Постанова

від 04.03.2014 по справі 910/17218/13

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" березня 2014 р. Справа№ 910/17218/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Сухового В.Г.

суддів: Агрикової О.В.

Чорногуза М.Г.

при секретарі судового засідання: Петренку В.А.

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю ,,Євроекспрес пошта"

на рішення господарського суду м. Києва від 21.11.2013р.

у справі № 910/17218/13 (суддя Курдельчук І.Д.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю ,,Абсолют офіс"

до Товариства з обмеженою відповідальністю ,,Євроекспрес пошта"

про стягнення заборгованості в розмірі 549 102,63 грн. за договором № 01-07 від 26.07.2012р.

за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю ,,Євроекспрес пошта"

до Товариства з обмеженою відповідальністю ,,Абсолют офіс"

про визнання договору № 01-07 від 26.07.2012р. недійсним, як такого, що суперечить законодавству

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю ,,Абсолют Офіс" (далі - позивач за первісним позовом) звернулось в господарський суд міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю ,,Євроекспрес пошта" (далі - відповідач за первісним позовом) про стягнення 549 102,63 грн., з яких: 530 053,06 грн. - основний борг, 15 644,82 грн. - пеня, 3 404,75 грн. - 3% річних за договором №01-07 на виконання послуг з надання персоналу від 26.07.2012р.

19.11.2013р. відповідач за первісним позовом звернувся до суду з зустрічною позовною заявою у справі №910/17218/13 до Товариства з обмеженою відповідальністю ,,Абсолют Офіс" про визнання договору № 01-07 від 26.07.2012р., недійсним, як такого, що суперечить законодавству.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 19.11.2013р. прийнято зустрічну позовну заяву до спільного розгляду разом з первісним позовом.

Рішенням господарського суду м. Києва від 21.11.2013р. у справі

№ 910/17218/13 первісний позов задоволено повністю, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю ,,Євроекспрес пошта" (код 36241574) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю ,,Абсолют офіс" (код 32556671) заборгованість у розмірі - 530 053,06 грн., пеню у розмірі 15 644,82 грн., 3% річних у розмірі 3 404,75 грн. та витрати по сплаті судового збору в розмірі 10 982,06 грн.

У задоволенні зустрічного позову відмовлено повністю.

Мотивуючи своє рішення, суд першої інстанції послався на умови договору, положення ГК України і ЦК України, і дійшов висновку про доведеність первісних позовних вимог у даній справі та наявність підстав для їх задоволення, та зазначив про необґрунтованість зустрічних позовних вимог.

Не погодившись з даним рішенням, відповідач за первісним позовом подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення господарського суду м. Києва від 21.11.2013р. та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог по первісному позову та задовольнити вимоги зустрічного позову в повному обсязі. Відповідач зазначає, що рішення прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, суд не з'ясував обставини, які мають значення для справи.

Зокрема, скаржник вказує на те, що судом першої інстанції не враховано, що акти приймання - передачі послуг не підписані зі сторони відповідача.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 27.01.2014р. апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено її розгляд на 04.03.2014р.

У відзиві на апеляційну скаргу, який надійшов через відділ документального забезпечення суду 03.03.2014р., позивач за первісним позовом зазначає про необґрунтованість доводів апеляційної скарги, просить рішення суду першої інстанції залишити без змін.

В судовому засіданні 04.03.2014р. представник позивача за первісним позовом заперечив проти доводів апеляційної скарги з підстав викладених у відзиві, представник відповідача за первісним позовом не з'явився, про час та місце розгляду скарги повідомлявся своєчасно та належним чином ухвалою суду від 27.01.2014р. за двома адресами, одна з яких - м. Київ, бул. Перова, 34/2 вказана відповідачем, друга адреса: м. Донецьк, вул. Лівобережна, 94 зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. За першою адресою поштове повідомлення повернулось з відміткою про те, що ,,Фірма вибула", за другою адресою - ,,За зазначеною адресою не проживає".

Відповідно до п. 3.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011р. ,,Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

За наведених обставин, колегія суддів, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, вважає за можливе здійснювати апеляційний перегляд за наявними у ній матеріалами.

Приписами ст. 99 ГПК України визначено, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Частиною 2 статті 101 ГПК України передбачено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Колегія суддів, розглянувши матеріали апеляційної скарги, дослідивши наявні докази у справі, заслухавши пояснення представника позивача за первісним позовом, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню у зв'язку з таким.

