Постанова

від 20.12.2013 по справі 810/5511/13-а

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 грудня 2013 року № 810/5511/13-а

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Колеснікової І.С., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом товариства з додатковою відповідальністю «Рокитнянська продовольча компанія» доБілоцерківської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області провизнання протиправними та скасування рішень ВСТАНОВИВ:

Товариство з додатковою відповідальністю «Рокитнянська продовольча компанія» (надалі - позивач) звернулося до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Білоцерківської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області (надалі - відповідач) про скасування податкових повідомлень-рішень відповідача від 17.05.2013 № 0000512200, за яким позивачеві нараховано грошове зобов'язання за платежем «податок на додану вартість» у розмірі 10115,00 грн. (за основним платежем - 10114,00 грн. та штрафними санкціями - 1,00 грн.) від 17.05.2013 № 0000512201, за яким позивачеві зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість у розмірі 10133,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що висновки відповідача про порушення вимог податкового є необґрунтованими, оскільки підприємством у відповідності до вимог чинного законодавства та на підставі належним чином оформлених первинно-бухгалтерських документів і податкових накладних сформовано податковий кредит. Проте, як стверджує позивач, податковим органом зроблено помилковий висновок про нікчемність укладених між позивачем та його контрагентом угод і неправомірно нараховано грошове зобов'язання по податку на додану вартість та зменшено суму від'ємного значення податку на додану вартість. Тому, на думку позивача, рішення податкового органу є незаконними, оскільки при їхприйнятті відповідачем невірно встановлено факти та застосовано норми закону.

Представником позивача у судовому засіданні підтримано позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідачем позов не визнано, надано заперечення суду у письмовій формі. В обґрунтування заперечень відповідачем зауважено, що правочини, укладені між позивачем та ФОП ОСОБА_1, є нікчемними, оскільки спрямовані на порушення публічного порядку, а контрагент позивача здійснював поставку товару без мети реального настання правових наслідків, що призвело до безпідставного віднесення позивачем сум до податкового кредиту по податку на додану вартість. Таким чином, на думку відповідача, оскаржувані рішення прийнято ним з урахуванням вимог чинного законодавства, оскільки відповідач діяв у межах повноважень, наданих йому законами України та підзаконними нормативно-правовими актами.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечував з мотивів, викладених у письмових запереченнях.

У ході судового розгляду справи представниками позивача та відповідача заявлено клопотання про розгляд справи за їх відсутності у письмовому провадженні.

Наявність клопотань сторін про розгляд справи за їх відсутності, відповідно до приписів статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, є підставою для здійснення розгляду справи у порядку письмового провадження на підставі наявних у ній доказів.

Дослідивши наявні матеріали справи, керуючись статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за можливе здійснити розгляд справи у письмовому провадженні та на підставі наявних у справі доказів.

З'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

Як то вбачається з наявних матеріалів справи, посадовими особами відповідача проведено документальну позапланову невиїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства по взаємовідносинах з ФОП ОСОБА_1 за період з 01.06.2011 по 30.06.2011. За результатами перевірки відповідачем складено акт від 29.04.2013 № 28/220/00382256 (надалі - Акт перевірки).

У ході перевірки перевіряючими встановлено порушення позивачем положень пунктів 44.1 статті 44, абзац «а» пункту 198.1, пункт 198.6 статті 198, пунктів 200.1, 200.2, 200.3 статті 200, пунктів 201.1, 201.3, 201.6, 201.14, 201.15 статті 201 Податкового кодексу України, пунктів 1,2 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», пунктів 2.4, 2.16 Положення «Про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку», затвердженого Наказом Міністерства фінансів України № 88 від 24.05.1995 року, що виявилось у занижені позивачем податку на додану вартість у розмірі 10114,00 грн. та завищенні розміру від'ємного значення суми податку на додану вартість у розмірі 10133,00 грн.

Такий висновок податкового органу ґрунтується на використаних під час аналізу господарських операцій позивача та його контрагента матеріалів досудового слідства, зокрема, постанови старшого слідчого СУ ГУ МВС України у Київській області від 26.10.2011 про порушення кримінальної справи за фактом фіктивного підприємництва щодо ФОП ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 205 Кримінального кодексу України.

