Постанова

від 04.11.2013 по справі 827/2006/13-а

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Копія

СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Постанова

Іменем України

Справа № 827/2006/13-а

04.11.13 м. Севастополь

Севастопольський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Кобаля М.І.,

суддів Воробйової С.О. ,

Курапової З.І.

секретар судового засідання Чумаченко Н.Г.

за участю сторін:

представник позивача, ОСОБА_2- ОСОБА_3, довіреність № 1916 від 19.08.13;

представник відповідача, Управління Державної міграційної служби України в м. Севастополі в особі Гагарінського районного відділу- Хістов Вадим Юрійович, довіреність № 51/05 від 04.01.13;

інтереси заявника апеляційної скарги, представляє Хістов Вадим Юрійович, довіреність № 51/05 від 04.01.13;

розглянувши апеляційну скаргу Управління державної міграційної служби України в м. Севастополі на постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополь (суддя Александров О.Ю. ) від 03.09.13 у справі № 827/2006/13-а

за позовом ОСОБА_2 (АДРЕСА_1)

до Управління Державної міграційної служби України в м. Севастополі в особі Гагарінського районного відділу (вул. А. Кесаева, 15 А,Севастополь,99038)

про визнання протиправною відмови та зобов'язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_2 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Севастополя з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в місті Севастополі в особі Гагарінського районного відділу про визнання протиправною відмови від 04.04.2013 за № 14/686 у реєстрації місця проживання ОСОБА_2, зобов'язання провести реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Севастополь від 03.09.13 позов ОСОБА_2 до Управління Державної міграційної служби України в місті Севастополі в особі Гагарінського районного відділу про визнання протиправною відмови та зобов'язання вчинити певні дії,- задоволено частково.

Визнано протиправною відмову Управління Державної міграційної служби України в місті Севастополі в особі Гагарінського районного відділу, яка оформлена листом від 04.04.2013 за вих. № 14/686 у реєстрації місця проживання ОСОБА_2 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) за адресою: АДРЕСА_2.

Зобов'язано Управління Державної міграційної служби України в місті Севастополі в особі Гагарінського районного відділу вчинити дії щодо реєстрації місця проживання ОСОБА_2 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) за адресою: АДРЕСА_2.

Стягнуто з Державного бюджету України, шляхом зобов'язання Головного управління Державної казначейської служби у м. Севастополі (99011, м. Севастополь, вул. Балаклавська, 9, ідентифікаційний код 38022717) списати у безспірному порядку з рахунку Управління Державної міграційної служби України в місті Севастополі особі Гагарінського районного відділу (99011, м. Севастополь, вул. Пушкіна, б. 2, ідентифікаційний код 37840504) на користь ОСОБА_2 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) судовий збір у розмірі 34,41 грн. (тридцять чотири грн. 41 коп.).

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Категорично не погодившись з зазначеним судовим рішенням, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополь від 03.09.13 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Апеляційну скаргу мотивовано порушенням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповним з'ясування обставин, що мають значення для справи та невірною оцінкою доказів.

Представник відповідача у судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги з підстав, викладених у ній та наполягав на її задоволенні, оскільки судом першої інстанції неправильно вирішено спір по суті.

Позивач у судовому засіданні заперечував проти доводів апеляційної скарги відповідача та просив відмовити у її задоволенні, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване.

Судова колегія, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.

Матеріалами справи встановлено, що у квітні 2013 року ОСОБА_2 звернулася до Гагарінського районного відділу Управління Державної міграційної служби України в м. Севастополі із заявою про реєстрацію її місця проживання за адресою: АДРЕСА_2.

Листом від 04.04.2013 №14/866 ОСОБА_2 була повідомлена про відсутність підстав для реєстрації місця проживання, оскільки в документах, що підтверджують право на проживання зазначений дачний будинок, що не є жилим приміщенням у розумінні чинного законодавства України.

Вважаючи відмову відповідача такою, що порушує його права, звернулася до суду з даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що дачний будинок, який належить позивачу на праві приватної власності, відноситься до інших житлових приміщень, придатних для постійного проживання в них, відповідно до визначення ст.379 Цивільного кодексу України, отже є житлом, а тому дії відповідача по відмові у здійсненні реєстрації позивача є протиправними.

З такими висновками суду першої інстанції не може погодитись колегія суддів з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 29 Цивільного Кодексу України місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, у якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Нормами статті 379 Цивільного кодексу України встановлено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Житловий будинок - це будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання (ст. 380 ЦК України).

Згідно статті 4 Житлового кодексу, який є спеціальною нормою, що регулює житлові правовідносини, жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фонд.

Дана стаття встановлює виключний перелік об'єктів нерухомості, які відносяться до житлового фонду.

Зокрема, житловий фонд включає: жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд); жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать колгоспам та іншим кооперативним організаціям, їх об'єднанням, профспілковим та іншим громадським організаціям (громадський житловий фонд); жилі будинки, що належать житлово-будівельним кооперативам (фонд житлово-будівельних кооперативів); жилі будинки (частини будинків), квартири, що належать громадянам на праві приватної власності (приватний житловий фонд); квартири в багатоквартирних жилих будинках, садибні (одноквартирні) жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях усіх форм власності, що надаються громадянам, які відповідно до закону потребують соціального захисту (житловий фонд соціального призначення).

До житлового фонду включаються також жилі будинки, що належать державно-колгоспним та іншим державно-кооперативним об'єднанням, підприємствам і організаціям. Відповідно до Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік до цих будинків застосовуються правила, встановлені для громадського житлового фонду.

Між тим, житлове приміщення - це опалюване приміщення, розташоване у надземному поверсі, призначене для цілорічного проживання і яке відповідає санітарно-епідеміологічним вимогам щодо мікроклімату і повітряного середовища, природного освітлення, допустимих рівнів нормованих параметрів відносно шуму, вібрації, ультразвуку та інфразвуку, електричних та електромагнітних полів та іонізуючого випромінювання (Додаток Б ДБН В.2.2-15-2005 Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення).

Отже, житловий фонд - це сукупність житлових приміщень незалежно від форм власності: житлових та спеціальних будинків (гуртожитків, будинків-інтернатів для громадян похилого віку та інвалідів, дитячих будинків, інтернатів при школах і шкіл-інтернатів), квартир (у т. ч. у багатоквартирних житлових будинках), садибних житлових будинків, службових житлових приміщень та інших житлових приміщень у будівлях, придатних для проживання.

Інструкцією про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженою наказом Держбуду України від 24.05.2001 №127 та зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 10 липня 2001 р. за N 582/5773, пунктом 2.4 визначено, що дачний будинок - це житловий будинок для використання протягом року з метою позаміського відпочинку. У межах одного поселення або району можуть передбачатися змішані типи використання земельних ділянок: для відпочинку, ведення садівництва та городництва тощо з будівництвом як дачних, так і садових будинків. На ділянках садових (дачних) будинків можуть бути розміщені також господарські будівлі (у тому числі для утримання домашньої птиці, кролів тощо).

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що віднесення об'єкта нерухомості до житлового фонду можливе за наявності двох ознак: юридичної та фактичної. Так житловий будинок (приміщення) має бути таким за юридичним статусом (спроектований, побудований, зданий в експлуатацію та зареєстрований саме як житловий, а не як дачний). При цьому до складу житлового фонду не належать дачі, літні садові будиночки, спортивні та туристичні бази, мотелі, кемпінги, санаторії, будинки відпочинку, пансіонати, будинки для приїжджих, готелі, й інші будівлі та приміщення, що використовуються для сезонного і тимчасового проживання.

Дослідженням матеріалів справи колегією суддів встановлено, що згідно свідоцтва про право власності серії САЕ №695341 від 21.09.2012, витягу про державну реєстрацію прав, державного акту на земельну ділянку серії НП №3300480 позивач володіє саме дачним будинком, з господарськими будівлями та спорудами та земельною ділянкою з цільовим призначенням для індивідуального дачного будівництва (а.с.10,11, 13).

