Постанова

від 03.04.2014 по справі 815/1671/14

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 815/1671/14

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 березня 2014 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Потоцької Н.В.

за участю секретаря Загрійчук О.В.

сторін:

представника позивача Копиченко К.В.

представника відповідача Брунь Н.Л.

представника відповідача Ідрісової Е.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Гермес Агро» до державної податкової інспекції у Малиновському районі м. Одеси Головного управління Міндоходів в Одеській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень - рішень, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із зазначеним позовом до державної податкової інспекції у Малиновському районі м. Одеси Одеської області державної податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 21.11.2013 року №0005352204, 0005372204, 0005362204.

В обґрунтування своєї правової позиції позивач зазначив, що прийняті податковим органом рішення є незаконними та необгрунтованими, оскільки прийняті без врахування первинних документів, тільки на підставі податкової інформації щодо можливого порушення контрагентами податкового законодавства.

Позивач в судовому засіданні позов підтримав в повному обсязі з підстав, викладених в адміністративному позові та наданих поясненнях та просив визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення - рішення від 21.11.2013 року №0005352204, 0005372204, 0005362204.

Представник відповідача надав до суду письмові заперечення (т. 1 а/с. 168-170), в яких просить відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

В судовому засіданні представник відповідача проти адміністративного позову заперечував з підстав викладених у письмових запереченнях та наданих в судовому засіданні поясненнях.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення, перевіривши їх доказами, судом встановлено наступне.

Згідно пп.20.1.4 п.20.1 ст.20, ст. 78 Податкового кодексу України, органи державної податкової служби мають право проводити перевірки платників податків в порядку, встановленому цим Кодексом.

В судовому засіданні встановлено та матеріалами справи підтверджено, що на підставі виданого ДПІ у Мадиновському районі м. Одеси Одеської області ДПС направлення №266 від 04.09.2013 р. - Брунь Н.Л. - старшому державному ревізору-інспектору відділу планування та інформаційного забезпечення управління податкового аудиту, згідно із п.78.1.1 ст.78, гл.8 розділу 2 Податкового Кодексу України, проведена позапланова виїзна перевірка товариства з обмеженою відповідальністю «Гермес Агро» з питань дотримання вимог податкового законодавства та правовим відносинам з ТОВ «Саноіл Торг» за листопад 2011 року, з ТОВ «Люксор-Груп» за грудень 2012 року.

ДПІ у Малиновському районі м. Одеси вручено під розписку копію наказу №352 від 04.09.2013 р. та пред'явленні вищезазначені направлення про проведення позапланової виїзної перевірки особисто директору ТОВ «Гермес Агро» Кучерюкову К.С.

За результатами перевірки було складено акт № 32/22-214/35818241 від 05.09.2013 р. яким встановлено порушення:

- пп.14.1.27, пп.14.1.36 п. 14.1 ст.14, пп.138.1.1 п.138.1 ст.138, пгі. 153.2.1, 153.2.3 п.153.2 ст.153 ПКУ, в результаті чого занижено податок на прибуток у сумі 190231 грн., у т. ч.: 4 квартал 2011 р. - 78605 грн., 4 квартал 2012 р. - 111626 грн.;

- пп. 14.1.36, пп. 14.185, пп.14.1.191, пп.14.1.202. пп.14.1.203 п.14.1 ст.14, п. 198.3, п.198.6 ст.198 ПКУ, встановлено заниження податку на додану вартість в сумі 113476 грн., у т. ч.: листопад 2011 р.-55178 гри., грудень 2011 р.- 3282 грн., червень 2012 р. - 2915 грн., грудень 2012 - 52101 грн. та завищено відємне значення податку на додану вартість, що переноситься у наступні періоди в грудні 2012 р. - 54209 грн. (т. 1 а/с. 106-125).

З урахуванням встановлених порушень, 21.11.2013 року податковим органом винесені податкові повідомлення - рішення №0005372204, яким донараховано податок на прибуток - 246044 грн., в т.ч. штрафних санкцій - 55813 (т. 1 а/с. 102); № 0005362204, яким донараховано податку на додану вартість - 170214 грн., в т.ч. штрафних санкцій - 56738грн.(т. 1 а/с. 104); № 0005352204, яким завищено від'ємне значення у розмірі 54209 грн.

