Постанова

від 24.03.2014 по справі 910/22664/13

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" березня 2014 р. Справа№ 910/22664/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Шапрана В.В.

Руденко М.А.

за участю представників:

від позивача - Гунько О.Ю., довіреність № б/н від 19.11.2013;

від відповідача - представник не прибув;

розглянувши апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Сучасні Біотехнології" на рішення господарського суду міста Києва від 16.12.2013 у справі № 910/22664/13 (суддя Трофименко Т.Ю.) за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Фітойл" до товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Сучасні Біотехнології" про визнання договору недійним

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фітойл" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Сучасні Біотехнології" про визнання договору зберігання № 1/01 від 05.01.2012 недійсним.

Рішенням господарського суду міста Києва від 16.12.2013 у справі № 910/22664/13 позовні вимоги задоволено; визнано недійсним договір зберігання № 1/01 від 05.01.2012.

При ухваленні рішення по даній справі, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскаржуваний договір на момент укладення не був спрямований на створення правових наслідків.

Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду міста Києва від 16.12.2013 у справі № 910/22664/13 скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що підстави для визнання оскаржуваного договору недійсним відсутні.

Представник позивача у справі в судовому засіданні 24.03.2014 надав пояснення, якими заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги.

Відповідач правом на участь в судовому засіданні свого представника не скористався, хоча про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином: ухвали суду направлялись за адресою, яка є його офіційним місцезнаходженням.

Відповідно до пункту 2.6.15. Інструкції з діловодства в господарських судах України на звороті у лівому нижньому куті оригіналу процесуального документа, який виготовляється судом та залишається у справі, проставляється відповідний штамп суду з відміткою про відправлення документа, що містить вихідний реєстраційний номер, загальну кількість відправлених примірників документа, дату відправлення, підпис працівника, який її здійснив, та може містити відмітку про отримання копії процесуального документа уповноваженим представником адресата.

Дана відмітка є підтвердженням належного надсилання копій процесуального документа сторонам та іншим учасникам судового процесу.

Водночас до повноважень господарських судів не віднесено з'ясування фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи. Про це Вищим господарським судом України зазначалося і в інформаційних листах від 02.06.2006 N 01-8/1228 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" (пункт 4), від 14.08.2007 N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" (пункт 15), від 18.03.2008 N 01-8/164 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2007 році" (пункт 23).

У першому з названих листів викладено й правову позицію, згідно з якою примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т. п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.

Крім того, явка представників сторін не визнавалася обов'язковою.

Будь-яких заяв, клопотань щодо відкладення розгляду справи з наданням доказів поважності неможливості участі в засіданні суду від відповідача не надійшло.

Враховуючи належне повідомлення відповідача, а також те, що саме ним подана апеляційна скарга, а отже його позиція є викладеною та зрозумілою, апеляційна скарга розглянута судом у даному судовому засіданні по суті з винесенням постанови.

Згідно зі ст. 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Відповідно до ст. 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково наданими доказами, якщо заявник обґрунтував неможливість їх надання суду в першій інстанції з причин, що не залежали від нього, повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення або ухвали місцевого суду у повному обсязі.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Між товариством з обмеженою відповідальністю "Виробниче Підприємство "Сучасні Біотехнології", як постачальником та товариством з обмеженою відповідальністю "Фітойл", як покупцем 05.01.2012 укладено договір поставки нафтопродуктів № 05-01/2012.

Згідно предмету даного договору (п. 1.1) постачальник зобов'язався передати у погоджені строки, а покупець прийняти і оплатити нафтопродукти.

Відповідно до п. 1.2 договору найменування товару, його кількість, ціна встановлюються сторонами за спільною згодою на основі заявки покупця й зазначаються в додатках, які є невід'ємною частиною даного договору.

Пунктом 3.4 договору передбачено, що товар вважається переданий постачальником і прийнятий покупцем по якості - відповідно до технічних умов ті інших нормативно-технічних актів, по кількості - відповідно до товарно-транспортних або накладних документів.

Згідно додатку №1 до договору поставки постачальник зобов'язався передати, а покупець прийняти і оплатити нафтопродукти, а саме: платформат, кількість 159, 346 тонн, всього на суму 1 883 469, 72 грн.

Також, зазначеним додатком до договору визначено умови оплати товару, а саме передбачена 100% оплата повного обсягу вартості поставленого товару.

Постачальник виконав прийняті на себе зобов'язання за договором, а саме покупцю було поставлено товар (платформат у кількості 159, 346 тонн) на суму 1 883 469, 72 грн.

Отримання зазначеного товару покупцем підтверджується оформленою належним чином видатковою накладною №РН -0000001 від 23.01.2012.

Товариством з обмеженою відповідальністю "Фітойл" вартість поставленого товару була оплачена частково на суму 200 000, 00 грн., що підтверджується випискою з банківського рахунку (а.с. 15).

Крім цього, 05.01.2012 між товариством з обмеженою відповідальністю "Виробниче Підприємство "Сучасні Біотехнології", як поклажодавцем та товариством з обмеженою відповідальністю "Фітойл", як зберігачем укладено договір зберігання №1/01, який оскаржується у даній справі.

