Рішення

від 17.03.2014 по справі 303/845/14-ц

МУКАЧІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 березня 2014 року м. Мукачево Справа №303/845/14-ц

2/303/841/14 Номер рядка с.з. - 56

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

в особі: головуючого - судді Кость В.В.

при секретарі Цульбі О.В.

За участю:

прокурора - Запотічного А.І.;

представника позивача - Росади А.Ю.;

представника відповідача (3) - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Мукачево цивільну справу

за позовом прокурора Мукачівського району в інтересах держави в особі Управління Держземагенства в Закарпатській області

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Державна інспекція сільського господарства в Закарпатській області

до відповідачів: (1) Мукачівської районної державної адміністрації

(2) ОСОБА_3

(3) ОСОБА_4

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів: ОСОБА_5

про визнання правочинів недійсними та витребування земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

Прокурор Мукачівського району в інтересах держави в особі управління Держземагенства в Закарпатській області звернувся до суду з позовом до Мукачівської районної державної адміністрації, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсними розпорядження голови Мукачівської районної державної адміністрації від 24.09.2004 №316, в частині надання земельної ділянки гр. ОСОБА_3, та державного акту про право власності на землю, площею, 0,010 га серії ЗК №059892, виданого ОСОБА_3, а також про витребування з незаконного володіння гр. ОСОБА_4 на користь держави в особі Управління Держземагенства в Закарпатській області земельної ділянки за кадастровим номером 2122755500:02:004:0009, яка знаходиться в урочищі «Синяк» на території Чинадіївської селищної ради Мукачівського району, за межами населеного пункту.

Третіми особами без самостійних вимог на предмет спору вказано Державну інспекцію сільського господарства в Закарпатській області та ОСОБА_5.

Позовні вимоги обґрунтовуються доводами про порушення прав Управління Держземагенства в Закарпатській області, внаслідок неправомірного виділення Мукачівською районною державною адміністрацією земельної ділянки площею 0,1000 га у власність гр. ОСОБА_3 на підставі оспорюваних актів, та необхідністю її витребування на користь позивача. Наголошується на тому, що виділенні спірної ділянки було допущено ряд процедурних порушень, які є підставою для визнання недійсними, виданого Мукачівською РДА розпорядження, а також акту про право власності на землю.

Суть допущених порушень, за доводами прокурора, полягала у відсутності висновку органу охорони культурної спадщини при виготовленні проекту відведення, відсутності позитивного висновку державної експертизи проекту відведення земельної ділянки, надання спірної земельної ділянки без погодження з постійними землекористувачами, тобто без дозволу Управління водного господарства та непроведення зміни цільового призначення земельної ділянки. Крім того, дозвіл на розроблення проекту відведення земельної ділянки було надано у формі листа, а не розпорядження.

Нормативно - правовою підставою для задоволення позовних вимог зазначені положення ст.ст. 20, 21, 60-61, 116, 118, 152, 155 Земельного кодексу України, ст.ст. 387-388 Цивільного кодексу України, ст. ст. 85, 88, 89 Водного кодексу України, ст.ст. 9, 35 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації», п.п. 10, 11 «Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 №677.

Прокурор, в процесі судового розгляду справи, позовні вимоги підтримав повністю з мотивів викладених у позовній заяві. Як на підставу для задоволення позову посилався на висновки акту перевірки Державної інспекції сільського господарства в Закарпатській області з питань перевірки дотримання земельного законодавства від 29.11.2013 №000064, в якому детально зафіксовані порушення вимог законодавства при відчуженні спірної земельної ділянки.

Представник позивача, прийнявши участь у судовому розгляді справи, акцентував увагу суду на необхідності задоволення позовних вимог, наголосивши при цьому на правильності позиції прокуратури по заявленому позову.

Представник позивача (3), у судовому засіданні 17.03.2014 позовних вимог не визнав з посиланням на те, що акт перевірки від 29.11.2013 №000064 не може вважатися належним засобом доказування у спірних правовідносинах, оскільки Державна інспекція сільського господарства в Закарпатській області не наділена повноваженнями на проведенням такого роду перевірок. Вказав також на те, що виявлені перевіркою порушення не можуть слугувати правовою підставою для задоволення позову, оскільки ні прокурор, ні представник позивача не довели вини відповідачів (2), (3) при отриманні, почергово, у власність земельної ділянки. Крім того, доводи прокурора, є надуманими та такими, що не відповідають дійсності, зокрема в частині необхідності отримання документального погодження від Управління водного господарства при розробці проекту відведення, оскільки спірна земельна ділянка не розташована в межах прибережної захисної смуги, а лише межує з нею.