Враховуючи наведене, заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги відповідача стосовно того, що хоча дачний будинок і визнається жилим, але не можне бути зарахований до житлового фонду, оскільки використовується для використання протягом року з метою позаміського відпочинку, тобто для сезонного і тимчасового проживання.

Більше того, житловий будинок (приміщення) має бути придатним для постійного проживання в ньому, а отже відповідати нормам щодо опалення, санітарно-епідеміологічним вимогам, параметрам шуму, вібрації, випромінювання тощо. Придатність житла для проживання визначається шляхом обстеження житлових будинків відповідно до Положення про порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 26 квітня 1984 р. N 189 (діє на даний час).

За таких обставин, висновок суду першої інстанції про неправомірну відмову позивачу у реєстрації за вказаним місцем проживання з огляду на те, що дачний будинок є житлом, визнається колегією суддів помилковим, оскільки в даному випадку у вказаного об'єкту нерухомості відсутня юридична ознака житла, а тому ототожнювання судом понять житловий і дачний будинок не ґрунтується на вимогах чинного законодавства.

В даному випадку дачний будинок позивача не є житловим приміщенням, а земельна ділянка має цільове призначення індивідуального дачного будівництва, що не відповідає умовам, встановленим законом, для можливої реєстрації місця проживання на неї, тому відповідачем цілком обґрунтовано відмовлено позивачу у реєстрації за вказаним місцем проживання, оскільки не може бути зареєстрований громадянин за місцем проживання у нежитловому приміщенні.

Що стосується посилань суду першої інстанції про наявність у кожної людини права на вільний вибір місце проживання, яке передбачено Конституцією України, колегія суддів зазначає, що у відповідності до частини 2 статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

З наведеного слідує, що реалізація прав власника майна в жодному разі не пов'язана з реєстрацією місця проживання в ньому і не залежить від такої реєстрації, а тому відмова відповідача в реєстрації позивача за вказаним місцем проживання ніяким чином не впливає на реалізацію ним своїх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі прав позивача на володіння та користування нерухомим майном.

Крім того, позивач не позбавлений права звернутися до відповідного органу із заявою про реєстрацію місця проживання у разі переоформлення цільового призначення земельної ділянки та оформлення дачного будинку згідно чинного законодавства, як житлового будинку.

Приймаючи до уваги вищевикладене, судова колегія не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо задоволення позову та приходить до висновку про відсутність правових підстав для покладення обов'язку на Управління Державної міграційної служби України в місті Севастополі в особі Гагарінського районного відділу вчинити дії щодо реєстрації місця проживання ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2, у зв'язку з чим, позовні вимоги у задоволеній частині є також необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Згідно ст.202 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, якщо висновки суду не відповідають обставинам справи, допущено порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

На підставі викладеного, судова колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, оскільки постанова суду першої інстанції прийнята при невірному застосуванні норм матеріального права, а також при невідповідності висновків суду обставинам справи, у зв'язку з чим постанова суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову позивачу у задоволенні позову у повному обсязі.

Керуючись статтями 195, 196, пунктом 3 частини першої статті 198, пунктами 3, 4 частини першої статті .202, частиною другою статті 205, статтями 207, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Управління державної міграційної служби України в м. Севастополі на постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополь (суддя Александров О.Ю. ) від 03.09.13 у справі № 827/2006/13-а задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Севастополь (суддя Александров О.Ю. ) від 03.09.13 у справі № 827/2006/13-а скасувати.

Прийняти нову постанову.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити.

Постанова набирає законну силу з моменту проголошення.

Постанова може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складання постанови в повному обсязі.

Повний текст судового рішення виготовлений 11 листопада 2013 р.

Головуючий суддя підпис М.І. Кобаль

Судді підпис С.О. Воробйова

підпис З.І.Курапова

З оригіналом згідно

Головуючий суддя М.І. Кобаль