Рішення

від 13.02.2014 по справі 2-10502/11

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

№ 2 - 10502/2011

провадження 2/201/15/2014

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 лютого 2014 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

при секретарі Дашкевич Х.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпропетровської міської ради, управління Держкомзему в м. Дніпропетровську Дніпропетровської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про визнання рішення Дніпропетровської міської ради частково недійсним та скасування його, визнання Державних актів про право власності на земельну ділянку недійсними, визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним та зобов'язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 19 вересня 2011 року звернулася до суду з позовною заявою до відповідачів Дніпропетровської міської ради, управління Держкомзему в м. Дніпропетровську Дніпропетровської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про визнання рішення Дніпропетровської міської ради частково недійсним та скасування його, визнання Державних актів про право власності на земельну ділянку недійсними, визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним та зобов'язання вчинити певні дії. Позивач в своєму позові та з представником в ході судового засідання посилалися на те, що матері позивачки, ОСОБА_6, на праві власності належав будинок АДРЕСА_1, що розташований на земельній ділянці площею 737 кв. м. ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 померла і ОСОБА_1 успадкувала вказане домоволодіння. В 2004 році сусідка ОСОБА_3 продала свій будинок АДРЕСА_2 з приватизованою на підставі рішення міськради земельною ділянкою відповідачам ОСОБА_4 і ОСОБА_5 Але до цього позивачка з матір'ю на межі земельної ділянки з ОСОБА_3 поставили дерев'яний паркан, почалися конфлікти через межу, вони відступили на користь ОСОБА_3 частину зайнятої ними земельної ділянки, але та приватизувала свою займану нею земельну ділянку, в 2001 році знесла вказаний дерев'яний паркан і свій будинок, розпочала нове будівництво будинку, яке завершила і згодом продала відповідачам по договору купівлі-продажу земельну ділянку і будинок з господарськими і побутовими спорудами. Таким чином, самовільно зайнявши частину земельної ділянки позивачки відповідачі порушили її права. Стосовно користування цими сусідніми земельними ділянками в позивача виникають суперечки, і зараз конкретно не визначено межі ділянки між цими сусідніми домоволодіннями (її ділянка незаконно зменшена), що позбавляє позивачку права приватизувати в повному розмірі займану земельну ділянку. Стосовно цього спору неодноразово зверталася до органів місцевого самоврядування району і міста, правоохоронних органів та інш., але отримала відмови і питання не вирішувалося. Вважає, що приватизації вказаної земельної ділянки були ОСОБА_3 підроблені документи, позивачка і її мати не підписували узгодження меж землекористування, міськрада це не перевірила і винесла частково незаконне рішення. Запропонували відповідачам добровільно вирішити спір, отримали відмову, є спір, тому позивачка просила визнати частково недійсним рішення міськради, яким вказана земельна ділянка по АДРЕСА_2 була передана в приватну власність відповідачу ОСОБА_3, визнати недійсними Державні акти про право власності на землю, видані відповідачам, визнати недійсним договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки та зобов'язати управління Держкомзему в м. Дніпропетровську внести відповідні зміни в земельно-облікові документи стосовно інформації щодо вказаної спірної земельної ділянки, задовольнивши її всі позовні вимоги у повному обсязі.

Представники Дніпропетровської міської ради в судовому засіданні позовні вимоги не визнали, пояснивши, що винесення рішення міськрадою, оформлення і видача оспорюваних Державних актів про право власності на земельну ділянку були законними і відповідаючими вимогам чинного законодавства; земельна ж ділянка, що зайнята домоволодінням позивачки не приватизована, у власність нікому не виділялася згідно вимог чинного законодавства і належного звернення до них про це не було; з їх боку порушень закону, прав та інтересів сторін допущено не було, шкоду нікому не завдавали, вважають позовні вимоги безпідставними і просили рішення винести по закону за наявними матеріалами справи про відмову в задоволенні позову.

