Україна
Донецький окружний адміністративний суд
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
27 грудня 2013 р. Справа № 805/17275/13-а
приміщення суду за адресою: 83052, м.Донецьк, вул. 50-ої Гвардійської дивізії, 17
Донецький окружний адміністративний суд у складі судді Кравченко Т.О., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини 3037 про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії, -
встановив:
02 грудня 2013 року ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернулася до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини 3037 (далі - Відповідач або ВЧ 3037), в якому просила:
- визнати неправомірними дії командування ВЧ 3037 щодо невиплати заборгованості - компенсації за неотримане речове майно на суму 14 671,65 грн.;
- зобов'язати ВЧ 3037 виплатити ОСОБА_1 заборгованість - компенсацію за неотримане речове майно на суму 14 671,65 грн.
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначила, що проходить військову службу на посаді техніка телефонної групи вузла зв'язку Управління Східного територіального командування внутрішніх військ МВС України та знаходиться на речовому забезпеченні у військовій частині 3037. Наказом командувача внутрішніх військ МВС України від 22 листопада 2013 року № 69о/с вона звільнена у запас за станом здоров'я з правом носіння військової форми одягу. На час звернення до суду позивач не виключена зі списків особового складу, фінансового забезпечення та інших видів забезпечення військової частини 3037.
Згідно вимог ст.9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ст.ст.10, 14, 28 Положення про порядок речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань у мирний час, позивач мала отримати за рахунок Державного бюджету України речове майно або грошову компенсацію замість нього. Всупереч наведеним положенням речове майно позивачу не було видане, а грошова компенсація не була виплачена.
29 листопада 2013 року ОСОБА_1 отримала письмову відповідь ВЧ 3037 за № 766, в якій повідомлялось, що кошторисом на 2013 рік кошти на виплату компенсації за неотримане речове майно не передбачені.
Позивач вважає відмову ВЧ 3037 у виплаті компенсації за неотримане речове майно такою, що порушує її права, які потребують судового захисту.
Про дату, час і місце судового розгляду сторони повідомлені належним чином.
27 грудня 2013 року через відділ діловодства та документообігу Донецького окружного адміністративного суду позивач надала заяву про розгляд справи в порядку письмового провадження. Відповідач явку свого представника в судове засідання не забезпечив, свого ставлення до заявлених позовних вимог не висловив.
На підставі положень ч.ч.1, 4 ст.122, ч.ч.4, 6 ст.128 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) розгляд справи здійснений в порядку письмового провадження на підставі наявних у справі доказів.
З'ясовуючи чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, а також чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 проходила військову службу на посаді техніка телефонної групи вузла зв'язку Управління Східного територіального командування внутрішніх військ МВС України та знаходилась на речовому забезпеченні у військовій частині 3037.
Наказом начальника Управління Східного територіального командування внутрішніх військ МВС України від 22 листопада 2013 року № 69о/с вирішено припинити (розірвати) контракт та звільнити позивача у запас Збройних Сил України за п. «б» ч.6 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» (за станом здоров'я), з правом носіння військової форми одягу (а.с.4).
В листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернулася до ВЧ 3037 з приводу компенсації за неотримане речове майно.
Листом від 29 листопада 2013 року № 766 ВЧ 3037 відповідач відмовив позивачу у виплаті компенсації за неотримане речове майно, посилаючись на те, що дію ч.2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» призупинено, а також на відсутність коштів (а.с.5).
Згідно з довідками №№ 26-27, наданими ВЧ 3037, та арматурною карткою № 397 вартість неотриманого позивачем речового майна становить 14 671,65 грн. (12 983,87 грн. + 1 687,78 грн.) (а.с.6-10).
Наказом начальника Управління Східного територіального командування внутрішніх військ МВС України від 03 грудня 2013 року № 277 (по стройовій частині) ОСОБА_1 виключена зі списків особового складу і фінансового забезпечення управління територіального командування та інших видів забезпечення військової частини 3037 з 03 грудня 2013 року. Виплата ОСОБА_1 компенсації за неотримане речове майно вказаним наказом не передбачена (а.с.20).
Той факт, що ні речове майно, ні грошова компенсація за нього позивачем не були отримані, сторонами не оспорювався, отже на підставі ч.3 ст.72 КАС України суд вважав ці обставини доведеними.
Вирішуючи справу по суті, до спірних правовідносин суд застосовує нижченаведені правові норми.
