Ухвала

від 17.04.2014 по справі 2а-7673/11/1370

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2014 року Справа № 149723/11/9104

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі :

Головуючого судді - Каралюса В.М.,

суддів: Матковської З.М., Довгої О.І.,

за участі секретаря судового засідання Бєлкіної Н.І.,

та за участі осіб:

від позивача - Старцева П., Данилейко О.С.,

від відповідача - Дуля Я.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Жидачівському районі Львівської області на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2011 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Вторма - Львів» до Державної податкової інспекції у Жидачівському районі Львівської області про скасування податкових повідомлень-рішень,-

В С Т А Н О В И В:

В липні 2011 року позивач товариство з обмеженою відповідальністю «Вторма - Львів» звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Жидачівському районі Львівської області, в якому просив скасувати податкові повідомлення-рішення від 24 березня 2011 року № 0000192320/4457 та № 0000202320/4458.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2011 року позов задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Жидачівському районі Львівської області № 0000192320/4457 від 24.03.2011 року. Визнано протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Жидачівському районі Львівської області № 0000202320/4458 від 24.03.2011 року.

Не погодившись із таким рішенням суду, його оскаржив відповідач, який в поданій апеляційній скарзі, покликаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить оскаржувану постанову скасувати та прийняти нову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити.

В обгрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що оскільки господарські операції вчинені без мети настання економічного ефекту, відтак позивачем занижено податок на прибуток в сумі 127804 грн. та податок на додану вартість в сумі 102243 грн.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення постанови суду першої інстанції без змін, враховуючи наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, в період з 31.01.2011 року по 04.03.2011 року працівниками Державної податкової інспекції у Жидачівському районі Львівської області проведено планову виїзну перевірку товариства з обмеженою відповідальністю «Вторма - Львів» з питань дотримання вимог податкового та валютного законодавства за період з 01.01.2009 року по 30.09.2010 року.

За результатами проведеної перевірки складено Акт № 238/23-1/32478122 від 14.03.2011 року, згідно якого встановлено порушення позивачем вимог п. 5.1., п. п. 5.2.1. п. 5.2. п. п. 5.3.9. п. 5.3. 5 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого занижено податок на прибуток у сумі 127804 грн., а також вимог п. п. 7.4.1., п. п. 7.4.4., п. п. 7.4.5. п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого занижено податок на іану вартість на загальну суму 102243 грн.

24.03.2011 року відповідачем на підставі акта перевірки № 238/23-1/32478122 від 14.03.2011 року прийнято податкове повідомлення - рішення форми «Р» № 0000192320/4457. яким відповідно до п. 5.1., п. п. 5.2.1. п. 5.2. п. п. 5.3.9. п. 5.3. ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на прибуток приватних підприємств в сумі 159755 грн., у тому числі основний платіж 127804 грн., штрафні (фінансові) санкції 31951 грн.

24.03.2011 року відповідачем на підставі акта перевірки № 238/23-1/32478122 від 14.03.2011 року прийнято податкове повідомлення - рішення форми «Р» № 0000202320/4458, яким відповідно до вимог п. п. 7.4.1., п. п. 7.4.4., п. п. 7.4.5. п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на додану вартість в сумі 127804 грн., у тому числі основний платіж 102243 грн.. штрафні (фінансові) санкції 25561 грн.

Згідно п. 3.1. ст. 3 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) об'єктом оподаткування є прибуток, який визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду, визначеного згідно з п. 4.3 цього Закону на: суму валових витрат платника податку, визначених ст. 5 цього Закону; суму амортизаційних відрахувань, нарахованих згідно із ст.ст. 8, 9 цього Закону.

Згідно п. 4.1. ст. 4 цього ж Закону валовий доход - загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України. її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами.

Згідно п. п. 4.1.1. п. 4.1. ст. 4 цього ж Закону валовий доход включає загальні доходи від продажу товарів (робіт, послуг), у тому числі допоміжних та обслуговуючих виробництв, що не мають статусу юридичної особи, а також доходи від продажу цінних паперів, деривативів, іпотечних сертифікатів участі, іпотечних сертифікатів з фіксованою дохідністю, сертифікатів фондів операцій з нерухомістю (за винятком операцій з їх первинного випуску (розміщення), операцїй з їх кінцевого погашення (ліквідації) та операцій з консолідованим іпотечним боргом (відповідно до закону).

Згідно п. 5.1. ст. 5 цього ж Закону валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно п. п. 5.2.1. п. 5.2. ст. 5 цього ж Закону, до складу валових витрат включаються, суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.8 цієї статті.

Згідно п. п. 5.3.9. п. 5.3. ст. 5 цього ж Закону не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Згідно п. 5.11. ст. 5 цього ж Закону установлення додаткових обмежень щодо віднесення витрат до складу валових витрат платника податку, крім тих, що зазначені у цьому Законі, не дозволяється.

Згідно п. 1.3. ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), платник податку - особа, яка згідно з цим Законом зобов'язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем, або особа, яка імпортує товари на митну територію України.

Згідно п. 1.7. ст. 1 цього ж Закону, податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Згідно п. п. 7.2.3. п. 7.2. ст. 7 цього ж Закону податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надаються покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг). Платники податку повинні зберігати податкові накладні протягом строку, передбаченого законодавством для зобов'язань із сплати податків.

Згідно п. п. 7.2.6. п. 7.2. ст. 7 цього ж Закону податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

Згідно п. п. 7.4.1. п. 7.4. ст. 7 цього ж Закону податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 % від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та'або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно п. п. 7.4.4. п. 7.4. ст. 7 цього ж Закону якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріатьні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.

Згідно п. п. 7.4.5. п. 7.4. ст. 7 цього ж Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

На підтвердження дотримання вимог п. 5.1., п. п. 5.2.1. п. 5.2. п. п. 5.3.9. п. 5.3. ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» позивачем надано копії: договору постачання № 46 від 01.05.2009 року, згідно якого ПП «Торгівельна компанія «Бізнесхолдінг» (продавець) зобов'язується продати, а ТзОВ «Вторма - Львів» (покупець) зобов'язується прийняти і оплатити товар, який вказаний у додатку до договору з додатками до нього; податкових накладних за травень - листопад 2009 року; накладних за травень - листопад 2009 року; податкових накладних за грудень 2009 року, виданих ПП «Львівкомфортгруп-К»; накладних за грудень 2009 року; платіжних доручень на оплату товару, придбаного у контрагентів ПП «Торгівельна компанія «Бізнесхолдінг» та ПП «Львівкомфортгруп-К»; довідок про господарські відносини з контрагентами ПП «Торгівельна компанія «Бізнесхолдінг» та ПП «Львівкомфортгруп-К» за травень 2009 року - грудень 2010 року; товарно - транспортних накладних на перевезення товару, придбаного у контрагентів ГШ «Торгівельна компанія «Бізнесхолдінг» та ПП «Львівкомфортгруп-К».

Зазначені докази підтверджують відсутність порушень позивачем п. 5.1., п. п. 5.2.1. п. 5.2. п. п. 5.3.9. п. 5.3. ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств». Позивачем представлено Суду надані всі відповідні первинні документи, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку та які вказують на товарність господарських операцій, їх відповідність основній меті господарської діяльності контрагентів.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

У ст. 203 ЦК України наведено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та

інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Законом закріплено презумпцію правомірності правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК). З наведеного випливає, що правочин (договір) є правомірним, а отже й дійсним. Неправомірність (недійсність) правочину повинна бути прямо передбачена законом або встановлена рішенням суду, що набрало законної сили.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою -третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У цій же статті розмежовується два види недійсних правочинів: нікчемні та оспорювані. Нікчемним є правочин. якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається Оспорюваним є правочин. якщо його недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний недійсним судом.

Верховний Суд України у Постанові Пленуму від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» розтлумачив, шо нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду (п. 4 Постанови). Виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. У разі якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (ч. 1 ст. 216 ЦК України ) (п. 7 Постанови). Перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України: правочини. спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини ігромадянина; правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави. Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини. спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Висновки податкового органу про нікчемність правочинів між ТзОВ «Вторма - Львів» та контрагентами ПП «Торгівельна компанія «Бізнесхолдінг» та ПП «Львівкомфортгруп-К» грунтуються на тому, що під час їх вчинення не було дотримано ч. 5 ст. 203 ЦК України і ці правочини не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними. Проте такий висновок є помилковим. Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин. який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Саме таку кваліфікацію правочинів було надано податковим органом в акті перевірки від 14.03.2011 року.

У п. 24 Постанови Пленуму від 06.11.2009 р. № 9 Верховний Суд України відзначив, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, шо укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину. суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Під час перевірки податковий орган не встановив обставин, які б свідчили про умисел ТзОВ «Вторма - Львів» на укладення договорів з ПП «Торгівельна компанія «Бізнесхолдінг» та ПП «Львівкомфортгруп-К» без наміру створити наслідки, які передбачені цими договорами. Не надано цих доказів і під час судового розгляду справи. Навпаки, документатьно доведено виконання зобов'язань щодо придбання товарів. Це підтверджується не лише документами, але й реатьними діями ТзОВ «Вторма - Львів» щодо транспортування та оплати придбаних товарів. Зазначені обставини були встановлені податковим органом під час перевірки і залишились не спростованими. Відтак, протиправного умислу сторін, зокрема ТзОВ «Вторма - Львів», на укладення фіктивних правочинів не встановлено, що виключає їх кваліфікацію як недійсних. З огляду на відсутність доказів умислу сторін, вищезгадані правочини не можуть вважатися нікчемними як такі, що порушують публічний порядок за ст. 228 ЦК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 234 ЦК України фіктивний правочин визнається судом недійсним. Отже, цей вид недійсних правочинів належить до оспорюваних правочинів. З огляду на цю норму, жоден інший орган, окрім суду, не може робити висновок про недійсність фіктивного правочину.

Окремо слід зазначити, що викладені в акті перевірки судження суб'єкта владних повноважень про порушення позивачем вимог ст.ст. 203, 215, 216, 228 ЦК України зроблені з перевищенням компетенції органів державної податкової служби України та не підтверджуються дослідженими судом доказами.

Проаналізувавши положення Податкового кодексу України та Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 04.12.1990 р. (з наступними змінами і доповненнями). суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що податкові органи не наділені законодавцем компетенцією на встановлення фактів порушення платниками податків норм актів цивільного або господарського законодавства та не мають повноважень визнавати правочини нікчемними або такими, що не відповідають закону.

Так, відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані спеціалізовані державні податкові інспекції виконують, зокрема, такі функції: подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в нших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна; звертаються до суду в інших випадках, передбачених законом.

Відтак, встановивши правочин, який має ознаки фіктивного, податковий орган, діючи в межах своїх повноважень, повинен звернутися до суду з позовом про визнання цього правочину недійсним. До набрання рішенням суду законної сили правочин вважається дійсним, оскільки саме це є змістом презумпції, яка наведена у ст. 204 ЦК України. До цього часу податковий орган не може застосовувати наслідки недійсності правочину. зокрема й корегувати податкові зобов'язання. навіть якщо б у нього і були відповідні переконання. Здійснення таких дій не відповідає повноваженням податкового органу та способу їх реалізації, свідчить про перевищення компетенції та безпідставне втручання в приватні правовідносини, порушує принцип офіційності.

З огляду на приписи наведених вище норм права. суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що до набуття законної сили рішенням суду про визнання недійсним правочину, за яким платником податків було сформовано податковий кредит та податкове зобов'язання з податку на додану вартість, податковий орган не має правових підстав для відображення в акті перевірки судження про вчинення таким платником порушення податкового законодавства щодо правильності та повноти справляння податків за цим правочином.

Підстави нікчемності правочину встановлюються законом, а не актами податкових перевірок. Вказані в актах перевірки недоліки, допущені суб'єктом господарювання при укладенні та виконанні договорів, не є підставою для визнання правочинів нікчемними, оскільки законодавство не встановлює таких підстав нікчемності правочину. Аналогічне тлумачення повноважень органів державної податкової служби наведене в листі Державного комітету країни з питань регуляторної політики та підприємництва від 16.09.2011р.

Твердження апелянта про нікчемність правочинів, укладених між позивачем та його контрагентами ПП «Торгівельна компанія «Бізнесхолдінг» та ПП «Львівкомфортгруп-К», а також висновки про заниження податку на прибуток в сумі 127804 грн. та заниження податкового зобов'язання з ПДВ на суму 102243 грн. не обгрунтовані належними допустимими доказами.

Безпідставним є посилання відповідача на те. що стосовно контрагентів позивача ПП «Торгівельна компанія «Бізнесхолдінг» та ПП «Львівкомфортгруп-К» до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців внесено запис про відсутність за місцезнаходженням. Згідно Спеціальних витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців № 11712863 та № 11713182 від 14.11.2011 року статус відомостей про юридичну особу «не підтверджено». В силу норми ст. 70 КАС України лише факт внесення відомостей про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням до реєстру може слугувати доказом відсутності юридичної особи за її місцезнаходженням. Однак, вказані Спеціальні витяги не містять запису про «відсутність юридичної особи за її місцем знаходження». Внесення записів про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням та запису «не підтверджено» має різну правову природу та різні правові наслідки, у зв'язку з чим вказані відомості не є тотожними, тобто внесення до реєстру запису про «статус відомостей про юридичну особу: не підтверджено» не може слугувати доказом відсутності юридичної особи за місцезнаходженням.

Безпідставним є посилання відповідача на обставини, встановлені у Актах податкових перевірок контрагентів позивача ПП «Торгівельна компанія «Бізнесхолдінг» та ПП «Львівкомфортгруп-К». стосовно укладення договорів без мети реального настання правових наслідків, відсутності основних засобів, складських приміщень, транспортних засобів. Згідно п. 10.2 ст. 10 Закону України «Про податок на додану вартість» платники податку, визначені у підпунктах «а», «в», «г», «д» пункту 10.1 цієї статті, відповідають за дотримання достовірності та своєчасності визначення сум податку, а також за повноту і своєчасність його внесення до бюджету відповідно до закону. Із наведеного випливає, що сама по собі несплата податку продавцем (у тому числі внаслідок ухилення від сплати) в разі фактичного здійснення господарської операції не впливає на формування податкового кредиту покупцем та суму бюджетного відшкодування чи податкового кредиту.

Обставини, викладені в Акті перевірки № 238/23-1/32478122 від 14.03.2011 року стосовно порушення позивачем п. 5.1., п. п. 5.2.1. п. 5.2. п. п. 5.3.9. п. 5.3. ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого занижено податок на прибуток у сумі 127804 грн.. а також вимог п. п. 7.4.1., п. п. 7.4.4.. п. п. 7.4.5. п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 102243 грн. відповідачем належними та допустимими доказами підтверджені не були.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що податкові повідомлення - рішення Державної податкової інспекції у Жидачівському районі Львівської області № 0000192320/4457 та № 0000202320/4458 від 24.03.2011 року є протиправними і підлягають скасуванню, оскільки встановлено відсутність порушень позивачем вимог п. 5.1., п. п. 5.2.1. п. 5.2. п. п. 5.3.9. п. 5.3. ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а також вимог п. п. 7.4.1.. п. п, 7.4.4., и. п. 7.4.5. п. 7.4. ст. 7 Закону України «Про податок надодану вартість».

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для скасування постанови колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Керуючись ч. 3 ст. 160, ст.195, ст. 196, п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. 200, п. 1 ч. 1 ст. 205, ст. ст. 206, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Жидачівському районі Львівської області залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2011 року у справі № 2а- 7673/11/1370- без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складення ухвали в повному обсязі.

Головуючий суддя В.М. Каралюс

суддя З.М. Матковська

суддя О.І. Довга

Повний текст ухвали виготовлений 22.04.2014