Відповідачі ОСОБА_4 і ОСОБА_5 в судовому засіданні позовні вимоги не визнали, пояснивши, що на законних підставах і без порушення закону придбали у власність домоволодіння і земельну ділянку АДРЕСА_2, винесення рішення міськрадою, оформлення і видача оспорюваних Державних актів про право власності на земельну ділянку були законними і відповідаючими вимогам чинного законодавства; земельна ж ділянка, що зайнята домоволодінням позивачки не приватизована, у власність нікому не виділялася згідно вимог чинного законодавства і належного звернення до них про це не було; позивач ОСОБА_1 сама перешкоджає їм користуватися в повній мірі земельною ділянкою, по порядку користування земельними ділянками спору немає, оскільки за дуже тривалий час склався певний порядок користування, який існував ще до придбання ними будинку, вони не створюють позивачці перешкоди в користуванні її чи їх земельними ділянками, оскільки ці ділянки вже були розділені раніше, але позивачка претендує на більшу частину земельної ділянки; з їх боку порушень закону, прав та інтересів сторін допущено не було, шкоду нікому не завдавали, вважають позовні вимоги безпідставними і просили в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_3 і представник відповідача управління Держкомзему в м. Дніпропетровську Дніпропетровської області в судове засідання не з'явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили, в письмовому зверненні до суду просили справу розглядати без участі їх представників. Суд вважає можливим розгляд справи без участі в казаного відповідача і представника відповідача згідно ст. 169 ЦПК України.

Вислухавши пояснення позивача і його представника, відповідачів і їх представників, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст.10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що на підставі договору дарування від 26 жовтня 2004 року, договору купівлі-продажу від 24 серпня 1995 року і рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 грудня 2003 року матері позивачки, ОСОБА_6, на праві власності належав вцілому будинок АДРЕСА_1 з господарськими і побутовими спорудами по АДРЕСА_1, що розташований на земельній ділянці площею 737 кв. м. ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 померла, за життя ОСОБА_6 склала і нотаріально посвідчила заповіт від 26 травня 2009 року, на підставі якого її дочка ОСОБА_1 успадкувала вказане домоволодіння. На підставі договору купівлі-продажу від 13 липня 2000 року ОСОБА_3 є власницею сусіднього з позивачкою будинку АДРЕСА_2 з господарськими і побутовими спорудами по АДРЕСА_2. Рішенням № 1485 виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 01 червня 2004 року ОСОБА_3 дозволено проектування і проведення реконструкції індивідуального житлового будинку з надбудовою другого поверху і будівництвом прибудови, що і було нею зроблено. В 2004 році ОСОБА_3 на підставі рішення № 73/20 Дніпропетровської міської ради від 22 вересня 2004 року приватизувала зайняту земельну ділянку, отримала Державний акт про право власності на землю від 13 жовтня 2004 року, згідно договору купівлі-продажу від 23 жовтня 2004 року ОСОБА_3 продала свій будинок АДРЕСА_2 з приватизованою на підставі рішення міськради земельною ділянкою відповідачам ОСОБА_4 і ОСОБА_5, які в подальшому отримали свої Державні акти про право власності на земельну ділянку від 04 листопада 2004 року. Але до цього позивачка з матір'ю на межі земельної ділянки з ОСОБА_3 поставили дерев'яний паркан, почалися конфлікти через межу, вони відступили на користь ОСОБА_3 частину зайнятої ними земельної ділянки, але та приватизувала свою займану нею земельну ділянку, в 2004 році знесла вказаний дерев'яний паркан і свій будинок, розпочала нове будівництво будинку, яке завершила і згодом продала відповідачам по договору купівлі-продажу земельну ділянку і будинок з господарськими і побутовими спорудами. Таким чином, самовільно, на думку позивача, зайнявши частину земельної ділянки позивачки відповідачі порушили її права. Стосовно користування цими сусідніми земельними ділянками в позивача виникають суперечки, і зараз, на її думку, конкретно не визначено межі ділянки між цими сусідніми домоволодіннями (її ділянка незаконно зменшена), що позбавляє позивачку права приватизувати в повному розмірі займану земельну ділянку. Стосовно цього спору ОСОБА_1 неодноразово зверталася до органів місцевого самоврядування району і міста, правоохоронних органів та інш., але отримала відмови і питання не вирішувалося. Вважає, що приватизації вказаної земельної ділянки були ОСОБА_3 підроблені документи, позивачка і її мати не підписували узгодження меж землекористування, міськрада це не перевірила і винесла частково незаконне рішення. Запропонували відповідачам добровільно вирішити спір, отримали відмову, зараз у позивачки виник спір стосовно розмежування їх сусідніх земельних ділянок, користування земельними ділянками за вказаними адресами, в добровільному порядку спір не вирішено, тому позивачка вимушена звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги не підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: « 1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ст. 19 Конституції України, ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування» органи державної влади та органи місцевого самоврядування (до яких належить і відповідач) зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно ст. 41 Закону України «Про місцеве самоврядування» обсяг і межі районних у містах рад та їх виконавчих органів визначаються відповідними міськими радами.

Згідно з ч. 1 ст. 327 ЦК України у комунальній власності є майно, яке належить територіальній громаді. Відповідно до ч. З ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Відповідно до ч. З ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Відповідно до ч. 1 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Згідно з ч. 2 ст. 327 ЦК України управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Судом встановлено, що дійсно в 2004 році ОСОБА_3 на підставі рішення № 73/20 Дніпропетровської міської ради від 22 вересня 2004 року приватизувала зайняту земельну ділянку, отримала Державний акт про право власності на землю від 13 жовтня 2004 року, згідно договору купівлі-продажу від 23 жовтня 2004 року ОСОБА_3 продала свій будинок АДРЕСА_2 з приватизованою на підставі рішення міськради земельною ділянкою відповідачам ОСОБА_4 і ОСОБА_5, які в подальшому отримали свої Державні акти про право власності на земельну ділянку від 04 листопада 2004 року.

Стосовно начебто незаконності дій вказаних відповідачів (міськради, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5) позивачка неодноразово зверталася до правоохоронних органів і органів місцевого самоврядування зі скаргами на незаконність оформлення документів, рішення, приватизацію, землекористування та інш. Але всі перевірки з цього питання будь-яких порушень законодавства не виявили, підстав для реагування немає, в задоволенні скарг відмовлено.

Однак такі порушення виявлені при перевірці користування земельною ділянкою АДРЕСА_1 самою позивачкою, яка використовує вказану земельну ділянку по фактичному розташуванню приватного домоволодіння без державної реєстрації права власності, право постійного користування чи оренди та документів, що посвідчують право на зазначену земельну ділянку, що є порушенням вимог, передбачених ст. ст. 125, 126 ЗК України. Зазначене підтверджується актами перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 03 вересня 2010 року, від 06 жовтня 2011 року, листом головного управління Держкомзему в Дніпропетровській області від 31 серпня 2010 року та приписом № 230 від 06 вересня 2010 року щодо ОСОБА_1 про усунення порушення вимог земельного законодавства.

У відповідності до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Таким чином, на час пред'явлення позовів сторони мають право лише на вільне користування вказаною земельною ділянкою. При цьому інші особи повинні утримуватися від дій, що порушують або можуть порушити їх права як користувача цієї землі.

Домоволодіння сторін є сусідніми, суміжними, належать сторонам як власникам, конфігурація і зовнішні межі земельної ділянки строго визначені і законодавчо закріплені, але позивачка претендує на більшу земельну ділянку, ніж та, якою вона зараз користується. Вказані дії цього позивача, на думку відповідачів, є незаконними і такими, що підлягають припиненню в судовому порядку, а порушені права - відновленню і захисту.

У відповідності до ст. 90 ЗК України 1. Власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно господарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. 2. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Згідно із ст. 152 ЗК України 1. Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. 2. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. 3. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

В силу ст. 376 ЦК України 1. Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. 2. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. 3. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. 4. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Згідно із ст. 212 ЗК України 1. Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. 2. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. 3. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 120 ЗК України при переході права власності на будівлю або споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі або споруди, якщо інакше не передбачене у договорі відчуження будівлі і споруди.

В п. 21 постанови № 7 Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року вказано наступне: виходячи з того, що порядок користування спільною земельною ділянкою, у тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, суд відповідно до ст. 88 ЗК України бере до уваги цю угоду при вирішені спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або на жилий будинок і для яких зазначена угода також є обов'язковою.

Згідно статті 6 Конституції України органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Стаття 19 Конституції України передбачає, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Приймаючи до уваги вказане, суд приходить до висновку про те, що на земельних ділянках сторін тривалий час між колишніми користувачами та власниками сусідніх домоволодінь та земельних ділянок була домовленість про порядок користування земельною ділянкою і ця домовленість (угода) є обов'язковою і для осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або на жилий будинок.