Перевіряючи вказані висновки відповідача та прийняті на їх підставі оскаржувані податкові повідомлення-рішення на відповідність вимогам ч.3 ст. 2 КАС України, судом встановлено.

В ході перевірки дослідження реального здійснення платником податків господарських операцій з ТОВ «Люксор-Груп», код ЄДРПОУ 38202825, за період грудень 2012 року; ТОВ «Саноіл Торг», код ЄДРПОУ 37269136, за період листопад 2011 року, судом встановлено наступне.

ТОВ «Гермес Агро» було укладено договір з ТОВ «Люксор-Груп» купівлі-продажу сільгосппродукції №30-11 СА 4 від 30.11.2012 року, згідно якого ТОВ «Люксор-Груп» було передано сільгосппродукцію у власність ТОВ «Гермес Агро».

По взаємовідносинам з ТОВ «Саноіл Торг» встановлено, що ТОВ «Гермес Агро» було укладено договір купівлі-продажу сільгосппродукції №18-11 СА1 від 18.11.2011 року, згідно якого ТОВ «Саноіл Торг» було передано сільгосппродукцію у власність ТОВ «Гермес Агро».

Податковим органом під час проведення перевірки досліджено зазначені господарські операції та встановлено, що вищезазначені контрагенти - постачальники ТОВ «Люксор-Груп» та ТОВ «Саноіл Торг» не приймали участі у здійсненні реальних господарських операцій, а лише оформили через себе бухгалтерські та податкові первинні документи на роботи, ТМЦ та грошові кошти, тобто виступили як «вигодотранспортуючи» суб'єкти для покупця - ТОВ «Гермес Агро».

Крім того, відповідачем у ході перевірки використовувалась інформація від ДПІ у Шевченківському районі м. Києва ДПС, а саме: акт №1350/2240/38202825 від 08.05.2013 року «Про неможливість проведення зустрічної звірки ТОВ «Люксор-Груп» щодо підтвердження господарських із платниками податків за період грудень 2012 року» та акт №1407/22.8-15/37269136 від 15.05.2013 року «Про результати документальної позапланової перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства ТОВ «Саноіл Торг» по взаємовідносинах з контрагентами-постачальниками за період з 01.11.2010 року по 01.03.2013 року». У висновках зазначених актах, вказано ТОВ «Люксор-Груп» та ТОВ «Саноіл Торг» не додержувалось приписів Цивільного кодексу України в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків. Тобто, такі угоди носять фіктивний характер.

Зазначене, на думку податкового органу, вказує на безпідставно сформований ТОВ «Гермес Агро» податковий кредит у перевіряємому періоді за рахунок сум ПДВ по податковим накладним, отриманим на придбання зернових культур від вказаних контрагентів на загальну суму ПДВ - 174663 грн., які не можуть розглядатись в якості належного підтвердження податкового кредиту, оскільки ці податкові накладні не мають статусу юридично значимих.

Проте, з такими висновками податкового органу щодо нікчемності укладених позивачем з ТОВ «Люксор-Груп» та ТОВ «Саноіл Торг» угод суд погодитись не може.

Відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Статтею 174 Господарського кодексу України встановлено, що господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочнном є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

У статті 203 ЦК України наведено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Законом закріплено презумпцію правомірності правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). З наведеного випливає, що правочин (договір) є правомірним, а отже й дійсним. Неправомірність (недійсність) правочину повинна бути прямо передбачена законом або встановлена рішенням суду, що набрало законної сили.

Відповідно до Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» встановлений перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК:

1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина;

2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Акти перевірок не тільки не містять таких посилань, а й не доводять умислу ТОВ «Гермес Агро» щодо порушення публічного порядку, не містить посилання і на те, в чому таке порушення полягає.

Згідно частин 2, 3 статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Визнання правочину недійсним судом не вимагається лише у тому випадку, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Згідно статті 228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Недійсними правочини можуть вважатися лише за умови доведеності фактів, що свідчать про нікчемність даного правочину. Укладені між позивачем правочини відповідають обов'язковим загальним вимогам, що передбачені статтею 203 Цивільного Кодексу України, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Оскільки при укладенні договорів не порушено жодної з перелічених умов, такий правочин не може тягнути за собою його недійсність.

