Рішення

від 22.10.2013 по справі 530/1991/13-ц

ЗІНЬКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 530/1991/13-ц

Номер провадження 2/530/740/13

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.10.2013 року м. Зіньків

Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючого-судді Должко С.Р., при секретарі Водолага Л.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Зіньків справу за позовом

ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ТОВ "Каміа", Відділу держземагенства у Зіньківському районі про визнання договору оренди землі недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Зіньківського районного суду Полтавської області знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ТОВ "Каміа", Відділу держземагенства у Зіньківському районі про визнання договору оренди землі недійсним.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_3 підтримала заявлені позивачами вимоги в повному обсязі.

Представник відповідача, ОСОБА_4, не визнала позовних вимог, просила по них відмовити.

Представник відповідача, Відділу держземагенства у Зіньківському районі, в судове засідання не з'явився, але надав до суду заяву, в якій просив розгляд справи провести без його участі.

Заслухавши сторони та дослідивши наявні матеріали справи, суд знаходить, що заявлені вимоги не обґрунтовані і такі, що не підлягають до задоволення.

У відповідності до ст.. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких, суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цивільно-процесуального кодексу України.

Відповідно ст. 213 ЦПК України, - рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як передбачено нормою ст. 2 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право". Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 В«Про судове рішення у цивільній справіВ» , - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

За змістом ст. 10 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ч. 5 ст. З Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.

Відповідно до ст.93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Частиною 1 статті 14 Закону України «Про оренду землі» визначено, що договір оренди укладається у письмовій формі, статтею 18 Закону встановлено, що договір оренди землі набуває чинності після його державної реєстрації.

Відповідно до п.2 Порядку державної реєстрації договорів оренди землі, затвердженого постановою КМУ від 25.12.1998 року за № 2073, державна реєстрація договорів оренди є офіційним визнанням і підтвердженням державою факту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок.

Згідно ч.ч.1, 3 ст.203 ЦК України - зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Участині 1 ст.215 ЦК України вказано - підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст.203 цього Кодексу

У відповідності до ст.626 ЦК України договором є домовленість двох сторін, спрямована на встановлення або припинення цивільних прав та обов'язків.

Як вбачається з матеріалів справи та не оспорюється сторонами ОСОБА_5, відповідно до державного акта РІ №521159, виданого 19 грудня 2001 року Тарасівською сільською радою Зіньківського району Полтавської області та зареєстрованого в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №637 є власником земельної ділянки, на праві приватної власності, площею 2,77 га, розташованої на території Тарасівської сільської ради, Зіньківського району, Полтавської області, переданої для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

ОСОБА_5 4 грудня 2007 року підписав із ТОВ «Каміа», відповідачем по справі, договір оренди даної земельної ділянки площею 2,77 га, строком на 4 роки і 11 місяців, відповідно до копії договору оренди землі № Т-035 (а.с.5-6).

Відповідно до ч.2 ст.637 ЦК України у разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.

Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до ст.213 цього Кодексу.

Відповідно до ч.2 ст.14 ЗУ "Про оренду землі" типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України.

Зі змісту укладеного між сторонами договору оренди землі вбачається, що він відповідає Типовому договору оренди землі, затвердженого постановою КМУ від 03.03.2004 року №220 (із змінами, внесеними згідно з Постановами КМУ №1724 від 13.12.2006 року, №780 від 03.09.2008 року).

Відповідно до п.1 укладеного договору орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Тарасівської сільської ради, Зіньківського району, Полтавської області.

Пунктом 8 договору визначено, що він укладений на 4 роки і 11 місяців.

Ч.4 ст.15 Закону України «Про оренду землі» визначено, що невід'ємною частиною договору оренди землі зокрема є план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду, кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів, акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), акт приймання - передачі об'єкта оренди.

Згідно копії акта приймання-передачі земельної ділянки по договору оренди земельної ділянки №Т-035 від 04.12.2007 року орендодавець, ОСОБА_5, передав орендарю, директору ТОВ «Каміа» свою земельну ділянку площею 2,77 га, розташовану на території Тарасівської сільської ради, Зіньківського району, Полтавської області, передану йому для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. (а.с.7).

Відповідно до копії акта визначення меж земельної ділянки в натурі ( на місцевості) ( кадастровий номер №5321386400:00:009:0034) від 04.12.2007 року, який складено на підставі договору оренди землі в присутності орендодавця, ОСОБА_5, орендаря, в особі директора ТОВ «Каміа», проведено визначення меж земельної ділянки площею 2,77 га, розташованої на території Тарасівської сільської ради, Зіньківського району, Полтавської області. Зауваження у сторін: «відсутні» (а.с.9).

На момент укладання договору ОСОБА_5, сторони задовольняли його умови, про що свідчать їх підписи у договорі. Також реєстратор провів реєстрацію договору як такого, що відповідає чинному законодавству, що ніким не оспорювалось.

Суд вважає, що між сторонами договору була досягнута домовленість щодо строку дії договору, оскільки у п.43 укладеного договору чітко визначено, що договір набирає чинності після підписання сторонами та після його державної реєстрації, що цілком відповідає законодавству, яке існувало на час укладення договору, а саме ч.1 ст.20 Закону України «Про оренду землі», в якій вказано, що укладений договір підлягає державній реєстрації, ч. 1 ст.210 Цивільного кодексу України, передбачає, що правочин, який підлягає державній реєстрації є вчиненим з моменту його державної реєстрації, ч.2 ст.125 Земельного кодексу України, в якій визначено, що право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації та ч.3 ст.640 Цивільного кодексу України де зазначено, що договір, який підлягає державній реєстрації, є укладеним з моменту його державної реєстрації.

Згідно визначення строку вказаному ч.1 ст.251 Цивільного кодексу України, строком є певний період у часі, він визначається роками, місяцями тижнями, днями або годинами (ч.1 ст.252 ЦК України). Сторонами узгоджено строк дії договору, який становить 4 роки 11 місяців (п.8 договору). З огляду на вказане суд вважає, що сторонами досягнуто істотної умови договору, а саме, його строку, і підстави визнання договору недійсним у зв'язку з недосягненням даної істотної умови відсутні.

Умови недійсності правочину встановлені ст.215 Цивільного кодексу України, а саме: підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст.203 ЦК України (ч.1), недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (ч.2), якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч.3). Згідно ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч.1 ст.638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За змістом ч.1 ст.792 ЦК України - за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Ч. 2 ст. 792 ЦК України вказано, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

На момент укладання договору оренди відповідно до ст.15 Закону України «Про оренду землі» ( в редакції від 01.01.2006 року) істотними умовами договору оренди землі являлися: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

Відповідно до листа Державного комітету України із земельних ресурсів Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» Полтавська регіональна філія №1-9-09,2779 від 07.10.2009 року вказано, що 1 лютого 2008 року ухвалою Зіньківського районного суду Полтавської області заборонено проводити державну реєстрацію договорів оренди землі розташованої на території Тарасівської сільської ради, Зіньківського району, Полтавської області між власниками земельних ділянок ( орендодавцями) та ТОВ « Каміа» в Зіньківському районному відділі Полтавської регіональної філії Державного підприємства « Центр державного земельного кадастру» по цивільній справі за позовом СБК «Україна» до ТОВ «Каміа» та ОСОБА_6 про визнання договорів оренди земельної ділянки недійсними. Також 23 грудня 2008 року ухвалою Зіньківського районного суду Полтавської області заборонено проводити державну реєстрацію договорів оренди землі розташованої на території Тарасівської сільської ради, Зіньківського району, Полтавської області між власниками земельних ділянок (паїв) та ТОВ «Каміа» по цивільній справі за позовом СБК «Україна» до ОСОБА_7, Зіньківського районного відділу Полтавської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру» про скасування державної реєстрації, договору оренди землі.

Таким чином договір № Т-035 оренди земельної ділянки площею 2,77 га укладений між ОСОБА_5 4 грудня 2007 року з одної сторони та ТОВ «Каміа», відповідачем по справі, з іншої відповідав нормам чинного законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Орендар та орендодавець після підписання договору віднесли його для реєстрації в Зіньківський районний відділ Полтавської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру», тобто виконали всі дії, як того вимагав закон. Зіньківський районний відділ Полтавської регіональної філії Державного підприємства « Центр державного земельного кадастру», в свою чергу перевірив відповідність договору чинному законодавству, та повноваження сторін. 30 жовтня 2008 року ОСОБА_5 помер.

Факт того, що даний договір був зареєстрований у Зіньківському районному відділі Полтавської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру», а саме: 04.03.2010 року за №041055500640, суд розцінює це як невідворотну за даних умов подію (непереборна сила). Здійснюючи державну реєстрацію правочину, держава не обмежила раніше висловлену волю сторін, а лише визнала наслідки їх волевиявлення відповідно до ст.. 319 ЦК України.

Як вбачається з матеріалів справи, сторони в належній формі уклали договір, дійшли згоди щодо усіх істотних умов договору, в тому числі, і щодо умови збереження стану об’єкту оренди, умови договору погодили підписами. В договорі оренди земельної ділянки сторони передбачили всі умови у відповідності до вимог ст.15 ЗУ «Про оренду землі».

Спадкодавець, ОСОБА_5 знав, що на той час була заборона для реєстрації договору, не забирав у ТОВ « Каміа» своєї земельної ділянки, а крім того підписав акт приймання-передачі земельної ділянки, був вільний у здійснені свого права власності, що не заперечується позивачами та відповідачем.

У відповідності до довідки №1312 від 11.10.2013 рок,у виданої ТОВ «Каміа» вказано, що починаючи з моменту набрання чинності Договору оренди землі № Т-035 від 04.12.2007р. ТОВ «Каміа» як орендар здійснює нарахування орендної плати на виконання договору. Станом на 11.10.2013р. всього нараховано та підлягає виплаті 6434,60 грн., в тому числі за 2010 р. нараховано 1167,38 грн.; за 2011р. нараховано 1167,38 грн.; за 2012р. нараховано 2049,92 грн.; за 2013р. нараховано 2049,92 грн..

Враховуючи, що Позивачі не повідомляли Відповідача про проведення державної реєстрації набутого ними права власності, нарахована орендна плата наразі залишається невиплаченою.

Відповідно до п.40 договору № Т-035 оренди земельної ділянки від 04.12.2007 року вказано, що перехід права власності на орендовану земельну ділянку до другої особи не є підставою для зміни або розірвання договору. Право на орендовану земельну ділянку у разі смерті фізичної особи - орендаря, засудження або обмеження її дієздатності за рішенням суду переходить до спадкоємців або інших осіб, які використовують цю земельну ділянку разом з орендарем.

Позивач, ОСОБА_1, згідно копії спадкової справи № 143, після смерті чоловіка подала заяву до Зіньківської державної нотаріальної контори Полтавської області для отримання права на спадщину свого чоловіка, ОСОБА_5.

Відповідно до довідки № 1288 від 07.09.2012 року, виданої Тарасівською сільською радою, Зіньківського району Полтавської області, вказано, що за адресою с. Тарасівка, пров. Береговий-3, Зіньківського району, Полтавської області до дня своєї смерті, 02.11.2008 року, був зареєстрований та проживав ОСОБА_5. Разом з ним були зареєстровані та проживали ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 - дружина, ОСОБА_2, 24.07.1988 року р.н. - син.

За змістом ч. 3 ст. 368 ЦК України, майно набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно частини 1 ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно ст. 60 Сімейного кодексу України, майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Як передбачено ч. 1 ст. 61 Сімейного кодексу України, об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно з ч. 2 ст. 150 Основного Закону України, рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на всій території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Тобто виконання рішень Конституційного Суду як і рішень судів загальної юрисдикції є конституційним обов'язком кожного, починаючи з глави держави і закінчуючи пересічними громадянами. Аналогічні вимоги містяться в ст. 69 Закону України В«Про Конституційний Суд УкраїниВ» , а ст. 70 встановлює порядок виконання рішень і висновків КСУ. На узагальнення судової практики, тлумачення закону, дане Конституційним Судом України є по правовому статусу рішенням, яке для будь якого суду, є обов’язковим до виконання.

Відповідно до Рішення Конституційного суду України від 11 травня 2005 року № 4-рп/2005 у справі № 1-11/2005, де вказано, що Положення пункту 1, абзацу першого пункту 5 статті 4 Закону України "Про власність" ( 697-12 ) у контексті частин першої, сьомої статті 41 Конституції України ( 254к/96-ВР ), у системному зв'язку з частиною третьою статті 81 Господарського кодексу України ( 436-15 ) треба розуміти так, що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, але, здійснюючи своє право, він зобов'язаний не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і суспільства, в тому числі переважне право (яке не є абсолютним) акціонерів закритого акціонерного товариства на придбання акцій, що відчужуються іншими його акціонерами.

Відповідно до ст.. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Зазначене відповідає роз’ясненням у п.23 Постанови Пленуму верховного суду України від 21 грудня 2007 року №11 „ Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжяВ» .

Відповідно до положень ст..65 СК України, дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладені договорів одним із подружжя, вважається що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим з подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Відповідно до п.3 ст.3 ст. 627 ЦК України, сторони є вільними в укладанні договорів та визначенні умов з урахуванням вимог цього кодексу та інших актів цивільного законодавства.

Договір оренди землі від 04.12.2007 року набрав чинності з 04.03.2010 року, діяв протягом 6 років, відповідач (орендар) щороку в строк нараховував орендну плату з урахуванням коефіцієнта індексації (що передбачено п.10 Договору), що не заперечувалось представником позивача у судовому засіданні та підтверджено відповідними довідками відповідача, позивачу (орендодавець) протягом всього періоду нараховувалась орендна плата, заперечень щодо її розміру не мав, з пропозицією до відповідача щодо внесення змін до договору оренди щодо конкретизації його положень чи внесення додаткових умов не звертався, тобто з умовами договору протягом 6 років були згодні, умови договору сторонами виконувалися. Лише 23.08.2013 року позивач звернулася до судуз позовом про визнання договір оренди землі недійсним.