Так, у ході розслідування вказаної кримінальної справи встановлено, що невстановлені особи, реалізуючи свій злочинний намір, направлений на створення суб'єкта підприємницької діяльності, використовуючи реквізити громадянина ОСОБА_1, не маючи наміру на здійснення статутної діяльності, пов'язаної із виробництвом товарів, виконанням робіт та послуг, з метою прикриття незаконної діяльності, зареєстрували ФОП ОСОБА_1

У подальшому невстановлені особи, використовуючи реквізити ФОП ОСОБА_1 без його відома, здійснювали діяльність по незаконному формуванню податкового кредиту по податку на додану вартість іншим реально діючим суб'єктам господарювання, тобто здійснювали діяльність, спрямовану на надання податкової вигоди третім особам.

Відтак, на думку податкового органу, діяльність ФОП ОСОБА_2 здійснюється поза межами правового поля, що у свою чергу свідчить про нікчемність укладених ним угод, як із постачальниками, так і з покупцями, у зв'язку з чим надані до перевірки первинно-бухгалтерські документи позивача не взято до уваги, що в свою чергу призвело до встановлення недостатнього документального підтвердження виконання умов за договором, та, як наслідок, призвело до встановлення відповідачем порушень формування позивачем податкового кредиту по податку на додану вартість та розміру від'ємного значення суми податку на додану вартість .

На підставі висновків Акту перевірки відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення від 17.05.2013 № 0000512200, за якими позивачеві нараховано грошове зобов'язання за платежем «податок на додану вартість» у розмірі 10115,00 грн. та від 17.05.2013 № 0000512201, за яким позивачеві зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість у розмірі 10133,00 грн.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивачем у порядку, визначеному статтею 56 Податкового кодексу України, подано відповідну скаргу до Головного управління Міндоходів у Київській області та до Міністерства доходів і зборів України.

За наслідками адміністративного оскарження скарги позивача залишено без задоволення, а рішення відповідача - без змін, про що прийнято відповідні рішення про результати розгляду скарг.

У той же час, позивач вважає вказані податкові повідомлення-рішення такими, що суперечать вимогам чинного податкового законодавства, а тому оскаржив їх, звернувшись із позовом до суду.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності та враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд звертає увагу на таке.

Як то встановлено судом, 30.05.2011 та між позивачем та ФОП ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу № 328 (а.с.27).

За умовами договору продавець (ФОП ОСОБА_1) зобов'язується поставити покупцеві (ТОВ «Рокитнянська продовольча компанія») продукцію, перелік якої вказано в накладних, які є невід'ємною частиною даного договору. Так, за вказаною угодою позивачем було придбано продукти харчування, зокрема, цибуля ріпчаста, перець, лист лавровий, сіль.

Так, на підтвердження факту поставки товару, ФОП ОСОБА_1 надано позивачеві видаткову накладну, відповідно до якої покупцеві поставлено товар: цибуля ріпчаста, перець мелений, лист лавровий сіль кухонна, а саме:

від 03.06.2011 № РП000000236 на загальну суму 60660,00 грн. (у тому числі ПДВ - 10110, 00 грн.).

Також ФОП ОСОБА_1 було виставлено позивачеві рахунок на оплату поставленого товару від 03.06.2011 № РП000000290 на суму 60660,00 грн. (у тому числі ПДВ - 10110,00 грн.).

Поряд із цим, ФОП ОСОБА_1 виписано на адресу позивача належним чином оформлену податкову накладну, наявність якої не заперечується відповідачем, а саме:

від 03.06.2011 № 20 на загальну суму 66660,00 грн. (у тому числі ПДВ - 10110, 00 грн.).

Водночас, 01.06.2011 та між позивачем та ФОП ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу № 01/06/11.

За умовами договору продавець (ФОП ОСОБА_1) зобов'язується поставити покупцеві (ТОВ «Рокитнянська продовольча компанія») запасні частини. Вид, асортимент та кількість запчастин зазначається у накладних, які є невід'ємною частиною даного договору .

Згідно розділу 5 договорів доставка товару здійснюється автотранспортом покупця. Право власності на товар переходять до покупця у момент отримання товару, після підписання накладних.

Так, на підтвердження факту поставки товару, ФОП ОСОБА_1 надано позивачеві видаткову накладну, відповідно до яких покупцеві поставлено товар: компресор, ресівр, конденсатор, іспарітель, електродвигуни, роліки стола, роліки закаточні, роліки підкаточні, шестерня, а саме:

від 27.06.2011 № РП000000226 на загальну суму 60400,37 грн. (у тому числі ПДВ - 10066,73 грн.).

Також ФОП ОСОБА_1 було виставлено позивачеві рахунок на оплату поставленого товару від 27.06.2011 № РП000000273 на суму 60400,37 грн. (у тому числі ПДВ - 10066,73 грн.).

