Постанова

від 28.10.2013 по справі 805/13720/13-а

ДОНЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 жовтня 2013 р. Справа №805/13720/13-а

приміщення суду за адресою: 83052, м.Донецьк, вул. 50-ої Гвардійської дивізії, 17

час прийняття постанови: 12 година 30 хвилин

Донецький окружний адміністративний суд у складі

головуючого судді Кравченко Т.О.,

при секретарі судового засідання Залмаєвій О.М.,

за участю

позивача - ОСОБА_1 - особисто,

представника відповідача - Кірпічнікова О.М. - на підставі довіреності,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини 3037 про визнання неправомірними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -

встановив:

23 вересня 2013 року ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини 3037 (далі - Відповідач або військова частина 3037), в якому просив:

- визнати неправомірними дії командування військової частини 3037 щодо невиплати заборгованості - компенсації за неотримане речове майно на суму 6 443,52 грн.;

- зобов'язати військову частину 3037 виплатити ОСОБА_1 заборгованість - компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 6 443,52 грн.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що проходив військову службу у військовій частині 2240 на посаді старшого офіцера відділення виховної роботи управління Східного територіального командування внутрішніх військ МВС України та знаходився на речовому забезпеченні у військовій частині 3037. Наказом командувача внутрішніх військ МВС України від 30 листопада 2010 року № 127 о/с був звільнений у запас за станом здоров'я з правом носіння військової форми одягу, та у подальшому, наказом № 273 с/ч від 08 грудня 2010 року виключений зі списків особового складу, фінансового забезпечення та інших видів забезпечення військової частини 3037.

Згідно вимог ст.9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ст.ст.10, 14, 28 Положення про порядок речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань у мирний час, позивач мав отримати за рахунок Державного бюджету України речове майно або грошову компенсацію замість нього. Всупереч наведеним положенням речове майно позивачу не було видане, а грошова компенсація не була виплачена.

08 серпня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до військової частини 3037 з заявою про виплату належної йому суми компенсації за неотримане речове майно, на що 22 серпня 2013 року отримав письмову відповідь за № 537, в якій повідомлялось, що кошторисом на 2013 рік кошти на виплату компенсації за неотримане речове майно не передбачені.

Позивач вважав відмову військової частини 3037 у виплаті компенсації за неотримане речове майно такою, що порушує його права, які потребують судового захисту.

В судовому засіданні позивач підтримав заявлені позовні вимоги з підстав, викладених в адміністративному позові, надав пояснення, аналогічні тим, що наведені у позовній заяві, просив задовольнити позов.

Представник відповідача позовні вимоги не визнав, надав письмові заперечення (а.с.30-33) та пояснив наступне.

Військова частина 3037 є спеціальною моторизованою військовою частиною міліції внутрішніх військ МВС України.

Військовослужбовці внутрішніх військ МВС України забезпечуються форменим одягом відповідно до ст.8 Закону України «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», постанови Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2001 року № 1515 «Про формений одяг осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, військовослужбовців спеціалізованих моторизованих військових частин міліції внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ та осіб начальницького складу податкової міліції», а також наказу Міністерства внутрішніх справ України від 15 лютого 2002 року № 1489 «Про заходи щодо виконання постанови Кабінету Міністрів України «Про формений одяг осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, військовослужбовців спеціалізованих моторизованих військових частин міліції внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ та осіб начальницького складу податкової міліції» від 17 листопада 2001 року № 1515».

З огляду на викладене, відповідач вважає безпідставним посилання позивача на Положення про порядок речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань у мирний час, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 року № 1444, як на підставу позову.

Ст.24 Закону України «Про міліцію» визначено, що пільги, компенсації та гарантії, встановлені цим Законом, надаються за рахунок і в межах коштів, передбачених на утримання бюджетних установ (підприємств, організацій) у кошторисах або фінансових планах.

Водночас, Законом України «Про Державний бюджет України на 2013 рік», кошторисом та фінансовим планом відповідача виплата компенсації за неотримане речове майно не передбачена, а тому виплата позивачу компенсації за непотримане речове майно суперечитиме положенням п.20 ч.1 ст.116 Бюджетного кодексу України.

Зазначив, що дію ч.2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в частині одержання військовослужбовцями продовольчих пайків або за їх бажанням грошової компенсації замість них та замість речового майна призупинено на підставі Закону України «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів».

Крім цього, відповідно до абз.3 п.242 Положення про проходження громадянами військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим та іншим речовим забезпеченням.

Позивач виключений зі списків Східного територіального командування внутрішніх військ МВС України та усіх видів забезпечення військової частини 3037 31 жовтня 2010 року, отже пропустив строк на звернення до суду із вказаним позовом.

З урахуванням наведеного представник відповідача просив відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог.

З'ясовуючи чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, а також чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині 2240 внутрішніх військ МВС України на посаді старшого офіцера відділення виховної роботи управління Східного територіального командування внутрішніх військ МВС України (військова частина 2240) та знаходився на речовому забезпеченні у військовій частині 3037.

Наказом командуючого внутрішніх військ МВС України від 30 листопада 2010 року № 127о/с позивач звільнений в запас за станом здоров'я з правом носіння військової форми одягу.

Наказом начальника управління Східного територіального командування внутрішніх військ МВС України від 08 грудня 2010 року № 273 ОСОБА_1 виключений зі списків особового складу і фінансового забезпечення управління територіального командування та інших видів забезпечення військової частини 3037 з виплатою премії за період з 01 по 30 листопада 2010 року та з 01 по 08 грудня 2010 року в розмірі 65% від посадового окладу та одноразової грошової допомоги при звільненні в розмір 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. На час звільнення вислуга років позивача на військовій службі складала у календарному обчисленні 25 років 05 місяців 27 днів, загальна вислуга - 25 років 05 місяців 27 днів, безперервна вислуга - 25 років 05 місяців 27 днів (а.с.7).

Виплата ОСОБА_1 компенсації за неотримане речове майно вказаним наказом не була передбачена.

Військова частина 3037 (ідентифікаційний код 23316237) зареєстрована у якості юридичної особи 17 квітня 1995 року, про що свідчить виписка з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців серії ААВ № 810592 (а.с.34).

08 серпня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до командування військової частини 3037 із заявою, в якій просив виплатити йому грошову компенсацію за неотримане речове майно, належну йому на момент звільнення, та надати йому довідку-розрахунок про розмір цієї компенсації (а.с.35).

Листом від 22 серпня 2013 року за № 537 відповідач відмовив позивачу у виплаті компенсації за неотримане речове майно, посилаючись на те, що дію ч.2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» призупинено, а також на відсутність коштів (а.с.9).

Згідно з довідкою, наданою військовою частиною 3037, на час звільнення вартість неотриманого позивачем речового майна становила 6 443,52 грн. (а.с.8).

Той факт, що ні речове майно, ні грошова компенсація за нього позивачем не були отримані, сторонами не оспорювався, отже на підставі ч.3 ст.72 КАС України суд вважав ці обставини доведеними.

Вирішуючи справу по суті, до спірних правовідносин суд застосовує нижченаведені правові норми.

Завданням адміністративного судочинства є захист прав та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади; до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження, що визначено ч.ч.1, 2 ст.2 КАС України.

Відповідно до ч.1 ст.17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення; 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку, що передбачено ч.3 ст.2 КАС України.

Таким чином, у спірних правовідносинах військова частина 3037 виступає у якості суб'єкта владних повноважень, рішення, дії та бездіяльність якого має бути перевірена на відповідність критеріям, наведеним у ч.3 ст.2 КАС України.

Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-ХІІ від 20 грудня 1991 року (далі - Закон № 2011) визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Згідно з положеннями ст.1 Закону № 2011 соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до ч.ч.1-2 ст.1-2 Закону № 2011 військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Ст.2 Закону № 2011 визначено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.

Коло осіб, на яких поширюється дія Закону № 2011 визначене ст.3, відповідно до п.1 ч.1 якої, дія цього Закону поширюється на військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, Державної спеціальної служби транспорту, які проходять військову службу на території України, і військовослужбовців зазначених вище військових формувань та правоохоронних органів - громадян України, які виконують військовий обов'язок за межами України, та членів їх сімей.

Забезпечення виконання цього Закону, інших нормативно-правових актів щодо соціального і правового захисту військовослужбовців та членів їх сімей покладається на органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що передбачено ст.4 Закону № 2011.

Ч.2 ст.9 Закону № 2011 передбачала, що військовослужбовці одержують за рахунок держави грошове забезпечення, а також речове майно і продовольчі пайки або за бажанням військовослужбовця грошову компенсацію замість них.

Законом України «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів» від 17 лютого 2000 року № 1459-ІІІ призупинено дію ч.2 ст.9 Закону № 2011 в частині одержання військовослужбовцями продовольчих пайків або за їх бажанням грошової компенсації замість них та замість речового майна (за винятком військовослужбовців Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Управління державної охорони та Головного управління внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, що використовують цивільний одяг, який зашифровує особу та відомчу належність військовослужбовців).

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань соціального захисту військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і деяких інших осіб» від 3 листопада 2006 року N 328-V, який набрав чинності з 01 січня 2007 року, ст.9 Закону № 2011 була викладена у новій редакції, яка регулює питання грошового забезпечення військовослужбовців. В той час, коли питання продовольчого, речового та іншого забезпечення військовослужбовців урегульовано новою ст.9-1 цього Закону.

Таким чином, Закон України «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів», яким було призупинено дію ч.2 ст.9 Закону № 2011, втратив свою чинність, оскільки у новій редакції ст.9 Закону № 2011 зазначених положень щодо забезпечення військовослужбовців речовим майном немає.

Ч.2 ст.9-1 Закону № 2011 передбачено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, мають право на отримання замість належних їм за нормами забезпечення предметів речового майна грошової компенсації в розмірі вартості зазначених предметів.

Дію ч.2 ст.9-1 Закону № 2011 було зупинено на 2007 рік згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» від 19 грудня 2006 року № 489-V.

На підставі Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2007 року № 107-VI (далі - Закон № 107) ч.2 ст.9-1 Закону № 2011 виключено.

В подальшому рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 по справі № 1-28/2008 щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України вказану зміну визнано такою, що не відповідає Конституції України.

При цьому Конституційний Суд України виходив з того, що зупинення на 2008 рік оспорюваними положеннями Закону № 107 дії окремих норм правових актів, внесення до деяких законодавчих актів змін і доповнень та визнання законів такими, що втратили чинність, призвело до фактичного скасування чи звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод людини і громадянина.

Однією з конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина є недопущення їх скасування чи звуження їх змісту та обсягу при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів (ч.ч.2-3 ст.22 Конституції України).

Тлумачення словосполучення «звуження змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина» Конституційний Суд України дав у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, згідно з яким скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація; звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. При цьому Конституційний Суд України зазначив, що загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена.

Отже, визнання Законом № 107 правових актів такими, що втратили чинність, зупинення їх дії, внесення до них змін і доповнень стосовно закріплених в них прав і свобод людини і громадянина Конституційний Суд України вважав скасуванням або обмеженням цих прав і свобод.

Таким чином, починаючи з 22 травня 2008 року (дати прийняття Конституційним Судом України рішення по справі № 1-28/2008) військовослужбовці Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, у тому числі і військовослужбовці внутрішніх військ України отримали право на отримання замість належних їм за нормами забезпечення предметів речового майна грошової компенсації в розмірі вартості зазначених предметів.

Оскільки позивач звільнився з військової служби в листопаді 2010 року, то він мав право на отримання грошової компенсації замість речового майна, яким він не був забезпечений при проходженні служби.

Суд не приймає посилання відповідача на те, що особливості забезпечення предметами речового майна військовослужбовців внутрішніх військ визначаються відомчими наказами Міністерства внутрішніх справ України, оскільки за приписами ч.1 ст.9-1 Закону № 2011 продовольче та речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Такий порядок встановлений Положенням про порядок речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань у мирний час, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 року № 1444 (далі - Положення № 1444), норми якого підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Аналогічного висновку дійшов Вищий адміністративний суд України під час розгляду справи № К-36217/09-с за позовом військового прокурора Донецького гарнізону в інтересах громадянина до військової частини 3057 внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України про стягнення компенсації замість неотриманого речового майна, про що свідчить ухвала від 13 лютого 2013 року.