Згідно ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтею 17 Загальної декларації прав людини, передбачено - ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Згідно ст. 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Поняття власності чи «майна» за ст. 1 Першого протоколу Конвенції тлумачиться дуже широко, охоплює цілу низку інтересів економічного характеру. За рішеннями Європейського суду з прав людини «майном» в розумінні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне і обґрунтоване очікування набуття майна або майнового права за укладеним договором.

Укладаючи спірні договори та зазнаючи витрати, пов'язані з орендою землі, ТОВ «Каміа» мало право очікувати набуття права оренди на земельну ділянку за договором в розумінні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції.

А відтак, за встановлених по справі обставин і недоведеності обмеження матеріального права позивачів та реального позбавлення орендодавця того, на що вони розраховували при укладенні договорів оренди, визнання недійсними договору оренди лише на тій підставі, що після укладення договору він зареєстрований був лише в 2010 року, порушує справедливий баланс між правами орендодавця та орендаря, звужує можливості ТОВ «Каміа» мирного володіння, користування орендованою земельною ділянкою в підприємницькій діяльності, чим порушується стаття 1 Протоколу 1 до Конвенції. Для внесення доповнень в договір і приведення його у відповідність до редакції статті 15 Законом України «Про оренду землі», діючої на даний час, у сторін не має будь-яких перешкод, а при відмові однієї із сторін, інша сторона не позбавлена права на судовий захист, врегулювання взаємовідносин сторін зі спірного питання у такий спосіб буде відповідати засадам справедливості, добросовісності і розумності, та вимогам ст. 1 Першого протоколу Конвенції.

Представником позивача не надано суду доказів того, що позивачі, а саме дружина спадкодавця, ОСОБА_1 та її син, ОСОБА_2 не знали, що спадкодавець, ОСОБА_5 уклав договір із ТОВ «Каміа» 04.12.2007 року. Також не надано суду доказів того, що ОСОБА_5 був позбавлений права власності на земельну ділянку пай, що ОСОБА_1 зверталася до суду про визнання вищевказаного договору недійсним в зв’язку з укладенням договору без її згоди спадкодавцем, відповідно до ст..65 СК України. Відповідно до ст..60 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч.1 ст.60 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Проте, на думку суду, позивачі не довели обставини, які б свідчили про недійсність договору оренди землі.

Таким чином, договір оренди землі, укладений між ОСОБА_5 та відповідачем, відповідає чинному законодавству, оскільки на момент його укладення між сторонами було досягнуто згоди по всіх істотних умовах договору, що підтверджується підписами сторін та даний договір зареєстровано в Державному реєстрі земель, добровільно. Тобто, відповідач, ТОВ «Каміа» не порушило публічного порядку правочину, не порушило прав ОСОБА_5.

Судом також встановлено, що після отримання позивачами, ОСОБА_1 та її сином, ОСОБА_2, 13.11.2012 року права власності на земельну ділянку пай, вони уклали договори із Публічним акціонерним Товариством «Автотранспортне підприємство 15339», які зареєстрували у відділі Держземагенства у Зіньківському районі Полтавської області 30.05.2013 року.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Відповідно до ст.3 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Заявляючи позов про визнання недійсним договору оренди землі, позивачі не зазначили, у чому саме полягає порушення їх прав як орендодавців, відповідно до п.40 договору про оренду землі від 04.12.2007 року.

Якщо зміст договору є незрозумілим для сторін, він може бути витлумачений відповідно до ст.ст. 213, 637 ЦК України.

Частиною 3 ст.13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

За таких обставин, вимоги позивача про визнання договору недійсним слід розцінювати як формальний привід для припинення договірних відносин з відповідачем.

Таким чином, суд не вбачає порушення суб'єктивного права, що є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. А тому, вимоги позивачів не підлягають задоволенню, оскільки відсутні законні підстави для цього.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» - «… помилка, внаслідок власного недбальства, незнання закону, чи неправильного його тлумачення не є підставою для визнання правочину недійсним»… .

Згідно ч. 1 ст. 79 ЦК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

У відповідності до ст.88 ЦПК України - понесені позивачем судові витрати необхідно покласти на його рахунок.

На основі викладеного та керуючись Рішення Конституційного суду України від 11 травня 2005 року № 4-рп/2005 у справі № 1-11/2005 , ст.ст. 626, 627, 637, 638, 639, 640 ЦК України, Законом України «Про оренду землі», ст. ст. 3, 10, 11,15, 27, 30, 31, 57-61, 79, 88, 212-223 ЦПК України суд, -

В И Р І Ш И В:

По позовних вимогах ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ТОВ "Каміа", Відділу держземагенства у Зіньківському районі про визнання договору оренди землі недійсним - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного суду Полтавської області протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Написано власноручно.

Повний текст рішення виготовлено 25.10.2013 р.

Суддя Зіньківського

районного суду Полтавської області ОСОБА_8