Ухвала

від 03.02.2014 по справі 826/8927/13-а

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 лютого 2014 року м. Київ К/800/60666/13

Вищий адміністративний суд України у складі суддів:

головуючого - Цвіркуна Ю.І., Ланченко Л.В., Пилипчук Н.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу

за касаційною скаргою Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13.11.2013 року

у справі № 826/8927/13-а

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «УЛІС Сістемс»

до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

встановив:

Товариство з обмеженою відповідальністю «УЛІС Сістемс» звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.08.2013 року в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13.11.2013 року постанову суду першої інстанції скасовано, прийнято нову постанову, якою позов задоволено. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 27.05.2013 року № 0007182209 та № 0007192209.

Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення суду апеляційної інстанції скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права.

В запереченнях на касаційну скаргу позивач з вимогами та доводами заявника не погоджується, просить залишити без змін рішення суду апеляційної інстанції.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами виїзної планової перевірки Товариства з обмеженою відповідальністю «УЛІС Сістемс» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2011 року по 31.12.2012 року, відповідачем складено акт від 13.05.2013 року № 446/22.9/20049451, яким встановлено порушення пп. 14.1.36 п. 14.1 ст. 14, п. 44.1 ст. 44, пп. 138.1.1 п. 138.1 ст. 138, п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України, занижено об'єкт оподаткування податком на прибуток на суму 1 309 904, 00 грн. та податок на прибуток на суму 276 309, 00 грн.; пп. 14.1.36 п. 14. 1 ст. 14, п. 44.1 ст. 44, п. 198.3, п. 198. 6 ст. 198 Податкового кодексу України, занижено суму податку на додану вартість, яка підлягає нарахуванню до сплати в бюджет на суму 279 897, 00 грн.

На підставі акта перевірки відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення від 27.05.2013 року № 0007182209, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість у розмірі 349 872, 00 грн., № 0007192209, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на прибуток у розмірі 341 853, 00 грн.

Підставою для прийняття податкових повідомлень-рішень став висновок податкового органу про непідтвердження реальності здійснення господарських операцій позивача по взаємовідносинах з його контрагентами.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції прийшов до висновку, що господарська діяльність контрагентів позивача має ознаки нереальності здійснення господарських операцій, укладені договори позивача з його контрагентами не спрямовані на реальне настання правових наслідків, а первинні документи складені всупереч вимогам законодавства та не можуть підтверджувати факт здійснення господарських операцій.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення позову, оскільки доводи податкового органу, викладені в акті перевірки не ґрунтуються на належних доказах.

Колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до пп. 14.1.27 ст. 14 Податкового кодексу України витрати - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Згідно із п. 138.2 ст. 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Відповідно до п. 138.8 ст. 138 Податкового кодексу України собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов'язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, а саме: прямих матеріальних витрат; прямих витрат на оплату праці; амортизації виробничих основних засобів та нематеріальних активів, безпосередньо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; загальновиробничі витрати, які відносяться на собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку; вартості придбаних послуг, прямо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; інших прямих витрат, у тому числі витрат з придбання електричної енергії (включаючи реактивну).

Відповідно до пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Таким чином, визначальною умовою правомірності формування витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, є їх здійснення для провадження господарської діяльності платника податку та підтвердження первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку.

У відповідності до п. 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною (п. 198.2 ст. 198 Податкового кодексу України).

Згідно із п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог ст. 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п. 201.11 статті 201 цього Кодексу).

Таким чином, для підтвердження включення до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість сплачених позивачем у складі ціни за придбану продукцію та виконані роботи, необхідні первинні документи, оформлені відповідно до вимог законодавства України.

Отже, правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість виникають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг), що пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах.

При цьому для формування витрат та податкового кредиту мають значення податкові накладні та інші первинні документи, які, виходячи з наведеного, видаються на підтвердження реально вчиненої операції.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що у перевіряємому періоді позивач мав правовідносини з контрагентами: ТОВ «ВС Інвест», ТОВ «Будівельне Управління 26», ТОВ «ЕКТ-Сервіс», ТОВ «Кошторисно-Консалтингова Група», які на час проведення господарських операцій були належним чином зареєстрованими платниками податку на додану вартість.

На підтвердження виконання договірних взаємовідносин, включення позивачем витрат на оплату товарів (робіт, послуг) до складу валових витрат підприємства, а також сплати позивачем податку на додану вартість у складі ціни за товари (роботи, послуги), контрагентами виписані позивачу первинні документи: рахунки-фактури, податкові накладні, акт приймання виконаних будівельних робіт.

Реальність господарських операцій між позивачем та його контрагентами підтверджується копіями договорів та угод, а також додатків до них, актами приймання-передачі робіт/послуг, банківськими виписками, рахунками фактурами.

Висновок податкового органу щодо нікчемності договорів ґрунтується виключно на висновках актів «Про неможливість проведення зустрічної звірки контрагентів щодо підтвердження господарських відносин із платниками податків».

Судом апеляційної інстанції вірно вказано, що в зазначених вище актах перевірки предметом дослідження не були безпосередньо господарські операції між позивачем та даними контрагентами, а тому вказані документи жодним чином не є належними доказами підтвердження безтоварності господарських операції позивача з його контрагентами.

Суд касаційної інстанції в даному випадку зазначає про персональну відповідальність кожного платника за ведення податкового обліку. Відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів.

Доказів, які б свідчили про наявність вироку суду відносно контрагентів позивача, а саме відносно посадових осіб цих суб'єктів господарювання, який би набрав законної сили, під час розгляду справи, податковим органом не надано.

Судом апеляційної інстанції, на підставі наявних в матеріалах справи доказів, оцінка яким дана з дотриманням ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, зроблений правильний висновок про недоведеність відповідачем, на якого в силу норми частини 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України покладається обов'язок доказування, правомірності прийнятих податкових повідомлень-рішень. Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що реальність господарських операцій позивача з його контрагентами підтверджується наявними в матеріалах справи первинними документами, які відповідають вимогам законодавства.

За таких обставин підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновку суду апеляційної інстанції та встановлених обставин справи.

З урахуванням викладеного, судом апеляційної інстанції ухвалене законне і обґрунтоване рішення, що постановлене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, та підстав для його скасування не вбачається.

Стаття 220 Кодексу адміністративного судочинства України визначає межі перегляду судом касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст.ст. 220, 221-1, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ухвалив:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві відхилити.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13.11.2013 року у справі № 826/8927/13-а залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236-239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий Ю.І.Цвіркун

Судді Л.В.Ланченко

Н.Г.Пилипчук