Рішення

від 25.11.2013 по справі 372/1386/13-ц

ОБУХІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 372/1386/13-ц

№2-729/13

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 листопада 2013 року Обухівський районний суд Київської області у складі: головуючого судді Кулініченко Г.В.

за участю секретаря судового засідання Рудніцької О.В.,

прокурора Кириленко М.О.,

представників ОСОБА_1, ОСОБА_2

розглянувши в відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Обухівського районного суду Київської області цивільну справу за позовом заступника прокурора Київської області, в інтересах Обухівської районної державної адміністрації Київської області, Київської обласної державної адміністрації, державної інспекції сільського господарства у Київській області до Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державних актів на право приватної власності на земельні ділянки,

ВСТАНОВИВ:

Прокурор в інтересах позивачів звернувся до суду з даною позовною заявою, обґрунтовуючи яку зазначив, що в ході проведення перевірки було встановлено, що рішенням виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області була передана у власність ОСОБА_3 земельна ділянка площею 0,101 га. для будівництва та обслуговування житлового будинку в смт. Козин Обухівського району Київської області. На підставі даного рішення останній отримав державний акт на право приватної власності на земельну ділянку. 11 вересня 2009 року ОСОБА_3 власну земельну ділянку, згідно договору купівлі-продажу відчужив ОСОБА_4, який на підставі договору отримав державний акт на право приватної власності на земельну ділянку. Дана земельна ділянка знаходиться в прибережній смузі правого берега Канівського водосховища, тим самим на землях водного фонду, а тому вона не могла б бути передана у власність, та з часом відчужена, і в зв'язку з чим просить визнати незаконним, скасувати рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради, визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки укладений між відповідачами, визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки останніх, визнати за державою право власності та стягнути з відповідачів судові витрати. (а.с.1-10 т.1)

В судовому засіданні прокурор позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив їх задовольнити, так як відповідачами в порушення законодавства отримані земельні ділянки та заподіяні збитки державі.

Представник позивача, Обухівської районної державної адміністрації Київської області, в судовому засіданні підтримавши позовні вимоги пояснив, що земельна ділянка знаходиться в межах смт. Козин Обухівського району Київської області, тим самим селищна рада є розпорядником даної земельної ділянки, але,при цьому, вважає, що земельна ділянка знаходиться в прибережній смузі правого берега Канівського водосховища, тим самим на землях водного фонду, а тому просить позов задовольнити повністю.

Київська обласна державна адміністрація, будучи повідомлена про час, місце розгляду справи (а.с.30,58,172) в судове засідання не з'явилась, але подала письмові пояснення (а.с.61,62), що позов підтримує та просить розглядати справу за їх відсутністю.

Державна інспекція сільського господарства у Київській області, будучи повідомлена про час, місце розгляду справи (а.с.171), в судове засідання не з'явилась, про поважність неявки суд не повідомила.

Відповідачі, Козинська селищна рада Обухівського району Київської області, ОСОБА_3, будучи повідомлені про час, місце розгляду справи (а.с.54,56,97,99,168,170 в судове засідання не з'явились, про поважність неявки суд не повідомили.

Представник відповідача, ОСОБА_4, в судовому засіданні подавши письмові заперечення (а.с.177,178,194-197), пояснив, що останній придбав земельну ділянку згідно договору купівлі-продажу, на підставі якого отримав державний акт на право приватної власності. Дана земельна ділянка не знаходиться в прибережній смузі правого берега Канівського водосховища та не відноситься до земель водного фонду, що підтверджується документацію з виготовлення державного акту та листами прокуратури Обухівського району Київської області. Прокурором пропущений строк позовної давності звернення до суду, а тому просить застосувавши його відмовити повністю в задоволенні позову.

Суд заслухавши прокурора, представників сторін, дослідивши та оцінивши матеріали справи встановив.

06 лютого 2003 року рішенням виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області ОСОБА_3, була передана у власність земельна ділянка площею 0,101 га. для будівництва та обслуговування житлового будинку в смт. Козин Обухівського району Київської області, що підтверджується копією акту (а.с.18,19)

20 травня 2003 року ОСОБА_3 на підставі рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області від 06 лютого 2003 року отримав державний акт на право приватної власності на землю серії Р1 №200281, що підтверджується копією акту (а.с.18,19)

11 листопада 2009 року ОСОБА_3, згідно нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, відчужив, а ОСОБА_4, придбав земельну ділянку площею 0,101 га. для будівництва та обслуговування житлового будинку в смт. Козин Обухівського району Київської області, що підтверджується копіями договору купівлі-продажу та державного акту на право приватної власності на земельну ділянку.(а.с.21,22,18,19)

