Рішення

від 03.03.2014 по справі 914/105/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.03.2014 р. Справа № 914/105/14

За позовом : Товариства з обмеженою відповідальністю «Агропромислова фірма «Агролюкс-Україна», м. Коростень, Житомирська область

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Галвест», м. Львів

про: розірвання договору укладеного у спрощений спосіб, стягнення 140 000,00 грн. безпідставно отриманих коштів, 4 648,76 грн. 3 % річних та судових витрат.

Суддя Коссак С.М.

при секретарі Кміть М.Б.

Представники:

Від позивача: Яцишин І.В. - представник за довіреністю від 02.01.2014р.;

Від відповідача: не з`явився.

На розгляд господарського суду Львівської області подано позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Агропромислова фірма «Агролюкс-Україна» до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Галвест» про розірвання договору укладеного у спрощений спосіб, стягнення 140 000,00 грн. безпідставно отриманих коштів, 4 648,76 грн. 3% річних та судових витрат.

Ухвалою господарського суду Львівської області від 16.01.2014р. позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до судового розгляду на 03.02.2014р.

Ухвалою суд увід 16.01.2014р. в клопотанні позивача про забезпечення позову, викладеного в п. 2 прохальної частини позовної заяви - відхилено.

Рух справи відображено у відповідних ухвалах суду.

03.02.2014р. від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх.4279/14)., в якому просить відмовити задоволені позовних вимог.

В судовому засіданні 03.03.2014р. представник позивача позовні вимоги підтримує з підстав зазначених в позовній заяв та просить позов задоволити повністю, подав пояснення до відзиву на позовну заяв, в якому зазначив, що відповідач своїм відзивом підтвердив усні домовленості з позивачем, однак належних та допустимих доказів на спростування позовних вимог не надав.

В судове засідання відповідач явку повноваженого представника не забезпечив, про причини неявки суд не повідомив, хоча належним чином був повідомлений про дату, час та місце розгляду справи.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Враховуючи те, що норми статті 38 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.

У судовому засіданні 03.03.2014р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Заслухавши пояснення представника позивача, оцінивши наявні у справі докази, судом встановлено наступне.

На виконання усних домовленостей між сторонами щодо поставки відповідачем позивачу товару, а саме щебеню гранітного, відповідач направив на адресу позивача рахунок-фактуру № СФ-0000026, № СФ-0000027, № СФ 0000028 від 12.11.2012р. на оплату за щебінь гранітний.

14.11.2012р. за даними рахунками позивачем відповідачеві було сплачено грошові кошти в сумі 140 000,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 2078 від 14.11.2012р. з призначенням платежу: оплата за щебень гранітний згідно рах. № СФ-0000026, № СФ-0000027, № СФ 0000028 від 12.11.2012р.

Позивач з метою досудового врегулювання спору звернувся до відповідача з претензією-вимогою від 11.11.2013р., згідно якої просив відповідача повернути кошти у розмірі 140 000,00 грн., як безпідставно сплачені на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України в семиденний термін.

Вказана претензії залишені відповідачем без відповіді та задоволення.

Доказів поставлення товару (гранітного щебеня) та повернення коштів відповідачем до суду не надано.

На підставі ст. 651 та ст. 652 Цивільного кодексу України, позивач просить розірвати договір укладений у спрощений спосіб, у зв'язку істотним порушення відповідачем умов договору та повернути суму попередньої оплати.

Крім цього, на підставі ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу просить стягнути 3% річних від простроченої суми в розмірі 4 648,76 грн.

При винесенні рішення суд виходив з такого.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

З врахуванням положень статті 20 Господарського кодексу України, ч.1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Частиною першою ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (п. 2 ч. 1 ст. 175 Господарського кодексу України).

При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору (ч. 3 ст. 180 Господарського кодексу України).

Згідно ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Відповідно до частини 1 статті 208 Цивільного кодексу України правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі, однак, за приписами статті 218 Цивільного кодексу України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом; стороні правочину, щодо якого не додержано письмову форму, надається право заперечувати факт вчинення правочину з підтвердженням таких обставин письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, рішення суду в такому випадку не може ґрунтуватися на свідченнях свідків (стаття 218 Цивільного кодексу України).

