Ухвала

від 11.03.2014 по справі 2а-3720/12/0970

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 березня 2014 р. Справа № 876/7474/13 Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді Кузьмича С. М.,

суддів Улицького В. З., Гулида Р. М.,

за участю секретаря Корнієнко О. А.

представника відповідача Токар В. І.

розглянувши в відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу Тисменицької міжрайонної державної податкової інспекції Державної податкової служби України на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 27 березня 2013 року у справі № 2а-3720/12/0970 за позовом приватного підприємства "Гринком" до Тисменицької міжрайонної державної податкової інспекції Державної податкової служби України про скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ:

30 листопада 2012 року приватне підприємство "Гринком" звернулося з адміністративним позовом до Тисменицької міжрайонної державної податкової інспекції Державної податкової служби України, яким просив скасувати податкові повідомлення-рішення №0001512330, №0001522330 від 20 листопада 2012 року.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем помилкового визначено угоди укладені позивачем удаваними, які за умови документального оформлення, не були спрямовані на реальне настання правових наслідків і не мали наслідком реального руху товарів.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 27 березня 2013 року позовні вимоги задоволено. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Тисменицької міжрайонної державної податкової інспекції Івано-Франківської області Державної податкової служби №0001512330, №0001522330 від 20 листопада 2012 року.

З таким рішенням суду не погодився відповідач. Подав апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити.

В апеляційній скарзі зазначає, що судом першої інстанції не взято до уваги результати перевірки контрагентів позивача та аналіз укладених ним угод.

В судовому засіданні представник відповідача надав пояснення, апеляційну скаргу підтримав. Просив рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не належить до задоволення з наступних підстав.

Вивчивши матеріали справи судом апеляційної інстанції встановлено, що з 31 жовтня 2012 року по 6 листопада 2012 року відповідачем проведено позапланову невиїзну документальну перевірку позивача з питань правильності визначення, повноти нарахування та своєчасності сплати позивачем податку на додану вартість за період з 1 липня 2010 року по 31 серпня 2010 року по взаємовідносинах із товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія Вайліс", та по податку на прибуток за ІІІ квартал 2010 року.

За результатами перевірки складено акт №776/224/30362077 від 8 листопада 2012 року, в якому відповідач вказує на порушення позивачем вимог підпункту 5.3.9. пункту 5.3 статті 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" внаслідок чого занижено податок на прибуток підприємств в сумі 12335 грн у ІІІ кварталі 2010 року, та вимог підпункту 7.4.5. пункту 7.4 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість", що призвело до заниження податку на додану вартість на загальну суму 9868 грн, зокрема у липні 2010 року - 7950 грн, у серпні 2010 року - 1918 грн.

На основі акту перевірки 20 листопада 2012 року відповідачем винесено податкове повідомлення-рішення №0001522330, яким збільшено позивачу податкове зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 9868 грн і застосовано штрафну санкцію на суму 2467 грн. Також прийнято податкове повідомлення-рішення №0001512330 від 20 листопада 2012 року, яким збільшено податкове зобов'язання по податку на прибуток приватних підприємств в розмірі 12335 грн і застосовано штрафну санкцію на суму 384 грн.

Зокрема відповідачем виключено з податкового кредиту позивача витрати в загальній сумі 59208 грн, з них 9868 грн ПДВ, які були сплачені позивачем за договорами купівлі-продажу між позивачем та товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Вайліс". Зокрема в липні 2010 року позивач придбав у даного контрагента кабіну до катка Hamm HD-10 за ціною 47700 грн (7950 грн - ПДВ) та в серпні 2010 року - циліндр підйому і ремкомплект до роздаточної коробки а/крану КС 3575 за ціною 11508 грн (1918 грн - ПДВ), що підтверджується податковими накладними №300706 від 30 липня 2010 року і №060801 від 6 серпня 2010 року.

Як причиною виключення цієї суми відповідач вказує на відсутність реальності і фактичності операцій із передачі товарів, вказує, що укладення угод здійснено без мети настання реальних наслідків. Зокрема посилається на акт позапланової перевірки товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Вайліс" від 13 лютого 2012 року. Підставою перевірки контрагента стала постанова Слідчого відділу податкової міліції Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва від 23 січня 2012 року у зв'язку з розслідуванням кримінальної справи №80-0263 за фактом ухилення від сплати податків товариством з обмеженою відповідальністю "Медіа-Трейд Україна", та об'єднаної з нею кримінальної справи, що була порушена 19 січня 2012 року, за фактом фіктивного підприємництва шляхом створення невстановленими особами ряду суб'єктів господарювання, в тому числі товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Вайліс". Такою перевіркою зафіксовано факт відсутності контрагента продавця позивача станом на лютий 2012 року за адресою реєстрації, встановлено, що у контрагента відсутні адміністративно-господарські можливості на виконання господарських зобов'язань по поставці товарів та фактичних дій, спрямованих на виконання взятих на себе зобов'язань, що, на переконання перевіряючого, свідчить про фіктивність угод за участю останнього за період з 22 травня 2009 року по 31 грудня 2011 року. Також актом перевірки контрагента встановлено відсутність об'єкта оподаткування, який попадає під визначення статей 134, 138 та статей 185, 198 Податкового кодексу України. Відтак зазначено, що позивач здійснив невірне включення валових витрат при обчисленні податку на прибуток підприємства, формування податкового кредиту із податку на додану вартість та використав фінансові потоки контрагента, який не виконує своїх податкових зобов'язань.

В акті перевірки Тисменицькою міжрайонною державною податковою інспекцією Івано-Франківської області Державної податкової служби зазначено, що у зв'язку із не встановленням факту передачі товарів від постачальника до замовника (позивача) в розумінні вимог статей 662, 655 та 656 Цивільного кодексу України, договори поставок товару, укладені приватним підприємством "Гринком" із товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія Вайліс", не спрямовані на реальне настання правових наслідків. А отже, зазначені договори відповідно до частин 1, 5 статті 203, частин 1, 2 статті 215 Цивільного кодексу України є нікчемними, і в силу статті 216 вказаного Кодексу не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Як наслідок такої перевірки відповідач вважає, що позивачем безпідставно віднесено до складу податкового кредиту з податку на додану вартість та сформовано валові витрати показники від здійснення господарської операції з прийняття у зазначеного вище суб'єкта господарювання товарів.

Згідно з статтею 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Отже, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції.

Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством.

З урахуванням викладеного для підтвердження даних податкового обліку можуть братися до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

Згідно з пунктом 1.7 статті 1 Закону України "Про податок на додану вартість", що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Підпунктом 7.4.1. пункту 7.4 статті 7 вказаного Закону передбачено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Пунктом 5.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» передбачено, що визначає валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) як суму будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. Відповідно до підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 вказаного Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.8 цієї статті. Частинами 4, 5 та 6 підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 зазначеного Закону встановлено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Тобто, необхідною умовою для віднесення сплачених у ціні товарів (робіт, послуг) сум податку на додану вартість та валових витрат є факт придбання товарів, робіт чи послуг із метою їх використання в господарській діяльності.

Таке використання позивачем підтверджується наявними у справі документами. Зокрема, згідно з платіжними дорученнями №226 від 27 липня 2010 року, №252 від 9 серпня 2010 року та випискою із банківського рахунку Івано-Франківської філії публічного акціонерного товариства "КБ "Хрещатик" позивач в повному розмірі сплатив контрагенту вартість придбаних товарів (том 1 а. с. 137-140).

Крім того позивач використовував придбані товари для здійснення своєї господарської діяльності, зокрема продав кабіну до катка Hamm HD-10, циліндр підйому і ремкомплект до роздаточної коробки а/крану КС державному міському підприємству "Івано-Франківськтеплокомуненерго", що підтверджується видатковими накладними №46 від 30 липня 2010 року, №47 від 16 серпня 2010 року, податкові накладні №51 від 9 липня 2010 року, №52 від 26 липня 2010 року, №52 від 16 серпня 2010 року та довіреностями на отримання таких товарів від 30 липня 2010 року і 13 серпня 2010 року (том 1 а. с. 141-147).

Суд не бере до уваги доводи відповідача про відсутність у позивача товарно-транспортних накладних на придбаний товар. Щодо цього питання позивач надав пояснення, що контрагент-постачальник доставку товарів здійснював власними силами безпосередньо на територію проживання власника і керівника приватного підприємства "Гринком" за адресою: вул. М. Підгірянки, 10, м. Івано-Франківськ (том 1 а. с. 161-165). У ціну товару входила і вартість транспортування. У зв'язку із специфікою товарів, які не є великогабаритним, їх розміщували на присадибній земельній ділянці за вказаною адресою, поряд і з іншими матеріалами і товарами, продаж яких здійснює підприємство позивача. Документи податкового і бухгалтерського обліку (видаткові і податкові накладні) надавалися разом із товаром і передавалися через перевізників. Товарно-транспортні накладні не вимагалися у продавця, а залишалися і зберігаються у останнього, оскільки контроль за перевезенням їх позивач не здійснював.

Крім того суд звертає увагу на той факт, що відповідач не заперечує, що у позивача в перевіряємий період зазначені товари були, лише ставить під сумнів їх придбання саме у товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія Вайліс".

Суд також звертає увагу на те, що позбавлення платника податку права на формування податкового кредиту, сформування податкового зобов'язання у зв'язку з невиконанням своїх обов'язків його контрагентами (або контрагентами контрагентів позивача), в тому числі - несплата податкових зобов'язань останніми, порушує право особи мирно володіти своїм майном, про що вказано у Першому Протоколі до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини від 20 березня 1952 року (надалі-Протокол 1 до Конвенції), яка є частиною національного законодавства в розумінні статті 9 Конституції України.

Зокрема, стаття 1 Протоколу до Конвенції так визначає підстави, за яких особа може бути позбавлена свого майна: "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права".

Роз'яснення цієї норми містяться в рішеннях Європейського суду з прав людини (надалі-ЄСПЛ), які згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року №3477, мають в Україні значення джерела права.

Зокрема, у рішенні у справі "Щокін проти України" (п.49) ЄСПЛ вказав, що збільшення податковим органом зобов'язання особи з податку безперечно є втручанням до майнових прав заявника, гарантованих статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції. Таке втручання за Конвенцією може бути визнано тільки, якщо здійснене на умовах, передбачених законом.

Таким чином, будь-які дії, спрямовані на позбавлення особи її майна є незаконними, якщо контролюючі органи діють не у відповідності до закону.

Неприпустимість притягнення до відповідальності однієї компанії у випадку неправомірних дій іншої компанії підтверджується рішенням Європейського суду з прав людини. Так, згідно з пунктом 71 рішення у справі "Булвес проти Болгарії" ЄСПЛ дійшов такого висновку: "...Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків щодо своєчасного декларування ПДВ і, як наслідок, сплачувати ПДВ повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності".

Вказаний підхід до визначення недопустимості порушення майнових прав особи знаходить своє продовження у праві Європейського союзу, зокрема, у Шостій Директиві №77/388/ЄЕС від 17 травня 1977 року щодо гармонізації законодавства держав-членів стосовно податків з обороту (надалі-Шоста Директива).

Закон України "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" від 18 березня 2004 року №1629 визначає сферу оподаткування (зокрема, непрямі податки) як пріоритетну сферу для виконання програми адаптації українського законодавства. Даний закон визначає, що елементом адаптації законодавства має стати перевірка проектів законів України та інших нормативно-правових актів на їх відповідність acquis communautaire (право ЄС) з метою недопущення прийняття актів, які суперечать праву Європейського Союзу. Тобто, податкове законодавство України, а відповідно його тлумачення та застосування, не може суперечити положенням Шостої Директиви.