Згідно предмету даного договору (п. 1.1) поклажодавець передає, а зберігач приймає на відповідальне зберігання майно. Найменування, кількість та вартість майна, переданого на зберігання, визначаються відповідно до Додатків на кожну окрему партію.

Відповідно до п. 2.1.1 зберігач приймає майно на зберігання через свого представника, повноваження якого підтверджуються довіреністю, а також видає на підтвердження приймання майна складське свідоцтво.

Поклажодавець передає майно зберігачу відповідно до Акту прийому-передачі за кількістю та якістю (п. 2.2.1 договору).

Позивач, вважаючи, що договір зберігання №1/01 від 05.01.2012 вчинено сторонами без наміру створення правових наслідків (фіктивний правочин), звернувся до суду з позовом про визнання його недійсним.

Так, в обґрунтування вимог позивач посилається на те, що метою укладення оскаржуваного договору було забезпечення виконання покупцем (позивачем) зобов'язання з оплати товару за договором поставки нафтопродуктів № 05-01/2012 від 05.01.2012р., а не його зберігання.

Колегія суддів розглянувши матеріали даної справи дійшла висновку про обґрунтованість позовних вимог, з огляду на наступне.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Як визначено п. 3 ч. 1 ст. 174 ГК України, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Положення ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Згідно з ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст. 203 Цивільного кодексу України:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.

Згідно зі ст. 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Відповідно до п. 3.11 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" фіктивний правочин (стаття 234 ЦК України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. Таким може бути визнаний будь-який правочин, в тому числі нотаріально посвідчений. Якщо сторонами не вчинено ніяких дій на виконання фіктивного правочину, господарський суд приймає рішення лише про визнання фіктивного правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний. Саме лише невчинення сторонами тих чи інших дій на виконання правочину не означає його фіктивності. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.

У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Позивач обґрунтовуючи свої вимоги посилається на те, що метою укладення оскаржуваного договору було забезпечення виконання покупцем (ТОВ "Фітойл") зобов'язання з оплати товару за договором поставки нафтопродуктів № 05-01/2012 від 05.01.2012р., а не його безпосередньо зберігання.

Наведеної позиції також дотримується і відповідач у своєму відзиві (а.с. 31-34), в якому зазначає, що договір зберігання було укладено між сторонами як гарантію виконання позивачем зобов'язання з оплати товару за договором поставки.

Так, відповідач зазначає, що у випадку неналежної оплати покупцем вартості поставленого товару, останній виступає його зберігачем до моменту оплати.

Проте, виконання чи невиконання зобов'язання з оплати товару за договором поставки не впливає на його статус, як об'єкту правовідносин за обома договорами та право власності на нього.

Так, у разі передачі товару за договором поставки його власником стає покупець (позивач).

При цьому, він вже у будь-якому разі не може виступати його зберігачем, адже він є власником.

Договір поставки не містить положень про те, що право власності на товар переходить з моменту його оплати, а отже застосовується загальне правило, встановлене ст. 334 Цивільного кодексу України про перехід права власності з моменту передачі речі.

Отже, наведене свідчить про відсутність наміру у сторін на створення правових наслідків за договором зберігання.

Крім цього, передача майна (платформат кількістю 159, 346 тонн) на зберігання позивачу не була можливою, оскільки позивач вже набув право власності на зазначене майно за договором поставки нафтопродуктів № 05-01/2012 від 05.01.2012р.

Згідно ч. 1 ст. 334 Цивільного кодексу України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передавання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договором поставки нафтопродуктів № 05-01/2012 від 05.01.2012р. інше не встановлено.

Відповідно до видаткової накладної №РН - 0000001 від 23.01.2012 позивач отримав від відповідача товар (платформат у кількості 159, 346 тонн) на суму 1 883 469, 72 грн., тобто набув зазначене майно у власність.

Отже, передача зазначеного майна на зберігання позивачу того ж дня або пізніше була неможливою, оскільки останній вже ним володів на праві власності.

Доказів передачі спірного майна на зберігання до його передачі по договору поставки суду не надано.

Слід також зазначити, що позивач не здійснював оплату за зберігання, а відповідач її не вимагав.

Наведене також свідчить про те, що договір зберігання не був спрямований на реальне настання правових наслідків.

Таким чином, враховуючи те, що на момент укладення договору зберігання сторони не мали наміру створити правові наслідки (фіктивний правочин), зазначений договір підлягає визнанню недійсним.

За наведених обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про визнання недійсним договору зберігання, тому підстави для скасування оскаржуваного рішення суду відсутні.

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, правові підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Оскільки, в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на відповідача (апелянта).

Керуючись ст. ст. 32-34, 43, 49, 99, 101-103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Сучасні Біотехнології" залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 16.12.2013 у справі № 910/22664/13 - без змін.

2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на її заявника - відповідача у справі.

3. Матеріали справи № 910/22664/13 повернути до господарського суду міста Києва.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у встановленому Господарським процесуальним кодексом України порядку та строки.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді В.В. Шапран

М.А. Руденко