10 вересня 2010 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 11 листопада 2009 року отримав державний акт на право приватної власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223155400:03:006:0053 серії ЯЛ №020952 , що підтверджується копією акту.(а.с.23)

13 квітня 2012 року прокуратура Обухівського району Київської області повідомила відповідача ОСОБА_4, що його земельні ділянки, в тому числі придбана згідно договору купівлі-продажу у ОСОБА_3 з кадастровим номером 3223155400:03:006:0053 не накладається на водне плесо Канівського водосховища р. Дніпро та не знаходиться в прибережно захисних смугах, що підтверджується копією листа (а.с.184)

07 листопада 2012 року актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства №А292/78 державної інспекції сільського господарства в Київській області встановлено, що земельна ділянка відповідача, ОСОБА_4, знаходиться в прибережний смузі правого берега Канівського водосховища, що підтверджується актом (а.с.11-15)

16 жовтня 2013 року постановою окружного адміністративного суду міста Києва акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства №А292/78 від 07 листопада 2012 року державної інспекції сільського господарства в Київській області був визнаний нечинним, що підтверджується копією постанови (а.с.185-187)

Встановивши обставини справи суд вважає, що між сторонами виникли спірні земельні правовідносини, щодо правомірності надання відповідачу земельної ділянки, її відчуження та отримання відповідачем державного акту н право приватної власності на земельну ділянку.

Визначивши спірні правовідносини суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно ч.1 ст.10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, ч.1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до ст.14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Сторонами спірних правовідносини є фізичні особи, орган місцевого самоврядування та орган виконавчої влади на місці - відповідна державна адміністрація, а тому суд вирішуючи даний спір вважає за необхідне прийняти до уваги повноваження сторін щодо земельних відносин встановлених Земельним Кодексом України.

Так згідно статті 12 Земельного Кодексу України встановлено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст; організація землеустрою; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства; обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства; підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу; встановлення та зміна меж районів у містах з районним поділом; інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок; внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст; вирішення земельних спорів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону, а згідно статті 17 Земельного Кодексу України встановлено, що до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить: розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом; участь у розробленні та забезпеченні виконання загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм з питань використання та охорони земель; координація здійснення землеустрою та державного контролю за використанням та охороною земель; підготовка висновків щодо надання або вилучення (викупу) земельних ділянок; викуп земельних ділянок для суспільних потреб у межах, визначених законом; підготовка висновків щодо встановлення та зміни меж сіл,селищ, районів, районів у містах та міст; здійснення контролю за використанням коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов'язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок; координація діяльності державних органів земельних ресурсів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Виходячи з вищезазначеного встановлюється, що орган місцевого самоврядування - Козинська селищна рада Обухівського району Київської області та місцевий орган виконавчої влади - Обухівська районна державна адміністрація, мають відповідні повноваження, серед яких є також розпорядження землями, але орган місцевого самоврядування має право розпоряджатися землями територіальної громади, а місцевий орган виконавчої влади землями державної власності в межах, визначених Земельним Кодексом України.

Як вбачається з матеріалів справи, що підтримується представником Обухівської районної державної адміністрації київської області в судовому засіданні спірна земельна ділянка знаходиться на території Козинської селищної ради Обухівського району Київської області.

Крім цього Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти; до нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.

Згідно ст.125 ЗК України встановлено, що право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документу, що посвідчує право власності на земельну ділянку, а згідно ст.126 ЗК України встановлено, що право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами, які є у сторін по справі.

Статтею 116 ЗК України встановлено, що громадяни набувають право власності земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним кодексом України; набуття права на землю громадянами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність; безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним Кодексом України, а згідно статті 118 даного кодексу встановлено, що громадянин, зацікавлений у одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної державної адміністрації або ради за місцем знаходження земельної ділянки; у заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання; відповідна адміністрація або рада розглядає заяву і в разі згоди на передачу земельної ділянки надає дозвіл на розробку проекту її відведення.

Відповідач, ОСОБА_3, отримав земельну ділянку у власність, згідно рішення органу місцевого самоврядування - виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, з урахуванням делегованих Козинською селищною радою, відповідно до ст.12 ЗК України та ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» повноважень, тим самим рішення про надання відповідачу земельної ділянки приймалося повноважним органом.

Рішення прийняте у відповідній формі - рішенні, обґрунтовано, безсторонньо, розсудливо, без порушення прав позивача, що вказує на правомірність даного рішення та безпідставність позовних вимог в даний частині.

Згідно ч.1 ст.155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним, але рішення прийняте відповідачем - виконавчим комітетом Козинської селищної ради, не порушують прав позивачів, що також вказує на необгрунтованість вимог щодо визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, а згідно ст.19 Конституції України - органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, таким чином основним документом, який підтверджується право власності особи на земельну ділянку є відповідний державний акт на право приватної власності на земельну ділянку, а тому суд не вбачає підстав для визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та державного акту на право приватної власності на земельну ділянку виданий згідно даного рішення відповідача.

Крім цього згідно ч.2 ст.373 ЦК України право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону, відповідно до п.п. „а","б" ч.1 ст.81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності, а згідно ч.2 ст.328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

В матеріалах справи містяться достатні дані про здійснення всієї передбаченої законом процедури видачі відповідачу, ОСОБА_3, оспорюваного державного акту, набуття ним права на землю, її відчудження ОСОБА_4, на підставі нотаріально посвідченого договору із послідуючою видачею державного акту.

Згідно ст. 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод, а статтею 125 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідач, ОСОБА_4 набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі цивільно-правової угоди, зміст якої відповідає вимогам ст.ст.82,132 ЗК України та ст.203 ЦК України, тобто із передбачених законом підстав.

Прокурор обґрунтовує позов неправомірністю вибуття спірної земельної ділянки із державної власності з огляду на перебування ділянки в межах прибережної захисної смуги Канівського водосховища.

Відповідач ОСОБА_4 не був учасником правовідносин з приводу вибуття спірної земельної діляник із державної власності, придбав нерухоме майно шляхом укладення нотаріально посвідченої угоди, тому за даних умов не повинен нести цивільно-правову відповідальність за наявності обставин, зазначених прокурором в якості обґрунтування позову, підстави для позбавлення цього права власності на нерухоме майно не підпадають під дію ст.ст. 387, 388 ЦК України, оскільки не відносяться до виключного кола обставин, які можуть слугувати підставою для витребування майна від добросовісного набувача, повернення земельної ділянки державі, що вказує на необгрунтованість позовних вимог про зобов'язання повернути земельну ділянку на користь держави, без визначення відповідного суб'єкта власності. Окрім того, суд звертає увагу на те, що прокурор в цій частині позовних вимог не послався на норми права, які б передбачали подібний обов'язок землевласника, чинним законодавством не врегульовано порядок виконання такого зобов'язання. Також суд приймає до уваги, що оспорюваний договір купівлі-продажу земельної ділянки був зареєстрований без будь-яких зауважень, оспорюване рішення виконкому ради протягом десяти з половиною років до цього часу не скасоване сесією ради, не зважаючи на наявність достатніх для цього повноважень, що також свідчить про відсутність порушень прав цього органу місцевого самоврядування.

При цьому у самому договорі купівлі-продажу також відсутнє будь-яке підтвердження обмежень щодо даної земельної ділянки, яке ні прокурором, ні позивачами в судовому засіданні належними і допустимими доказами не спростовано.

Згідно ч.ч.1,2 ст.20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

В матеріалах справи відсутнє рішення уповноваженого органу про віднесення спірних земельних ділянок до земель водного фонду.

Згідно ч.1 ст.23 Закону України "Про планування і забудову територій" будівництво об'єктів містобудування здійснюється згідно з законодавством, державними стандартами, нормами та правилами, регіональними і місцевими правилами забудови, містобудівною та проектною документацією.

Згідно ч.2 ст.60 ЗК України та ч.2 ст.88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.

Суд вважає недоведеними посилання позову на віднесення спірних земельних ділянок повністю або частково до земель водного фонду, оскільки вони не підтверджені належними і допустимими доказами. Так, при подачі позову та в судовому засіданні прокурор не подав і не послався на жоден доказ, який би підтверджував таку обставину, із поданих прокурором письмових доказів не вбачається достатніх даних про те, що саме спірна земельна ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги, оскільки вона жодним чином не відображена на відповідних схемах, планах, відсутні інші достатні для ідентифікації дані про співвіднесення спірних земельних ділянок із землями водного фонду.

Крім того, не повідомлено даних про відстань від берегової лінії, не визначено площі або інших технічних характеристик для надання можливості суду зробити достатньо обґрунтовані висновки про перебування спірної ділянки в межах прибережної захисної смуги.

Відповідно до ст. 58 ЗК України , до земель водного фонду належать землі, зокрема зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами, для створення сприятливого режиму водних об'єктів уздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами землеустрою.

Відповідно до ст. 60 ЗК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Відповідно до ст. 88 Водного кодексу України , прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою.

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 затверджено Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, яким визначено, що цей Порядок встановлює єдиний правовий механізм визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них. У межах водоохоронних зон виділяються землі прибережних захисних смуг та смуги відведення з особливим режимом їх використання відповідно до статей 88 - 91 Водного кодексу України . Розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації.

Враховуючи принцип допустимості засобів доказування, допустимим засобом доказування наявності водоохоронної зони та/або прибережної захисної смуги, в якості складової водоохоронної зони, має бути проект встановлення водоохоронної зони (прибережної захисної смуги), або кадастровий план земельної ділянки, на якій відображено таку зону (смугу), або містобудівна документація, яка передбачає зазначене вище. Висновки суду не можуть ґрунтуватись на припущеннях наявності такої водоохоронної зони, прибережної захисної смуги та земель водного фонду, а підлягають дослідженню та встановленню.

Доводи позову про те, що рішення та державні акти на право власності на землю на ім'я відповідача не відповідають вимогам земельного законодавства, не знайшли свого підтвердження та спростовуються доказами, наявними в матеріалах справи.

За таких обставин суд вважає доведеним те, що фактично спірні земельні ділянки не відносяться до земель водного фонду, а є землями житлової та громадської забудови, сільськогосподарського призначення, не знаходяться в межах прибережної захисної смуги, тому достатніх підстав вважати, що оспорювані державні акти видані з грубими порушеннями чинного законодавства в межах розгляду цієї цивільної справи не встановлено.

Вирішуючи питання про належність осіб, в інтересах яких пред'явлено позов суд приймає до уваги наступне.

Відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладається представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, визначених законом.

Такі випадки передбачені, зокрема, ст. ст. 20 , 33 , 36-1 Закону України «Про прокуратуру» та ст. 45 ЦПК України , відповідно до якої прокурор може звертатися до суду із заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або держави чи суспільних інтересів.

Статтею 36-1 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що представництво прокуратурою інтересів держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави у випадках, передбачених законом.

Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує в позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції в спірних відносинах.

Під поняттям «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах», потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Таким чином, по цій справі прокурор має достатні повноваження для самостійного визначення осіб, в інтересах яких пред'явлено позов, однак при розгляді справи він повинен відповідно до вимог ст.60 ЦПК України довести зазначені у позові обставини порушення інтересів держави та те, що у фактичних правовідносинах саме ці особи є органами, уповноваженими державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Зібраними у справі доказами встановлено, що спірна земельна ділянка не відноситься до земель водного фонду, тому визначені позовом повноваження вказаних органів державної влади не можуть прийматись до уваги у фактичних встановлених судом правовідносинах щодо земель іншого цільового призначення.

Вирішуючи спір, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем, відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов'язку перед особою, якій таке право належить, яка може вимагати виконання такого обов'язку від інших осіб.

Отже лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність, чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно приймає рішення про захист порушеного права, або відмовляє позивачу у захисті встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог.

За таких обставин, суд вважає правову позицію прокурора щодо обґрунтування належності органів, в інтересах яких він звернувся із цим позовом, неспроможною і непереконливою.

Інші доводи позову відносно повноважень органу місцевого самоврядування не спростовують висновку про недоведеність посилань прокурора на порушення прав держави у спірних правовідносинах, неналежне обґрунтування віднесення визначених позовом органів влади до органів, уповноважених державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, недоведеність базового доводу прокурора щодо визначення цільового призначення спірних земельних ділянок, віднесення їх до земель водного фонду, тому не можуть слугувати достатньою правовою підставою для задоволення позовних вимог у наявній їх редакції та із визначених позовом підстав.

Оскільки всі позовні вимоги базуються на безпідставному твердженні прокурора про віднесення спірних земель до водного фонду, є способом захисту недоведених порушень інтересів держави, кожна послідуюча вимога є похідною від попередньої, їх задоволення суд вважає неможливим в повному обсязі.

Згідно ч.2 ст.3 Конституції України - права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки, усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Згідно ч.ч.1,4 ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно ч.1 ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Враховуючи викладене, суд зобов'язаний прийняти до уваги при вирішенні цього спору положення Конституції України як норми прямої дії, які встановлюють конституційне право громадян отримати та реалізувати своє право власності на землю, отримати ефективний судовий захист від протиправних посягань та порушень такого права.

Згідно ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Стаття 153 ЗК України визначає, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Сукупність зібраних по справі доказів вказує на недоведеність посилань позову про неправомірність набуття відповідачами права на землю та відсутність достатніх підстав для позбавлення їх права власності.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ч.1 ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Спірні земельні ділянки виділені органом місцевого самоврядування у власність відповідачам, тобто станом на час подання позову не перебувають в сфері виконання функцій позивачів щодо охорони земель державної власності. Тому посилання позову на положення ст.14 Конституції України та ст.188 ЗК України суд вважає необґрунтованими, а правове обґрунтування позову неспроможним.