За приписами п.п.27 Положення № 1444 військовослужбовці, звільнені у запас або відставку з правом носіння військової форми одягу, за бажанням можуть отримати речове майно, яке вони не отримали під час звільнення, або грошову компенсацію за нього за цінами на день підписання наказу про звільнення. Зазначеним особам, звільненим у запас або відставку після закінчення строку контракту, за належне їм, але не отримане протягом дії контракту речове майно виплачується грошова компенсація пропорційно часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати закінчення контракту, або видається речове майно на суму грошової компенсації.

У разі звільнення у запас військовослужбовцю видається речовий атестат, який додається до особової справи. Якщо протягом 12 місяців після звільнення військовослужбовець буде призваний із запасу, до його забезпечення зараховується раніше отримане речове майно.

Як встановлено судом, ОСОБА_1 звільнений з військової служби з правом носіння військової форми одягу, отже відповідно до п.27 Положення № 1444 у нього виникло право на отримання речового майна, яке він не отримав під час звільнення, або грошової компенсації за нього.

Позивач виявив бажання отримати грошову компенсацію за неотримане речове майно, про що свідчить його заява від 08 серпня 2013 року. У виплаті вказаної компенсації позивачу відмовлено, що вбачається зі змісту листа військової частини 3037 від 22 серпня 2013 року.

Проаналізувавши підстави відмови військової частини 3037, суд дійшов висновку, що вона не ґрунтується на законі, та є такою, що порушує права позивача, з підстав, які наведені вище.

Судом не беруться до уваги доводи відповідача щодо відсутності коштів, призначених на виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за неотримане речове майно з огляду на наступне.

Згідно з ч.ч.1-2 ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Так, відповідно до прецедентної практики Європейського Суду з прав людини в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (рішення від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України»); Суд не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (рішення від 10 березня 2011 року у справі «Сук проти України», рішення від 07 травня 2002 року у справі «Бурдов проти Російської Федерації»).

Таким чином, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань. Отже, посилання відповідача на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань, є необґрунтованим.

З приводу доводів відповідача про пропуск позивачем строку на звернення до суду із вказаним позовом суд відзначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк, що передбачено ч.ч.2-3 ст.99 КАС України.

Спірні правовідносини пов'язані з проходженням та звільненням позивача з військової служби, яка за своєю сутністю є публічною, отже застосуванню підлягає місячний строк звернення до суду, який обчислюється від дня коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Згідно з поясненнями ОСОБА_1, наведеними в позовній заяві та наданими в судовому засіданні, порушення свого права на отримання грошової компенсації за неотримане речове майно він пов'язує з відмовою військової частини 3037 у її виплаті, про що позивачу стало відомо 22 серпня 2013 року. Таким чином, перебіг строку на звернення до суду із цим позовом розпочався з 23 серпня 2013 року та сплинув 23 вересня 2013 року.

Із вказаною позовною заявою ОСОБА_1 звернувся до суду 23 вересня 2013 року, тобто в межах строку, визначеного ч.3 ст.99 КАС України.

Заслухавши пояснення позивача та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, беручи до уваги, що ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, про задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч.1 ст.94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.

Позивачем документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 114,70 грн., які підлягають присудженню на користь останнього з Державного бюджету України.

Керуючись Конституцією України, ст.ст.2-15, 17-20, 69-72, 94, 98, 159-163, 185-186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, -

постановив:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини 3037 про визнання неправомірними дій та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити у повному обсязі.

2. Визнати противними дії Військової частини 3037 щодо невиплати ОСОБА_1 компенсації за неотримане речове майно.

3. Зобов'язати Військову частину 3037 (ідентифікаційний код 23316237) виплатити ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1) грошову компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 6 443 (шість тисяч чотириста сорок три) гривні 52 копійки.

4. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1) судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 114 (сто чотирнадцять) гривень 70 копійок.

5. Постанова прийнята у нарадчій кімнаті, її вступну та резолютивну частини проголошено в судовому засіданні 28 жовтня 2013 року.

6. Постанова складена у повному обсязі 04 листопада 2013 року.

7. Постанова може бути оскаржена до Донецького апеляційного адміністративного суду через Донецькій окружний адміністративний суд в порядку, визначеному ст.186 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом ч.3 ст.160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

8. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених ч.4 ст.167 Кодексу адміністративного судочинства України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

9. Постанова набирає законної сили після закінчення строків подання апеляційної скарги, якщо вона не була подана у встановлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Суддя Кравченко Т.О.