Судом встановлено, а позивач не заперечує, що ним вчинено оплату виставленого відповідачем рахунку, що є дією, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Позивачем та відповідачем не наведено обставин та доказів, з яких вбачається, що така дія була помилковою та не ґрунтувалася на дійсному волевиявленні позивача щодо оплати.

З матеріалів справи вбачається, що позивач не отримав еквівалента перерахованих коштів у вигляді матеріальних цінностей та звернувся з претензією-вимогою від 11.11.2013р. до відповідача повернути перераховані кошти. Однак відповіді на претензію-вимогу повернути кошти позивач не отримав.

Відповідно до ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Підставою виникнення зобов'язального правовідношення з приводу набуття, збереження майна без достатньої правової підстави є події, а також дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, та дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки (ст.11 Цивільного кодексу України).

Пунктом першим статті 193 Господарського кодексу України та статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Згідно ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Судом встановлено, що на виконання усних домовленостей між сторонами щодо поставки відповідачем позивачеві товару, гранітного щебеню, позивач згідно виставлених рахунків відповідача здійснив оплату в сумі 140 000,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням №2078 від 14.11.2012р. Відповідач позивачу товар не поставив, сплачені грошові кошти не повернув.

Факт отримання коштів відповідач у справі належними та допустимими доказами не спростовує. У відзиві на позовну заяву зазначає, що «майно, яке передане у виконання зобов'язання після спливу строку позовної давності (1 рік) не підлягає поверненню в якості безпідставно набутого».

З цього приводу суд зазначає, що ст.267 Цивільного кодексу України передбачає наслідки спливу позовної давності. Зокрема, ч.3 цієї статті встановлює правило, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення.

Законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного. В останньому випадку воно обов'язково має бути зазначене в протоколі судового засідання (п.6 ч.2 ст.81-1 ГПК України); господарський суд може також запропонувати відповідачеві викласти таку заяву в письмовій формі та долучити її до матеріалів справи (п. 2.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів»).

Відповідачем не викладено заяву про сплив позовної давності у відзиві на позов, не подано окремого клопотання усного чи письмового. Проте суд зазначає, що ні ст.267 Цивільного кодексу України, ні ст.258 цього ж Кодексу не встановлює позовну давність в один рік за вимогою про повернення майна як безпідставно набутого.

Крім цього, згідно з п.4.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання (абзац другий частини п'ятої статті 261 Цивільного кодексу України), тобто після закінчення: або передбаченого частиною другою статті 530 ЦК України семиденного строку від дня пред'явлення вимоги; або передбаченого іншим актом цивільного законодавства чи договором іншого пільгового строку, в який боржник має виконати зобов'язання. Виняток з цього правила становлять випадки, коли із закону або з договору випливає обов'язок негайного виконання зобов'язання: у такому разі перебіг позовної давності починається від дня пред'явлення вимоги кредитором. Претензія - вимога позивачем направлена відповідачу 11.11.2013 року.

Відтак норми інституту позовної давності не порушені, строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу не сплив.

Суд встановив, що між позивачем та відповідачем відсутній договір у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками щодо поставки товару, гранітного щебеню, оскільки між сторонами не досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору поставки, як-то передбачено ч.3 ст.180 Господарського кодексу України, ст.265 цього ж Кодексу та ст.712 Цивільного кодексу України.

Згідно з роз'ясненням Мінфіну, яке він надав у листі від 27.11.2006 р. №31-34000-20-23/25136, рахунок-фактура не є первинним документом бухгалтерського обліку в розумінні ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» , бо має лише інформативний характер і не фіксує будь-яку господарську операцію, розпорядження або дозвіл на проведення госпоперації. До того ж форма рахунка-фактури не належить до типових форм, затверджених Держкомстатом, а його застосування не передбачене нормативно-правовими актами.

З огляду на вищевикладене суд прийшов до висновку, що заявлена вимога позивача про розірвання договору безпідставна та не обґрунтована, а відтак у її задоволенні належить відмовити.

У разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установлення порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Аналогічна правова позиція міститься у Постанові Верховного Суду України від 02.10.2013р. у справі № 6-88цс13.

Враховуючи те, що станом на момент судового розгляду справи між позивачем та відповідачем відсутні договірні відносини щодо поставки товару, суд дійшов висновку про стягнення 140 000,00 грн. безпідставно отриманих коштів, підтверджується наявними в матеріалах справи доказами і відповідно підлягає задоволенню на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України.

Крім цього, позивач просить стягнути з відповідача на підставі статті 625 Цивільного кодексу України 3% річних у розмірі 4 648,76 грн.

Суд відмовляє у задоволенні вимоги про стягнення 3% річних виходячи з наступного.

Відповідно до пункту 5.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 року № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає у випадках повернення коштів особі, яка відмовилася від прийняття зобов'язання за договором (стаття 612 ЦК України), повернення сум авансу та завдатку, повернення коштів у разі припинення зобов'язання (в тому числі шляхом розірвання договору) за згодою сторін або визнання його недійсним, відшкодування збитків та шкоди, повернення безпідставно отриманих коштів (стаття 1212 ЦК України), оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав.

Статтею 33 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Згідно зі статтею 34 Господарського процесуального кодексу України, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи. Ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Виходячи з наведеного вище, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог частково.

Щодо судових витрат суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 2.10. Постанови пленуму Вищого господарського суду № 7 від 21.02.2013р. «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» у випадках об'єднання в одній заяві вимог як майнового, так і немайнового характеру судовий збір згідно з пунктом 3 статті 6 Закону підлягає сплаті як за ставками, встановленими для позовів майнового характеру, так і за ставками, встановленими для розгляду позовних заяв зі спорів немайнового характеру.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» із позовних заяв майнового характеру, сплачується судовий збір у розмірі 2 відсотки ціни позову, але не менше 1,5 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 60 розмірів мінімальної заробітної плати; із позовної заяви немайнового характеру 1 розмір мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня календарного року в якому відповідна заява подається до суду.

За подання до суду ТзОВ «Агропромислова фірма «Агролюкс-Україна» позовної заяви про розірвання договору укладеного між сторонами у спрощений спосіб та стягнення 144 648,76 грн., позивачем сплачено судовий збір в сумі 2 892,99 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 3807 від 23.12.2013р. (144 648,76 *2%=2892,98).

Відповідно до вище згаданої постанови господарський суд може розглянути вимоги позивача без доплати останнім суми судового збору з подальшим розподілом останнього між сторонами за правилами статті 49 Господарського процесуального кодексу України.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку достягнути з ТзОВ «Агропромислова фірма «Агролюкс-Україна» в дохід Державного бюджету України 1 217,99 грн. недоплачену суму судового збору за вимогу немайнового характеру.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 20, 173, 175, 179, 193, 180, 181, 265 Господарського кодексу України, ст.ст. 11, 208, 218, 258, 261, 267, 530, 612, 625, 712, 1212 Цивільного кодексу України, та ст.ст. 1, 22, 33, 34, 38, 43, 49, 82, 83, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов задоволити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмежено відповідальністю «ВКФ Галвест» (79021, місто Львів, вулиця Кульпарківська, 93, офіс 102; ідентифікаційний код юридичної особи 30052786) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Агропромислова фірма «Агролюкс-Україна» (11501, Житомирська область, місто Коростень, вулиця Коротуна, 1; ідентифікаційний код юридичної особи 33552641) 140 000,00 грн. - безпідставно отриманих коштів та 2 800,00 грн. - витрат по оплаті судового збору.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Агропромислова фірма «Агролюкс - Україна» (11501, Житомирська область, місто Коростень, вулиця Коротуна, 1; ідентифікаційний код юридичної особи 33552641) дохід Державного бюджету України України (отримувач коштів: ГУ ДКСУ у Личаківському районі м. Львова; Код отримувача (код за ЄДРПОУ): 38007620; Банк отримувача: ГУ ДКСУ у Львівській області; Код банку отримувача (МФО): 825014; Рахунок отримувача: 31215206783006; Код класифікації доходів бюджету: 22030001; Код ЄДРПОУ суду: 03499974) 1 217,99 грн. судового збору.

4. В розірванні договору укладеного у спрощений спосіб між Товариства з обмеженою відповідальністю «Агропромислова фірма «Агролюкс-Україна» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВКФ Галвест» та стягненню 3% річних в сумі 4 648,76 грн. - відмовити.

5. Накази видати відповідно до ст.116 ГПК України.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України, може бути оскаржене до Львівського апеляційного господарського суду в порядку і строки, передбачені статтями 91-93 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст рішення складено 06.03.2014 року.

Суддя Коссак С.М.