Це підтверджується позицією Суду Європейського Союзу (Суд ЄС), яка відповідно застосовується ЄСПЛ для вирішення справи "Булвес проти Болгарії", а саме: "Операції самі по собі не визнаються недійсними через шахрайство з ПДВ, складають поставки товарів чи послуг особою, яка виступає у ролі платника податку, та економічну діяльність в розумінні статей 2(1). 4 та (1) Шостої Директиви, де такі поставки і така діяльність відповідають об'єктивним критеріям, на яких базуються визначення даних термінів, незважаючи на наміри іншого продавця, який приймає участь у тій самій низці поставок та/або потенційно шахрайський характер будь-якої іншої операції платником податку, який розглядається, про що платник податку не знав і не міг знати".

Право на податковий кредит особи зі статусом платника податку, яка здійснює такі операції, не може залежати від факту недійсності попередньої або наступної операції у низці поставок, в яку входять ці операції, через шахрайство з ПДВ, про яке платник податку не знав і не міг знати.

Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, порушення вимог чинного податкового законодавства будь-яким суб'єктом господарювання по ланцюгу постачання при здійсненні господарських операцій не повинно тягти за собою відповідальність іншого учасника господарських взаємовідносин. Тобто один суб'єкт господарювання не відповідає за дії (бездіяльність) іншого у разі порушення останнім норм відповідного законодавства.

Суд також не бере до уваги твердження відповідача про нікчемність і фіктивність угод, укладених позивачем з товариством з обмеженою відповідальністю "Компанія Вайліс".

Частиною 1 статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 1 статті 204 цього Кодексу встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У статті 215 ЦК України визначено підстави для визнання правочину недійсним. Серед іншого, вказаною нормою передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Між тим, як вбачається із матеріалів справи, підстав, з якими закон пов'язує визнання договору недійсним, контролюючим органом зазначено не було, а отже, твердження податкового органу про нікчемність правочинів є безпідставними. Крім того, відповідачем не надано доказів, що правочини визнані недійсними в судовому порядку.

Згідно статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він спрямований на порушення конституційних прав людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Постановою Пленуму Верховного Суду України №3 від 28 квітня 1978 року "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" роз'яснено, що до угод, укладених з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства належать, зокрема угоди, спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або приватної власності з корисливою метою, на приховування фізичними та юридичними особами від оподаткування прибутків та доходів, використання майна, що перебуває у їх власності або користуванні, всупереч інтересам суспільства, на незаконне відчуження землі або незаконне користування нею, розпорядження чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених в обігу.

Відтак зрозуміло, що відповідач самостійно встановлюючи нікчемність чи фіктивність правочину порушує норми законодавства. Зокрема частиною 2 статті 234 ЦК України фіктивний правочин визнається судом недійсним. Тобто, недійсність фіктивного правочину визнається лише в судовому порядку. Такого рішення суду в судовому засіданні відповідачем не надано.

Враховуючи, що при проведенні перевірки не було виявлено порушень вчинених саме позивачем, а лише посилались на порушення виявлені в ході перевірки контрагента, а також те, що суду не було надано доказів того, що укладені позивачем договори є нікчемними, суд приходить до висновку, що оскаржені податкові повідомлення-рішення необхідно скасувати.

Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а постанову суду - без змін. Доводи апеляційної скарги не спростовують рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 Кодексу адміністративного судочинства України,

УХВАЛИВ :

Апеляційну скаргу Тисменицької міжрайонної державної податкової інспекції Державної податкової служби України - залишити без задоволення, а постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 27 березня 2013 року у справі № 2а-3720/12/0970 - без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили негайно після проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом 20-ти днів з дати складення в повному обсязі.

Головуючий Кузьмич С. М.

Судді Улицький В. З.

Гулид Р. М.

Повний текст ухвали складено 14 березня 2014 року