Постанова

від 07.11.2013 по справі 926/770/13

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" листопада 2013 р. Справа № 926/770/13

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії:

головуючого судді Орищин Г.В.

суддів Бойко С.М.

Галушко Н.А.

розглянув апеляційну скаргу товариства з додатковою відповідальністю «Трансмост» від 16.09.2013р. №120/160

на рішення господарського суду Чернівецької області від 03.09.2013р.

у справі №926/770/13

за позовом комунального підприємства по утриманню мостів і шляхів м.Києва «Київавтошляхміст», м.Київ

до відповідача товариства з додатковою відповідальністю «Трансмост», м.Чернівці

про визнання недійсним п.2.2 договору №08/07-2011/06-14 від 01.06.2011р.

за участю представників сторін:

- від позивача - Гуцул В.О.,

- від відповідача - не з'явився.

Права та обов'язки сторін, передбачені ст.ст. 20, 22 ГПК України роз'яснено.

Рішенням господарського суду Чернівецької області від 03.09.2013р. у справі №926/770/13 (суддя Миронюк С.О.) задоволено позовні вимоги комунального підприємства по утриманню мостів і шляхів м.Києва «Київавтошляхміст» (позивач, надалі - КП «Київавтошляхміст») та визнано недійсним п.2.2 договору №08/07-2011/06-14 від 01.06.2011р. між позивачем та товариством з додатковою відповідальністю «Трансмост» (відповідач, надалі - ТзДВ «Трансмост»).

Приймаючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що п.2.2 спірного договору, яким передбачено, що оплата за надані за цим договором послуги здійснюється після отримання відповідачем коштів за іншим договором з третьою особою, суперечить вимогам чинного законодавства, зокрема ч.3 ст.509 та ч.1 ст. 530 ЦК України.

Дане рішення оскаржив відповідач, оскільки вважає, що при його прийнятті суд порушив норми матеріального та процесуального права і дійшов висновків, які не відповідають фактичним обставинам справи, у зв'язку з чим просить рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Скаржник зазначає, зокрема, що п.2.2 договору в розумінні ст.212 ЦК України є відкладальною обставиною, а зі змісту спірного договору виключається необхідність отримання відповідачем від позивача послуг, передбачених цим договором, у разі невиконання відповідачем робіт за договором з третьою особою. При цьому, роботи за договором між відповідачем та третьою особою не виконувались, а акти від 01.06.2011р. та від 11.04.2012р. підписані з боку відповідача не уповноваженою особою.

Не погоджуючись із апеляційною скаргою, КП «Київавтошляхміст» подало до суду відзив на апеляційну скаргу від 23.10.2013р. №38/1595 (а.с. 55-57 ), в якому просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. У своєму відзиві позивач зазначив, що п.2.2 договору визначає термін виконання зобов'язань з порушенням вимог ст.ст. 251, 252 ЦК України та порушує принцип спрямованості правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідач явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, хоча належним чином був повідомлений про час і місце розгляду справи, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення ухвали суду від 27.09.2013р. за його адресою (а.с. 44 ). Оскільки в справі достатньо матеріалів для розгляду апеляційної скарги по суті, за відсутності клопотань про відкладення розгляду справи, судова колегія вважає за можливе розглядати апеляційну скаргу без представника відповідача.

З матеріалів справи та апеляційної скарги вбачається наступне:

01.06.2011р. між КП «Київавтошляхміст» (строна-1) та ТзДВ «Трансмост» (сторона-2) було укладено договір №08/07-2011/06-14 (надалі - договір, а.с. 6-10 ), відповідно до п.1.1 якого, сторона-1 надає послуги по тимчасовому розміщенню виробничих потужностей сторони-2 на період виконання робіт з капітального ремонту тротуарів мосту ім.Є.О.Патона через р.Дніпро в м.Києві. Виробничими потужностями є будівельна техніка, матеріали, контейнери, адміністративні приміщення, складські та побутові приміщення для проживання робітників (п.п. 1.1, 1.2 договору).

Відповідно до пунктів 2.1 та 2.3 договору, вартість послуг по розміщенню виробничих потужностей становить 8000,00 грн. за місяць, в т.ч. ПДВ. Нарахування плати згідно договору починається з моменту підписання даного договору та закінчується після остаточного звільнення території сторони-1 від виробничих потужностей сторони-2. Факт розміщення виробничих потужностей та звільнення території від виробничих потужностей оформлюється актом.

Пунктом 2.2 договору передбачено, що сторона-2 здійснює оплату за надані стороною-1 передбачені даним договором послуги протягом 3-х днів після отримання поточної оплати від замовника (комунальна корпорація «Київавтодор») за виконані підрядні роботи згідно договору №6 від 20.12.2010р. (а.с. 18-23 ) шляхом здійснення безготівкового банківського переказу грошових коштів на поточний рахунок сторони-1.

Вважаючи, що п.2.2 договору суперечить, зокрема, положенням чинного законодавства щодо визначення в ньому терміну виконання зобов'язання, позивач звернувся з позовом про визнання цього пункту недійсним.

Судова колегія, заслухавши пояснення позивача та оцінивши подані сторонами докази на відповідність їх фактичним обставинам і матеріалам справи, вважає, що підстави для задоволення апеляційної скарги та, відповідно, скасування оскаржуваного рішення - відсутні, з огляду на наступне:

Частиною 1 ст.203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до положень ст.ст.509, 530 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Згідно ч.2 ст.251 та ч.2 ст.252 ЦК України, терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати .

Колегія суддів вважає, що умова договору про отримання відповідачем коштів за підрядним договором №6 від 20.12.2010р. як обставина, з настанням якої пов'язується термін здійснення оплати за надані послуги згідно спірного договору, суперечить вищевказаним положенням ЦК України, оскільки на момент укладення спірного договору неминучість настання такої обставини не вбачається (в матеріалах справи відсутні докази про повне чи часткове виконання відповідачем зобов'язань за договором підряду).

При цьому, п.2.2 договору не є відкладальною обставиною в розумінні ст.212 ЦК України, як про це стверджує скаржник, з огляду на наступне.

Договір №08/07-2011/06-14 від 01.06.2011р. не відноситься до умовних правочинів, оскільки, відповідно до його положень, обов'язку однієї сторони надати послуги за ним відповідає обов'язок іншої сторони ці послуги прийняти і оплатити. Таким чином, при наявності факту виконання однією стороною своїх зобов'язань, положення п.2.2 спірного договору обмежують її право на отримання оплати за надані послуги. Таке обмеження полягає у невірному визначенні терміну здійснення оплати, а саме - з посиланням на обставину, неминучість настання якої не вбачається.

Статтею 617 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності внаслідок недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника.

Зважаючи на вищенаведене, висновок суду першої інстанції про суперечність п.2.2 договору вимогам ч.3 ст. 509 та ч.1 ст. 530 ЦК України, судова колегія вважає вірним.

Крім того, як на підставу скасування оскаржуваного рішення, скаржник покликається на те, що роботи за договором підряду №6 від 20.12.2010р. між комунальною корпорацією «Київавтодор» та відповідачем не виконувались, а у разі невиконання відповідачем робіт за договором підряду, не вбачається й необхідності отримання ним послуг за спірним договором з КП «Київавтошляхміст». Також, на думку апелянта, судом першої інстанції не досліджено тієї обставини, що акти від 01.06.2011р. та 11.04.2012р. про розміщення виробничих потужностей за спірним договором підписані з боку відповідача не уповноваженою на це особою.

Колегія суддів вважає, що вказані обставини не мають значення для вирішення питання про недійсність п.2.2 договору, оскільки стосуються факту виконання робіт та необхідності здійснення оплати за них . Визнання недійсним п.2.2 договору стосується порядку здійснення оплати за надані послуги .

Згідно ч.1 ст.207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до частин 1, 4 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст.ст. 216, 236 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Статтею 217 ЦК України визначено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на викладене, судова колегія, прийшла до висновку про обґрунтованість оскаржуваного рішення, як такого, що прийнято відповідно до обставин та матеріалів справи з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Судові витрати по апеляційній скарзі, в порядку ст.49 ГПК України, слід покласти на скаржника.

Враховуючи вищенаведене та керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Чернівецької області від 03.09.2013р. у справі №926/770/13 залишити без змін, а апеляційну скаргу товариства з додатковою відповідальністю «Трансмост» - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Справу повернути в місцевий господарський суд.

Повний текст постанови складений 08.11.2013р.

Головуючий суддя Орищин Г.В.

суддя Бойко С.М.

суддя Галушко Н.А.