Рішення

від 16.12.2013 по справі 910/22664/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

cpg1251 ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/22664/13 16.12.13

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фітойл»

До Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство

«Сучасні біотехнології»

Про визнання договору недійсним

Суддя Т.Ю. Трофименко

Представники:

Від позивача Гунько О.М. -по дов. №б/н від 18.11.2013р.

Від відповідача Таран О.М. - по дов. №б/н від 01.06.2013р.

Обставини справи:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Фітойл» звернулось до Господарського суду міста Києва з вимогою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «Сучасні біотехнології» про визнання недійсним з моменту укладення договору зберігання №1/01 від 05.01.2012 р.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що зазначений договір є фіктивним, оскільки укладений без наміру створення юридичних наслідків.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.11.2013 р. порушено провадження у справі №910/22664/13, розгляд якої призначено у судовому засіданні на 16.12.2013р. за участю представників сторін.

Представник позивача позовні вимоги в судовому засіданні 16.12.2013р. підтримав в повному обсязі.

Представник відповідача в наданому суду письмовому відзиві проти задоволення позову заперечував. Заперечення мотивовані тим, що договір зберігання №1/01 від 05.01.2012 р. укладений між сторонами як гарантія виконання позивачем умов договору поставки нафтопродуктів №05-01/2012 від 05.01.2012р. Згідно накладної на товар від 06.01.2012 р, товар направлявся на зберігання позивачу, а відповідач залишався законним володільцем зазначеного товару.

Таким чином товар залишався у власності відповідача, і переданий проданий позивачу не був, позивач не набув права власності на зазначений товар.

З метою належного зберігання свого товару, відповідач уклав договір зберігання та договір про наміри - договір поставки, умови якого реалізуються у випадку підписання лише акту приймання - передачі товару, оскільки саме така умова встановлена в договорі, а обов'язок підписання акту приймання- передачі в підтвердження договірних зобов'язань передбачена самим договором.

В додатку № 1 до договору поставки, сторони передбачили 100% оплату товару, чого зі свого боку позивач забезпечити не зміг, а тому, з метою належного зберігання товару на товар в подальшому розповсюджувалися відносини зберігання товару на підставі спірного договору зберігання.

Представник відповідача в судовому засіданні зазначив, що підписання договору поставки і договору зберігання в один день не суперечить актам цивільного законодавства України, а лише надає можливість постачальнику, на правових підставах, у випадку неналежної оплати покупцем за поставлений товар, здійснювати зберігання свого товару на складах покупця, який в такому випадку, виступає зберігачем

Відповідач завчасно продумав можливість не здійснення позивачем оплати за договором і забезпечив належну схоронність товару у випадку неналежної оплати покупцем товару.

Розглянувши подані матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, Господарський суд міста Києва, -

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

05 січня 2012р. року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фітойл» (надалі позивач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Виробниче Підприємство «Сучасні Біотехнології» (надалі відповідач) було укладено договір поставки нафтопродуктів № 05-01/2012.

Відповідно до п.1.1 договору відповідач зобов»язується передати в погоджені строки, а позивач прийняти і оплатити нафтопродукти.

Найменування товару, його кількість, ціна встановлена сторонами за сіпальною згодою на основі заявок позивача й зазначаються в додатках, які є невід»ємною частиною даного договору.

Згідно додатку №1 до договору №05-01/2012 від 05 січня 2012 року сторонами визначений товар, який відповідач зобов»язувався поставити позивачу, а позивач прийняти, а саме: платформат, кількість 159, 346 тонн, сума без ПДВ (грн../т) 9850, 00 грн., сума без ПДВ 1 569 558, 10 грн., сума ПДВ 313 911, 62 грн., всього на суму 1 883 469, 72 грн.

Постачання товару, в рамках даного договору, здійснюється в рамках наступних базисів доставки: СРТ - ст. Калуш Львівської залізниці, код станції 387702.

23 січня 2012 року між сторонами була підписана видаткова накладна за №РН -0000001, відповідно якої позивач від відповідача на підставі договору №05-01/2012 від 05.01.2012р. отримав платформат 2707 50 90 00 в кількості 159, 346 тонн на загальну суму 1 883 469, 72 грн. з ПДВ. Отримувачем товару з боку позивача зазначено Грицюк Р.Я., якому позивачем надані довіреність на отримання товару.

Згідно умов договору, а саме п.1.1 додаткової угоди №1 до договору №05-01/2012 від 05 січня 2012 року сторонами визначені умови оплати : 100% оплата

24.02.2012р. позивачем перераховано відповідачу 200 000 гр. в рахунок оплати товару відповідно до договору №05-01/2012 від 05 січня 2012 року. Факт перерахування підтверджується випискою з рахунку позивача за 24.02.2012р.

В судовому засіданні представник відповідача підтвердив факт отримання від позивача грошових кошів в сумі 200 000 грн. відповідно до договору №05-01/2012 від 05 січня 2012 року

05.01.2012 року між сторонами був укладений договір зберігання №1/01.

Відповідно до умов даного договору відповідач передає, а позивач приймає на відповідальне зберігання майно. Найменування, кількість та вартість майна, переданого на зберігання, визначаються відповідно до додатків на кожну окрему партію.

23 січня 2012 року між сторонами був підписаний акт прийому - передачі майна за договором зберігання №1/01 від 05.01.2012р. Відповідно до даного акту відповідачем передано позивачу на зберігання наступне майно: платформат кількістю 159, 346 тонн.

Спір по справі виник внаслідок того, що на думку позивача договір зберігання №1/01 від 05.01.2012р. є фіктивним, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені договором.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України договір - є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Цивільні права і обов'язки виникають як з передбачених законом договорів, так і з договорів, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.

Договір - це категорія цивільного права, яка визначається як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. До зобов'язань, що виникають з договорів, застосовуються загальні положення про зобов'язання, якщо інше не випливає із закону або самого договору. Як і будь-який правочин, він є вольовим актом, оскільки виражає спільну волю сторін, що втілюється у договорі. Змістом договору є, власне, ті умови, на яких сторони погоджуються виконувати договір, і вони мають дотримуватися взятих на себе зобов'язань.

Відповідно до ч. 1 ст. 936 Цивільного кодексу України, за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Відповідно до статті 946 Цивільного кодексу України плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання .

Згідно оспорюваного позивачем договору сторони визначили, що відповідач оплачує позивачу послуги зі зберігання в порядку, розмірах в строки визначені в додатках на кожну окрему партію майна.

При розгляді справи судом встановлено, що додатки до договору зберігання сторонами не підписувались, позивачем не здійснювалась оплата по спірному договору, а відповідач не вимагав дану оплату.

Відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Для приймання матеріальних цінностей необхідно наявність довіреності на представника підприємства, це є єдиною підставою, для передачі майна саме цій особі.

Згідно зі ст. 936 ЦК України, за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яку передано їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцю в цілості. Договір зберігання (схову) між юридичними особами або між юридичною та фізичною особами має бути укладений у письмовій формі.

Договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання.

Письмова форма договору вважатиметься дотриманою, якщо приймання речі (товару) буде посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем (ч. 1 ст. 937 ЦКУ). Тобто першим документом, яким оформляються відносини приймання-передачі цінностей на відповідальне зберігання, є договір відповідального зберігання, а другою та невід'ємною частиною довіреність на представника.

Крім того, згідно чинного законодавства безпосередньо в договорі обумовлюються тонкощі передачі речі (товару) за договором зберігання. Так, передача речі (товару) від поклажодавця зберігачу і навпаки здійснюється за накладною, актом, з обов'язковою видачею довіреності

Оспорюваним Договором на зберігання від 05.01.2012 року чітко встановлено, що зберігач приймає майно на зберігання через свого представника, повноваження якого підтверджуються довіреністю.

Тобто довіреність і буде тим документом, що підписується зберігачем у момент передачі йому речі, а при поверненні її власникові довіреність видасть поклажодавець зберігачу, що свідчитиме про повернення речі (товару) поклажодавцю. Таким чином буде виконано умову Інструкції про облік довіреностей, у п. 2 якої зазначено, що «...цінності відпускаються покупцям або передаються безплатно тільки за довіреністю одержувачів».

В матеріалах справи відсутня довіреність на особу, яка ніби то прийняла майно.

Видаткова накладна №РН-00000014 від 23.01.2012р. є первинним обліковим документом у розумінні Закону про бухгалтерський облік і відповідає вимогам, зокрема ст. 9 згаданого Закону та Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, фіксує та засвідчує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, і є підставою виникнення обов'язку зі здійснення розрахунків за отриманий товар. Дана позиція підтверджується Інформаційним лисом Вищого Господарського Суду України від 17.07.2012 № 01-06/928/2012 «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права» (Із змінами, внесеними згідно з Листом Вищого господарського суду № 01-06/950/2012 від 20.07.2012). Із матеріалів справи вбачається, що на момент укладення оспорюваного договору зберігання № 1/01 від 05.01.2012 року платформат в кількості 159, 346 тон вже переданий позивачу по видатковій накладній №РН -0000001.

З урахуванням викладеного подальша передача відповідачем на зберігання майна є неможливою, оскільки на момент укладення договору зберігання товар було фактично уже було передано позивачу відповідно до договору поставки.

Фіктивний правочин (стаття 234 ЦК України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності.

Фіктивний правочин не відповідає загальним підставам дійсності правочинів, зазначеним у ч. 5 ст. 203 ЦК, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ним. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Такий правочин завжди укладається умисно.

При розгляді справи судом встановлено, що ознака фіктивності притаманна діям обох сторін правочину.

З урахуванням того, що фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

Згідно з приписами статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Статтею 43 цього ж Кодексу унормовано, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про обґрунтованість та задоволення позовних вимог.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до приписів ст. 49 Господарського процесуального кодексу витрати понесені позивачем по сплаті судового збору покладаються на відповідача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82- 85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги задовольнити.

Визнати недійсним з моменту укладення договір зберігання №1/01 від 05 січня 2012 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фітойл» (79013, м. Львів, вул.. Вербицького, 5/1, код ЄДРПОУ 36118789) Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «Сучасні біотехнології» (01042, м. Київ, вул.. Чигоріна, 49 кв. 72, код ЄДРПОУ 36258829).

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче підприємство «Сучасні біотехнології» (01042, м. Київ, вул.. Чигоріна, 49 кв. 72, код ЄДРПОУ 36258829) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фітойл» (79013, м. Львів, вул.. Вербицького, 5/1, код ЄДРПОУ 36118789) 1 147 грн. судового збору.

Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 Господарського процесуального кодексу України. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 93 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено: 23.12.2013 р.

Суддя Трофименко Т.Ю.