Як вбачається із змісту Актів перевірки висновок відповідача про нікчемність правочинів є необгрунтованим, оскільки ним не наведено жодної підстави та не надано належних доказів вважати укладені позивачем угоди - нікчемними правочинами.

Відповідно до частин 1, 5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочини, зазначені в акті перевірки, до теперішнього часу не визнані недійсними у судовому порядку. Згідно статті 216 ЦК України до моменту визнання правочину недійсним або нікчемним правові наслідки, а саме те, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю - не настають.

Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

У п. 24 Постанови Пленуму від 06.11.2009 № 9 Верховний Суд України відзначив, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Частиною 1 статті 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України) встановлено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Частиною 2 статті 207 ГК України встановлено, що недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Суд вважає за необхідне зазначити, що умовою для визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. При цьому носіями протиправного умислу юридичних осіб-сторін такого правочину є посадові особи цих юридичних осіб.

Під час перевірки податковий орган не встановив обставин, які б свідчили про умисел ТОВ «Гермес Агро» на укладення договорів з контрагентами без наміру створити наслідки, які передбачені договорами.

Відтак, протиправного умислу сторін, зокрема позивача, на укладення фіктивного правочину не встановлено, що виключає його кваліфікацію як недійсного. З огляду на відсутність доказів умислу сторін, вищезгадані правочини не можуть вважатися нікчемними як такі, що порушують публічний порядок за ст. 228 ЦК України.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Таким чином визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Отже, первинним документом є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

При цьому, податковий облік формують не самі по собі цивільні правочини, а саме господарські операції, тобто фактичний рух активів та/або зміни власного капіталу чи зобов'язань платника податку. Тобто, факт вчинення певних господарських операцій, та правомірність подальшого відображення (проведення) їх у бухгалтерському та податковому обліку, можливо досліджувати лише на підставі вивчення та дослідження первинних документів платника податків, наявність та законність складення яких, як фактично, так і юридично, буде підтвердженням здійснення таких операцій.

Під час розгляду справи відповідачем не було надано жодних доказів, які б свідчили про визнання судом недійсним (нікчемним) правочинів, вчинених позивачем та контрагентами у перевіряємий податковим органом період.

В свою чергу, позивачем спростовані висновки відповідача щодо відсутності реальних операцій, шляхом надання копій первинних документів. Зокрема, судом встановлено факт укладення договорів з контрагентами, виконання вищезазначених угод підтверджуються наявними в матеріалах справи первинними документами.

На виконання умов договору №18-11 СА1 від 18.11.2011 року укладеного з ТОВ «Саноіл Торг» позивачем надано: рахунок-фактуру №СФ-0000503 від 21.11.2011 року, видаткову накладну, контракт о збереженні та перевалки, акт здачі-прийому робіт, розрахунок нарахувань послуг збереження, довідку про рух коштів по рахунку в кореспонденції з рахунком зазначеного контрагента та документи, що підтверджують подальшої реалізації продукції (а.с.35-57).

На виконання умов договору №30-11 СА 4 від 30.11.2012 року укладеного з ТОВ «Люксор-Груп» позивачем надано: рахунок-фактуру №СФ-0000383 від 03.12.2012 року, видаткові накладні, договір о транспортно-експедиційнім обслуговуванні №29/10-2012-АГ від 29.10.2012 року, договір транспортного експедирування №17/12 від 17.12.2012 року, акт здачі прийняття робіт (послуг), товарно-транспортні накладні, довідку про рух коштів по рахунку в кореспонденції з рахунком зазначеного контрагента (а.с.59-101).

Наведене відповідає положенням листа Вищого адміністративного суду України від 02.06.2011 року № 742/11/13-11 «Щодо однакового застосування адміністративними судами окремих приписів Податкового кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України», в якому зазначено, що оцінюватися при дослідженні факту здійснення господарської операції повинні відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.

Реальність господарських операцій, здійснених позивачем з ТОВ «Саноіл Торг» та ТОВ «Люксор-Груп» у перевіряємий період, а саме: фактичне набуття матеріальних цінностей та результатів послуг, підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.

У інформаційному листі Вищого адміністративного суду України № 1112/11/13-10 від 20.07.2010 року «Проблемні питання застосування законодавства у справах за участю органів державної податкової служби» зазначено, що правочини, які посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема є: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режими вилучення з обігу або обмеження в обігу об'єктів цивільного права, тощо. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним, тощо. Відповідачем не надані докази щодо наміру порушити публічний порядок сторонами правочину, а саме не надано відповідного вироку суду, як доказу вини.

Судом відхиляються доводи відповідача стосовно нікчемності взаємовідносин ТОВ «Гермес» з зазначеними контрагентами, які відображені у акті перевірки, стосовно того, що господарські операції між ТОВ «Гермес» та контрагентами не підтверджуються стосовно врахування реального часу здійснення операцій, місцезнаходження майна, наявності необхідних трудових ресурсів, транспортних засобів та іншого майна, які економічно необхідні для здійснення такої діяльності, що свідчить про відсутність необхідних умов результатів відповідної господарської, економічної діяльності, технічного персоналу, основних фондів і транспортних засобів, оскільки для того, щоб здійснювати купівлю-продаж та перевезення товарів не є обов'язковим наявність трудових ресурсів, транспортних засобів, технічного персоналу тощо.

На підставі зазначеного, судом досліджені угоди укладені між:

- ТОВ СК «Агроконтакт» (виконавець) і ТОВ «Гермес Агро» (замовник) (договір №29/10-2012-АГ про транспортно експедеційне обслуговування від 29.10.2012 р.) по наданню послуг по транспортно експедеційному обслуговуванню зернових, маслічних культур і продуктів переробки (вантаж) при відвантаженні в Миколаївському морському торгівельному порту (т. 1 а/с. 65-71). Крім того, до вказаного договору додані акт здачі прийняття робіт (надання послуг), ТТН (т. 1 а/с. 72, 79 - 94);

- ПАТ «Херсонський комбінат хлібопродуктів» (виконавець) і ТОВ «Гермес Агро» (замовник) (контракт № 499 про зберігання і перевалку).

Вказані угоди підтверджують факт здійснення реальних госполдарських операцій без наявності трудових ресурсів, транспортних засобів та іншого.

За таких обставин, суд вважає, що висновки відповідача, викладені в акті перевірки від 05.09.2013 року № 32/22-214/35818241 щодо нікчемності угод, укладених ТОВ «Гермес Агро» з ТОВ «Люксор-Груп» та ТОВ «Саноіл Торг» є недоведеними та необґрунтованими , у зв'язку з чим оскаржувані податкові повідомлення-рішення, є протиправними та таким, що підлягають скасуванню.

Згідно з п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до 198.4 ст. 198 Податкового кодексу України якщо платник податку придбає (виготовляє) товари/послуги та необоротні активи, які призначаються для їх використання в операціях, що не є об'єктом оподаткування або звільняються від оподаткування, то суми податку, сплачені (нараховані) у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не відносяться до податкового кредиту зазначеного платника.

Пунктом 198.6 цієї ж статті встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу).

Позивачем було надано всі необхідні та належним чином складені первинні документи, тобто податкові накладні, видаткові накладні, акти отримання вантажу що підтверджується матеріалами справи. Вказані податкові накладні були включені позивачем до реєстру отриманих та виданих податкових накладних за відповідні періоди та на підставі них здійснювалося формування податкового кредиту за даний період.

За таких обставин, враховуючи те, що позивачем доведено факт здійснення господарських операцій з ТОВ «Люксор-Груп» та ТОВ «Саноіл Торг» було правомірно віднесено до податкового кредиту суму ПДВ.

В свою чергу, відповідачем не доведені висновки щодо порушень позивачем норм чинного законодавства та відповідно правомірність своїх рішень.

Згідно листів Вищого адміністративного суду України від 01.11.2011 року № 1936/11/13-11, № 742/11/13-11 від 02.06.2011 року та № 1112/11/13-10 від 20.07.2010 року вбачається, що саме до компетенції судів віднесено дослідження та встановлення факту реальності здійснення господарської операції та руху активів у процесі господарської діяльності.

Отже, актом перевірки, не встановлено жодного фактичного порушення вимог наведених норм законодавства, яке б позбавляло позивача права на формування податкового кредиту у перевіряємий період.

Податковий кодекс України не ставить право позивача на формування податку на додану вартість в залежність від факту підтвердження сплати податку на додану вартість його контрагентами або в залежність від наявності чи відсутності контрагента позивача за своїм місцезнаходженням після здійснення господарської операції.

При цьому, слід зазначити, що ні чинний Податковий кодекс України, ні Бюджетний кодекс України, не ставлять в залежність право платника податку на податковий кредит, формування податкового кредиту та відшкодування податку на додану вартість від дотримання вимог податкового законодавства іншими суб'єктами господарювання, зокрема, контрагентами позивача по всьому ланцюгу постачання товару/послуг.

Статтями 61, 67 Конституції України встановлено, що кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Якщо контрагент не виконав свого зобов'язання по сплаті податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина, не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування податку на додану вартість у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має всі документально підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Відповідної правової позиції дотримується і Вищий адміністративний Суд України у своїх ухвалах від 09.11.2011р. № К-1837/10, від 15.09.2011р. № К-24505/10, від 08.11.2011р. № К-46076/09 та постанові 14.11.2012 р. № К/9991/50772/12.

Статтею 8 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд, при вирішенні справи, керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи, визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Так, Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 22.01.2009 р.(«Булвес «АД проти Болгарії») зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз. На думку Європейського Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності. Право на податковий кредит, є «власністю» у розумінні статті 1 Протоколу № 1, яке повинно розглядатися як таке, що виникло у момент повного виконання нею своїх зобов'язань щодо податкової звітності з ПДВ. Визнання права на нарахування податкового кредиту було поставлено в залежність від виконання обов'язків постачальником, в той час, коли це не залежало від волі одержувача поставки - застосування відповідних положень Закону «Про ПДВ», стало не передбаченим і самовільним. Платник податку не має абсолютно ніяких повноважень відслідковувати, контролювати і забезпечувати виконання постачальником його обов'язків із складення та подання декларації з ПДВ, а також, обов'язку зі сплати ПДВ (п.43, п.69 зазначеного вище рішення Європейського Суду).

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», практика Європейського Суду з прав людини, є джерелом права та свідчить про те, що якщо державні органи мають інформацію про зловживання в системі оподаткування конкретною компанією, вони повинні застосовувати відповідні заходи саме до цього суб'єкту, а не розповсюджувати негативні наслідки на інших осіб, при відсутності зловживання з їх боку (рішення Європейського Суду від 09.01.2007 р. у справі «Інтерсплав проти України»).

Крім того, в акті перевірки вказується про те, що у перевіряємому періоді ТОВ «Гермес Агро» безпідставно віднесено до складу витрат витрати по операціям з придбання зернових культур та послуг транспортування і сертифікації вантажу у постачальників ТОВ «Саноіл Торг», «ТОВ Люксор-Груп» та було завищено склад витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування як витрати операційної діяльності, витрати, що не пов'язані з господарською діяльності підприємства, не формують собівартість реалізованих товарів, а є такими, що сформовані без мети реального настання правових наслідків.

При цьому, з висновку акту перевірки не вбачається будь яких обґрунтувань стосовно вищевказаних порушень щодо податку на прибуток, окрім зазначених в розділі податку на додану вартість актів інших податкових інспекцій.

Так, відповідно до п.п 14.1.13 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, безоплатно надані товари, роботи, послуги - товари, що надаються згідно з договорами дарування, іншими договорами, за якими не передбачається грошова або інша компенсація вартості таких товарів чи їх повернення, або без укладення таких договорів; роботи (послуги), що виконуються (надаються) без висування вимоги щодо компенсації їх вартості; товари, передані юридичній чи фізичній особі на відповідальне зберігання і використані нею.

Згідно з п. 138.1 ст. 138 Податкового кодексу України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із витрат операційної діяльності.

Підпунктом 138.1.1 пункту 138.1 ст. 138 Податкового кодексу України передбачено, що витрати операційної діяльності включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2-140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку.

Відповідно до п. 138.2 ст. 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Згідно з п. 138.8 ст. 138 Податкового кодексу України собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов'язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, а саме, зокрема з прямих матеріальних витрат.

Як передбачено підпунктом 138.8.1 пункту 138.8 ст. 138 Податкового кодексу України до складу прямих матеріальних витрат включається вартість сировини та основних матеріалів, що утворюють основу виготовленого товару, виконаної роботи, наданої послуги, придбаних напівфабрикатів та комплектувальних виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат. Прямі матеріальні витрати зменшуються на вартість зворотних відходів, отриманих у процесі виробництва, які оцінюються у порядку, визначеному в положеннях (стандартах) бухгалтерського обліку.

У разі якщо платник податку здійснює виробництво товарів, виконання робіт, надання послуг з довготривалим (більше одного року) технологічним циклом виробництва за умови, договорами, укладеними на виробництво таких товарів, виконання робіт, надання послуг, передбачено поетапної їх здачі, до витрат звітного податкового періоду включаються витрати, пов'язані з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг у цьому періоді.

Відповідно до п.п. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Відповідно до п.п. 134.1.1. п. 134.1 ст. 134 Податкового кодекс України прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми звітного періоду, визначених згідно зі статтями 135 - 137 цього Кодексу, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно зі статтями 138 - 143 цього Кодексу, з урахуванням правил, встановлених статтею 152 цього Кодексу.

Відповідно до п. 138.4. ст. 138 Податкового кодексу України витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, крім не розподільних постійних загальновиробничих витрат, які включаються до складу собівартості реалізованої продукції в періоді їх виникнення, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, послуг.

Так, відповідно до абз.г) п.п.138.10.2 п.138.10 ПК України до складу інших включаються винагороди за консультаційні, інформаційні, аудиторські та інші послуги, що отримує платник податку для забезпечення господарської діяльності.

Отже, визначальною умовою правомірності формування витрат, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, є їх здійснення для провадження господарської діяльності платника податку та підтвердження розрахунковими, платіжними та первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що валові витрати позивача по взаємовідносинам з ТОВ «Саноіл Торг» та ТОВ «Люксор-Груп» сформовані у податковому періоді, в якому були отримані та підтверджується документами бухгалтерського обліку, оформленими відповідно до вимог чинного законодавства.

Таким чином суд приходить до висновку, що висновок ДПІ у Малиновському районі м. Одеси про заниження ТОВ «Гермес Агро» податку на прибуток у сумі 190231 грн., є таким, що не відповідає приписам чинного законодавства України.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що відповідачем не доведено правомірність винесення податкових повідомлень-рішень від 21.11.2013 року №0005352204, 0005372204, 0005362204, а тому вважає за необхідне позовні вимоги ТОВ «Гермес Агро» задовольнити та скасувати такі рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Керуючись ст. ст. 6-8, 71, 86, 158-163, 167, 186, 254 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення ДПІ у Малиновському районі м. Одеси головного управління Міндоходів в Одеській області від 21.11.2013 р. №0005352204.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення ДПІ у Малиновському районі м. Одеси головного управління Міндоходів в Одеській області від 21.11.2013 р. №0005372204.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення - рішення ДПІ у Малиновському районі м. Одеси головного управління Міндоходів в Одеській області від 21.11.2013р. №0005362204.

Постанова набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 254 КАС України.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з моменту отримання копії постанови з одночасним поданням її копії до суду апеляційної інстанції.

Суддя Потоцька Н.В.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення ДПІ у Малиновському районі м. Одеси головного управління Міндоходів в Одеській області від 21.11.2013 р. №0005352204.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення ДПІ у Малиновському районі м. Одеси головного управління Міндоходів в Одеській області від 21.11.2013 р. №0005372204;

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення - рішення ДПІ у Малиновському районі м. Одеси головного управління Міндоходів в Одеській області від 21.11.2013р. №0005362204;

03 квітня 2014 року.