Постанова

від 03.02.2014 по справі 914/2586/13

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" лютого 2014 р. Справа № 914/2586/13

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії:

головуючого-судді Михалюк О.В.

суддів Мельник Г.І.

Новосад Д.Ф.

розглянув апеляційну скаргу заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері

на рішення господарського суду Львівської області від 08.11.2013р.

у справі № 914/2586/13

за позовом заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції у спірних правовідносинах в особі:

позивача-1 Міністерства оборони України, м.Київ

позивача-2 Концерну «Військторгсервіс», м.Київ

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Дует-СК», м.Львів

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Фонд державного майна України, м.Київ

про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна,

з участю представників :

від скаржника - Покора К.В.

від МОУ - Свідерський Р.О.

від відповідача - Орищин О.А.

від третьої особи - не з»явився

В ході судового засідання відповідачу права і обов"язки, передбачені ст.22 ГПК України роз"яснені, заперечень щодо складу суду не поступало.

В судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Рішенням господарського суду Львівської області від 08.11.2013р. у справі № 914/2586/13 (головуючий суддя Петрашко М.М., судді Сухович Ю.О., Матвіїв Р.І.) відмовлено в задоволенні позову повністю.

Не погоджуючись з даним рішенням скаржник - заступник прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері подав до Львівського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати згадане рішення, посилаючись, зокрема, на те, що воно є незаконне, винесене з порушенням норм матеріального та процесуального права, в порушення статті 43 ГПК України господарський суд не вжив заходів, спрямованих на всебічне, повне і об»єктивне встановлення всіх обставин справи, оскільки на час укладення спірного договору дозвіл начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. № 140/6/1466/9 від 12.11.2004р. не відповідав вимогам Постанови КМУ № 803 від 06.06.2007р., а відтак у концерну «Військторгсервіс» не було достатніх повноважень на укладення даного договору. Крім того, як зазначає скаржник, прокурор відповідно до наданих Кнституцією України та Законом України «Про прокуратуру» повноважень звернувся до господарського суду за захистом інтересів держави, що були порушені посадовими особами концерну «Військторгсервіс», які зловживаючи службовими повноваженнями здійснили відчуження державного майна, що в свою чергу суперечить і нормам цивільного законодавства і порушує інтереси держави та стало підставою для внесення прокуратурою Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері 21.03.2013р. за результатами проведеної перевірки до єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей про вчинення кримінального правопорушення. Також скаржник зазначив, що відчуження майна за спірним договором відбулось без належної згоди Міністерства оборони України та Фонду державного майна України. Дозвіл на відчуження нерухомого майна вважає таким, що втратив чинність, оскільки довіреність, на підставі якої Пукір П.Н. надавав цей дозвіл, була відкликана Міністром оборони України. Додатковою підставою недійсності дозволу називає ту обставину, що діяльність головного управління торгівлі тилу Міноборони була припинена відповідно до наказу Міністра оборони України від 31.06.2006р. № 47 у зв»язку зі створенням концерну «Війсьторгсервіс». Відтак, вважає, що останній при укладенні спірного договору не володів достатнім обсягом цивільної дієздатності, що відповідно до ст.215 ЦК України є підставою для визнання договору недійсним.

Наводить скаржник і інші доводи, що є на його думку підставою для скасування оскаржуваного рішення.

Колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.

Довіреністю від 04.10.2004 року № 220/2071, із строком дії до 01.10.2007 року, Міністерством оборони України в особі Міністра оборони України було уповноважено начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. на представництво майнових та інших немайнових інтересів Міністерства оборони України, зокрема з правом надання від імені Міністерства оборони України підприємствам (установам) військової торгівлі висновків (дозволів) на укладення договорів, які не заборонені чинним законодавством, з питань розпорядження майном, що закріплене за ними на праві господарського відання.

12.11.2004р. начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукір П.Н., діючи на підставі виданої Міністерством оборони України довіреності, надав Державному підприємству Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування дозвіл на відчуження нерухомого майна, закріпленого за вказаним державним підприємством, а саме приміщення магазину, загальною площею 82,5 кв.м. за адресою: вул. І.Богуна, 64, м.Броди Львівської області, який є предметом осопорюваного договору купівлі продажу.

12.02.2005р. окремим дорученням Міністерства оборони України зазначена довіреність була скасована та відкликана. 17.02.2005р. Пукіром П.Н. її повернуто до адміністративного департаменту Міністерства оборони України.

Отже, вказаний дозвіл від 12.11.2004р. був виданий до відкликання довіреності від 04.10.2004 року № №220/2071.

31.01.2006 року наказом Міністра оборони України №47 про реорганізацію Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, припинено діяльність Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України реорганізувавши його шляхом приєднання до державного господарського об'єднання "Військторгсервіс", визначивши останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України.

Відповідно до п.1.5. Статуту Концерну "Військторгсервіс" затвердженого наказом Міністра оборони України від 25.06.2005р. № 358 (у редакції наказу Міністра оборони України від 27.12.2006р. № 754) до складу Концерну ввійшло державне підприємство Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування".

Пунктом 1.1. Статуту Концерну "Військторгсервіс" передбачено, що останній є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності. Концерн належить до сфери управління Міністерства оборони України (далі - Орган управління майном).

Згідно п.3.5. та п. 5.1. Статуту, Концерн має право укладати угоди, набувати майнові та особисті немайнові права.

Пунктом 4.4. Статуту передбачено, що Генеральний директор Концерну: розпоряджається майном Концерну в межах, передбачених чинним законодавством України та Статутом; без довіреності діє від імені Концерну; укладає угоди, договори (контракти); має право надавати доручення (довіреності) на здійснення окремих своїх повноважень.

12.09.2007р. довіреністю Генерального директора Концерну "Військторгсервіс" було уповноважено начальника Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" Свідерського Г.М. на відчуження нерухомого майна з дозволу органу управління майном.

Частиною 1 ст. 179 ГК України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Згідно ч.7 ст. 179 ГК України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Як вбачається з матеріалів справи, між Концерном "Військторгсервіс", в особі начальника Філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування Концерну "Військторгсервіс" Свідерського Г.М., який діяв на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 12.09.2007р. та ТОВ "Дует-СК" укладено договір купівлі-продажу приміщення магазину, загальною площею 82,5 кв.м., що становить 1/50 частку від будинку в цілому, яке знаходиться за адресою: Львівська область, м.Броди, вул. І.Богуна, буд.64.

Суд звертає увагу на те, що вищезазначений договір купівлі-продажу був укладений за результатами проведення публічних торгів, які відбулись у березні 2010р, та оформлені протоколом № 193-н про хід публічних торгів, переможцем яких став відповідач, отримавши право на придбання нерухомого майна, що є предметом вказаного договору купівлі-продажу.

Пунктами 7.3. та 7.5. Статуту встановлено, що здійснюючи право господарського відання, Концерн володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою органу управління майном у випадках, передбачених чинним законодавством України. Відчуження основних фондів Концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном і, як правило, на конкурентних засадах, відповідно до чинного законодавства України.

Згідно статті 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Частиною 5 статті 656 ЦК України встановлено, що особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Згідно статті 317 ЦК України право розпорядження майном, належить власникові.

З матеріалів справи вбачається, що майно, яке є предметом оспорюваного договору, на момент його укладення було власністю держави в особі Міністерства оборони України та знаходилось на праві господарського відання Концерну "Військторгсервіс".

Частинами 2, 3 статті 326 ЦК України встановлено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Приписами статті 74 ГК України визначено, що майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання.

Згідно частини першої статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Відповідно до преамбули Закону України "Про управління об'єктами державної власності" від 21.09.2006 року №185-V останній визначає правові основи управління об'єктами державної власності.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" суб'єктами управління об'єктами державної власності є, зокрема, міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - уповноважені органи управління).

Частиною 1 статті 3 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" визначено, що об'єктами управління державної власності є, зокрема, майно, яке передане державним господарським об'єднанням.

З огляду на викладе, відчуження майна мало здійснюватися лише за умови врахування особливостей правового режиму окремого майна, відповідно до якої таке відчуження майна могло здійснюватися безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який у даному випадку є Міністерство оборони України.

Підтвердженням надання такого дозволу/згоди власника майна є лист-розпорядження начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н., який діяв на підставі довіреності Міністерства оборони України №220/2071 від 04.10.2004 року, надане державному підприємству Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" на відчуження нерухомого майна, закріпленого за вказаним державним підприємством, а саме: приміщення магазину, загальною площею 82,5 кв.м., що становить 1/50 частку від будинку в цілому, яке знаходиться за адресою: Львівська область, м.Броди, вул. І.Богуна, буд.64.

Відтак саме на підставі вказаного дозволу і був вчинений оспорюваний правочин. Будь-яких застережень щодо строку дії чи реалізації вказаного дозволу судом не встановлено. Разом з тим, в матеріалах справи відсутні докази того, що даний дозвіл визнано недійсним.