Завданням адміністративного судочинства є захист прав та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади; до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження, що визначено ч.ч.1, 2 ст.2 КАС України.
Відповідно до ч.1 ст.17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення; 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку, що передбачено ч.3 ст.2 КАС України.
Таким чином, у спірних правовідносинах ВЧ 3037 виступає у якості суб'єкта владних повноважень, рішення, дії та бездіяльність якого має бути перевірена на відповідність критеріям, наведеним у ч.3 ст.2 КАС України.
Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» № 2011-ХІІ від 20 грудня 1991 року (далі - Закон № 2011) визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Згідно з положеннями ст.1 Закону № 2011 соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до ч.ч.1-2 ст.1-2 Закону № 2011 військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Ст.2 Закону № 2011 визначено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Коло осіб, на яких поширюється дія Закону № 2011 визначене ст.3, відповідно до п.1 ч.1 якої, дія цього Закону поширюється на військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, Державної спеціальної служби транспорту, які проходять військову службу на території України, і військовослужбовців зазначених вище військових формувань та правоохоронних органів - громадян України, які виконують військовий обов'язок за межами України, та членів їх сімей.
Забезпечення виконання цього Закону, інших нормативно-правових актів щодо соціального і правового захисту військовослужбовців та членів їх сімей покладається на органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що передбачено ст.4 Закону № 2011.
Ч.2 ст.9 Закону № 2011 передбачала, що військовослужбовці одержують за рахунок держави грошове забезпечення, а також речове майно і продовольчі пайки або за бажанням військовослужбовця грошову компенсацію замість них.
Законом України «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів» від 17 лютого 2000 року № 1459-ІІІ призупинено дію ч.2 ст.9 Закону № 2011 в частині одержання військовослужбовцями продовольчих пайків або за їх бажанням грошової компенсації замість них та замість речового майна (за винятком військовослужбовців Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Управління державної охорони та Головного управління внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, що використовують цивільний одяг, який зашифровує особу та відомчу належність військовослужбовців).
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань соціального захисту військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, і деяких інших осіб» від 3 листопада 2006 року N 328-V, який набрав чинності з 01 січня 2007 року, ст.9 Закону № 2011 була викладена у новій редакції, яка регулює питання грошового забезпечення військовослужбовців. В той час, коли питання продовольчого, речового та іншого забезпечення військовослужбовців урегульовано новою ст.9-1 цього Закону.
Таким чином, Закон України «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів», яким було призупинено дію ч.2 ст.9 Закону № 2011, втратив свою чинність, оскільки у новій редакції ст.9 Закону № 2011 зазначених положень щодо забезпечення військовослужбовців речовим майном немає.
Ч.2 ст.9-1 Закону № 2011 передбачено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, мають право на отримання замість належних їм за нормами забезпечення предметів речового майна грошової компенсації в розмірі вартості зазначених предметів.
Дію ч.2 ст.9-1 Закону № 2011 було зупинено на 2007 рік згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2007 рік» від 19 грудня 2006 року № 489-V.
На підставі Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2007 року № 107-VI (далі - Закон № 107) ч.2 ст.9-1 Закону № 2011 виключено.
В подальшому рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 по справі № 1-28/2008 щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України вказану зміну визнано такою, що не відповідає Конституції України.
При цьому Конституційний Суд України виходив з того, що зупинення на 2008 рік оспорюваними положеннями Закону № 107 дії окремих норм правових актів, внесення до деяких законодавчих актів змін і доповнень та визнання законів такими, що втратили чинність, призвело до фактичного скасування чи звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод людини і громадянина.
Однією з конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина є недопущення їх скасування чи звуження їх змісту та обсягу при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів (ч.ч.2-3 ст.22 Конституції України).
Тлумачення словосполучення «звуження змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина» Конституційний Суд України дав у Рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, згідно з яким скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація; звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. При цьому Конституційний Суд України зазначив, що загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена.
Отже, визнання Законом № 107 правових актів такими, що втратили чинність, зупинення їх дії, внесення до них змін і доповнень стосовно закріплених в них прав і свобод людини і громадянина Конституційний Суд України вважав скасуванням або обмеженням цих прав і свобод.
Таким чином, починаючи з 22 травня 2008 року (дати прийняття Конституційним Судом України рішення по справі № 1-28/2008) військовослужбовці Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, у тому числі і військовослужбовці внутрішніх військ України отримали право на отримання замість належних їм за нормами забезпечення предметів речового майна грошової компенсації в розмірі вартості зазначених предметів.