Як вбачається з матеріалів справи, 26.07.2012р. між Товариством з обмеженою відповідальністю ,,Абсолют Офіс" (далі - надавач, позивач за первісним позовом) та Товариством з обмеженою відповідальністю ,,Євроекспрес пошта" (далі - замовник, відповідач за первісним позовом) було укладено договір № 01-07 на виконання послуг з надання персоналу (далі - договір, т. 1, а.с. 7 - 11).

Відповідно до п.п. 2.1 договору надавач зобов'язався надати послуги з надання персоналу, а замовник зобов'язався прийняти надані послуги та оплатити їх вартість.

Розділом 4 договору сторонами обумовлено вартість та порядок розрахунків. Так, п.п. 4.1 договору зазначено, що загальна вартість цього договору не регламентується і складається із сум, визначених сторонами в заявках та актах прийому - передачі наданих послуг.

Відповідно до п. 4.3 договору, оплата замовником наданих надавачем послуг здійснюється наступним чином: перша частина (аванс), в розмірі 50% щомісячного платежу, визначеного в заявці на надання персоналу, сплачується замовником не пізніше 15 числа місяця, в якому надаються послуги, відповідно до виставленого надавачем рахунка (п.п. 4.3.1 договору); друга частина щомісячного платежу сплачується замовником не пізніше 3-го числа місяця наступним за звітнім, на підставі підписаних сторонами актів прийому-передачі послуг з надання персоналу (п.п. 4.3.2 договору).

Відповідно до п. 5.1 договору передача наданих по цьому договору послуг надавачем та приймання їх результатів замовником оформлюється актом прийому - передачі послуг з надання персоналу, який підписується повноважними представниками сторін в останній робочий день місяця в якому надавались такі послуги.

Пунктом 5.2 договору визначено, що підписання акту представником замовника є підтвердження відсутності претензій з його боку.

Пунктом 5.3 договору передбачено, що якщо протягом 2-х робочих днів надавач не отримує підписаний акт прийому-передачі послуг надання персоналу або вмотивовану письмову відмову, послуги вважаються прийнятими в день надання такого акту в односторонньому порядку.

Як зазначає позивач за первісним позовом, на виконання умов договору ним були надані послуги, що підтверджується актами прийому - передачі послуг від 31.05.2013р. на суму 286 094,18 грн., від 30.06.2013р. на суму 283 461,88 грн. (т.1, а.с. 18 - 19), а також заявками на надання персоналу від 03.05.2013р. та від 03.06.2013р., які підписані та скріплені печатками обох сторін без зауважень.

Акт прийому - передачі послуг від 31.07.2013р. на суму 94 625,67 грн. не підписаний зі сторони відповідача за первісним позовом.

В порушення п.4.3 договору відповідач за надані позивачем послуги розрахувався лише частково, сплативши останньому грошові кошти у розмірі 39 503 грн., при цьому несплаченою залишилась заборгованість в розмірі 530 053,06 грн.

Матеріали справи містять претензії позивача за первісним позовом від 21.06.2013р. та 19.07.2013р. з вимогою щодо погашення заборгованості. Факт отримання претензій відповідачем підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення.

На дані претензії відповідач відповіді не надав та зобов'язання щодо сплати коштів за надані послуги не виконав.

Позовні вимоги за первісним позовом у даній справі обґрунтовано неналежним, на думку позивача, виконанням відповідачем договірних зобов'язань щодо здійснення розрахунку (оплати) за послуги, що надані позивачем згідно з умовами договору.

Таким чином, позивач вважає, що відповідач зобов'язаний оплатити кошти за надані послуги в розмірі 549 102,63 грн., з яких: 530 053,06 грн. - основний борг, 15 644,82 грн. - пеня, 3 404,75 грн. - 3% річних за договором №01-07 на виконання послуг з надання персоналу від 26.07.2012р.

Суд першої інстанції, пославшись, зокрема, на умови договору, підтвердження належними доказами факту надання послуг та ст.ст. 33, 34 ГПК України, дійшов висновку, що позовні вимоги за первісним позовом підлягають задоволенню.

Колегія суддів, враховуючи встановлені у даній справі обставини та наявні у справі докази, вважає, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про наявність достатніх підстав для задоволення позову, з огляду на таке.

Частина 1 статті 202 ЦК України передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ч. 1 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ч. 2 статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно п.1 ч. 2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За своєю правовою природою укладений між сторонами договір є договором про надання послуг.

Згідно зі ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Частиною 1 ст. 903 Цивільного кодексу України закріплено обов'язок замовника оплатити надану йому послугу у розмірі, у строки та у порядку, що встановлені договором.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем надавались відповідачу послуги згідно з договором № 01-07 від 26.07.2012р.

