Рішення

від 23.04.2014 по справі 636/855/14-ц

ЧУГУЇВСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЧУГУЇВСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №636/855/14ц

2/636/663/14

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 квітня 2014 року

Чугуївський міський суд Харківської області у складі:

головуючого - судді - Панаід І.В.

за участі секретаря судового засідання - Зайцевої Т.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, про визнання договору дарування недійсним та визнання права власності на земельну ділянку, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1, звернувся до Чугуївського міського суду Харківської області з позовом до ОСОБА_2, про визнання договору дарування недійсним та визнання права власності на земельну ділянку, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд, визнати недійсним договір дарування приватизованої земельної ділянки розміром 0,0596 гектарів, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, розташованої у АДРЕСА_1, укладений 08 грудня 2000 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, серії АВН №260185, посвідчений Державним нотаріусом Чугуївської державної нотаріальної контори Слюніним Олександром Миколайовичем, зареєстрований в реєстрі за №2-2398. Визнати за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженцем м. Чугуїв Харківської області, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, право власності на земельну ділянку розміром 0,0596 гектарів, призначену для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, розташовану у АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_2 на підставі Державного акту на право власності на землю серії І-ХР №034677, виданого 12 грудня 2000 року на підставі договору дарування приватизованої земельної ділянки від 08.12.2000 року №2-2398, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №769.

В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначив, що 31 жовтня 2000 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір довічного утримання. Відповідно до умов вказаного договору, ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_2 належний їй житловий будинок. У свою чергу ОСОБА_2 зобов'язувався довічно повністю утримувати ОСОБА_3. 08 грудня 2000 року Державним нотаріусом було посвідчено та зареєстровано в реєстрі договір дарування приватизованої земельної ділянки призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, розташованої у АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 Відповідно до вказаного договору вказана земельна ділянка перейшла у власність ОСОБА_2. Позивач зазначає, що укладаючи договір дарування приватизованої земельної ділянки ОСОБА_3 вважала, що фактично укладає договір довічного утримання. Крім того, на час вчинення правочину ОСОБА_3 було 90 років і вона не мала освіти, яка б могла дати їй можливість визначитись в правій природі правочину, який вона укладала. Отже, при укладенні договору між сторонами, помилка з боку ОСОБА_3 насправді мала місце, так як вона помилялася щодо природи правочину, своїх прав та обов'язків відповідача. Позивач вважає, що договір дарування приватизованої земельної ділянки є недійсним, оскільки в даному випадку волевиявлення особи не відповідало її справжньому наміру, що говорить про те, що ОСОБА_3 діяла під впливом помилки. 11 вересня 2001 року Державним нотаріусом було посвідчено та зареєстровано в реєстрі угоду про розірвання договору довічного утримання, посвідченого 31 жовтня 2000 року. Отже, право власності на житловий будинок знову перейшло до ОСОБА_3. Проте земельна ділянка так і залишилась у власності ОСОБА_2.

ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_3 померла. За життя ОСОБА_3 склала заповіт відповідно до якого заповіла все своє майно Позивачу. Так як після укладення 08 грудня 2000 року договору дарування приватизованої земельної ділянки ОСОБА_2 отримав новий Державний акт на право власності на землю, а старий Державний акт виданий на ім'я спадкодавці втратив свою силу, Позивач, ОСОБА_1, позбавлений можливості юридично оформити свої законі права на спадкове майно. У зв'язку з чим Позивач, ОСОБА_1, в порядку ст. 3 Цивільного процесуального кодексу України змушений звернутись до суду, за захистом своїх прав шляхом визнання недійсним договору дарування від 08 грудня 2000 року та визнання за ним права власності на зазначену земельну ділянку.

Позивач - ОСОБА_1, в судове засідання не з'явився, належним чином був повідомлений про час і місце розгляду справи, через канцелярію суду надав заяву про слухання справи без його участі, позовні вимоги підтримав, та просив суд позов задовольнити.

Відповідач - ОСОБА_2, в судове засідання не з'явився, належним чином був повідомлений про час і місце розгляду справи, через канцелярію суду надав заяву про слухання справи без його участі, проти задоволення позовних вимог не заперечував.

Суд відповідно до ст. 169 ЦПК України вважає за можливе розглядати справу у відсутності не з'явившихся осіб за наявними доказами справи.

Відповідно до ч. 4 ст. 130 ЦПК України, при визнанні позову ухвалюється судове рішення в порядку, встановленому ст. 174 цього ж Кодексу. Згідно з ч. 4 ст. 174 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову, суд, за наявності для того законних підстав, ухвалює рішення про задоволення позову.

Дослідивши та перевіривши письмові докази по справі, суд вважає позов обґрунтованим і таким, що підлягає задоволенню в повному обсязі.

Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.

31 жовтня 2000 року Державним нотаріусом Чугуївської державної нотаріальної контори Слюніним Олександром Миколайовичем було посвідчено та зареєстровано в реєстрі за №2-2058 договір довічного утримання, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (а.с.12).