Поряд із цим, ФОП ОСОБА_1 виписано на адресу позивача належним чином оформлену податкову накладну, наявність якої не заперечується відповідачем, а саме:

від 27.06.2011 № 8 на загальну суму 60400,37 грн. (у тому числі ПДВ - 10066,73 грн.).

Розрахунки між суб'єктами господарювання проведено у повному обсязі, що підтверджується квитанціями до прибуткових касових ордерів (а.с.37-38).

Судом встановлено, що за даними перевірки суми податку на додану вартість по зазначеним вище податковим накладним включено позивачем до складу податкового кредиту та відображено у відповідній податковій декларації по податку на додану вартість.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.

Як то встановлено судом, податкові зобов'язання визначено позивачеві у зв'язку з формуванням податкового кредиту з податку на додану вартість за рахунок сум податку, сплачених контрагенту у складі ціни придбаних товарів. Оскільки, на думку податкового органу, товари фактично не поставлялися, а учасниками правочинів переслідувалась мета мінімізації податкових зобов'язань, такі угоди є нікчемними, тому формування податкового кредиту з податку на додану вартість вчинено позивачем безпідставно.

Згідно положення частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Для здійснення своєї господарської діяльності юридичні особи укладають договори, що за змістом є домовленістю, внаслідок якої виникають взаємні права і обов'язки. Укладення договорів купівлі-продажу, поставки товарів, надання послуг в даному випадку вже само по собі є ознакою господарської діяльності.

Відповідно до частини 5 статті 203 Цивільного Кодексу України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) цієї вимоги є підставою недійсності правочину.

В той же час, Цивільний кодекс України статтею 215 визначає підстави для визнання правочину недійсним. Серед іншого, вказаною нормою передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину. Так, частиною 1 статті 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Водночас, суд звертає увагу на таке. Відповідно до частини першої статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Статтею 228 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Крім того, поняття правочину, що порушує публічний порядок, розкрито у постанові Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». Пункт 18 даної Постанови передбачає перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦКУ: правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Таким чином, нікчемними є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або законне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами; правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

З аналізу наведених правових норм вбачається, що, відповідно до презумпції правомірності правочину, всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлена судом.

Відповідачем не надано суду доказів визнання правочину, укладеного між позивачем та його контрагентом - ФОП ОСОБА_1, - недійсним у судовому порядку, як і не обґрунтовано правової позиції, в чому саме полягає порушення публічного порядку сторонами у ході укладення та виконання спірного правочину.

Як то вбачається з Акту перевірки, на час проведення перевірки, а також станом на день розгляду справи відсутні будь-які докази наявності судових рішень, які б набрали законної сили, з приводу незаконних дій ФОП ОСОБА_1, пов'язаних із знищенням, пошкодженням майна, незаконним його заволодінням або пов'язаних із порушенням податкового законодавства.

Поряд із цим, з огляду на те, що відповідач стверджував про нікчемність господарських операцій, здійснених між позивачем та ФОП ОСОБА_1 судом досліджено питання щодо реальності отримання позивачем товарів з метою подальшого використання у власній господарській діяльності та встановлено таке.

Відповідно до частини першої статті 3 Господарського кодексу України, під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Підпункт 14.1.36 пункту 14.1 статті 4 Податкового кодексу України визначає господарську діяльність як діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема, за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

За даними матеріалів справи одним із основних видів діяльності позивача за КВЕД є виробництво м'ясних продуктів, виробництво прянощів та приправ.

Судом встановлено та не заперечується відповідачем, що позивач має відповідні виробничі потужності та основні засоби для здійснення основного виду діяльності.

Водночас, за даними акту перевірки, одним із видів діяльності ФОП ОСОБА_1 є, зокрема, посередництво в торгівлі товарами широкого асортименту; посередництво в торгівлі автомобільними деталями та приладдям; надання інших комерційних послуг інші види оптової торгівлі.

У свою чергу факт безпосереднього зв'язку витрат з господарською діяльністю платника податків може бути встановлено з урахуванням якісних характеристик товарів (послуг), які б однозначно свідчили про призначення придбаних товарів (послуг) для використання в господарській діяльності платника податків, відповідали б змісту цієї діяльності.

У судовому засіданні представником позивача надано пояснення з приводу підстав укладення спірних правочинів та подальшого використання поставленого товару позивачем у господарській діяльності.