Згідно з правовою позицією, висловленою Верховим Судом України в постановах від 19 березня 2013 року по справі № 21-38а13 та від 18 червня 2013 року по справі № 21-191а13, положення ч.2 ст.9-1 Закону № 2011 регулюють порядок виплати компенсації замість речового майна військовослужбовцям, які проходять військову службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі, і не поширюються на військовослужбовці, звільнених з військової служби. П.27 Положення про речове забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань у мирний час, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 року № 1444, не підлягають застосуванню як такий, що суперечить положенням Закону № 2011.
Отже, право на отримання компенсації замість речового майна мають військовослужбовці, які проходять службу за контрактом або перебувають на кадровій військовій службі. Право осіб, які звільнені з військової служби, на отримання такої компенсації Законом № 2011 не передбачено.
Відповідно до п. «б» ч.6 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ (далі - Закон № 2232) контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність або обмежену придатність до військової служби.
Згідно з ч.8 ст.26 Закону № 2232 звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 затверджене Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення № 1153/2008), дія якого поширена також на військовослужбовців внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України (п.п.1, 3 Указу).
Відповідно до п.240 Положення № 1153/2008 військовослужбовці, які визнані непридатними до військової служби за станом здоров'я, підлягають звільненню з військової служби за станом здоров'я.
Після отримання військовою частиною відповідного висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність військовослужбовця до військової служби за станом здоров'я документи про його звільнення з військової служби оформляються та надсилаються посадовій особі, яка видає наказ про звільнення негайно.
За приписами п.242 Положення № 1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Як встановлено судом, ОСОБА_1 звернулася до ВЧ 3037 з приводу отримання компенсації за неотримане речове майно та отримала відмову в цьому в листопаді 2013 року, водночас зі списків особового складу та всіх видів забезпечення ВЧ 3037 позивач виключена 03 грудня 2013 року.
Наведене зумовлює висновок, що відповідно до ч.2 ст.9-1 Закону № 2011 позивач мала право на отримання компенсації за неотримане речове майно. Проаналізувавши підстави відмови ВЧ 3037 у виплаті цієї компенсації, суд дійшов висновку, що вона не ґрунтується на законі, та є такою, що порушує права позивача, з підстав, які наведені вище.
Судом не беруться до уваги доводи відповідача щодо відсутності коштів, призначених на виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за неотримане речове майно з огляду на наступне.
Згідно з ч.ч.1-2 ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Так, відповідно до прецедентної практики Європейського Суду з прав людини в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (рішення від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України»); Суд не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (рішення від 10 березня 2011 року у справі «Сук проти України», рішення від 07 травня 2002 року у справі «Бурдов проти Російської Федерації»).
Таким чином, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань. Отже, посилання відповідача на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань, є необґрунтованим.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, беручи до уваги, що ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, про задоволення позовних вимог.
Відповідно до ч.1 ст.94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.
Позивачем документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 192,00 грн., які підлягають присудженню на користь останньої з Державного бюджету України.
Керуючись Конституцією України, ст.ст.2-15, 17-20, 69-72, 94, 98, 159-163, 185-186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, -
постановив:
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини 3037 про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити у повному обсязі.
2. Визнати противними дії Військової частини 3037 щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 компенсації за неотримане речове майно.
3. Зобов'язати Військову частину 3037 (ідентифікаційний код 23316237) виплатити ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1) грошову компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 14 671 (чотирнадцять тисяч шістсот сімдесят одна) гривня 65 копійок.
4. Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1) судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 192 (сто дев'яносто дві) гривні 00 копійок.
5. Постанова прийнята, складена і підписана у нарадчій кімнаті 27 грудня 2013 року.
6. Постанова може бути оскаржена до Донецького апеляційного адміністративного суду через Донецькій окружний адміністративний суд в порядку, визначеному ст.186 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом ч.3 ст.160 Кодексу адміністративного судочинства України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
7. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених ч.4 ст.167 Кодексу адміністративного судочинства України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
8. Постанова набирає законної сили після закінчення строків подання апеляційної скарги, якщо вона не була подана у встановлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Суддя Кравченко Т.О.
Суд | Донецький окружний адміністративний суд |
Дата ухвалення рішення | 27.12.2013 |
Оприлюднено | 08.01.2014 |
Номер документу | 36469342 |
Судочинство | Адміністративне |
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні