Постанова

від 09.10.2013 по справі 804/11787/13-а

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2013 р. Справа № 804/11787/13-а Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О. при секретарі судового засіданняТроценко О.О. за участю представників сторін: від позивача: від відповідача: Сидоров Ю.В., Зінухова Л.М. Туркіна А.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровську адміністративну справу за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ТД РЕАГЕНТ» до Державної податкової інспекції у Бабушкінському районі м.Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 23.04.2013р. №0000922305, №0000912305, -

ВСТАНОВИВ:

06.09.2013р. Товариство з обмеженою відповідальністю «ТД РЕАГЕНТ» звернувся з позовом до Державної податкової інспекції у Бабушкінському районі м.Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області та просить визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення:

- від 23.04.2013р. №0000922305, яким позивачу нараховане податкове зобов'язання із податку на додану вартість у загальній сумі 6 205 702,75 грн., з яких за основним платежем (збільшено податкове зобов'язання) у розмірі 5 107 897,00 грн., та застосовано штрафні (фінансові) санкції у розмірі 1 097 805,75 грн.;

- від 23.04.2013р. №0000912305, яким позивачу нараховане податкове зобов'язання із податку на прибуток приватних підприємств у загальній сумі 85 287,00 грн., з яких за основним платежем (збільшено податкове зобов'язання ) у розмірі 74817,00 грн. та застосовано штрафні (фінансові) санкції у розмірі 10470,00 грн.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення були прийняті із грубим порушенням законодавства, оскільки висновки акту перевірки від 01.03.2013р. щодо заниження позивачем податку на прибуток та заниження податку на додану вартість не ґрунтуються на нормах ПК України та інших нормативних актах, зроблені всупереч діловій практиці та економічній суті господарських операцій. Також, позивач зазначає, що висновки про нереальність правочинів не відповідають ні первинним документам, які були надані позивачем до перевірки, ні вимогам діючого законодавства, жодний правочин позивача із його контрагентами не визнаний недійсним або фіктивним у судовому порядку, висновок про нереальність здійснення позивачем фінансово-господарської діяльності щодо господарських операцій, зазначених у акті перевірки, носить суб'єктивний характер та суперечить основним принципам здійснення господарської діяльності. Окрім того, позивач посилається і на те, що податковому органу до перевірки були надані всі первинні бухгалтерські документи, які підтверджують факти реальності здійснення господарських операцій з контрагентами позивача у перевіряє мий період, зокрема, докази поставки, отримання, перевезення товару та їх оплату, що здійснювалась відповідно до платіжних доручень, правомірність віднесення позивачем до складу ПДВ по податкових накладних, які не зареєстровані в ЄРПН, підтверджується скаргою на постачальника з доданими до неї первинними документами, яка зареєстрована в ДПІ, що є підставою для включення таких сум до податкового кредиту відповідно до абз.12 п.201.10 ст. 201 ПК України. Позивач вважає, що у ході перевірки ним повністю було підтверджено право на податковий кредит на підставі Закону України «Про податок на додану вартість» та Податкового кодексу України, а тому позивачем правомірно сформовано валові витрати та податковий кредит у відповідних звітних періодах по правочинах, які не містять ознак дефектності та спрямовані на реальне настання правових наслідків та відповідного економічного ефекту, наявністю ділової цілі, що обумовлені ними.