Однак, прокурор посилається на те, що вказаний лист не може вважатися належним дозволом Міністерства оборони України на відчуження нерухомого майна з тих підстав, що довіреність, на яку йде посилання в листі, визнано недійсною та відкликана до адміністративного апарату Міністерства оборони України, ще в лютому 2005 року.

Відповідно до ст. 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Згідно ч.ч. 3,4 ст. 249 ЦК України особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників.

Отже, припинення представництва за довіреністю не має своїм наслідком припинення виданих на її виконання дозволів або вчинених на її виконання правочинів тощо.

З огляду на викладене, суд дійшов вірного висновку про те, що на підставі чинної на той час довіреності №220/2071, виданої Міністерством оборони України, начальник Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукір П.Н. видав дозвіл державному підприємству Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" на відчуження нерухомого майна, що є предметом оспорюваного правочину, діючи в межах наданих йому повноважень, і цей дозвіл з припиненням представництва за довіреностю №220/2071 не втратив своєї чинності.

Разом з тим, в матеріалах справи міститься лист Генеральної прокуратури України №10/2-1698 вих. 06 від 15.03.2006 року, в якому після розгляду звернення Концерну "Військторгсервіс" щодо законності дій керівництва Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України після скасування Міністром оборони України довіреності від 04.10.2004 року, підтверджується факт дійсності виданого Пукіром П.Н. дозволу на відчуження майна за довіреністю №220/2071 від 04.10.2004 року на час його дії та можливість його використання підприємствами за призначенням.

Пунктом 3.5 Статуту Концерну "Військторгсервіс" передбачено, що Концерн має право укладати угоди, набувати майнові та немайнові права та нести зобов'язання.

Пунктом 4.4 вказаного Статуту передбачено, що керівництво та оперативне управління поточною діяльністю Концерну здійснює генеральний директор, який призначається на посаду органом управління майном - Міністерством оборони України. Генеральний директор має право розпоряджатися майном Концерну та надання доручень (довіреностей) на здійснення власних повноважень іншим особам.

З метою реалізації своїх повноважень генеральний директор Концерну Пукір П.Н., 12.09.2007р. видав нотаріально посвідчену довіреність начальнику філії "Управління торгівлі Західного оперативного командування "Концерну "Військторгсервіс" Свідерському Г.М. на право укладення від імені Концерну будь-яких договорів, щодо відчуження належного Концерну нерухомого майна з правом підпису відповідних документів.

Отже, суд дійшов правильного висновку, що оспорюваний правочин вчинено за згодою Міністерства оборони України наданою у формі дозволу начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України, який діяв на підставі довіреності, начальнику ДП Міністерства оборони України "Управління торгівлі Західного оперативного командування" (правонаступником яких є Концерн "Військторсервіс") на відчуження приміщення, яке є предметом оспорюваного договору, водночас генеральний директор Концерну у відповідності до положень статуту мав право уповноважити начальника філії Концерну "Військторгсервіс" Управління торгівлі Західного оперативного командування здійснити його продаж.

Обгрунтовуючи позов прокурор послався на недотримання пункту 6 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 року №803, згідно якого відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу (далі - згода) відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами (далі - суб'єкт управління). Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

Однак, слід зазначити, що дозвіл начальника Головного управління торгівлі Тилу Міністерства оборони України Пукіра П.Н. на відчуження спірного приміщення був виданий за три роки до прийняття Кабінету Міністрів України цього Порядку відчуження об'єктів державної власності.

Дозвіл на відчуження нерухомого майна виданий 12.11.2004р., а вищезазначений Порядок затверджений постановою Кабінету Міністрів України 06 червня 2007р. і саме на порушення цього Порядку надання згоди/дозволу на відчуження нерухомого майна посилаються прокурор та позивач-2, а не на порушення Порядку який діяв на час прийняття рішення про надання згоди/дозволу на відчуження нерухомого майна, що є предметом оспорюваного договору. Зокрема прокурор зазначає про відсутність на час вчинення правочину погодження Фонду державного майна України.

Суд звертає увагу прокурора та позивача-2 на те, що Фонд державного майна України не приймає рішення про надання згоди або дозволу на відчуження нерухомого майна, а лише погоджує чи не погоджує відчуження нерухомого майна перед прийняттям такого рішення суб'єктом управління майном, тому враховуючи те, що вищезазначений дозвіл/згода вже був виданий суб'єктом управління майном і виданий до затвердження вищезазначеного Порядку, прокурор та позивач-2 не можуть посилатись на його порушення, зокрема на час надання дозволу виданого 12.11.2004р.

У рішенні Конституційного суду України від 09.02.1999р. у справі №1-7/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Окрім цього, Пленумом Вищого господарського суду України у п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. роз'яснено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

Враховуючи те, що вказаним Порядком не передбачено зворотної дії в часі закріплених у ньому правових норм, а дозвіл на відчуження нерухомого майна наданий у відповідності до чинного на той час законодавства, відповідно до якого необхідності погодження рішення про відчуження нерухомого майна Фондом державного майна України не було, та вважався дійсним на момент вчинення правочину, суд дійшов обгрунтованого висновку, що волевиявлення учасників правочину при укладенні договору купівлі-продажу було вільним та відповідало внутрішній волі сторін, оспорюваний правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним.

Слід зазначити, що такий дозвіл повністю відповідав вимогам діючого на той час порядку надання дозволів державним підприємствам (установам) Міністерства оборони України на відчуження основних засобів. При цьому, в даному дозволі строк дії не вказаний, а його чинність пов'язана із вчиненням конкретної дії із настанням правових наслідків у вигляді реалізації спірного приміщення.

Відповідно до статті 8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Згідно статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 58 Конституції України встановлено, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавались законом як правопорушення.

Прокурором не доведено, а в будь-якому акті цивільного законодавства відсутня норма, яка обумовлює і пов'язує чинність дозволу на відчуження нерухомого майна із зміною порядку видачі таких дозволів або автоматичної втрати чинності такого дозволу внаслідок скасування довіреності.

Відповідно до частин 1 та 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Як прокурором, так і позивачами не доведено, що зміст оспорюваного договору суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч.1 ст.203 ЦК України), оскільки всі доводи прокурора спрямовані на доведення порушення порядку укладення договору, а не протиправності його матеріальних умов.

Крім того, сторони не заперечують, що покупцем належним чином виконано обов'язок оплати продажної ціни нерухомості, і майно належним чином передано йому продавцем в порядку, передбаченому договором. Відтак, вказаний правочин, у відповідності до ч.5 ст.203 ЦК України, був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків.

Отже з огляду на викладене, суд дійшов вірного висновку, що нерухоме майно вибуло з володіння власника за його ж волею, без порушення порядку відчуження такого майна, на конкурентних засадах, шляхом укладення договору купівлі продажу.

Як вбачається з позову, поданого прокурором, позивачами у даній справі є Міністерство оборони України (позивач-1) та Концерн "Військторгсервіс" (позивач-2).

Посилаючись на недодержання на час укладення правочину Порядку відчуження об'єктів державної власності затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 року №803, прокурору та позивачам слід звернути увагу на те, що відповідно до п.1 цей Порядок визначає механізм та способи відчуження об'єктів державної власності.

Пунктом 3 Порядку передбачено, що дія цього Порядку поширюється на відчуження майна, що передано казенним підприємствам, державним комерційним підприємствам (їх об'єднанням), установам та організаціям; майна, переданого Національній та галузевим академіям наук у безстрокове безоплатне користування (далі - суб'єкти господарювання).

Відповідно до п.6 Порядку відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, а у даному випадку це Концерн "Військторгсервіс", лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника.

Для отримання згоди на відчуження майна суб'єкт господарювання подає разом із зверненням стосовно відчуження майна ряд документів, перелік яких передбачено п.7 Порядку.

Отже обов'язок щодо отримання згоди на відчуження майна лягає саме на Концерн "Військторгсервіс" разом з додержанням порядку його отримання, а не на відповідача, тому беручи до уваги твердженням прокурора та самого позивача-2, саме Концерн "Військторгсервіс" порушив закон.

Водночас слід зазначити, що відповідач в розумінні ст. 330 ЦК України є добросовісним набувачем, оскільки правомірно, на конкурентних засадах, шляхом участі поряд з іншими учасниками у публічних торгах, придбав майно як переможець публічних торгів, а усі обов'язки з організації проведення публічних торгів та отримання будь-яких дозволів на продаж майна лягають на особу, в господарському віданні якої це майно знаходиться. Окрім того, в матеріалах справи відсутні докази оскарження порядку проведення публічних торгів, визнання таких торгів недійсними.

Слід зазначити, що предметом позову є вимога про захист порушеного права або охоронюваного законом інтересу шляхом визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності правочину поверненням до державної власності в особі Міністерства оборони України у повне господарське відання Концерну "Військторгсервіс" нерухомого майна.

Аналізуючи та враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що позов заявлено прокурором в інтересах позивача-2, який власне й допустив порушення своїх ж прав та інтересів та на чию користь вимагалося ухвалення рішення.

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Водночас згідно ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 1 ГПК України, необхідною передумовою для звернення до господарського суду з відповідними позовними вимогами є порушення прав та законних інтересів особи, яка звертається з позовом.