Уповноважені представники третіх осіб у судове засідання не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, причин неявки суд не повідомили.

Заслухавши доводи прокурора та представників сторін, а також дослідивши подані по справі доказові матеріали, суд констатує наступне.

Фактичним власником земельної ділянки за кадастровим номером 2122755500:02:004:0009, яка знаходиться в урочищі «Синяк» на території Чинадіївської селищної ради Мукачівського району, на час судового розгляду справи, є ОСОБА_4 (державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №051911, а.с. 47). По відношенню до відповідача (3), прокурором заявлена вимога віндикаційного характеру.

В свою чергу, станом на вересень 2004 року, власником спірної земельної ділянки була ОСОБА_3 (державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЗК №059892, а.с. 53). Підставою для видачі відповідачу (2) вказаного державного акту стало оспорюване за предметом позовних вимог розпорядження Мукачівської РДА від 24.09.2004 №316 (а.с. 36).

Висновки заявника та позивача в особі уповноважених представників щодо необхідності задоволення позовних вимог, побудовані на аналізі результатів перевірки, які зафіксовані в акті Державної інспекції сільського господарства в Закарпатській області з питань перевірки дотримання земельного законодавства від 29.11.2013 №000064 (надалі - Акт перевірки).

Судовим розглядом справи підтверджуються обставини щодо наявності при прийнятті оспорюваних актів порушень прав позивача, які зазначені в акті Акт перевірки, а саме щодо відсутності:

- висновку органу охорони культурної спадщини при погодженні проекту відведення земельної ділянки (недодержання вимог частини дев'ятої ст. 118 Земельного кодекс станом на вересень 2004 року );

- позитивного висновку державної експертизи проекту відведення земельної ділянки (недодержання правових приписів п.п. 10, 11 «Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 №677, ст.ст. 9, 35 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації» від 17 червня 2004 року №1808-IV станом на вересень 2004 року);

- надання спірної земельної ділянки без погодження з постійними землекористувачами, тобто без дозволу Управління водного господарства (порушення нормативно-правових положень ст. ст. 85, 88, 89 Водного кодексу України, ст.ст. 60, 61 Земельного кодексу України станом на вересень 2004 року ).

- непроведення зміни цільового призначення земельної ділянки при переданні у власність земельної ділянки (недодержання вимог ст. 18, 21, 91, 122 Земельного кодексу України, ст.ст. 1, 2 Закону України «Про землеустрій», постанови Кабінету Міністрів України від 02.04.2002 №449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» станом на вересень 2004 року ).

По відношенню до цього, суд приймає до уваги положення ст. 60 Цивільного процесуального кодексу України , якими передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Факти виявлених порушень законодавства, при відчуженні земельної ділянки із земель запасу гр. ОСОБА_3, належним чином підтверджені Актом перевірки. Висновки акту узгоджуються з вимогами чинного на той час законодавства.

Аргументи та доводи представника відповідача (3) щодо неналежності такого засобу доказування та відсутності повноважень у Державної інспекції сільського господарства в Закарпатській області на проведення перевірки дотримання вимог земельного законодавства Мукачівською РДА судом відхиляються, оскільки є доказово непідтвердженими, а також не узгоджуються за правовими приписами, які містяться в Указі Президента України «Про Державну інспекцію сільського господарства України» від 13 квітня 2011 року №459/2011 та наказі Міністерства аграрної політки та продовольства України від 25.02.2013 № 132 «Про затвердження Порядку планування та здійснення контрольних заходів з питань перевірки стану дотримання суб'єктами господарювання вимог земельного законодавства», який погоджено з Міністром екології та природних ресурсів України, Головою Державного агентства земельних ресурсів України, Головою Державної служби України з питань регуляторної політики та розвитку підприємництва та Головою Державної інспекції сільського господарства України.

Поряд з цим, стороною по справі, а саме ОСОБА_4, в особі її представника, заявлено суду клопотання про застосування до вимог за предметом позову строку позовної давності, та відмови у задоволенні позовних вимог по цій причині.

Аналізуючи підставність заявленого клопотання, суд зазначає наступне.

Пленум Верховного Суду України в абзацах другому та третьому п. 11 постанови від 18.12.2009 р. №14 „Про судове рішення у цивільній справі") роз'яснив наступне: «оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та

осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення , крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

В іншій постанові Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 р. №2 „Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" (абзац перший п. 26) зазначено, що: «під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи (причини пропуску позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні рішення».

Як зазначив Конституційний Суд України, строки звернення до суду як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників правовідносин (абзац п'ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 ).

Значення позовної давності полягає у тому, що саме цей інститут цивільного права є однією з гарантій захисту прав і обов'язків особи за національним законодавством України, а саме - визначає стабільність цивільно-правових відносин, виховує та дисциплінує учасників цивільно-правових відносин, є стимулом до активного використання ними власних прав.

Позовна давність, за визначенням даним у ст. 256 Цивільного кодексу України - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність є інститутом цивільного права і може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій статті 1 ЦК України.

Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 Кодексу, частина перша якої пов'язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Водночас необхідно мати на увазі, що, оскільки закон (пункт 10 частини другої статті 16, стаття 21 ЦК України ) визначає визнання недійсними актів державних та інших органів, що суперечать законодавству і порушують права та законні інтереси осіб, як спосіб захисту цивільних прав, то до позовних заяв застосовується загальна позовна давність (з урахуванням, водночас, викладеного в підпункті 3 пункту 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" від 20.12.2011 № 4176-VI).

Частиною третьою статті 267 Цивільного кодексу України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.

В свою чергу, за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Згідно з нормативним правилом, яке міститься в частині четвертій ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності.

Як зазначено прокурором в позовній заяві (а.с. 8), строк позовної давності, за його доводами, не є пропущеним, оскільки Акт перевірки надійшов до прокуратури лише 18.12.2013, і лише з цього моменту прокурору Мукачівського району стало відомо про порушення норм земельного законодавства.

Поряд з цим, суд при ухваленні судового рішення виходить з наступного.

Як вже зазначалося судом, початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 Цивільного кодексу України .

Однак, у випадку звернення до суду прокурора з позовом, якщо він не є позивачем, слід враховувати те, що позовна давність має обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач (в даному випадку Управління Держземагентства в Закарпатській області), а не прокурор.

Проте, що прокурор у спірній по справі ситуації не є позивачем, а виступає виключно заявником, не заперечується ним самим та підтверджується даними позовної заяви та змістом ст. 26, 45 Цивільного процесуального кодексу України.

Зазначений висновок суду базується на тому, що згідно з положеннями ст. 26, 45 Цивільного процесуального кодексу України у справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони , треті особи, представники сторін та третіх осіб. У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб .

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша ст. 30 Цивільного процесуального кодексу України) .

У відповідності з абзацом другим частини другої ст. 45 Цивільного процесуального кодексу України, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Із зазначеними положеннями процесуального закону у повній мірі кореспондуються й приписи абзацу другого п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 р. №2 „Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції "), в якому зазначено, що: «відповідно до положень статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси та брати участь у цих справах. Такі випадки передбачені, зокрема, в Законі України від 5 листопада 1991 року №1789-XII «Про прокуратуру».

По відношенню до цього слід зазначити, що особи, які беруть участь у справі, - це суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які наділені юридичною заінтересованістю, що визначає їх правовий статус при розгляді й вирішенні цивільної справи.

Критерієм виділення даних суб'єктів в окрему групу є наявність у них юридичної зацікавленості (інтересу) у результаті розгляду справи. Вона полягає у тому, що особи, які беруть участь у справі, є учасниками спірних матеріально-правових відносин або захищають у процесі права та інтереси інших осіб, державні чи громадські інтереси.

Отже, позивачем за позовом прокурора в однозначній мірі є Управління Держземагентсва в Закарпатській області, на користь якого прокурор і просить витребувати спірну земельну ділянку (а.с. 7).

Зазначений висновок суду в повній мірі узгоджується з роз'ясненнями Коституційного Суду України, які містяться у рішенні від 8 квітня 1999 року по справі №1-1/99 (справа за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України).

В п. 5 вищевказаного рішення Коституційний Суд України зазначив, що «поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, фактично є позивачем у справах, порушених за позовною заявою прокурора».

Статтею 94. Земельного кодексу України передбачено, що державний контроль за використанням і охороною земель здійснюється Радами народних депутатів, а також Державним комітетом України по земельних ресурсах, Міністерством охорони навколишнього природного середовища України та іншими спеціально уповноваженими на те державними органами.

Державне агентство земельних ресурсів України було утворено на підставі Указу Президента України від 08.04.2011 №445/2011 як правонаступник Державного комітету України із земельних ресурсів, у тому числі за укладеними міжнародними договорами України, стороною в яких є Державний комітет України із земельних ресурсів (п. 1 Указу).

На підставі вищезазначеного Указу втратив свою чинність інший Указ Президента України від 14.08.2000 року №970/2000 «По Положення про Державний комітет України по земельних ресурсах» (надалі - Указ №970/2000), який був чинним у періоді набуття відповідачем ОСОБА_3 у власність спірної земельної ділянки та винесення оспорюваного розпорядження Мукачіською РДА.

На підставі Указу №970/2000 було затверджено відповідне Положення про Державний комітет України по земельних ресурсах (надалі - Положення), згідно з абзацом третім п. 3, п.п. 7 п. 4 якого, основними завданнями Держкомзему України було здійснення державного контролю за використанням та охороною земель та здійснення в межах своїх повноважень державного контролю за додержанням земельного законодавства, в тому числі встановленого порядку вилучення і надання земельних ділянок, режиму використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення та умов надання, власниками земельних ділянок і землекористувачами .

У відповідності до п.п. 34 п. 4 зазначеного Положення Держкомзем України порушує в установленому законодавством порядку клопотання про зупинення або скасування актів місцевих державних адміністрацій, органів та посадових осіб місцевого самоврядування з питань, що належать до його компетенції, а також притягнення осіб, винних у порушенні земельного законодавства України, до передбаченої законом відповідальності;

Держкомзем України здійснює свої повноваження безпосередньо та через єдину систему державних органів земельних ресурсів (п. 7 Положення).

Також і постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2011 р. №974 «Про утворення територіальних органів Державного агентства земельних ресурсів» (п. 2 ) була передбачена реорганізація територіальних органів Державного комітету із земельних ресурсів шляхом їх приєднання до новоутворених територіальних органів Державного агентства земельних ресурсів.

По відношенню до цього суд приймає до уваги те, що юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації (частина перша ст. 104 Цивільного кодексу України ).

Як свідчать матеріали справи (а.с. 28-29, 36, 53), у вересні 2004 року структурний підрозділ Закарпатського обласного головного управління земельних ресурсів надав свій позитивний висновок щодо проекту відведення земельної ділянки у власність громадянам (в т.ч. і відповідачам (2), (3)), який ліг в основу оспорюваного розпорядження Мукачівської РДА.

На підставі вказаного розпорядження, 20.10.2004 відповідачу (2) був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЗК№059892, який був підписаний начальником Мукачівського райвідділу земельних ресурсів, що входив в структуру Закарпатського обласного головного управління земельних ресурсів, правонаступником якого є позивач у справі.

Отже, на підставі вищевказаних положень чинного законодавства та фактичних обставин справи, територіальний орган Держкомзему міг у повній мірі реалізувати свою правомочність на захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного цивільного права (ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 15 Цивільного кодексу України ) у межах строків, передбачених ст. 257 Цивільного кодексу України .

Незважаючи на це, позивач, в особі його попередників таким правом, у межах строків позовної давності, не скористався, що є підставою для відмови у задовленні позову прокурора Мукачівського району у повному обсязі стосовно всіх відповідачів, оскільки відсутність правових підстав для визнання недійсними оспорюваних актів свідчить і про безпідставність вимоги віндикаційного характеру.

Крім цього, при вирішенні спору суд також констатує наступне.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що «при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права».

Виходячи з міжнародно-правових зобов'язань держави, положень ст. 8 Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) дотримання принципу верховенства права є однією з підвалин демократичного суспільства.

Статтею 1 протоколу №1 Конвенції передбачено, що: «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права».

У постанові від 18.03.2013 Верховний Суд України вказав на те, що «основною метою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішенням Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Новоселецький проти України» від 11 березня 2003 року, «Федоренко проти України» від 1 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності .

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права , а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника».

В свою чергу, Європейський суд з прав людини у рішенні від 24.06.2003 р. «Стретч проти Сполученого Королівства» (п.п. 32-35) зазначив, що майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. При цьому, наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила».

По цій справі Європейський суд дійшов висновку про те, що особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення ст. 1 Першого протоколу Конвенції».

По відношенню до спірної по справі ситуації, в контексті з вищевказаним, суд виходить з того, що відповідач (3) набув право власності на земельну ділянку в процесі цивільно - правової реалізації договірних взаємовідносин з іншими фізичними особами (ОСОБА_5, ОСОБА_3), з дотриманням загально правових принципів цивільного права (законність; справедливість, гарантованість прав і свобод громадян, принцип відповідальності за вину, свобода договору тощо).

Теперішній власник земельної ділянки не був учасником правовідносин (по відношенню до спірної земельної ділянки) з оформлення оспорюваних за предметом позову актів, тому й актуалізація питання про позбавлення його права власності на належне йому майно в контексті з ст. 1 протоколу №1 Конвенції та прецедентної практики Європейського суду з прав людини не відповідатиме критерію пропорційності втручання у права власника, за відсутності його вини у допущених процедурних порушеннях, які мали місце у 2004 році з вини органу публічної влади.

Крім того, позивач, на захист прав його подано позов прокурором, приймав безпосередню участь при оформленні оспорюваних актів, тому мав адекватну законодавчу можливість як самостійно, так і за позовом прокурора, захистити своє порушене, невизнане чи оспорюване право, в межах строків позовної давності, оскільки у повній мірі був обізнаний у 2004 році з правочинами, які просить визнати недійсними прокурор.

Ревізування цих питань більше як через 9 років з дати прийняття розпорядження та оформлення державного акту на землю не є свідченням належного виконання зазначених вище функцій та завдань щодо державного контролю за використанням та охороною земель та здійснення в межах своїх повноважень державного контролю за додержанням земельного законодавства ні позивачем, ні прокурором.

В свою чергу, частиною другою ст. 3 Конституції України передбачено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність . Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Як свідчать обставини по справі, позбавлення відповідача (3) права власності на землю з зв'язку з процедурними порушеннями, які сталися більше 9 років назад з вини органу державної влади, який за Конституцією України має відповідати перед людиною за свою діяльність та гарантувати дотримання прав і свобод будь - якої особи, жодним чином не сприятиме утвердженню конституційного принципу верховенства права (ст. 8 Конституції України ) та дотримання стабільності правовідносин між державою і громадянами.

Наведене судом вище, у своїй сукупності та взаємозв'язку, є однозначною підставою для відмови у задовленні позовних вимог за предметом позову.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 8, 41, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 1, 10, 11, 14, 57-60, 212-215, 223 Цивільного процесуального кодексу України , суд,

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову прокурора Мукачівського району в інтересах держави в особі управління Держземагенства в Закарпатській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповача - Державна інспекція сільського господарства в Закарпатській області до Мукачівської районної державної адміністрації, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - ОСОБА_5 про визнання недійсними розпорядження голови Мукачівської районної державної адміністрації від 24.09.2004 №316 в частині надання земельної ділянки гр. ОСОБА_3 та державного акту про право власності на землю площею, 0,010 га серії ЗК №059892, виданого ОСОБА_3, а також витребування з незаконного володіння гр. ОСОБА_4 земельної ділянки за кадастровим номером 2122755500:02:004:0009, яка знаходиться в урочищі «Синяк» на території Чинадіївської селищної ради Мукачівського району, за межами населеного пункту на користь держави в особі Управління Держземагенства в Закарпатській області - відмовити повністю.

2. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали учать у справі але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя /підпис/ В.В. Кость

Згідно з оригіналом.

Оригінал рішення знаходиться в цивільній справі №2/303/841/14, яка зберігається в Мукачівському міськрайонному суді Закарпатської області.

Суддя В.В. Кость

Повний текст рішення суду виготовлено та підписано 20.03.2014.