Так, представником позивача наголошено, що поставлені ФОП ОСОБА_1 продукти харчування та запасні частини були придбані ПАТ «Рокитнянська продовольча компанія» з метою виготовлення готової продукції власного виробництва - м'ясних консервів, які у подальшому реалізовані позивачем та за для утримання в належному стані виробничого обладнання. На підтвердження даної обставини представником позивача надано суду належним чином засвідчені копії: договору поставки консервів м'ясних «М'ясо тушковане з свинини» від 05.03.2012 № 05-1/03/12, укладеного між ТОВ «Преміум Груп» та позивачем, предметом якого була поставка м'ясних консерв «М'ясо тушковане з свинини»; договору від 22.02.2011 № 22/02/11, укладеного між ТОВ «Домашній гостинець «Крим» та позивачем, предметом договору є виготовлення консервів під торгівельною маркою «Домашній гостинець».

Позивачем зауважено, що вказана продукція була придбана виключно для здійснення його основного виду діяльності та використана у власній господарській діяльності.

Як то зауважено позивачем товар, отриманий від ФОП ОСОБА_1, доставлявся власним автотранспортом, що належить ОСОБА_3, який на час спірних правовідносин обіймав посаду голови правління ПАТ «Рокитнянська продовольча компанія», шляхом самовивозу.

Представником позивача наголошено, що даний спосіб доставки здійснено з метою економії власних коштів та за для недопущення зупинки виробництва. При цьому відповідачем надано до матеріалів справи витяг з АІС «Автомобіль» ЛАІ МВС України, з якого вбачається наявність зареєстрованих на ОСОБА_3 транспортних засобів.

Суд зауважує, що відповідно до статті 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» та Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Мінтрансу України від 14.10.1997 № 363, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 20.02.1998 року за № 128/2568, основними документами на перевезення вантажів є товарно-транспортні накладні та дорожні листи вантажного автомобіля. Дорожній лист вантажного автомобіля є документом, без якого перевезення вантажів не допускається.

Проте, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25.02.2009 N 207 "Про затвердження Переліку документів, необхідних для здійснення перевезення вантажу автомобільним транспортом у внутрішньому сполученні", для водія юридичної особи або фізичної особи - підприємця, що здійснює вантажні перевезення для власних потреб, необхідні наступні документи: накладна або інший документ, який підтверджує право власності на вантаж; посвідчення на право керування транспортним засобом; реєстраційний документ на транспортний засіб або інший засвідчений в установленому порядку документ, що підтверджує право керування, користування чи розпорядження транспортним засобом; талон про проходження державного технічного огляду; поліс (сертифікат) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Для водія юридичної особи необхідним є також дорожній лист з відмітками про проведення передрейсових медичного огляду водія та огляду технічного стану транспортного засобу.

При цьому, наявність товарно-транспортної накладної вимагається від водія юридичної особи або фізичної особи - підприємця, що здійснює вантажні перевезення на договірних умовах.

Між тим, Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні та Закон України «Про автомобільний транспорт» не встановлюють правил податкового обліку, а лише встановлюють права, обов'язки та відповідальність власників автомобільного транспорту (перевізників). При цьому, документи обумовлені вказаними правилами, зокрема, товарно-транспортна накладна та подорожній лист, не є документами первинного бухгалтерського обліку, що підтверджують обставини придбання та продажу товарно-матеріальних цінностей

Окрім того, податкове законодавство не передбачає обов'язкову наявність ТТН як форми бухгалтерської звітності під час формування податкового кредиту та валових витрат при придбанні ТМЦ, вона є супровідним документом на підтвердження перевезення товару та не містить в собі контрольної звітності під час визначення підприємством показників за здійсненими господарськими операціями.

Ураховуючи обставини справи та положення вищевказаних нормативно-правових актів суд дійшов висновку, що законодавством не передбачено обов'язковості складання товарно-транспортних накладних при здійсненні перевезень вантажу автомобільним транспортом для власних потреб без залучення перевізника на договірних умовах.

Як то встановлено судом, факти постачання позивачеві товарів та послуг, оплати їх вартості підтверджуються документально, господарські операції належним чином відображені у бухгалтерському і податковому обліку та в податковій звітності позивача.

Таким чином, враховуючи правочини, предметом яких є придбання товару (продовольчих продуктів та запчастин), беручи до уваги вид діяльності позивача і його контрагента та наявність підтверджуючої документації щодо подальшого використання придбаного товару у власній господарській діяльності, у суду є підстави вважати, що господарські операції позивача з ФОП ОСОБА_1 підтверджуються необхідними документами, а зазначені вище товари були використані позивачем у власній господарській діяльності.

Як установлено під час судового розгляду, на момент укладення правочинів, які відповідач вважає нікчемними, та на день судового розгляду справи обидві сторони правочину є правоздатними і перебувають у якості зареєстрованих осіб в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Крім того, в Акті перевірки та в запереченнях відповідача немає жодних посилань на те, що установчі документи, свідоцтво про державну реєстрацію та свідоцтво платника податку на додану вартість ФОП ОСОБА_1 були скасовані чи визнані недійсними за рішенням суду на момент укладення чи виконання правочинів.

На підтвердження своєї позиції відповідачем не надано, як того вимагають положення чинного законодавства України, доказів, які б свідчили про те, що документи, виписані на виконання договорів, були сфальсифікованими.

Між тим, висновки податкового органу про нікчемність укладеного правочину ґрунтуються виключно на матеріалах досудового слідства по кримінальній справі, зокрема, на постанові старшого слідчого СУ ГУ МВС України у Київській області від 26.10.2011 про порушення кримінальної справи за фактом фіктивного підприємництва щодо ФОП ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 205 Кримінального кодексу України.

Дослідивши наданий документ суд дійшов висновку, що відомості, які відображені у даній постанові не можуть слугувати безперечним доказом неправомірності дій позивача та фіктивності його контрагента з огляду на таке.

Так, зміст окреслених вище матеріалів зводиться лише до встановлених досудовим слідством фактів, що невстановлені особи організували злочинну схему незаконної діяльності щодо сприяння підприємствам в мінімізації ними податкових зобов'язань, які підлягають сплаті до бюджету.

При цьому, жодних чітких фактів і доказів на підтвердження неправомірності діяльності та порушення законодавства саме ФОП ОСОБА_1, такі матеріали не містять, як і не містять доказів створення підприємства за фіктивними документами та без наміру здійснення господарської діяльності.

Суд зазначає, що для посадових осіб органів державної податкової служби під час проведення перевірок підставами для висновків є: документи, визначені цим Кодексом, податкова інформація, експертні висновки, судові рішення, інші матеріали, отримані в порядку та у спосіб, передбачені цим Кодексом або іншими законами, контроль за дотриманням яких покладений на органи державної податкової служби (пункт 83.1 статті 83 Податкового кодексу України ).

Таким чином, законодавством не передбачено можливості використання під час проведення перевірок платників податків та складання акта перевірки матеріалів досудового слідства. Це співвідноситься, зокрема, і з положеннями Кодексу адміністративного судочинства України й з доктриною процесуального права України, відповідно до яких заздалегідь є встановленим і не потребує доведення та доказування вирок суду в кримінальній справі, який набрав законної сили. Тобто преюдиціальний характер має лише вирок суду, який набрав законної сили, а не матеріали досудового слідства, особливо постанова про порушення кримінальної справи та протоколи допиту. Факт порушення кримінальної справи має наслідком та зумовлює законне проведення уповноваженими органами дізнання та досудового слідства певних слідчих дій з метою підтвердження або спростування факту вчинення певного злочину конкретною особою, але не може безперечно свідчити про винуватість такої особи, що підтверджується і закріпленим статтею 62 Конституції України принципом невинуватості особи у вчиненні злочину.

Водночас, як то вбачається з матеріалів справи, ФОП ОСОБА_1 було оскаржено постанову старшого слідчого СУ ГУ МВС України у Київській області від 26.10.2011 про порушення кримінальної справи за фактом фіктивного підприємництва до Шевченківського районного суду м. Києва.

За результатами розгляду скарги, Шевченківськім районним судом м. Києва прийнято постанову від 05.04.2012 у справі № 2610/7853/2012, якою скасовано постанову старшого слідчого СУ ГУ МВС України у Київській області про порушення кримінальної справи за фактом фіктивного підприємництва, порушеної відносно ФОП ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 Вказане судове рішення набрало законної сили, з урахуванням постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 31.08.2012 у справі № 2610/7853/2012, якою апеляційну скаргу прокурора визнано такою, що не підлягає розгляду.

Як то вбачається зі змісту вищевказаних судових рішень, судом встановлено, що приводом для порушення кримінальної справи є безпосереднє виявлення ознак злочину під час проведення перевірки. Однак зазначений у постанові привід для порушення кримінальної справи жодним чином не узгоджується із вимогами частини першої статті 94 КПК України.

При цьому судом під час дослідження матеріалів, на підставі яких було порушено кримінальну справу, також не було виявлено достатніх даних (які б існували на час порушення кримінальної справи), які б вказували на наявність у діях невстановлених осіб ознак складу злочину, передбаченого частиною другою статті 205 Кримінального кодексу України, оскільки у вказаних матеріалах відсутні будь-які фактичні дані, які б вказували на наявність фактів незаконної діяльності чи інших дій з метою прикриття незаконної діяльності із використанням ФОП ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2; безпосередньо відсутній задокументований чи такий, що оспорюється чи ставиться під сумнів факт підприємницької діяльності, та який міг би бути підтверджений належними доказами (актами ревізій, перевірок, аудиту, висновків, експертиз, досліджень тощо).

Вивчивши матеріали, на підставі яких було прийнято рішення про порушення кримінальної справи, суд дійшов висновку про відсутність приводів для порушення кримінальної справи та відсутності достатніх даних, що вказують на наявність ознак злочину у діях невстановлених осіб.

Таким чином, єдиний доказ, на який відповідач посилається в обґрунтування висновків акту перевірки, скасовано у встановленому законом порядку, при цьому висновки відповідача щодо здійснення ФОП ОСОБА_1 фіктивного підприємництва не знайшли свого підтвердження у ході розгляду судової справи № 2610/7853/2012.

Суд також не бере до уваги посилання відповідача, в обґрунтування своїх висновків, на відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної економічної діяльності у контрагента позивача, оскільки такі висновки неможливо зробити без належної перевірки діяльності суб'єкта господарювання. Відповідно до акту перевірки позивача, податковими органами не здійснювалось належної перевірки первинно-бухгалтерських документів ФОП ОСОБА_1; не перевірялася наявність господарсько-правових стосунків з іншими суб'єктами господарювання по оренді основних засобів виробництва, складських приміщень, транспортних засобів; наявність правовідносин по зберіганню матеріальних цінностей; наявність укладених цивільно-правових угод з іншими суб'єктами господарювання щодо надання послуг або виконання робіт.

Суд відзначає, що належними та допустимими в розумінні статті 124 Конституції України, статті 70 КАС України доказами факту вчинення платником податків нікчемного правочину або факту відображення в обліку показників господарських операцій, які в дійсності не відбулись, можуть бути або обвинувальний вирок суду по кримінальній справі (оскільки діяння платника податків по протиправному заволодінню майном іншої особи або ухиленню від сплати податків, тобто вчинення нікчемного правочину, є об'єктивною стороною злочинів, передбачених статтею 191 КК України та статтею 212 КК України), або рішення суду у справі про стягнення одержаного за нікчемним правочином (оскільки наслідком вчинення платником податків нікчемного правочину відповідно до статей .207, 208, 250 Господарського кодексу України є застосування конфіскаційного заходу у вигляді стягнення одержаного за нікчемним правочином), або рішення суду про визнання правочину недійсним (оскільки відповідно до частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України вчинення платником податків правочину, котрий суперечить інтересам держави і суспільства, є підставою для звернення до суду з вимогою про визнання такого правочину недійсним).

Між тим, у ході розгляду справи відповідачем не надано суду жодних доказів порушення кримінальної справи відносно посадових (службових) осіб платника податків або за викладеними в акті фактами діяльності платника податків, наявності обвинувального вироку суду, рішення суду про стягнення одержаного за нікчемним правочином, наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.

З приводу судження суб'єкта владних повноважень про нікчемність спірних правочинів суд також відмічає, що в силу положень Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" позивач та його контрагенти є окремими суб'єктами права зі статусом юридичної особи, а відтак за змістом Податкового кодексу України позивач та контрагент позивача є окремими платниками податку на додану вартість. За таких обставин, межі юридичної відповідальності кожного платника ПДВ, поширюються на діяння, що визнаються законом протиправними та були вчинені саме цим платником. Притягнення суб'єкта права до юридичної відповідальності за діяння, що було вчинено іншою особою, згідно закону, є неможливим.

Крім того, будь-яка неправомірна діяльність контрагентів (наприклад, їх «фіктивні» відносини з іншими контрагентами) не впливають на результати діяльності позивача і не можуть бути підставою для притягнення до відповідальності платника податку, оскільки юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Податковий кодекс України не ставить в залежність виникнення у платника податку на додану вартість права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання.

Водночас, з метою встановлення наявності у контрагентів позивача трудових та виробничих ресурсів судом було зобов'язано відповідача надати належні та допустимі докази.

Проте доказів, витребуваних судом доказів податковим органом суду не надано.

Між тим суд зауважує, що відсутність матеріальних ресурсів у контрагента не може слугувати підставою для висновків щодо фактичного нездійснення господарських операцій та, як наслідок, завищення податкового кредиту і валових витрат, оскільки, по-перше, з характеру операцій вбачається можливість її здійснення без залучення значної кількості як трудових, так і матеріальних ресурсів, по-друге, жодних належних та допустимих доказів щодо відсутності у контрагентів позивача матеріальних ресурсів відповідачем суду не надано.

Окрім того, у законодавстві відсутня норма, яка б зобов'язувала підприємство перевіряти наявність таких ресурсів у контрагента та формувати податковий кредит лише за їх наявності.

Таким чином, твердження відповідача з посиланням на постанову про порушення кримінальної справи, яка скасована за рішенням суду, що укладені угоди були спрямовані на здійснення операцій, пов'язаних з наданням позивачеві податкової вигоди у вигляді безпідставного формування податкового кредиту судом оцінюються критично, оскільки вони ґрунтуються на припущеннях, що суперечить статті 159 КАС України. Наявність у сторін правочину протиправного умислу при його укладенні відповідачем не доведена.

Крім того, головною підставою вважати правочин нікчемним є його недійсність, встановлена законом, а не актами податкової перевірки. Враховуючи наведене суд дійшов висновку, що спірні правочини не можуть визнаватися нікчемними, оскільки відповідають волевиявленню та внутрішній волі його учасників і спрямовані на реальне настання правових наслідків, а зміст правочинів не суперечить чинним нормам законодавчих актів та не порушують моральних засад суспільства.

За наведених обставин твердження податкового органу про порушення позивачем вимог частини п'ятої статті 203, частини першої та другої статті 215, статті 216 Цивільного кодексу України, що виявилось в недодержанні вимог зазначених норм в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, є безпідставними.

Відтак, оскільки належними та допустимими доказами відповідач, як суб'єкт владних повноважень, на якого покладено обов'язок щодо доказування правомірності прийнятого ним рішення, не довів обґрунтованість висновків акту перевірки, суд дійшов висновку, що правочини, укладені позивачем з ФОП ОСОБА_1, відповідають нормам чинного законодавства України, фактичні обставини об'єктивно засвідчують здійснення досліджених судом господарських операцій позивача із вказаним підприємцем , що підтверджуються первинними бухгалтерськими документами та податковими накладними, які виписані на виконання умов викладених вище договірних відносин.

Щодо заниження позивачем податку на додану вартість, суд зазначає таке.

Згідно пункту 44.1 статті 44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Поняття платників податку на додану вартість, об'єктів, бази та ставки оподаткування, переліку неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування, внесення та відшкодування податку на додану вартість регламентується розділом V Податкового кодексу України .

Відповідно до пункту 185.1 статті 185 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку, зокрема, з постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу.

Порядок формування податкового кредиту з податку на додану вартість визначено статтею 198 Податкового кодексу України, згідно якої право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій, зокрема, з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/ послуг, що підтверджено податковою накладною (пункт 198.2 статті 198 Податкового кодексу України на час вчинення спірних операцій та видачі податкової накладної).

Пунктом 198.3. статті 198 Податкового кодексу України визначено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з, зокрема, придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

В силу положень пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу). У разі якщо на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, які попередньо віднесені до податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до закону (пункт 198.6 статті 198 Податкового кодексу України).

Суду не надано доказів того, що на момент складання податкових накладних контрагент позивача не був зареєстрований як платника податку на додану вартість, а тому не мав права видавати податкові накладні на кожну повну або часткову поставку товарів (робіт, послуг).

В свою чергу податкові накладні, на підставі яких позивачем сформовано податковий кредит, копії яких знаходяться в матеріалах справи, відповідають вимогам, встановленим статтею 201 Податкового кодексу України.

Податкова накладна виписується у двох примірниках у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Оригінал податкової накладної видається покупцю, копія залишається у продавця товарів/послуг (пункт 201.4 статті 201 Податкового кодексу України).

Податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця (пункт 201.6 статті 201 Податкового кодексу України).

Суд звертає увагу, що для цілей перевірки дотримання вимог податкового законодавства та можливого визначення грошових зобов'язань у разі неналежного дотримання платником податків законодавства, контролюючому органу у даному випадку первинно слід встановити зміст та реальність господарської операції.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Таким чином визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Отже, первинним документом є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

При цьому, податковий облік формують не самі по собі цивільні правочини, а саме господарські операції, тобто фактичний рух активів та/або зміни власного капіталу чи зобов'язань платника податку. Тобто, факт вчинення певних господарських операцій, та правомірність подальшого відображення (проведення) їх у бухгалтерському та податковому обліку, можливо досліджувати лише на підставі вивчення та дослідження первинних документів платника податків, наявність та законність складення яких, як фактично, так і юридично, буде підтвердженням здійснення таких операцій.

В ході судового розгляду справи позивачем спростовано висновки відповідача щодо відсутності реальних операцій, шляхом надання первинних документів.

Так, наявні в матеріалах справи податкові накладні та первинно-бухгалтерські документи, в силу Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», є первинними документами, та мають всі необхідні встановлені законом обов'язкові реквізити. Докази того, що вказані накладні, розрахункові (платіжні) документи не мають юридичної сили або визнані в установленому порядку недійсними - відсутні.

Судом на підставі оцінки наявних у справі матеріалів та доказів у їх сукупності встановлено, що факт поставки товарів за спірними правочинами документально підтверджується. Твердження податкового органу про відсутність факту виконання робіт у судовому засіданні не були доведені, а надані позивачем докази є переконливими і достатніми для висновку суду щодо реальності господарських операцій.

Відтак, висновки податкового органу про порушення позивачем вимог статей 188, 198, 201 Податкового кодексу України, є безпідставними.

Крім того, суд звертає увагу на ту обставину, що нормами чинного законодавства на сторону цивільно-правової угоди, яка є платником податків, не покладено обов'язку з перевірки відповідності законодавству правил ведення іншим учасником правовідносин господарської діяльності та дотримання ним вимог податкового законодавства.

Окремо суд зауважує, що відповідачем право позивача на формування податкового кредиту поставлено в залежність від добросовісності його контрагента, що суперечить приписам податкового законодавства. Так, якщо такий контрагент не виконав своїх зобов'язань по належному формуванню первинних документів для підтвердження показників податкового обліку, то це може тягнути відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для зменшення суми податкового кредиту з податку на додану вартість. На переконання суду, своїм рішенням відповідачем встановлено для позивача додаткові обмеження, що не відповідає повноваженням відповідача, передбаченим Податковим кодексом України та суперечить вимогам статті 19 Конституції України.

Підсумовуючи вищенаведене суд зазначає, що будь-яка неправомірна діяльність контрагента (наприклад, його «фіктивність», відносини з іншими контрагентами) не впливає на результати діяльності позивача і не можуть бути підставою для притягнення до відповідальності платника податку, оскільки згідно статті 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Неприпустимість притягнення до відповідальності одного суб'єкта господарювання за неправомірні дії іншого підтверджується практикою Європейського Суду з прав людини. Європейський Суд з прав людини чітко визначає правило індивідуальної відповідальності платника податків. Тобто, добросовісний платник податків не має. зазнавати негативних наслідків через порушення законодавства його контрагентом. Більш того, у разі наявності у державних органів інформації про зловживання в системі оподаткування конкретною компанією, вони повинні застосовувати відповідні заходи саме до цього суб'єкта, а не розповсюджувати негативні наслідки на інших осіб при відсутності зловживання з їх боку (Рішення Європейського суду з прав людини від 09.01.2007 у справі «Інтерсплав проти України»).

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, матеріалів справи та з урахуванням того, що у справі було встановлено реальне здійснення господарських операцій та їх зв'язок з господарською діяльністю позивача, наявність належним чином оформлених первинних документів, податкових накладних, виданих зареєстрованими платниками податку на додану вартість, суд дійшов висновку про протиправність спірних податкових повідомлень-рішень.

Частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, коли судом здійснюється розгляд справ про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, у яких обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Проте, при розгляді даної справи відповідачем не наведено достатніх доводів та не подано доказів, які б могли свідчити про недобросовісність позивача як платника податків або про наявність обставин, що виключають обґрунтованість заявленої позивачем податкової вигоди.

Таким чином відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не надано суду доказів, які спростовували б твердження позивача, а відтак, не доведено правомірності своїх рішень.

З огляду на зазначене, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Керуючись статтями 11, 14, 69, 70, 71, 122, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

п о с т а н о в и в:

1. Адміністративний позов задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Білоцерківської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області від 17.05.2013 № 0000512200, за яким товариству з додатковою відповідальністю «Рокитнянська продовольча компанія» нараховано грошове зобов'язання за платежем «податок на додану вартість» у розмірі 10115,00 грн. (за основним платежем - 10114,00 грн. та штрафними санкціями - 1,00 грн.).

3. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Білоцерківської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області від 17.05.2013 № 0000512201, за яким товариству з додатковою відповідальністю «Рокитнянська продовольча компанія» зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість у розмірі 10133,00 грн.

4. Стягнути з Державного бюджету України на користь товариства з додатковою відповідальністю «Рокитнянська продовольча компанія» (код ЄДРПОУ 00382256) сплачений судовий збір у розмірі 202 (двісті дві) грн. 77 коп.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя Колеснікова І.С.