Посилання прокурора на акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства №А292/78 державної інспекції сільського господарства в Київській області не може бути покладений в основу судового рішення про задоволення позову, так як постановою суду він визнаний нечинним, але постанова на час розгляду справи не набрала чинності, тим самим суд не має підстав для прийняття даного акту до уваги.

Відповідно до ч.1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2,4, 7 та 11 до Конвенції» № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Перший протокол та протоколи № 2,4,7, 11 до Конвенції.

Згідно із статтею 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами, міжнародного права.

Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

Виходячи зі змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. У рішенні Європейський суд з прав людини зазначив: «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила».

У цій справі Європейський суд дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».

При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Згідно статей 4,10,203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 Цивільного кодексу України, саме на момент вчинення правочину, не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а згідно статті 81 ЗК України встановлено, що громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності, а тому суд з урахуванням вищезазначеного, приймаючи до уваги, що позивачами належним чином не доведено, що оспорювані договори купівлі-продажу спірних земельних ділянок суперечили Цивільному кодексу України та іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, що волевиявлення осіб не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі, а також не були спрямовані на настання реальних наслідків, обумовлених договорами.

Оцінюючи доводи сторін по їх суті суд вважає, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення не можуть бути безумовною підставою для визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування про передачу земельних ділянок та повернення спірного майна державі в порушення права власності набувачів, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки осіб, яким земельні ділянки були передані у власність.

Обґрунтовуючи позов, прокурор та інші учасники судового розгляду про наявність таких обставин не зазначали, представник відповідача подібні обставини заперечила.

Відповідно до ст.317 ЦК України , власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, а тому відповідачі розпорядилися належними їм земельними ділянками шляхом їх відчуження згідно з нормами цивільного законодавства, внаслідок чого дійсним власником спірної земельної ділянки на цей час є ОСОБА_4.

Підсумовуючи викладене вище, суд не вбачає достатніх правових підстав для позбавлення відповідача права власності за наявних у справі доказів.

Вирішуючи питання про позовну давність суд враховує наступне.

Згідно ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно ч.1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Суд вважає доведеними посилання позовної заяви на те, що органам прокуратури стало достовірно відомо про порушення прав та законних інтересів держави лише під час здійснення відповідної перевірки, тобто в межах строку позовної давності.

Суд вважає, що прокурор не міг своєчасно довідатись про обставини, за яких порушено або могло бути порушено права держави в частині неправомірної передачі відповідачам спірних земельних ділянок, оскільки він не наділений чинним законодавством відповідними повноваженнями для своєчасного виявлення і надання правової оцінки обставин виділення спірних земельних ділянок.

Згідно із ч.2 ст.45 ЦПК України прокурор здійснює у суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу.

За змістом ч.1 ст.46 ЦПК України органи, які відповідно до ст.45 цього Кодексу , звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють.

Отже, норми, установлені ч.1 ст.261 ЦК України щодо початку перебігу позовної давності, поширюються на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів; перебіг позовної давності в такому разі починається від дня, коли прокурор довідався або міг довідатися про порушення інтересів держави.

Таким чином, суд вважає, що прокурором як особою, що подала позов, не пропущено строк позовної давності, тому наслідки спливу позовної давності не можуть бути застосовані.

Враховуючи тривалий час розгляду справи суд вважає можливим вирішити спір на підставі наявних у справі доказів відповідно до принципів диспозитивності цивільного судочинства та змагальності сторін.

Згідно ч.1 ст.10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, а згідно ч.1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Враховуючи вище викладене, суд вважає недоведеними посилання позову на віднесення спірних земельних ділянок до земель водного фонду, порушення прав позивачів або держави у спірних правовідносинах, які б підлягали судовому захисту.

За таких обставин, в задоволенні позову слід відмовити в повному обсязі.

Керуючись, ст.121 Конституції України, ст.ст.10,11,15,57,60,209,212-214 ЦПК України, ст.ст.78,81,116,118,152,153 ЗК України, ст.ст.321,373,386,387,388,391,392 ЦК України, ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст.ст.3,21,43 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», суд -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову заступника прокурора Київської області, в інтересах Обухівської районної державної адміністрації Київської області, Київської обласної державної адміністрації, державної інспекції сільського господарства у Київській області до Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державних актів на право приватної власності на земельні ділянки.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Київської області через Обухівській районний суд протягом десяти днів з дня проголошення рішення, а особами, які були відсутні при проголошенні рішення протягом даного строку з дня отримання копії рішення суду.

Суддя