За результатами наданих послуг між сторонами підписано акти прийому - передачі послуг від 31.05.2013р. та від 30.06.2013р.

Акт прийому - передачі послуг за липень 2013р. не підписаний відповідачем за первісним позовом, однак, вважається таким, що підтверджує прийняття послуг в день надання акту в односторонньому порядку, відповідно до положень п. 5.3 договору. Даний акт надісланий відповідачу супровідним листом від 22.08.13р. разом з рахунком №62 і отриманий відповідачем 27.08.13р., що підтверджено рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.

Матеріали справи не містять вмотивованої письмової відмови від прийняття послуг, тому, відповідно до положень п. 5.3 договору, послуги вважаються прийнятими в день надання такого акту в односторонньому порядку.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем за первісним позовом сплачено лише 39 503 грн. за надані послуги, несплаченою залишилась заборгованість в розмірі 530 053,06 грн.

Доказів сплати зазначеної суми матеріали справи не містять.

Відтак, на думку колегії суддів, позивач, з яким погодився суд першої інстанції, належним чином довів факт надання послуг відповідачу за період травень - липень 2013р., останній не виконав взятого на себе за договором зобов'язання щодо сплати послуг і його заборгованість перед позивачем становить 530 053,06 грн.

Згідно зі статтями 525, 526 ЦК України, статтею 193 ГК України зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається.

Як вбачається з викладеного вище, позивачем належним чином доведено факт виконання своїх обов'язків за договором, що є підставою для сплати виконавцю плати за надання послуг в розмірі 530 053,06 грн., тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню, про що вірно вказав суд першої інстанції.

Стосовно вимог про стягнення 15 644,82 грн. - пені, 3 404,75 грн. - 3% річних колегія суддів зазначає таке.

Згідно ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

У відповідності до ст. 230 ГК України порушення зобов'язання є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим кодексом (неустойка, штраф, пеня), іншими законами або договором.

Згідно зі ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Частиною 2 ст. 551 Цивільного кодексу України визначено, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до п.8.3 договору сторони визначили, що у разі затримки (прострочення) оплати за послуги з боку замовника, останній компенсує усі збитки, у тому числі нараховані штрафні санкції, пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожний день прострочення оплати від загальної суми по рахунку по цьому договору, виставленого надавачем у відповідний місяць та компенсаційні виплати, пов'язані з безпосереднім виконанням надавачем своїх обов'язків перед працівниками, які залучені до виконання цього договору.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Колегія суддів зазначає, що у даній справі судом встановлено, що відповідач свій обов'язок по сплаті за надані послуги за договором не виконав належним чином, у строк встановлений договором оплату не здійснив. У зв'язку з цим нарахування позивачем 3% річних та пені є правомірним.

Перевіривши розрахунок пені та 3% річних, колегія суддів зазначає, що розрахунок пені в сумі 15 644,82 грн. та 3% річних в сумі 3 404,75 грн. є арифметично вірним. Тому з відповідача підлягає стягненню пеня в сумі 15 644,82 грн. та 3% річних в сумі 3 404,75 грн., про що правильно зазначив суд першої інстанції.

Щодо зустрічного позову про визнання договору № 01-07 від 26.07.2012р. недійсним, як такого, що суперечить законодавству, колегія суддів зазначає таке.

В обгрунтування своїх вимог позивач за зустрічним позовом посилається на невідповідність договору положенням ст.39 Закону України ,,Про зайнятість населення" від 05.07.12 №5067-VI (далі-Закону), який набрав чинності 01.01.2013р., та вважає договір таким, що суперечить Закону, оскільки відповідач за зустрічним позовом не має відповідного дозволу.

Загальні підстави визнання недійсними правочинів і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 ЦК України.

Так, відповідно до частин 1 та 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до п. 7 роз'яснення Пленуму Верховного Суду України від 06.1.2009 № 9 ,,Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Вирішуючи спір про визнання договору недійсним, необхідним є встановлення наявності тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону, додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.

Договір № 01-07 на виконання послуг з надання персоналу укладено 26.07.2012р.

На момент укладення договору та під час його виконання від позивача за зустрічним позовом заперечень щодо укладеного договору не надходило.

Належні докази на підтвердження того, що оспорюваний договір суперечить чинному законодавству, яке діяло на момент його укладення та регулює надання послуг у сфері наймання працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця, матеріали справи не містять.

Положеннями ст. 39 Закону України ,,Про зайнятість населення" від 05.07.12 №5067-VI (далі-Закону), який набрав чинності 01.01.2013р., заборонено діяльність суб'єктів господарювання - роботодавців, які наймають працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця без дозволу.

Пунктом 3.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. № 11 ,,Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), за змістом ч. 1 ст. 227 ЦК України є оспорюваним.

Однак, на час укладання оспорюваного договору - 26.07.2012р даний Закон №5067-VI не діяв, а тому наявність дозволу не вимагалась.

Зміст правочину становлять права та обов'язки, про набуття, зміну або припинення яких учасники правочину домовилися. Зміст договору чи іншого правочину закріплюється у його статтях (пунктах).

Відповідно до ст.6 ЦК України, сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства (ч.1); сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами (ч.2); сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч.3); сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Згідно до ст. 5 ЦК України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності (ч.1); акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи (ч.2).

Відповідно до Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. № 11 ,,Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності.

Колегія суддів зазначає, що вимоги Закону не визначають необхідності зазначення в умовах оспорюваного договору положень щодо наявності дозволу і не визначають відповідні угоди, що укладені до набрання такими, що є недійсними з моменту набрання Законом чинності.

Крім того, слід зазначити , що дія ст. 227 ЦК поширюється на правочини, здійснені юридичною особою, яка не має ліцензії на відповідний вид діяльності. Такі правочини є оспорюваними. Позови про визнання їх недійсними і про застосування наслідків недійсності можуть бути заявлені тільки засновником (учасником) юридичної особи, що не має ліцензії на заняття відповідною діяльністю, державним органом, що здійснює контроль за діяльністю такої юридичної особи, а також прокурором. Умовою для задоволення таких позовів є надання позивачем доказів, які підтверджують, що відповідач знав або згідно із законодавчим актом зобов'язаний був знати про невідповідність правочину вимогам законодавства, тобто що правочин укладений без ліцензії на заняття відповідним видом діяльності.

З аналізу оспорюваного договору № 01-07 на виконання послуг з надання персоналу від 26.07.2013р. слід дійти висновку, що договір укладений у відповідності до чинного законодавства України, підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплено печатками без зауважень і не суперечить вимогам Закону України ,,Про зайнятість населення".

Крім того, згідно до ст. 6 Розділу XI Прикінцеві та перехідні положення Закону України № 5067-VI ,,Про зайнятість населення", Кабінету Міністрів України у тримісячний термін після набрання чинності цим Законом:

розробити та внести на розгляд Верховної Ради України проекти законів України про внесення змін до Закону України ,,Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" та про внесення змін до деяких законів України щодо приведення їх у відповідність із Законом України ,,Про зайнятість населення";

привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

забезпечити прийняття нормативно-правових актів, необхідних для реалізації цього Закону;

забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.

Постановою КМУ від 20.05.2013 №359 ,,Про затвердження Порядку видачі дозволу на наймання працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця" затверджено відповідний Порядок.

Однак, згідно до п.2 Постанови, вона набирає чинності з дня набрання чинності законом про внесення змін до деяких законів України щодо видачі дозволу на наймання працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця.

Посилання позивача за зустрічним позовом на проект Закону ,,Про внесення змін до деяких законів України щодо видачі дозволу на наймання працівників для подальшого виконання ними роботи в Україні в іншого роботодавця" № 2118/П від 04.07.2013р. не може бути прийнятий судом до уваги, оскільки зазначений законопроект до цього часу не прийнятий.

Таким чином, оспорюваний договір є дійсним, укладеним належним чином та є обов'язковим для виконання сторонами в межах вимог законодавства.

З огляду на викладене, зустрічний позов про визнання договору недійсним, як такий що суперечить законодавству, задоволенню не підлягає, про що вірно вказав суд першої інстанції.

Відповідно до ч. 1 статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. При цьому, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, як встановлено статтею 34 ГПК України. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За вказаних обставин доводи апеляційної скарги колегією суддів відхиляються як необґрунтовані, оскільки вони спростовуються викладеним вище.

Виходячи з наведеного, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що підстави для скасування або зміни рішення, які передбачені ст. 104 ГПК України, відсутні. Рішення господарського суду м. Києва від 21.11.2013р. у справі № 910/17218/13 відповідає обставинам справи, є законним та обґрунтованим. У зв'язку з цим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Судові витрати за подання апеляційної скарги відповідно до ст. 49 ГПК України покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 33, 34, 43, 49, 99, 101, 103, 105 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення господарського суду м. Києва від 21.11.2013р. у справі № 910/17218/13 залишити без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю ,,Євроекспрес пошта" - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Головуючий суддя В.Г. Суховий

Судді О.В. Агрикова

М.Г. Чорногуз

Повний текст складено та підписано 07.03.2014р.