Представники позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував, у ході судового розгляду справи та у наданих письмових запереченнях на позов просив у задоволенні позовних вимог позивачеві відмовити посилаючись на те, що позивачем було реалізовано товар на експорт ТОВ «Прима Дистрибьюшен» (Республіка Казахстан) всього у сумі 26951589 грн., тоді як зазначені товарно-матеріальні цінності були придбані позивачем у ТОВ «КПД» за ціною 28306824, тобто позивачем реалізовано товар за ціною нижчою від його придбання, збиток від вказаних операцій склав 1355235 грн., тому перевіряючими зроблені висновки про те, що купівля ТМЦ та їх подальша реалізація на експорт згідно з укладеним контрактом за ціною, нижчою від ціни придбання, не були зумовлені характером виробничої або іншої господарської діяльності товариства, оскільки не мали на меті отримання доходу від цих операцій. Намір позивача отримати дохід лише в обраний товариством спосіб - шляхом відшкодування ПДВ з бюджету не можна розглядати як самостійну ділову мету. З огляду на наведене, правочин, який спрямований винятково на зменшення бази оподаткування, який не має під собою розумної, економічно обґрунтованої, необхідної і достатньої ділової (господарської) мети може бути визнаний недійсним, а тому фахівцями ДПІ зроблено правомірний висновок, що позивачем в порушення ст. 188, ст. 198 ПК України завищено податковий кредит на суму 4717804 грн. Також, позивачем віднесено до податкового кредиту ПДВ в сумі 320015 грн. за податковими накладними в порушення абз. 12 п.201.10 ст. 201 ПК України, що не оскаржується позивачем. Також і фахівцями ДПІ зроблено висновки про нереальність здійснення господарських операцій позивачем з контрагентами - ТОВ «Порталпром», ТОВ «Агро СВ», ПП «Донбас Калій», ПП «Спецінструмент», ПАТ «Нафтоімекс», ТОВ «Будметалпостач», ПП «Кайрос-2005», ПП «Регіон-04» на підставі актів перевірок вказаних контрагентів, які були отримані податковою інспекцією та якими встановлено відсутність у вказаних контрагентів необхідних умов для здійснення господарських операцій, відсутність основних фондів, технічного персоналу, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів, а тому правомірно зроблені висновки про завищення позивачем податкового кредиту.

У судовому засіданні оголошувалася перерва до 09.10.2013р.

Судом у ході судового розгляду справи встановлені наступні обставини.

Товариство з обмеженою відповідальністю «ТД РЕАГЕНТ» зареєстроване як юридична особа виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради за адресою: 49029, Дніпропетровська область, місто Дніпропетровськ, вулиця Українська, будинок 5 - 03.08.2009р., перебуває на обліку у ДПІ у Бабушкінському районі м. Дніпропетровська, є платником податку на додану вартість, що підтверджується копією статуту позивача, копією свідоцтва про державну реєстрацію, копією довідки статистики, копією довідки ДПІ та копією свідоцтва про реєстрацію платником ПДВ (а.с.34-47 том 1).

У період з 14.01.2013р. по 22.02.2013р. на підставі наказу ДПІ від 29.12.2012р., направлень від 14.01.2013р. та відповідно до плану-графіка проведення планових виїзних перевірок, державними податковими ревізорами-інспекторами органу ДПС було проведено планову документальну виїзну перевірку ТОВ «ТД Реагент» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2010р. по 30.09.2012р. за результатами якої було складено акт від 01.03.2013р. №700/221/36574867 за висновками якого встановлені порушення позивачем, а саме:

- п.135.1,п.135.5.4 п.135.5 ст. 135, п.137.10 ст. 137 ПК України, що призвело до заниження податку на прибуток на загальну суму 59 262 грн.;

- абз.12 п.201.10 ст. 201, 198.2, 198.3 та 198.6 ст.198 ПК України, п.п.7.4.1,п.п.7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», п.198.6, ст.186 ПК України в результаті чого занижено податок на додану вартість у сумі 5 107 897 грн. (а.с.49-113 том 1).

В подальшому, на підставі вищевказаного акту перевірки, податковим органом були прийняті наступні податкові повідомлення-рішення від 23.04.2013р.:

-№0000912305 про збільшення позивачеві суми грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств у загальній сумі 85280 грн. ( за основним платежем - 74817 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями -10470 грн.) - (а.с.131 том 1);

-№0000922305 про збільшення позивачеві суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість в загальній сумі 6 205 702,75 грн. ( за основним платежем - 5107897 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями - 1097805,75 грн.) - (а.с.132 том 1).

Позивач в порядку досудового адміністративного оскарження подавав скарги на вищевказані податкові повідомлення-рішення, які органами ДПС 01.07.2013р. та 02.08.2013р. залишені без задоволення (а.с.166-197 том 1).

Заслухавши представників позивача та відповідача, які брали участь у судовому засіданні, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, проаналізувавши норми чинного законодавства України, оцінивши їх у сукупності, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.

Пунктом 5.1 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на момент виникнення правовідносин) валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт,послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 вказаного Закону визначено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку - п.5.3.9 пункту 5.3 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Датою збільшення валового доходу вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше або дата зарахування коштів від покупця (замовника) на банківський рахунок платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), що підлягають продажу, у разі продажу товарів (робіт, послуг) за готівку - дата її оприбуткування в касі платника податку, а за відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку; або дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) - дата фактичного надання результатів робіт (послуг) платником податку - п.п.11.3.1 п.11.3 ст.11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Підпунктом 135.5.4 п.135.5 ст.135 Податкового кодексу України (який набрав чинності з 01.01.2011р.) до інших доходів включаються, зокрема, вартість товарів, робіт, послуг, безоплатно отриманих платником податку у звітному періоді, визначена на рівні не нижче звичайної ціни, суми безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному податковому періоді, безнадійної кредиторської заборгованості, крім випадків, коли операції з надання/отримання безповоротної фінансової допомоги проводяться між платником податку та його відокремленими підрозділами, які не мають статусу юридичної особи.

Нормами підпункту 14.1.191 пункту 14.1 статті 14 ПКУ передбачено, що постачання товарів - це будь-яка передача права на розпорядження товарами як власник, у тому числі продаж, обмін чи дарування такого товару, а також постачання товарів за рішенням суду.

Право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій , зокрема, з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; - п.198.1 ст. 198 ПКУ.

Пунктом 198.2 ст. 198 вказаного вище Кодексу, визначено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше:

- дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;

- дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

За приписами пункту 198.3 статті 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

- придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до пункту 198.6 статті 198 ПКУ не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до пункту 201.4, 201.6 статті 201 ПКУ податкова накладна виписується у двох примірниках у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Оригінал податкової накладної видається покупцю, копія залишається у продавця товарів/послуг. Податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця.

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Якщо є фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством. Господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни у структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства, тобто, господарська операція повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

У відповідності до п.2 ст. 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Правила податкового обліку визначаються відповідними нормативними документами, що регламентують порядок оподаткування в Україні.

Згідно ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкуванням оброблених даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Такі первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Необхідність підтвердження господарських операцій первинними документами визначена п.п.1.2 п.1, п.п.2.1 п.2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.95р. № 88 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 05.06.95р. за № 168/704, первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації на їх проведення.

Пунктом 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку № 88, який наведено вище, встановлено, що первинні документи ( на паперових і машинозчитуваних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.

Так, із наявних в матеріалах справи документів вбачається, що у перевіряємому періоду позивач мав правовідносини з такими контрагентами, зокрема, ТОВ «Порталпром», ТОВ «Агро СВ», ПАТ «Нафтоімпекс» ПВКП «Спецінструмент», ТОВ «Будметалпостач», ПП «Донбас-Калій», ПП «Кайрос-2005», ПП «Регіон-04» за угодами щодо поставки, купівлі-продажу товару та перевезення вантажів.

Факт реальності здійснення господарської операції за вищевказаними договорами, які були досліджені податковими інспекторами як у ході перевірки, так і надані суду, підтверджується відповідними первинними бухгалтерськими документами, а саме: копіями договорів, видатковими, податковими накладними, товарно-транспортними накладними, копіями платіжних доручень, які свідчать про сплату за придбані товари (послуги) позивачем, де у складі придбаного товару позивачем сплачено і суму ПДВ. При цьому, факт використання придбаних товарів у своїй господарській діяльності підтверджується також первинними бухгалтерськими документами, зокрема, копіями договорів, копіями видаткових та податкових накладних, копіями довіреностей на отримання товару, копіями ВДМ, копіями платіжних документів про проведення розрахунків у безготівковій формі (а.с. 1-251 том2,а.с.1-252 том 3, а.с. 1-251 том 4, а.с.1-250 том 5, а.с.1-252 том 6, а.с.1-256 том 7, а.с.1-240 том 8).

Незважаючи на досліджені вище первинні бухгалтерські документи, які були досліджені також і під час проведення перевірки податковим органом, що не заперечувалося представником відповідача в судовому засіданні, акт перевірки від 01.03.2013р. містить посилання на те, що згідно актів перевірок, отриманих від інших ДПІ з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.04.2010р. по 31.12.2010р. правочини, здійснені з контрагентами позивача - ТОВ «Порталпром», ТОВ «Агро СВ», ПАТ «Нафтоімпекс» ПВКП «Спецінструмент», ТОВ «Будметалпостач», ПП «Донбас-Калій», ПП «Кайрос-2005», ПП «Регіон-04» порушують ч.1 ст. 203, ст.215, п.1 ст. 216, ст.228 ЦК України в частині недодержання вимог зазначених статей у момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними по правочинах, здійснених контрагентами, як наслідок не спричиняють реального настання правових наслідків, а отже - є нікчемними по ланцюгу до «вигодонабувача», а тому зазначено, що ТОВ «ТД Реагент» за нікчемними правочинами завищено валові витрати ( а.с.62 том 1).

Однак, такі висновки не ґрунтуються на вимогах закону, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 20 Податкового кодексу України податковим органам надано право, зокрема, для здійснення функцій, визначених податковим законодавством, отримувати безоплатно від платників податків, у тому числі благодійних та інших неприбуткових організацій, у порядку, визначеному цим Кодексом, інформацію, довідки, копії документів засвідчені підписом платника податків або його посадовою особою та скріплені печаткою (за наявності) про фінансово-господарську діяльність, отримувані доходи, видатки платників податків та іншу інформацію, пов'язану з обчисленням та сплатою податків, дотриманням вимог іншого законодавства, здійснення контролю за яким покладено на органи державної податкової служби, а також фінансову та статистичну звітність, в порядку та на підставах, визначених цим Кодексом; під час проведення перевірок вимагати виготовлення і надання копій первинних документів (засвідчені підписом платника податків або його посадовою особою та скріплені печаткою), які свідчать про порушення податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, та отримувати їх у платників податків у порядку, встановленому цим Кодексом; під час проведення перевірок вивчати та перевіряти первинні документи, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку, інші регістри, фінансову, статистичну звітність, пов'язані з обчисленням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби.

З аналізу вищенаведених норм чинного законодавства України вбачається, що відповідачу відповідно до покладених на нього функцій та повноважень не надано повноважень та права щодо встановлення висновків в актах перевірки щодо нікчемності, реальності чи нереальності правочинів, укладених суб'єктами господарювання при перевірці їх господарської діяльності, не надано повноважень щодо перевірки на відповідність цих правочинів і нормам господарського чи цивільного законодавства.

Однак, податковою інспекцією, з перевищенням своїх повноважень, у акті перевірки від 01.03.2013р. зроблено висновок про те, що укладені між позивачем та вищевказаними контрагентами позивача на підставі актів перевірок контрагентів позивача є нікчемними правочинами, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків (а.с.62 том 1).

Таким чином, з урахуванням вище досліджених судом первинних бухгалтерських документів, які складені у відповідності до вимог ст.ст. 1,9 Закону України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні», висновки податкових ревізорів-інспекторів є безпідставними, не обґрунтованими та не ґрунтуються на нормах чинного податкового законодавства України, а є лише припущеннями посадових осіб органу державної податкової служби, що суперечить як нормам Податкового кодексу України, так і Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, затвердженого наказом ДПА України від 22.12.2010р. № 984 ( далі - Порядок № 984).

Окрім того, слід зазначити, що частинами 1 та 5 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Стаття 204 ЦК України закріплює принцип презумпції правомірності правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він невизнаний судом недійсним.

Згідно з ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Статтею 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Разом з тим, висновок суду стосовно нікчемності правочину має бути викладений у мотивувальній частині судового рішення.

Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснив, що нікчемними правочинами, які порушують публічний порядок, визначені ст. 228 ЦК України, є:

1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;

2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Правочини, які посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема є: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режими вилучення з обігу або обмеження в обігу об'єктів цивільного права, тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним, тощо.

Отже, договори поставки, купівлі-продажу чи перевезення не віднесені до переліку тих правочинів, які посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, тобто такі, що порушують публічний порядок.

Акт перевірки від 01.03.2013р. не тільки не містить посилань на вину позивача, яка виразилася в намірі позивача порушити публічний порядок, а й не доводить умислу ТОВ «ТД Реагент» на порушення публічного порядку, не містить посилання і на те, в чому таке порушення полягає.

Статтею 207 ГК України встановлено, що господарське зобов'язання, що відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Аналізуючи наведені норми, суд дійшов висновку, що відповідно до презумпції правомірності правочину всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлено судом на підставі заяви зацікавленої особи після повного та всебічного розгляду питання про недійсність такого правочину. Про недійсність правочини ухвалюється судове рішення.

Отже, відповідач, зробивши висновок у акті перевірки від 01.03.2013р. про нікчемність (нереальність, безтоварність) правочинів, не міг керуватися лише припущеннями, його позиція про те, що ці правочини суперечать приписам господарського і цивільного законодавства не підтверджена жодними доказами, а саме: рішеннями суду про визнання їх недійсними або вироком суду про визнання вини посадових осіб позивача.

Також, зміст акт перевірки фактично не містить посилань на відсутність документів бухгалтерського обліку та порушення саме позивачем будь-яких норм чинного податкового законодавства України, що є порушенням Порядку № 984. Зі змісту акту перевірки вбачається, що в основу порушення покладені не первинні бухгалтерські документи, оформлені позивачем, а висновки актів перевірок контрагентів позивача з урахуванням наведених в ньому актів перевірки цих контрагентів.

При цьому, на вимогу суду, податковим органом не надано доказів порушення саме позивачем норм податкового законодавства України, а посилання відповідача на відсутність у контрагентів позивача основних фондів для здійснення господарської діяльності, відсутність трудових ресурсів, виробничих потужностей та іншого майна не можуть бути підставами для позбавлення позивача права на формування валових витрат та податкових зобов'язань за вищевказаними угодами.

Отже, актом перевірки не встановлено жодного фактичного порушення вимог наведених норм законодавства, яке б позбавляло позивача права на формування податкового кредиту та валових витрат у перевіряє мий період.

Податковий кодекс України не ставить право позивача на формування податку на додану вартість та валових витрат в залежність від факту підтвердження сплати податку на додану вартість його контрагентами.

З наведеного, суд приходить до висновку, що посилання відповідача у акті перевірки на відсутність права у позивача формувати податковий кредит по правовідносинах з вищенаведеними контрагентами є безпідставними та неправомірними, прийнятими з порушеннями норм Конституції України та норм Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», Закону України «Про податок на додану вартість» (чинних на момент виникнення правовідносин), Податкового кодексу України та вказані висновки є такими, що спростовуються вищенаведеними дослідженими судом первинними бухгалтерськими документами, які свідчать про реальність здійснення позивачем господарських операцій за вищевказаними договорами з контрагентом позивача.

Не можуть бути покладені в основу цієї постанови і посилання відповідача на те, що у позивача відсутнє право на формування податкового кредиту по операціях з підприємствами постачальниками по всьому ланцюгу постачання товару/послуг з огляду на те, що ні норми Податкового кодексу України, ні Бюджетний кодекс України не ставлять в залежність право платника податку на податковий кредит, формування податкового кредиту від дотримання вимог податкового законодавства іншими суб'єктами господарювання, зокрема, контрагентами позивача.

Статтями 61,67 Конституції України встановлено, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Юридична відповідальністю особи має індивідуальний характер.

Якщо контрагент не виконав свого зобов'язання по сплаті податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування податку на додану вартість у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має всі документально підтвердження розміру свого податкового кредиту.

При цьому, сплативши податок на додану вартість у складі вартості придбаного товару, позивач не повинен його сплачувати вдруге у разі несплати ПДВ його контрагентом.

Відповідної правової позиції дотримується і Вищий адміністративний Суд України у своїх ухвалах від 09.11.2011р. № К-1837/10, від 15.09.2011р. № К-24505/10, від 08.11.2011р. № К-46076/09 та у своїй постанові від 14.11.2012р. № К/9991/50772/12.

Статтею 8 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Так, Європейський Суд з прав людини у своєму рішення від 22.01.2009р.(«Булвес «АД проти Болгарії») зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз. На думку Європейського Суду такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності. Право на податковий кредит є «власністю» у розумінні статті 1 Протоколу № 1, яке повинно розглядатися як таке, що виникло у момент повного виконання нею своїх зобов'язань щодо податкової звітності з ПДВ. Визнання права на нарахування податкового кредиту було поставлено в залежність від виконання обов'язків постачальником, в той час коли це не залежало від волі одержувача поставки - застосування відповідних положень Закону «Про ПДВ» стало не передбаченим і самовільним. Платник податку не має абсолютно ніяких повноважень відслідковувати, контролювати і забезпечувати виконання постачальником його обов'язків із складення та подання декларації з ПДВ, а також обов'язку зі сплати ПДВ (п.43, п.69 зазначеного вище рішення Європейського Суду).

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» практика Європейського Суду з прав людини є джерелом права та свідчить про те, що якщо державні органи мають інформацію про зловживання в системі оподаткування конкретною компанією, вони повинні застосовувати відповідні заходи саме до цього суб'єкту, а не розповсюджувати негативні наслідки на інших осіб при відсутності зловживання з їх боку (рішення Європейського Суду від 09.01.2007р. у справі «Інтерсплав проти України»).

Також є безпідставними та такими, що спростовуються наявними в матеріалах доказами посилання відповідача у акті перевірки на п.137.10 ст. 137 ПК України щодо отримання позивачем доходів у вигляді суми безповоротної фінансової допомоги та безоплатно отриманих товарів, оскільки, як свідчать матеріали справи та надані первинні документи позивачем не укладались договори, які не передбачають грошової або іншої компенсації вартості отриманих товарів, навпаки, надані докази, які свідчать саме про придбання позивачем товарів (послуг), що підтверджується платіжними документами про оплату за придбаний товар (послуги).

Окрім того, у ході проведення перевірки згідно акту перевірки, податковим органом було встановлено, що у 2011р. позивач придбавав у ТОВ «КПД» товарно-матеріальні цінності на загальну суму 28306824,00 грн., у тому числі ПДВ 20% -4717804,00 грн., які в подальшому були реалізовані позивачем на експорт контрагенту - ТОВ «Прима Дистрибьюшн» на загальну суму 26 951 589,00 грн. за ставкою ПДВ у розмірі « 0»%.

Податковий орган, при порівнянні фактурної вартості реалізованої продукції по ВМД із сукупною сумою ціни з ПДВ, сплаченої за дану продукцію на території України дійшов висновку, що позивачем отримано фінансовий результат від проведених операцій на експорт у вигляді збитку у загальній сумі 1 355 235,00 грн. Окрім того, акт перевірки містить посилання і на те, що операція з продажу товару за ціною нижчою від ціни придбання, за рахунок чого вбачається навмисне збільшення податкового кредиту, і, як слідство, заниження сплати податкового зобов'язання з ПДВ свідчить про те, що операція не відповідає меті підприємницької діяльності - одержання прибутку (а.с.84-91 том 1).

Однак, така позиція органу державної податкової служби не узгоджується з нормами ПК України, виходячи з наступного.

Згідно п.п.14.1.36,14.1.231 п.14.1 ст. 14 ПК України господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконання робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Розумна економічна причина (ділова мета) - причина, яка може бути наявна лише за умови, що платник податків має намір одержати ефект у результаті господарської діяльності.

Згідно п.п.14.1.56 п.14.1 ст.14 ПК України доходи - загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі у виключній (морській) економічній зоні, так і за її межами.

У відповідності до вимог п.п.135.4.1 п.135.4 ст. 135 ПК України дохід від операційної діяльності визначається у розмірі договірної (контрактної) вартості, але не менше ніж сума компенсації, отримана у будь-якій формі, в тому числі при зменшенні зобов'язань, та включає: дохід від реалізації товарів, виконання робіт, наданих послуг, у тому числі винагороди комісіонера (повіреного, агента тощо).

Пунктом 188.1 ст. 188 ПК України ( у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин) передбачено, що база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається з їх договірної (контрактної) вартості, але не нижче звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб'єктами господарювання для виробництва лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів), а також збору на обов'язкове державне пенсійне страхування на вартість послуг стільникового рухомого зв'язку). До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податку безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу у зв'язку з компенсацією товарів/послуг.

За приписами п.195.1 ст.195 ПК України за нульовою ставкою оподатковуються за нульовою ставкою оподатковуються операції, зокрема, з експорту товарів (супутніх послуг), якщо їх експорт підтверджений митною декларацією, оформленою відповідно до вимог митного законодавства.

Пунктом 198.6 ст.198 ПК України визначено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 ст.201 цього Кодексу.

Так, судом встановлено, що позивачем до складу доходу підприємства, що враховується при визначенні об'єкта оподаткування по вказаних операціях було включено суму 26 951 589,00 грн. ( сума реалізації на експорт без ПДВ).

До складу витрат підприємства, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування по вказаних операціях було включено суму 23 589 020,00 грн. (вартість придбаної продукції без ПДВ) у відповідності до вимог ст. 188 ПК України.

Отже, позивачем за операціями з реалізації продукції на експорт отриманий фінансовий результат в сумі 3 362 569,00 грн., що не спростовано відповідачем у ході судового розгляду справи.

Відповідно до ст.274 Митного кодексу України від 11.07.2002р. митна вартість товарів, що ввозяться (експортуються) з України на підставі договору купівлі-продажу або міни визначається на основі ціни, яку було фактично сплачено або яка підлягає сплаті за ці товари на момент перетинання митного кордону України.

Статтею 49 Митного кодексу України від 13.03.2012р. визначено, що митною вартістю товарів, що переміщуються через митний кордон України, є вартість товарів, що використовується для митних цілей, яка базується на ціні, що фактично сплачена або підлягає сплаті за ці товари.

До митної вартості товарів, що вивозяться (експортуються), також включаються фактичні витрати, якщо вони не були раніше до неї включені: а) на навантаження, вивантаження, перевантаження, транспортування та страхування до пункту перетинання митного кордону України; б) комісійні та брокерські винагороди; в) ліцензійні та інші платежі за використання об'єктів права інтелектуальної власності, які покупець повинен прямо чи побічно здійснити як умову продажу (експорту) товарів, які оцінюються.

Митна вартість товарів, що вивозяться (експортуються) з України на підставі договору, відмінного від договорів купівлі-продажу чи міни, визначається на основі ціни, підтвердженої комерційними, транспортними, банківськими, бухгалтерськими та іншими документами, що містять відомості про вартість товарів, які оцінюються, з урахуванням витрат на транспортування та страхування товарів до пункту перетинання митного кордону України.

Отже, при визначенні бази оподаткування ПДВ придбаних товарів, звичайна ціна та митна вартість, що є умовною розрахунковою величиною, яка розраховується відповідно до Митного кодексу України і застосовується при переміщенні через митний кордон не є тотожними і не можуть бути порівнюваними.

Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 29.10.2010р. та 12.03.2012р. №21-9а10, № 21-380а11, від 28.05.2013р. №21-152а13.

В той же час, судом встановлено також, що суми податку на додану вартість, сплачених позивачем у складі придбаного товару ТОВ «КПД», були відображені позивачем у складі податкового кредиту з урахуванням наявності належно оформлених податкових накладних у відповідності до вимог п.198.6 ст.198 ПК України.

З огляду на викладене та враховуючи, що позивачем при придбанні товару у ТОВ «КПД» було сплачено у складі вартості товару і ПДВ, будь-яких доказів щодо розбіжностей у формуванні як позивачем, так і ТОВ «КПД» не виявлено податковою перевіркою, а тому суд приходить до висновку, що позивачем правомірно віднесено суми ПДВ до податкового кредиту по операціях з купівлі-продажу товару з ТОВ «КПД».

Також, твердження відповідача про збитковість конкретно взятої господарської операції не узгоджується з нормами ПК України, норми якого не передбачають збитковість підприємства від окремо взятої господарської операції та наданими доказами про те, що позивачем у вказаному періоді був отриманий дохід від господарської діяльності підприємства вцілому та суми податку на прибуток сплачені до бюджету, що не оспорювалося представником відповідача у судовому засіданні.

Окрім того, слід зазначити, що приписи ПК України не ставлять в залежність право платника податків на формування валових витрат та податкового кредиту підприємства від наявності чи відсутності доходу по окремих господарських операціях, оскільки вказане не може свідчити про відсутність можливості отримання доходу з усієї господарської діяльності.

Податковий кодекс України також не пов'язує право формування валових витрат та податкового кредиту платником податків із фінансовим результатом звітного періоду підприємства.

За викладеного, суд приходить до висновку, що збитковість за окремо взятою господарською операцією не доведена відповідачем належними та допустимими доказами та не може бути підставою для позбавлення позивача права на формування валових витрат по податкового кредиту у відповідності до вищенаведених норм чинного податкового законодавства.

Не можуть бути прийняті і до уваги посилання відповідача, викладені у акті перевірки, щодо порушення позивачем абз.12 п.201.10 ст.201 ПК України щодо віднесення до складу податкового кредиту сум ПДВ за податковими накладними, які не зареєстровані в ЄРПН, оскільки відповідно до вказаної норми передбачено, що у разі відмови продавця товарів/послуг надати податкову накладну або в разі порушення ним порядку її заповнення та/або реєстрації в ЄРПН покупець таких товарів/послуг має право додати до податкової декларації за звітний період заяву зі скаргою на такого постачальника, яка є підставою для включення сум податку до складу податкового кредиту. До заяви додаються копії товарних чеків або інших розрахункових документів, що засвідчують факт сплати податку у зв'язку з придбанням таких товарів/послуг або копії первинних документів, складених відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», що підтверджують факт отримання таких товарів/послуг.

Як свідчать матеріали справи, позивач подав до податкової інспекції скарги на постачальника товарів зі змісту яких видно, що до них були додані відповідні розрахункові документи, при цьому, зазначені скарги були прийняті податковим органом, що підтверджується вхідним штампом податкової інспекції (а.с.233, 238 том 1).

За таких обставин, за умови надання відповідних скарг на постачальника, позивач мав право на включення сум ПДВ до складу податкового кредиту у відповідності до вищенаведених норм ПК України.

Частина 1 статті 71 КАС України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а ч. 2 ст. 71 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Відповідачем не надано суду жодних доказів та не наведено жодних підстав, які б свідчили про правомірність та обґрунтованість прийнятих податковим органом оспорюваних податкових повідомлень-рішень з урахуванням вимог ч.2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно до ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку

Приймаючи до уваги викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем прийнято оспорювані податкові повідомлення-рішення від 23.04.2013р. не у спосіб, що передбачений Конституцією та Законами України та без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), а тому зазначені вище податкові повідомлення-рішення підлягають скасуванню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що відповідно до ч.1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.

Як вбачається з наявного в матеріалах справи платіжного доручення №1099 від 08.08.2013р. позивачем понесені судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 2294 грн.(а.с. 32 том 1), а тому з урахуванням ч.1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України зазначена сума судових витрат підлягає стягненню з Державного бюджету України на користь позивача.

Керуючись ст.ст. 2 - 10, 11, 12, 71, 86, 94, 122, 160, 161, 162, 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю «ТД РЕАГЕНТ» до Державної податкової інспекції у Бабушкінському районі м.Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 23.04.2013р. №0000922305, №0000912305 - задовольнити повністю.

Визнати протиправними та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Бабушкінському районі м.Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області від 23.04.2013р. №0000922305, №0000912305.

Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ТД РЕАГЕНТ» (49029, м. Дніпропетровськ, вул. Українська, буд. 5, код ЄДРПОУ 36574867) - судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 2294 грн. 00 коп. (дві тисячі двісті дев'яносто чотири грн. 00 коп.).

Постанова може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції з одночасним направленням копії апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня проголошення постанови, або протягом десяти днів з моменту отримання копії постанови відповідно до вимог ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова суду набирає законної сили у порядку та у строки, визначені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст постанови складений 14.10.2013р.

Суддя С.О. Конєва