Позовом у процесуальному значенні є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмет та підстава позову. Предметом позову як вимоги про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу. Підстава позову - це факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Таким чином, при вирішенні судом спору по суті, важливим є встановлення наявності або відсутності, в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права, на захист якого подано позов, оскільки, це є необхідною передумовою для визначення правомірності чи неправомірності поведінки порушника права.

З огляду на викладене, обґрунтування позовних вимог особисто допущеними порушеннями своїх же прав не допускається. З цих же підстав не можливим є ухвалення рішення про захист прав позивача-2.

Крім того, частиною третьою статті 16 ЦК України встановлено, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Частиною другою ст. 13 ЦК України передбачено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.

Аналізуючи вищенаведені норми Закону, беручи до уваги підстави позову, обґрунтування наведені прокурором в позовній заяві, суд дійшов правильного висновку, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах позивача-2 Концерну "Військторгсервіс" який при здійсненні своїх прав вчинив дії, які порушили права як суб'єкта управління майном Міністерства оборони України, так і відповідача, як добросовісного набувача, що фактично є підставою для відмови в захисті прав позивача-2.

Окрім того беручи до уваги те, що за вищенаведених обставин Концерн "Військторгсервіс" не може бути позивачем у даній справі, пред'явивши позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу, прокурором обрано невірний спосіб захисту порушеного права, що в будь-якому разі є підставою для відмови в задоволенні позову.

Так, Цивільним кодексом України передбачено засади захисту права власності. Зокрема, статтею 387 ЦК України власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно абзацу 2 Висновків Верховного суду України, прийнятих 01.03.2013 року за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, за ІІ півріччя 2012 року, відповідно до ст. 387 ЦК України особа має право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Добросовісне набуття в розумінні ст. 388 ЦК України можливе лише у разі, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком договору, укладеного з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння.

У речово-правових відносинах не застосовується способи захисту прав, встановлені для зобов'язальних правовідносин. У речово-правових відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо право власності оспорюється або не визнається іншою особою власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності відповідно до ст. 392 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 7 листопада 2012 р. у справі N 6-107цс12).

Крім того, в аналогічній справі судова палата у господарських справах Верховного Суду України, ухвалюючи 30.06.2009 року рішення по справі №22-3-30/336-07-9260, дійшла до наступного висновку: права особи, яка вважає себе власником, не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсною угоди, стороною в якому така особа не є, тобто із застосуванням правового механізму, встановленого статтею 216 ЦК України, незалежно від того, чи відповідає спірна угода закону. Захист прав такої особи можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову, якщо є підстави, встановлені статтею 388 ЦК України". Аналогічна позиція викладена у постановах Вищого господарського суду України від 12.02.2013 року у справі №16/34/2012/5003 та від 18.06.2008 року у справі №8/382пд.

Оскільки Міністерство оборони України не є стороною оспорюваного договору купівлі-продажу і останній вважає, що майно вибуло з його володіння не з його волі, відтак звернення прокурора із позовом про визнання такого договору недійсним є безпідставним.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У відповідності до статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Зазначений перелік способів захисту не є вичерпним, однак у разі порушення цивільного права чи інтересу у позивача виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення. Тобто, позивач повинен обрати саме такий спосіб захисту, який відповідає характеру порушення його права чи інтересу.

Окрім того, відповідач подав заяву про застосування строку позовної давності в якій просить застосувати наслідки спливу строку позовної давності у зв'язку з тим, що позов у даному випадку подано прокурором лише через 3 повних роки та 8 днів після укладення оспорюваного договору.

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч.1 ст.260 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як вбачається з матеріалів справи, оспорюваний договір купівлі-продажу укладено 13.07.2010р. в той час як позовна заява надійшла до суду 03.07.2013р., що підтверджується відміткою канцелярії суду. Отже строк позовної давності фактично не сплив.

Однак, за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

З огляду на викладене, суд першої інстанції підставно відмовив в задоволенні позову.

В порядку ст. 4 3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

В порядку ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до абзацу 2 ст. 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, доводи скаржника зазначені в апеляційній скарзі, апеляційним судом не визнаються такими, що можуть бути підставою згідно ст.104 ГПК України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

На підставі наведеного та відповідно до вимог ст.ст.91,101-105 ГПК України,-

Львівський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Львівської області від 08.11.2013р. у справі № 914/2586/13 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Повний текст постанови складено « 06» лютого 2014р.

Головуючий суддя Михалюк О.В.

суддя Новосад Д.Ф.

суддя Мельник Г.І.