареєстрованим платником податку на додану вартість із правом виписування податкових накладних, мав відповідне свідоцтво платника податку.

Вказані обставини доводять, що ПП «МАКСИМУС М» володіло необхідною право- та дієздатністю для вчинення господарських операцій, на момент здійснення господарських операцій.

Таким чином, висновки податкового органу про неправомірне формування позивачем податкового кредиту, та як наслідок заниження податку на додану вартість, є безпідставними.

Крім того, суд зазначає, що згідно ст. 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

При цьому, нормами Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI не встановлено обов'язку покупця сплачувати податок на додану вартість до бюджету у разі несплати продавцем товару або іншою особою суми податку на додану вартість, отриманої від покупця у складі ціни товару. Відповідно до положень Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI сума податку на додану вартість, включена до ціни товару, є податковим зобов'язанням продавця товару і саме продавець товару має сплачувати даний податок до бюджету.

Статтею 61 Конституції України встановлено, що юридична відповідальність має індивідуальний характер.

На підставі вищевикладеного висновки податкового органу про порушення позивачем вимог пунктів 198.3, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI, що призвело до заниження податку на додану вартість, є безпідставними.

Частиною 2 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції" (пункт 1) України визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції. Європейський суд з прав людини розкриває принцип верховенства права через формулювання вимог, які він виводить з цього принципу.

Так у справі "БУЛВЕС АД проти Болгарії" (№ 3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 22.01.2009 зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати податок на додану вартість другий раз, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стануть надмірним тягарем для платника податку, що порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства.

Приймаючи рішення у даній справі, суд виходить із повноважень, визначених частиною другою статті 162 КАС України, тому адміністративний позов слід задовольнити шляхом прийняття постанови про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення ДПІ у м. Рівному №0000851745 від 09.07.2013 року.

Судові витрати присуджуються на користь позивача відповідно до ч.1 ст.94 КАС України.

Керуючись статтями 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у м.Рівному Головного управління Міндоходів у Рівненській області №0000851745 від 09.07.2013 року.

Присудити на користь позивача Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 із Державного бюджету судовий збір у розмірі 114, 70 грн.

Постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга подається до Житомирського апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Житомирського апеляційного адміністративного суду.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 КАС України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Суддя Жуковська Л.А.