Рішення

від 26.12.2013 по справі 357/2736/13-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 357/2736/13-ц Головуючий у І інстанції Бондаренко О.В. Провадження № 22-ц/780/7011/13 Доповідач у 2 інстанції Мельник Категорія 45 26.12.2013

РІШЕННЯ

Іменем України

26 грудня 2013 року м. Київ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:

головуючого - Мельника Я.С.,

суддів: Волохова Л.А., Матвієнко Ю.О.,

та секретаря Микитенко Д.А.,

розглянувши у судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 10 жовтня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю, стягнення коштів та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, поділ спільного майна подружжя та визнання договорів недійсними,-

В С Т А Н О В И Л А :

У лютому 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом та просив встановити факт проживання однією сім'єю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 01.05.1997 року по 31.05.2012 року, стягнути з ОСОБА_2 на його користь 2 075 000 грн. за погашену позику.

Позовні вимоги мотивовано тим, що з травня 1997 року позивач почав проживати однією сім'єю з відповідачкою. В травні 2012 року вони розійшлись та почали проживати окремо. Позивач вказує, що 31.12.2011 року він уклав договір безпроцентної позики з ДП «Кліринг Агро» на суму 4 700 000 грн., які були витрачені на сімейні потреби. На час подання позовної заяви, позивач за рахунок власних коштів виплатив позику у розмірі 4 100 000 грн., а тому вважає, що відповідачка повинна повернути йому половину виплаченої ним позики.

У травні 2013 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 01.05.1997 року по 31.05.2012 року, визнання об'єктом права спільної сумісної власності: квартири НОМЕР_1,НОМЕР_2,НОМЕР_3,НОМЕР_4,НОМЕР_5 в будинку АДРЕСА_1; визнання недійсними договорів дарування квартир № НОМЕР_2 та № НОМЕР_3 за зазначеною адресою укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, розділ спільного майна та виділення їй ? частину цього майна.

Позовні вимоги мотивовано тим, що з 01 травня 1997 року по 31 травня 2012 року вони з відповідачем проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу та вели спільне господарство. Вказує, що 31.01.2008 року ОСОБА_1 набув право власності на ? частину житлового будинку АДРЕСА_1, а 23.04.2008 року вона придбала іншу половину вказаного будинку. Вказує, що зазначений будинок був знесений за спільною згодою сторін, та за період з 2008-2009 роки ними було побудовано новий п»ятиквартирний житловий будинок.

ОСОБА_2 вважає, що вказаний будинок є їх з відповідачем спільною сумісною власністю, а тому має бути поділений в рівних частинах між нею та ОСОБА_1 Оскільки позивач за первісним позовом відчужив дві квартири № НОМЕР_2 та НОМЕР_3 у вказаному будинку без її відома, а саме подарував своєму сину, то вона вважає ці договори недійсними.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду від 10 жовтня 2013 року позови ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково.

Встановлено факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в період з 01.05.1997 року по 31.05.2012 року.

В задоволенні інших вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні решти його позовних вимог скасувати та ухвалити нове про задоволення цих вимог, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права

Також з апеляційної скаргою на рішення суду першої інстанції звернулася ОСОБА_2, в якій просить його в частині відмови у задоволенні решти позовних вимог скасувати та ухвалити нове про задоволення цих вимог, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційних скарг, вважає за необхідне їх задовольнити частково, а рішення в частині встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу - скасувати, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Згідно з ст. 214 ЦПК під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Однак, зазначеним нормам закону рішення суду першої інстанції не відповідає.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 01.05.1997 року по 31.05.2012 року, що визнано сторонами та ніким не оспорюється.

31 січня 2008 року ОСОБА_1 набув право власності на ? частину житлового будинку АДРЕСА_1 з відповідними господарськими та побутовими будівлями та спорудами, що підтверджується договором дарування частки житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Білоцерківського МНО ОСОБА_4 та зареєстрованого в реєстрі за № 209.

23 квітня 2008 року ОСОБА_2 придбала іншу ? частину вищезазначеного житлового будинку, що підтверджується договором купівлі-продажу частини житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Білоцерківського МНО ОСОБА_4, зареєстрованого в реєстрі за № 1109.

24 вересня 2009 року рішенням сесії Білоцерківської міської ради, позивачу та відповідачці було передано у спільну сумісну власність земельну ділянку по АДРЕСА_1, площею 0,1 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарський споруд, та видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку серії АА № 010339.

Рішенням виконавчого комітету Білоцерківської міської ради від 29.07.2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 надано дозвіл на виготовлення проектно-кошторисної документації на будівництво п»ятиквартирного індивідуального житлового будинку на місці бувшого домоволодіння АДРЕСА_1, а інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Київській області їм надано дозволи на виконання будівельних робіт з будівництва зазначеного будинку (Т.1 , а.с. 66-71).

15 грудня 2008 року було нотаріально зареєстровано заяви ОСОБА_2 про надання висновку про розрахунок квартир НОМЕР_1 та НОМЕР_5 та зазначено про встановлений порядок користування цими квартирами між власниками та реєстрацію права приватної власності на вказані квартири. Відповідно до витягів № 25424034 та № 2424050 від 25.02.2010 року за ОСОБА_2 зареєстроване право приватної власності на кватири НОМЕР_1 та № НОМЕР_5 по АДРЕСА_1.

15 грудня 2008 року було нотаріально зареєстровано заяви ОСОБА_1 про надання висновку про розрахунок квартири № НОМЕР_2, НОМЕР_3 та НОМЕР_4 та зазначено про встановлений порядок користування цими квартирами між власниками та реєстрацію права приватної власності на вказані квартири. Відповідно до витягів № 25424128, 25424097 та № 2424065 від 25.02.2010 року за ОСОБА_1. зареєстроване право приватної власності на кватири № НОМЕР_2, НОМЕР_3 та № НОМЕР_4 по АДРЕСА_1.

Таким чином, за наслідками вищезазначених дій ОСОБА_2 та ОСОБА_1, спірні квартири перетворилися в об'єкти самостійної власності кожного з них.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 відчужила належні їй на праві приватної власності квартири НОМЕР_1 та № НОМЕР_5 у спірному будинку ОСОБА_5 та ОСОБА_6, що підтверджується договором купівлі-продажу від 03.03.2012 року, зареєстрованому в реєстрі за № 255 та договором купівлі-продажу від 17.01.2012 року, зареєстрованому в реєстрі за № 2-94.

Відповідно до договорів дарування квартири від 08 листопада 2012 року, ОСОБА_1 подарував ОСОБА_3 належні йому на праві приватної власності квартири НОМЕР_2 та № НОМЕР_3 у спірному будинку.

Задовольняючи частково первісну та зустрічну позовну заяву, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки сторони визнали факт проживання однією сім'єю з 01.05.1997 року по 31.05.2012 року, то вказані вимоги підлягають задоволенню та, що, оскільки між позивачем та відповідачкою був встановлений порядок користування квартирами та зареєстровано право приватної власності на окремі квартири за кожним окремо, то це нерухоме майно перестало бути спільною сумісною власністю сторін. Також, оскільки позивачем не надано суду належних та допустимих доказів отримання ним безпроцентних позик на використання їх саме на потреби сім'ї, то вимоги про стягнення половини цих грошей з відповідачки суд першої інстанції визнав недоведеними.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.3 ст. 61 СК якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч.4 ст. 65 СК договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач, як на доказ підтвердження тієї обставини, що ним було отримано в борг грошові кошти у розмірі 4 700 000 грн., надав суду першої інстанції копію договору безпроцентної позики № 1 /12 від 31.11.2011 року та копію додаткового договору №1 від 31.12.2012 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 1047 ЦК договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Згідно до ч. 2 ст. 207 ЦК правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

З наданого позивачем договору безпроцентної позики № 1 /12 від 31.11.2011 року вбачається, що він не підписаний уповноваженою особою позикодавця - ДП «Кліринг-Агро» та відсутні докази того, що директор вказаного підприємства уповноважений на вчинення такого правочину на вказану суму. Крім того, додатковий договір позики №1 від 31.12.2012 року вчинено вже після припинення сімейних відносин між сторонами.

Таким чином колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з відповідачки 2 075 000 грн., оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів отримання ним позики та будь-яких достовірних доказів використання такої значної суми грошей на потреби сім'ї. Доводи апелянта про використання зазначеної позики на лікування відповідачки є голослівними, а - на будівництво спірного будинку, спростовуються письмовими матеріалами справи, з яких вбачається, що завершення будівництва будинку та реєстрацію за сторонами права власності на нього відбулося ще задовго до укладення наданих позивачем договорів позики.

Колегія суддів також погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання об'єктів нерухомого майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання недійсними договорів дарування, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що набутий сторонами старий будинок АДРЕСА_1 було знищено, і, у відповідності до чинного законодавства, право спільної власності на нього було припинено.

Судом першої інстанції також встановлено, що у період з 2008-2009 року позивачем та відповідачкою було побудовано новий п»ятиквартирний будинок на місці старого і на ОСОБА_1 та ОСОБА_2 одержано всі необхідні дозвільні документи на його зведення, що підтверджується письмовими доказами у справі.

З матеріалів справи вбачається, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був погоджений та встановлений порядок користування квартирами в зазначеному п»ятиквартирному будинку та зареєстровано право приватної власності за кожним з них окремо на кожну квартиру, а саме за ОСОБА_2 зареєстроване право власності на квартири НОМЕР_1 та № НОМЕР_5, а за ОСОБА_1- право власності на квартири № НОМЕР_2, НОМЕР_3, № НОМЕР_4.

Крім того, у відповідності до вимог ст. 369 ЦК позивач та відповідачка на власний розсуд самостійно відчужили свої квартири без нотаріальної згоди один одного, а тому договори дарування позивача на користь ОСОБА_3 не можуть бути визнані судом недійсними, оскільки зазначені правочини вчинені без порушень чинного законодавства.

За таких обставин, суд першої інстанції обґрунтовано прийшов до висновку про відмову у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 в частині стягнення з відповідачки коштів за погашену позику та зустрічного ОСОБА_2 в частині визнання об'єктів нерухомого майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання недійсними договорів дарування, з урахуванням зокрема, ст.ст. 61,65 СК, 207, 369, 1047 ЦК.

При цьому, колегія суддів не може погодитись з рішенням суду першої інстанції про задоволення первісного та зустрічного позовів в частині встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в період з 01.05.1997 року по 31.05.2012 року, зважаючи на наступне.

Виходячи з аналізу процесуального закону та постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», справи про встановлення фактів належать до юрисдикції суду лише за умови, що факт, що підлягає встановленню, має юридичне значення, тобто від нього залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову в частині встановлення лише одного факту проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу, оскільки встановлення фактів в позовному провадженні, на відміну від окремого провадження, можливе лише за умови, що вони мають юридичне значення і пов'язані з наступним вирішенням спору про право, тобто від встановлення цього юридичного факту виникають, змінюються чи припиняються правовідносини.

Отже, оскільки встановлення факту проживання однією сім'єю сторони пов'язують з наступним вирішення спору про визнання об'єктів спільно нажитого майна спільною сумісною власністю та його поділ, та оскільки у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 в частині стягнення з відповідачки коштів за погашену позику та зустрічного ОСОБА_2 в частині визнання об'єктів нерухомого майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання недійсними договорів дарування було відмовлено, то й вимога сторін про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу задоволенню не підлягає.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу не може вважатися законним й обґрунтованим і підлягає скасуванню відповідно до ст.309 ЦПК України, з ухваленням нового рішення про відмову ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у задоволенні цих вимог.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309 ЦПК України, колегія суддів Апеляційного суду Київської області, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 10 жовтня 2013 року в частині встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в період з 01.05.1997 року по 31.05.2012 року скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог.іншій частині рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржене у касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий: Я.С. Мельник

Судді: Л.А. Волохов

Ю.О. Матвієнко