Дана угода не ущемляє законні права сторін, не позбавляє їх можливості належно користуватися своїм будинком, не суперечить архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам та єдиним можливим варіантом визначення порядку користування вказаними земельними ділянками з урахуванням власності сторін та сталого порядку користування своїми земельними ділянками. Судом встановлено, що між власниками вказаних сусідніх домоволодінь і інших сусідів також тривалий час був встановлений сталий порядок користування земельними ділянками, власники та користувачі домовилися саме про існуючий порядок користування земельними ділянками, які вони (сусіди) і приватизували, що підтверджується і висновками, земельного управління, ГоловАПУ, центру земельного кадастру, управління економіки міськради, спеціалізованої експертної організації - ТОВ Фірма «Геора» та інш..

Згідно ст. 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельної ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу.

Згідно з ч. 7 ст. 41 Конституції України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію й природні якості землі. Тому якщо власник або співвласник будинку зведенням будівель і споруд погіршує права решти учасників спільної власності чи інших осіб, у тому числі погіршує для них екологічну ситуацію, то вони відповідно до ст. ст. 55, 124 Основного Закону та інших актів законодавства мають право заявляти в суді вимоги до знесення цих будівель і споруд (незалежно від того, зводились вони з відповідного дозволу чи без нього) або усунення допущених порушень іншим шляхом.

Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача на своєму позові про визнання рішення частково недійсним і скасування його, визнання Державних актів про право власності на землю недійсними, визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним і зобов'язання вчинити певні дії, оскільки воно спростовується вищенаведеним і об'єктивно нічим не підтверджено, вимоги не основані на законі, так як питання передачі земельних ділянок у власність, виділення в натурі меж земельної ділянки та визначення меж земельних ділянок вирішується тільки органами місцевого самоврядування з дотриманням певного встановленого законом порядку, стосовно чого позивач навіть не зверталася; позивачка сама не є належним землекористувачем за вказаною адресою, оскільки не має належним документів на право користування вказаною земельною ділянкою: виділення земельної ділянки в користування, під забудову, в оренду, право власності чи інш..

Згідно ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ст. 58 Конституції України та ч. 2 ст. 5 ЦК України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Цивільна відповідальність майнова відповідальність громадян чи організацій, що виникає в разі неправомірних дій, невиконання договірних зобов'язань, заподіяння особистої чи майнової шкоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення можливе встановленням фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю їх між собою дають об'єктивні підстави вважати, що дії відповідачів стосовно звернення позивача відповідають вимогам діючого законодавства, це не є бездіяльністю або не виконанням наданих законом повноважень, прав, а тому позов не підлягає задоволенню а ні повністю, а ні частково.

Отже суд не може прийняти до уваги наполягання позивача на своїх позовних вимогах, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об'єктивно не підтверджуються, порушень прав позивача, в тому числі і визначених Конституцією України, іншими законами відповідачами не допущено.

Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідачі заперечують будь-які інші домовленості і зобов'язання стосовно позивача по незаконним (з точки зору позивача) діям відносно нього та її сім'ї, предмета спору, а позивач цього не довів, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов'язань стосовно основних позовних вимог є припущенням.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову Дніпропетровської міської ради, управління Держкомзему в м. Дніпропетровську Дніпропетровської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про визнання рішення Дніпропетровської міської ради частково недійсним та скасування його, визнання Державних актів про право власності на земельну ділянку недійсними, визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним та зобов'язання вчинити певні дії відмовити

Таким чином суд вважає, що позовна заява про визнання рішення Дніпропетровської міської ради частково недійсним та скасування його, визнання Державних актів про право власності на земельну ділянку недійсними, визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним та зобов'язання вчинити певні дії в такому вигляді не ґрунтується на вимогах закону і в її задоволенні слід відмовити в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 6, 8, 13, 14, 19, 41, 55, 124 Конституції України, ст. ст. 78, 79, 81, 88, 90, 116, 120, 121, 125, 152, 198, 212 ЗК України, ст. ст. 5, 15, 16, 182, 321, 327, 328, 330, 375, 376, 388, 1299 ЦК України, ст. ст. 16, 41, 24, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування», ст. ст. 3, 4, 10, 11, 57, 58, 59, 60, 61, 209, 212-216, 218 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову Дніпропетровської міської ради, управління Держкомзему в м. Дніпропетровську Дніпропетровської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4 і ОСОБА_5 про визнання рішення Дніпропетровської міської ради частково недійсним та скасування його, визнання Державних актів про право власності на земельну ділянку недійсними, визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійсним та зобов'язання вчинити певні дії відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя -