Постанова

від 22.04.2014 по справі 910/14101/13

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" квітня 2014 р. Справа№ 910/14101/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Михальської Ю.Б.

суддів: Отрюха Б.В.

Тищенко А.І.

за участю представників:

від Прокуратури міста Києва: Вакулюк Д.С. - старший прокурор відділу

від позивача: не з'явився

від відповідача: не з'явився

від третьої особи-1: не з'явився

від третьої особи-2: Дудник Л.В. - за дов.

розглянувши апеляційну скаргу Заступника прокурора міста Києва

на рішення Господарського суду міста Києва від 30.08.2013

у справі № 910/14101/13(суддя Шаптала Є.Ю.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фарес-Груп»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Будінвест-трейдинг»

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: 1) Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві; 2) Київська міська рада

про визнання права власності

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Фарес-Груп» (далі, позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Будінвест-трейдинг» (далі, відповідач) про визнання права власності на поліфункціональний павільйон за адресою: м. Київ, вул. Вірменська, 2.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 30.08.2013 у справі № 910/14101/13 позов задоволено повністю.

Визнано за Товариством з обмеженою відповідальністю «Фарес-Груп» право власності на об'єкт нерухомого майна - павільйон поліфункціонального призначення загальною площею 211 кв.м. по вул. Вірменська, 2 у місті Києві.

Присуджено до стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Будінвест-трейдинг» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фарес-Груп» 1 720,50 грн. судового збору.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Заступник прокурора міста Києва (далі, прокурор) звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, відповідної до якої просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким у позові про визнання права власності відмовити.

Апеляційна скарга прокурора мотивована тим, що висновки суду не ґрунтуються на фактичних обставинах, а місцевим судом порушено приписи статті 43 Господарського процесуального кодексу України та не надано належної оцінки обставинам справи.

Відповідно до автоматичного розподілу справ між суддями апеляційну скаргу Заступника прокурора міста Києва у справі № 910/14101/13 було передано на розгляд судді Київського апеляційного господарського суду Михальській Ю.Б.

Розпорядженням Голови Київського апеляційного господарського суду від 07.03.2014 для розгляду апеляційної скарги у справі № 910/14101/13 сформовано колегію суддів у складі головуючого судді Михальської Ю.Б., суддів Отрюха Б.В., Тищенко А.І.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 07.03.2014 апеляційну скаргу Заступника прокурора міста Києва прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 01.04.2014.

У судове засідання, призначене на 01.04.2014, представники позивача та відповідача не з'явились, про причини неявки суд не повідомили.

У апеляційній скарзі прокурор наголошує на тому, що прийняття судом першої інстанції рішення у даній справі порушує інтереси держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві та Київської міської ради.

Відповідно до статті 27 Господарського процесуального кодексу України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду.

Заслухавши думку представника прокуратури, дослідивши матеріали справи, ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 01.04.2014 залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Інспекцію державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві (далі, третя особа-1) та Київську міську раду (далі, третя особа-2), оскільки рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї із сторін; розгляд справи відкладено на 22.04.2014.

22.04.2014 представник третьої особи-1 у судове засідання не з'явився, через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду подав письмові пояснення у справі.

Представник прокуратури 22.04.2014, на виконання вимог ухвали Київського апеляційного господарського суду від 01.04.2014, подав через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду докази направлення копій апеляційної скарги третім особам та позивачу.

Представник третьої особи-2 відзиву на апеляційну скаргу не надав, у судовому засіданні, призначеному на 22.04.2014, підтримав викладені у ній доводи, просив рішення суду першої інстанції скасувати, а у задоволенні позову відмовити.

22.04.2014 представники позивача та відповідача у судове засідання не з'явились, про причини неявки суд не повідомили.

Як зазначено у пункті 3.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання. Відповідно до пункту 3.9.1. вказаної постанови, особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

За змістом зазначеної статті 64 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Відповідно до пункту 2.6.10. Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 20 лютого 2013 року № 28 оригінал судового рішення залишається в матеріалах справи; згідно з пунктом 2.6.15. вказаної Інструкції на звороті у лівому нижньому куті оригіналу процесуального документа, який виготовляється судом та залишається у справі, проставляється відповідний штамп суду з відміткою про відправлення документа, що містить вихідний реєстраційний номер, загальну кількість відправлених примірників документа, дату відправки, підпис працівника, яким вона здійснена та може містити відмітку про отримання копії процесуального документа уповноваженим представником адресата.

Дана відмітка є підтвердженням належного надсилання копій процесуального документа сторонам судового процесу.

Як вбачається із матеріалів справи, копії ухвал Київського апеляційного господарського суду від 07.03.2014 та 01.04.2014 були надіслані учасникам судового процесу на адреси, повідомлені суду та зазначені у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, що підтверджується відміткою суду на зворотній стороні ухвали.

Як зазначено у пункті 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006 № 01-8/1228 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році» та пункті 19 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13.08.2008 № 01-8/482 «Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року» до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій.

Пунктом 3.9.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» також визначено, що доказом повідомлення адресата про час і місце розгляду справи судом в разі неповернення ухвали підприємством зв'язку може бути й долучена до матеріалів справи та засвідчена самим судом копія реєстру поштових відправлень суду.

Згідно пункту 3.9.2. вищезазначеної постанови, у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Неявка учасника судового процесу в судове засідання не є підставою для скасування судового рішення, якщо ухвалу, в якій зазначено час і місце такого засідання, надіслано йому в порядку, зазначеному в підпункті 3.9.1. підпункту 3.9. постанови.

Враховуючи те, що у матеріалах справи містяться докази належного повідомлення позивача та відповідача про дату, час та місце проведення судового засідання, а саме належним чином засвідчені копії реєстрів поштових відправлень суду та з огляду на те, що розгляд справи відкладався для надання можливості сторонам направити своїх представників у судове засідання, колегія суддів, з огляду на те, що неявка вказаних представників не перешкоджає вирішенню спору у справі, вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами справи та без участі представників позивача та відповідача.

Розглянувши в судовому засіданні апеляційну скаргу, письмові пояснення на неї третьої особи -1, дослідивши матеріали справи та зібрані у ній докази, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, судова колегія встановила наступне:

22.03.2010 між позивачем (довірителем) та відповідачем (повіреним) було укладено Договір доручення (далі, Договір) (том 1, а.с. 6-8).

Згідно пункту 1.1. Договору, довіритель доручає, а повірений зобов'язується від імені довірителя і за його рахунок вчинити юридичні дії, а саме: знайти будівельну організацію, укласти з підрядником Договір підряду на виконання робіт з проектування та будівництва об'єкта нерухомості - павільйону поліфункціонального призначення загальною площею 211 кв.м. по вул. Вірменська, 2 у м. Києві.

Відповідно до пункту 1.3. Договору для виконання зазначених у пункті 1.1. Договору функцій повіреному надається право: бути замовником всієї необхідної проектно-кошторисної документації; отримати всі необхідні дозволи згідно чинного законодавства; укладати договори з підрядними організаціями; вчиняти інші юридичні дії, що необхідні для виконання покладених на нього завдань.

Згідно пункту 2.1. Договору повірений зобов'язаний: укласти договір підряду від імені довірителя; сплатити підряднику кошти в обсязі, необхідному для виконання договору підряду; передати договір підряду та всю іншу пов'язану із виконанням доручення документацію довірителю та повернути залишки коштів в разі, якщо ціна робіт за договором підряду буде меншою за суму передану відповідно до пункту 4.1. Договору; надати довірителю письмовий Звіт про виконання доручення визначеного договором.

Як вказує позивач, станом на дату подання позовної заяви до суду відповідач жодного разу не поінформував його про хід виконання Договору, більш того, взагалі не приступив до його виконання.

Це, як наголошує позивач, стало причиною його відмови від Договору в порядку пункту 3.2.1. Договору.

Натомість, 01.04.2010 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Фарес-Груп» (замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Штрихи» (підрядник) було укладено Договір будівельного підряду № 01/10/10 (том 1, а.с. 15-18), відповідно до умов якого підрядник зобов'язується виконати роботи з будівництва павільйону поліфункціонального призначення загальною площею 211 кв.м. по вул. Вірменська, 2 у місті Києві, згідно із завданням замовника, передати об'єкт шляхом підписання Акту прийому-передачі об'єкта (пункт 1.1. Договору).

Як вбачається із матеріалів справи, на виконання умов Договору було збудовано нерухоме майно - павільйон поліфункціонального призначення загальною площею 211 кв.м. по вул. Вірменська, 2 у місті Києві.

Відповідно до пункту 2.2.3. Договору у разі прострочення розрахунків довірителя з повіреним, повірений набуває права на набуття у власність спірного об'єкта нерухомості, вказаного у пункті 1.2. Договору по балансовій вартості, за умови належного виконання останнім своїх обов'язків.

Як зазначає відповідач у листі від 13.12.2010 № 17 (том 1, а.с. 9) довіритель не виконав своїх зобов'язань за Договором, зокрема, не передав повіреному кошти в сумі 15 000 грн. та плату за виконання доручення за Договором, а тому у довірителя виник відповідний обов'язок передати повіреному вказане приміщення.

У зв'язку з цим, зазначеним листом відповідач звернувся з вимогою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фарес-Груп» з вимогою передати йому у власність об'єкт нерухомості - павільйон поліфункціонального призначення загальною площею 211 кв.м. по вул. Вірменська, 2 у місті Києві та здійснити всі необхідні дії щодо оформлення права власності.

Таким чином, у позовній заяві позивач зазначив, що відповідач, надавши вказаний лист, не визнає його право власності на спірне приміщення, у зв'язку з чим він, у порядку статті 392 Цивільного кодексу України, і звернувся до суду з позовом про визнання його права власності на спірне приміщення.

Рішення суду першої інстанції про задоволення позову мотивоване тим, що оскільки замовником будівництва був позивач, а відповідне будівництво об'єкта завершено, ТОВ «Фарес-Груп» у відповідності до статті 331 Цивільного кодексу України набуло право власності на об'єкт нерухомості з моменту завершення такого будівництва.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, прокурор у апеляційній скарзі зазначає, що судом невірно застосовано до спірних правовідносин приписи статей 328, 331 та 392 Цивільного кодексу України і вимоги містобудівного законодавства та не враховано, що позивачем здійснено будівництво без дозвільних документів, а спірне нерухоме майно до експлуатації не прийнято. Тобто, спірну нерухомість побудовано самочинно, а тому правові підстави для визнання права власності на неї за позивачем відсутні.

Крім того, як вказує апелянт, судом не взято до уваги, що земельна ділянка на вул. Вірменській, 2 у місті Києві у власності чи користуванні позивача або відповідача не перебуває. Так, скаржник наголошує на тому, що без правовстановлюючих документів на землю позивач не є особою, за якою можливо визнати право власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості.

Дослідивши матеріали справи та доводи, викладені прокурором у апеляційній скарзі, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду вважає їх обґрунтованими, апеляційну скаргу такою, що підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з огляду на наступне:

Згідно статті 9 Закону України «Про архітектурну діяльність» (у редакції, що була чинна на час будівництва спірного об'єкту) будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об'єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил, місцевих правил забудови населених пунктів у порядку, визначеному статтею 24 Закону України «Про планування і забудову територій» у відповідній редакції, тобто заінтересовані особи зобов'язані отримати дозвіл на будівництво.

Приписами Закону України «Про архітектурну діяльність» визначені органи виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури.

Зокрема, державний архітектурно-будівельний контроль та нагляд здійснює Державна архітектурно-будівельна інспекція України та її територіальні органи. До компетенції Інспекції також відносяться управлінські функції щодо введення об'єкту будівництва (реконструкції) в експлуатацію.

Статтею 392 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, таке право вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону.

Статтею 331 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо договором чи законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Так, згідно статті 30-1 Закону України «Про планування та забудову територій» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів здійснюється на підставі сертифіката відповідності, який видається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю. Датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта є дата видачі зареєстрованого сертифіката відповідності.

У свою чергу, внаслідок прийняття 17.02.2011 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» втратив чинність Закон України «Про планування та забудову територій».

Статтею 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» також визначено порядок прийняття до експлуатації закінчених будівництвом об'єктів шляхом реєстрації декларації про готовність об'єкту до експлуатації для об'єктів І-ІІІ категорій складності чи видачі сертифікату для об'єктів ІV-V категорій складності.

Втім, як вбачається з матеріалів справи, всупереч вищезазначеним нормам, спірний об'єкт у встановленому порядку в експлуатацію не введено.

Крім того, матеріали справи не містять доказів отримання позивачем у Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві належних дозволів на здійснення будівництва.

Зазначене також підтверджується письмовими поясненнями третьої особи-2, у яких останній зазначив, що за зверненням ГО «Ліга благоустрою Киян» ним, у відповідності до Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.05.2011 № 533, була проведена перевірка дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності на вул. Вірменській, 2 (павільйон поліфункціонального призначення, ТОВ «Фарес-Груп») у Дарницькому районі м. Києва, під час якої було встановлено, що станом на 16.12.2013 Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві не видавала дозвіл та не реєструвала інших документів дозвільного характеру, які б давали право на виконання будівельних і підготовчих робіт та не приймала об'єкт в експлуатацію за вказаною адресою.

З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що спірне майно не прийнято у встановленому законом порядку в експлуатацію, будівельні роботи здійсненні без наявності встановленої законом дозвільної документації, у позивача відсутні правові підстави для визнання права власності на нього.

Крім того, фактично матеріалами справи підтверджується, що спірне майно є самочинним будівництвом.

Відповідно до статті 375 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

Частиною 1 статті 376 Цивільного кодексу України визначено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Згідно частини 2 статті 376 Цивільного кодексу України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

В окремих випадках стаття 376 Цивільного кодексу України передбачає можливість визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно в разі наявності обставин, передбачених частинами 3, 5 цієї статті.

Згідно частини 3 статті 376 Цивільного кодексу України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

З аналізу вказаної норми вбачається, що право власності на самочинне будівництво може бути визнано в судовому порядку лише в тому випадку, якщо особа, яка здійснила таке будівництво, отримає в установленому порядку земельну ділянку розташовану під збудованим нерухомим об'єктом, такого цільового призначення, яке передбачає можливість будівництва на ній відповідного об'єкту.

Відповідно до частини 5 статті 376 Цивільного кодексу України на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Частиною 4 статті 376 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Згідно положень статті 12 Земельного кодексу України та статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності на землю належить територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів в містах. Від іменні та в інтересах територіальних громад відповідно до закону правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності здійснюють органи місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 12 Земельного кодексу України та пункту 34 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» розпорядження землями територіальних громад здійснюють місцеві ради, до виключної компетенції яких належить вирішення питань регулювання земельних відносин.

Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування, відповідно до статей 123, 124 Земельного кодексу України, здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Так, земельна ділянка, на якій знаходиться спірний об'єкт нерухомості, розташована у межах міста Києва.

Водночас, колегія суддів зазначає, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження наявності у позивача правовстановлюючих документів на землю та цільове призначення земельної ділянки, на якій розташоване майно. Рішення Київської міської ради про надання спірної земельної ділянки позивачу третьою особою-1 не приймалось та в Департаменті земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) не зареєстровано, що підтверджується листом Департаменту від 20.01.2014 № 05707-532 (том 1, а.с. 61).

Колегія суддів також зазначає, що за умовами статті 392 Цивільного кодексу України, на яку посилається позивач, виключно власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Визнання права власності здійснюється господарським судом за наявності існуючого (згідно приписів законодавства) права власності на майно в межах спору власника з іншою особою про право на це майно.

При цьому, метою подання цього позову є усунення невизначеності у суб'єктивному праві, належному особі. Судове рішення про задоволення таких вимог має ґрунтуватись на встановленому судом в ході розгляду справи існуючому юридичному факті і не може підміняти собою правовстановлюючих документів. Момент виникнення права не залежить від набрання рішенням суду законної сили, оскільки підставою для прийняття останнього є наявність у позивача до звернення до суду тих матеріально-правових фактів, з якими закон пов'язує виникнення права власності.

Тобто, підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності згідно вимог статті 392 Цивільного кодексу України є оспорення існуючого права, а не намір набути вказане право за рішенням суду і до обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги входять, зокрема, факти, з яких вбачається, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення наявного у позивача права, на захист якого подано позов або утверджує за собою право, яке належить позивачу, тобто ті, які свідчать про порушення або оспорення існуючого права.

Позаяк, позивач, звертаючись з позовом про визнання за ним права власності на об'єкт нерухомості, в порушення наведених норм, не надав суду жодних належних доказів порушення або оспорення його права власності на це майно відповідачем, як і не довів наявність самого суб'єктивного матеріального права, на захист якого подано позов.

З огляду на вищевикладене, враховуючи, що позивачем не доведено наявності права власності на спірне майно та оспорювання його прав відповідачем, колегія суддів приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Фарес-Груп» слід відмовити.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду вважає апеляційну скаргу Заступника прокурора міста Києва обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції у даній справі підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Керуючись статтями 99, 101, 103, 104, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Заступника прокурора міста Києва на рішення Господарського суду міста Києва від 30.08.2013 у справі № 910/14101/13 задовольнити.

Рішення Господарського суду міста Києва від 30.08.2013 у справі № 910/14101/13 скасувати.

У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фарес-Груп»

(02140, м. Київ, вул. Вишняківська, 7-А, кв. 146; код ЄДРПОУ 36824345) в доход Державного бюджету України 913 (дев'ятсот тринадцять) грн. 50 коп. судового збору за подання апеляційної скарги. Видати наказ.

Видачу наказу доручити Господарському суду міста Києва.

Матеріали справи № 910/14101/13 повернути Господарському суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку.

Головуючий суддя Ю.Б. Михальська

Судді Б.В. Отрюх

А.І. Тищенко