Відповідно до умов вказаного договору, ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_2 належний їй на праві приватної власності житловий будинок з надвірними будівлями, розташований на земельній дільниці Чугуївської міської ради розміром 596 кв.м, у АДРЕСА_1

Цей житловий будинок належав ОСОБА_3 на підставі договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва житлового будинку, посвідченого Чугуївською державною нотаріальною конторою 14.04.1956 року по реєстру №1643, дублікат виданий 13.03.2000 року по реєстру №3-160 та зареєстрований у Чугуївському міжміському державному бюро технічної інвентаризації за №1997.

У свою чергу ОСОБА_2 зобов'язувався довічно повністю утримувати ОСОБА_3, надаючи їй необхідне харчування, одяг, забезпечуючи за нею належний догляд, необхідну допомогу та довічне проживання у вказаному житловому будинку.

Сторони встановили, що цей договір може бути розірваним за згодою сторін, а в разі невиконання умов договору та відмови від добровільного розірвання одної з сторін - в судовому порядку.

08 грудня 2000 року Державним нотаріусом Чугуївської державної нотаріальної контори Слюніним Олександром Миколайовичем було посвідчено та зареєстровано в реєстрі за №2-2398 договір дарування приватизованої земельної ділянки розміром 0,0596 га, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, розташованої у АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (а.с. 11).

Відповідно до вказаного договору приватизована земельна ділянка розміром 0,0596 га, призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, розташована у АДРЕСА_1, перейшла у власність ОСОБА_2.

Після чого ОСОБА_2 отримав Державний акт на право власності на землю серії І-ХР №034677, виданий 12 грудня 2000 року на підставі договору дарування приватизованої земельної ділянки від 08.12.2000 року №2-2398, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №769 (а.с. 13).

Відповідно до пункту 1 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року цей кодекс набрав чинності з 01.01.2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України та згідно з п. 4 Прикінцевих та перехідних положень) норми ЦК України 2003 року застосовуються до цивільних відносин, які виникли після набрання ним чинності.

Відносини з приводу укладення договору дарування спірної земельної ділянки регулюються чинним на час його укладення законодавством.

Статтею 243 ЦК УРСР 1963 року було передбачено, що за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Відповідно до ст. 56 ЦК УРСР визнається недійсним правочин з вадою волі через помилку, яка полягає в неправильному сприйнятті особою фактичних обставин вчинюваного правочину, що має істотне значення, тобто за відсутності якого можна вважати, що правочин не був б укладений, і помилка в мотивах вчинення правочину не тягне недійсність правочину, про що вказав і Пленум Верховного Суду України у п. 11 постанови від 28.04.1978 за №3. Під помилкою у даному випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб'єкта, предмета чи інших умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена. Така помилка, як вада волі, у всякому випадку, відноситься до фактичних обставин, існуючих на момент вчинення правочину, інакше виникнення таких обставин після вчинення правочину може відноситися до істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладанні правочину.

Відповідно до статті 59 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції від 30.10.1999 року - чинній на момент укладення договору дарування), угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення.

Укладаючи договір дарування приватизованої земельної ділянки розміром 0,0596 га, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, розташованої у АДРЕСА_1, ОСОБА_3 вважала, що фактично укладає договір довічного утримання, так як після укладення договору дарування відповідач надавав допомогу ОСОБА_3 в придбанні продуктів, наданні послуг, доглядав за нею, а потім перестав надавати матеріальну допомогу в тому обсязі, який був необхідний для утримання та догляду ОСОБА_3. Крім того, на час вчинення правочину ОСОБА_3 було 90 років і вона не мала освіти, яка б могла дати їй можливість визначитись в правій природі правочину, який вона укладала. Крім того, ОСОБА_3 мала вади із слухом і зором, які також сприяли укладенню договору під впливом помилки, оскільки зазначені вади перешкоджали ОСОБА_3 пересвідчитися самій, які обов'язки відповідача закріплені в договорі і чи відображає договір її права.

Сам факт укладення договору дарування після укладення договору довічного утримання говорить про те, що ОСОБА_3 розпоряджалась своїм майном саме з метою забезпечення для себе довічного утримання зі сторони ОСОБА_2. При цьому про бажання ОСОБА_3 укласти вказані договори саме з метою отримання довічного утримання свідчить договір довічного утримання, укладений щодо житлового будинку з надвірними будівлями, розташованого у АДРЕСА_1 Проте, при укладенні договору дарування земельної ділянки ОСОБА_3 припустилась помилки відносно правової природи вказаного договору, який не відповідав її волі.

Отже, при укладенні договору між сторонами помилка з боку ОСОБА_3 насправді мала місце, так як вона помилялася щодо природи правочину, своїх прав та обов'язків відповідача, внаслідок укладеного договору, відносно неї, вважаючи що уклала договір довічного утримання, а відповідач своєю поведінкою сприяв помилці, оскільки спочатку дійсно доглядав за ОСОБА_3.

Отже, договір дарування приватизованої земельної ділянки розміром 0,0596 га, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, розташованої у АДРЕСА_1, укладений 08 грудня 2000 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є недійсним, оскільки в даному випадку волевиявлення особи не відповідало її справжньому наміру, що говорить про те, що ОСОБА_3 діяла під впливом помилки.

11 вересня 2001 року Державним нотаріусом Чугуївської державної нотаріальної контори Дідік Є.Г. було посвідчено та зареєстровано в реєстрі за №1618 угоду про розірвання договору довічного утримання, посвідченого 31 жовтня 2000 року Чугуївською державною нотаріальною конторою по реєстру №2-2058, згідно якого ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_2 належний їй на праві особистої власності житловий будинок з надвірними будівлями у АДРЕСА_1 (а.с. 14).

Отже, право власності на житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 знову перейшло до ОСОБА_3.

Проте земельна ділянка розміром 0,0596 га, призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, розташована у АДРЕСА_1, так і залишилась у власності ОСОБА_2.

ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_3 померла, що підтверджується Свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2, виданим 23 грудня 2003 року Відділом реєстрації актів громадянського стану Чугуївського міського управління юстиції Харківської області, про що в книзі реєстрації актів про смерть зроблено запис за №518 (а.с. 15).

За життя, 12 вересня 2001 року ОСОБА_3 склала заповіт серії АЕВ №912006, посвідчений Державним нотаріусом Чугуївської держаної нотаріальної контори Дідік Є.Г., зареєстрований в реєстрі за №1630 (а.с.16). Відповідно до вказаного заповіту ОСОБА_3 заповіла все своє майно Позивачу, ОСОБА_1.

07 травня 2012 року ОСОБА_1 отримав Свідоцтво про право на спадщину за заповітом серії ВРС №188690, посвідчене державним нотаріусом Чугуївської державної нотаріальної контори Харківської області Оксендлєр О.Б., зареєстроване в реєстрі за №1-1174 (а.с.17), відповідно до якого отримав у спадщину житловий будинок з надвірними будівлями у АДРЕСА_1

Належність ОСОБА_1 житлового будинку АДРЕСА_1 підтверджується також технічним паспортом від 18 квітня 2013 року (а.с.18), та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №2574479 (а.с.21 ).

Відповідно до ст. 1218 ЦК України , до складу спадщини входять всі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Так як після укладення 08 грудня 2000 року договору дарування приватизованої земельної ділянки розміром 0,0596 га, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, розташованої у АДРЕСА_1, ОСОБА_2 отримав новий Державний акт на право власності на землю серії І-ХР №034677, виданий 12 грудня 2000 року на підставі договору дарування приватизованої земельної ділянки від 08.12.2000 року №2-2398, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №769 (а.с.33), а старий Державний акт виданий на ім'я спадкодавці втратив свою силу, Позивач, ОСОБА_1, позбавлений можливості юридично оформити свої законі права на спадкове майно.

Відповідно до ст. 1225 Цивільного Кодексу України , до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.

Згідно ч. 1 ст. 120 Земельного Кодексу України , у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦК України , до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Земельні ділянки, що відводяться під житлові будинки, надаються для їх обслуговування. З вищенаведеного випливає, що при придбанні житлового будинку, як і його частини, цільове призначення земельної ділянки, а саме обслуговування самого будинку, не змінюється. Подальше відчуження земельної ділянки іншій особі позбавляє власника можливості обслуговування будинку.

Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України , право власності на земельну ділянку виникає з моменту державного реєстрації цього права.

Відповідно до ст. 152 ч 1, ч 3 п. а, б Земельного Кодексу України , держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно ч. 1 ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України, загальними засадами цивільного законодавства визначає неприпустимість позбавлення права власності, судовий захист цивільного права та інтересу, справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно до п. 2 ч. 3 ст. 6 ЦК України, сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Ст. 16 ЦК України встановлює право кожної особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно ч. 3 ст. 209 ЦК України, нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно п. 26 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 № 9, особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса.

Відповідно до п. 10 ППВС «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. 41 Конституції України, ст.ст. 48, 59 Цивільного кодексу Української РСР (в редакції від 30.10.1999 року), ст.ст. 14, 203, 215, 216, 217, 377 Цивільного кодексу України, ППВС «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», ст. 120, 152 Земельного кодексу України, ст.ст. 3 , 4 , 8 , 10 , 11 , 15 , 60 , 213, 214, 215 , 223 ЦПК України, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, про визнання договору дарування недійсним та визнання права власності на земельну ділянку - задовольнити в повному обсязі.

Визнати недійсним договір дарування приватизованої земельної ділянки розміром 0,0596 гектарів, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, розташованої у АДРЕСА_1, укладений 08 грудня 2000 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, серії АВН №260185, посвідчений Державним нотаріусом Чугуївської державної нотаріальної контори Слюніним Олександром Миколайовичем, зареєстрований в реєстрі за №2-2398.

Визнати за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженцем м. Чугуїв Харківської області, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, в порядку спадкування за заповітом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_3, право власності на земельну ділянку розміром 0,0596 гектарів, призначену для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, розташовану у АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_2 на підставі Державного акту на право власності на землю серії І-ХР №034677, виданого 12 грудня 2000 року на підставі договору дарування приватизованої земельної ділянки від 08.12.2000 року №2-2398, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №769.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Харківської області через Чугуївський міський суд, протягом десяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя -