Рішення

від 21.03.2014 по справі 752/21808/13-ц

ГОЛОСІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 752/21808/13-ц

Провадження № 2/752/1668/14

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

21 березня 2014 року Голосіївський районний суд міста Києва у складі: головуючого судді Мирошниченко О.В.

при секретарях Бурлака Т.М., Яловенка А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовною заявою заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним державного акту на право власності на землю, витребування земельної ділянки, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до Київської міської ради, третя особа: ОСОБА_2, про визнання права власності на земельну ділянку, -

в с т а н о в и в:

У грудні 2013 року заступник прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом, в якому просив визнати недійсним виданий ОСОБА_2 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯГ № 219791, зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 03.03.2010 року за № 07-7-05252, витребувати земельну ділянку, площею 0,1 га, що розташована по АДРЕСА_2, вартістю 437 000 грн. (кадастровий номер 8000000000:90:295:0010), у ОСОБА_3 та зобов'язати ОСОБА_3 повернути зазначену земельну ділянку територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради.

У судовому засіданні позивача підтримала позовні вимоги, просила суд їх задовольнити, з викладених у позові підстав.

В обґрунтування позовних вимог зазначила про те, що рішення Київської міської ради від 29.10.2009 року № 632/2701, на підставі якого ОСОБА_2 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку, зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 03.03.2010 року за № 07-7-05252, визнано протиправним та скасовано Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 24.04.2012 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 25.04.2013 року.

ОСОБА_2 відчужив зазначену земельну ділянку ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 24.07.2010 року, зареєстрованого Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 23.02.2011 року за № 07-7-06064. Зважаючи на те, що рішення Київської міської ради від 29.10.2009 року № 632/2701 визнано протиправним та скасовано прокурор зазначає, що земельна ділянка підлягає витребуванню у відповідача ОСОБА_3 Крім того, на момент виділення спірної ділянки була відсутня воля власника на таке виділення, тобто територіальної громади м. Києва.

Представник відповідача ОСОБА_3 проти задоволення позову заперечував, обґрунтовуючи заперечення тим, що правова підстава набуття права власності на земельну ділянку - договір купівлі продажу від 24.07.2010 року, зареєстрований 23.12.2011 року за № 07-7-06064, є чинним, земельна ділянка вибула із володіння при наявності волі власника, а тому земельна ділянка не може бути витребувана у останнього.

Відповідачем ОСОБА_3 подано до суду зустрічний позов, зустрічні позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач за первісним позовом оспорює його право власності на земельну ділянку, а тому він має право на його захист. У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_3 пояснив, що останній придбав земельну ділянку за оплатним договором в особи, яка мала право її відчужувати, право власності на земельну ділянку зареєстровано у порядку встановленому чинним на момент його реєстрації законодавством, тому право власності на земельну ділянку набуто на законних підставах і ОСОБА_3 є повноправним власником спірної земельної ділянки.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з'явився, з невідомих для суду причин, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений судом належним чином.

Відповідач Київська міська рада не забезпечила явку свого представника у судове засідання, про причини неявки суд не повідомив, про день, час та місце розгляду справи був повідомлений судом належним чином.

Вислухавши пояснення учасників судового процесу та дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.

Рішенням Київської міської ради від 29.10.2009 року № 632/2701 вирішено передати громадянину ОСОБА_2, за умови виконання пункту 4 цього рішення, у приватну власність земельну ділянку, площею 0,10 га, з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована по АДРЕСА_2, за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування (а.с. 6-7).

На підставі рішення Київської міської ради від 29.10.2009 року № 632/2701 ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯГ № 219791, зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 03.03.2010 року за № 07-7-05252 (а.с. 8).

24 липня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер 8000000000:90:295:0010, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, зареєстрованим у реєстрі за № 1915 (а.с. 81-82).

Право власності ОСОБА_3 на вказану вище земельну ділянку зареєстровано 23 лютого 2011 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у книзі записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку за № 7-7-06064, що підтверджується відповідною відміткою, що міститься на державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №219791 (а.с. 8).

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 25 квітня 2013 року, постановлених у справі за адміністративним позовом заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Державного агентства земельних ресурсів України до Київської міської ради, третя особа: ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування рішення, визнано протиправним та скасовано рішення Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року № 632/2701 «Про передачу земельної ділянки громадянину ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2».

Відповідно до вимог статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до положень статті 78 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Згідно із статтею 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Пунктом «а» частини 2 статті 126 ЗК України (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою.

Відповідно до частини 6 статті 126 ЗК України (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) при набутті права власності на земельну ділянку на підставі документів, визначених частиною другою цієї статті, державний акт на право власності на земельну ділянку, що відчужується, долучається до документа, на підставі якого відбувся перехід права власності на земельну ділянку, в кожному такому випадку відчуження земельної ділянки.

На державному акті про право власності на земельну ділянку нотаріус, який посвідчує (видає) документ, та орган, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, роблять відмітку про відчуження земельної ділянки із зазначенням документа, на підставі якого відбулося відчуження.

Орган, який здійснює реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень, робить відмітку про реєстрацію прав на земельну ділянку на підставі документа про її відчуження, складеного та посвідченого в порядку, встановленому законом, протягом 14 календарних днів з дня подання до цього органу зазначеного документа. Забороняється вимагати для здійснення відмітки та державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обмежень документи, не передбачені цією статтею.

Таким чином, судом встановлено, що право власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_3 зареєстровано відповідно до вимог законодавства, що діяло на момент здійснення такої державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.

Судом також встановлено, що на момент укладення договору купівлі-продажу від 24.07.2010 року спірної земельної ділянки, а так само і на момент його реєстрації 23.02.2011 року у Головному управлінні земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), ОСОБА_2 був власником земельної ділянки та мав всі повноваження щодо її відчуження, оскільки рішення Київської міської ради від 29.10.2009 року № 632/2701, на підставі якого останньому видано державний акт на право власності на земельну ділянку, на момент вчинення правочину було чинним.

Згідно із частиною третьою та четвертою статті 334 ЦК України право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.

Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Таким чином, відповідно до статей 330, 334 ЦК України право власності на нерухоме майно, відчужене особою, яка не мала на це права, виникає у добросовісного набувача з моменту реєстрації права на таке майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу воно не може бути витребувано у нього.

Відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Позивач за первісним позовом, як на підставу для звернення до суду з даним позовом, посилається на те, що спірна земельна ділянка вибула із володіння власника - територіальної громади м. Києва - не з його волі. Однак, доказів відсутності на момент прийняття Київською міською радою рішення про виділення вказаної вище земельної ділянки ОСОБА_2 волі власника - територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради - матеріали справи не містять, відсутність таких доказів підтвердила і представник прокуратури містка Києва у судовому засіданні. В чому саме виражалось відсутність такої волі у власника на момент прийняття рішення про виділення змельної ділянки, пояснити у судовому засіданні також не змогла.

Разом з тим, на момент укладення договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки, відчужувач вказаної земельної ділянки ОСОБА_2 мав усі права власника земельної ділянки (чинне рішення про передачу у власність земельної ділянки та чинний державний акт на право власності на земельну ділянку).

Земельна ділянка була відчужена за відплатним договором, яким є договір купівлі-продажу земельної ділянки від 24.07.2010 року, розрахунки за яким проведені до підписання договору.

Відповідно до абзацу 1 пункту 25 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,4,7 та 11 до Конвенції» № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав та основоположних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), Перший протокол та протоколи № 2,4,7 та 11 до Конвенції.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Пунктом 21 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймі «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

Виходячи зі змісту пунктів 32-35 Рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади.

За висновком Суду у вказаній вище справі «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила». Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».

Суду не надано доказів неправомірних дій ОСОБА_3, що свідчили б про його винну, протиправну поведінку та недобросовісність як набувача прав на спірну земельну ділянку при вчиненні правочину, за яким останній набув право власності на спірну земельну ділянку, у зв'язку із чим суд надходить до висновку про те, що останній є добросовісним набувачем.

Крім того, на погляд суду, рішення Київської міської ради від 29.10.2009 року № 632/2701 не є правочином в розумінні статті 202 ЦК України, таким чином на нього не поширюються наслідки визнання правочину недійсним, передбачені статтею 216 ЦК України.

Відповідно до Узагальнень Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 24.11.2008 року, за правилами недійсності правочинів не можна визнавати документи, які за своїм змістом не є правочинами. Вбачається, що до таких документів слід відносити, наприклад, рішення органів державної влади; свідоцтва (про право власності на житло, про право на спадщину, про придбання майна ці ж а з публічних торгів, державний акт на земельну ділянку, ордер тощо); рішення, записи про реєстрацію (реєстрація домоволодіння, актів громадянського стану); протоколи загальних зборів господарських товариств, рішення загальних зборів громадських об'єднань, розпорядження про реєстрацію за місцем проживання фізичної особи та багато інших документів (акт приймання-передачі, товарний чек)».

В той же час, заступник прокурора міста Києва у первісному позові визначає підставою для витребування спірної земельної ділянки у зв'язку зі скасуванням у судовому порядку рішення Київської міської ради від 29.10.2009 року № 632/2701, посилаючись на ці ж Узагальнення практики Верховного Суду України «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 24.11.2008 року, відповідно до яких, якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача.

Суд не приймає до уваги таких доводів, оскільки зазначене положення стосується недійсних правочинів, а скасоване рішення Київради від 29.10.2009 року № 632/2701 не є правочином і не визнавалося адміністративним судом недійсним за правилами недійсності правочину, встановленими нормами ЦК України, а відтак, воно не може бути застосоване до даних спірних правовідносин щодо витребування майна.

Тобто, в даному випадку першим правочином, враховуючи положення Узагальнень Верховного Суду України, є саме договір купівлі-продажу земельної ділянки від 24.07.2010 року, а не рішення Київської міської ради від 29.10.2009 року № 632/2701.

За наявного договору купівлі-продажу, який є чинним, укладений та зареєстрований в установленому законодавством порядку, не визнаний у встановленому порядку недійсним, тобто є належною правовою підставою набуття права власності, суд надходить до висновку про те, що вимога про витребування земельної ділянки у ОСОБА_3 не підлягає задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За наявних обставин, державний акт також є правовстановлюючим документом, що посвідчує право власності на земельну ділянку ОСОБА_3, яке останній набув в установленому законодавством порядку, тому не підлягає визнанню недійсним у зв'язку із визнанням протиправним та скасуванням рішення Київської міської ради від 29.10.2009 № 632/2701.

Крім того, суд враховує, що підставою для скасування у судовому порядку рішення Київської міської ради від 29.10.2009 № 632/2701, було порушення процедури погодження проекту відведення земельної ділянки, а саме: погодження здійснено органом, який не відносить до органів Мінприроди.

Відповідно до абзаців 4, 5 п. 10.2 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судове рішення в адміністративній справі» від 20.05.2013 року № 7: «Визнання ж акта суб'єкта владних повноважень нечинним означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням або з іншого визначеного судом моменту після прийняття такого акта. Суд визначає, що рішення суб'єкта владних повноважень є нечинним, тобто втрачає чинність з певного моменту лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли правовідносини, які доцільно зберегти».

Таким чином, відсутні підстави для застосування положень статті 388 ЦК України до спірних правовідносин.

Відповідно до статті 41 Конституції України та пункту 2 частини першої статті 3, статті 321 ЦК України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

З урахуванням положень частини першої статті 15 та статті 392 ЦК України власник майна має право пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Згідно із пунктом 1 частини 1 статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права.

Зважаючи на те, що право власності позивача за зустрічним позовом оспорюється, шляхом подання позову прокурором, позивачем за зустрічним позовом підтверджено належними документами виникнення права власності на земельну ділянку, суд надходить до висновку про наявність підстав для задоволення зустрічного позову про визнання права власності на спірну земельну ділянку.

Враховуючи все вищевикладене та керуючись ст.ст. 15, 16, 392 ЦК України, ст.ст. 3, 4, 10, 11, 15, 57, 60, 61, 209, 212-214 ЦПК України, суд -

в и р і ш и в:

У задоволенні позову заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним державного акту на право власності на землю, витребування земельної ділянки, - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_3 до Київської міської ради, третя особа: ОСОБА_2, про визнання права власності на земельну ділянку, - задовольнити.

Визнати за громадянином Російської Федерації ОСОБА_3, (ідентифікаційний номер НОМЕР_1), що зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, право власності на земельну ділянку кадастровий номер: 8000000000:90:295:0100, загальною площею 0,0959 га, що розташована по АДРЕСА_2.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя