Постанова

від 16.05.2014 по справі 810/2238/14

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

cpg1251 КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 травня 2014 року № 810/2238/14

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Колеснікової І.С., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Вега-Опт» доВишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області проскасування податкового повідомлення-рішення, ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Вега-Опт» (надалі - позивач) звернулося до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області (надалі - відповідач) про скасування податкового повідомлення-рішення відповідача від 18.11.2013 № 0005892201, за яким позивачеві нараховано грошове зобов'язання за платежем «податок на прибуток» у розмірі 237395,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що висновки відповідача про порушення вимог податкового законодавства є необґрунтованими, оскільки підприємством у відповідності до вимог чинного законодавства і на підставі належним чином оформлених первинно-бухгалтерських документів сформовано валові витрати за рахунок страхових внесків, проте, як стверджує позивач, податковий орган дійшов помилкового висновку про нікчемність укладених між позивачем та його контрагентами угод і неправомірно нарахував грошове зобов'язання по податку на прибуток. Водночас, позивачем наголошено на безпідставності проведення перевірки позивача. Тому, на думку позивача, рішення податкового органу є незаконним, оскільки при його прийнятті відповідачем невірно встановлено факти та застосовано норми закону.

Представник позивача у судовому засіданні підтримав позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідачем позов не визнано, надано заперечення суду у письмовій формі. В обґрунтування заперечень відповідачем зауважено, що правочини, укладені між позивачем та ПрАТ «Страхова компанія «Прогрес-фонд», є нікчемними, оскільки спрямовані на порушення публічного порядку, а контрагент позивача здійснював надання послуг без мети реального настання правових наслідків, що призвело до безпідставного формування позивачем валових витрат. Таким чином, на думку відповідача, оскаржуване рішення прийнято ним з урахуванням вимог чинного законодавства, оскільки відповідач діяв у межах повноважень, наданих йому законами України та підзаконними нормативно-правовими актами.

У ході судового розгляду справи представниками сторін заявлено клопотання про розгляд справи за їх відсутності у письмовому провадженні.

Наявність клопотань сторін про розгляд справи за їх відсутності, відповідно до приписів статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, є підставою для здійснення розгляду справи у порядку письмового провадження на підставі наявних у ній доказів.

Дослідивши наявні матеріали справи, керуючись статтями 122, 128 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за можливе здійснити розгляд справи у письмовому провадженні та на підставі наявних у справі доказів.

З'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

Як то вбачається з наявних матеріалів справи, посадовими особами відповідача проведено документальну позапланову невиїзну перевірку позивача з питань відображення в складі витрат, що враховуються при визначені об'єкта оподаткування з податку на прибуток, витрат за договорами страхування з ПрАТ «Стахова компанія «Прогрес-фонд» за період з 01.07.2010 по 31.12.2012.

За результатами перевірки відповідачем складено акт від 24.10.2013 № 1270/22-00/36444956 (надалі - акт перевірки).

Під час перевірки податковим органом зроблено висновок про те, що правочини, укладені між позивачем та ПрАТ «СК «Прогрес-фонд», є нікчемними і в силу статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з їх недійсністю. Як наслідок, у ході перевірки встановлено порушення позивачем положень пункту 138.2 статті 138 та підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України, що призвело до заниження податку на прибуток у розмірі 237395 грн., за ІІ- ІV квартали 2011 року.

Такий висновок податкового органу ґрунтується, зокрема, на використаних під час аналізу господарських операцій позивача матеріалів перевірки його контрагента, а саме: акту ДПІ у Шевченківському районі м. Києва від 19.07.2013 № 445/2250/30303336 про результати планової виїзної перевірки ПрАТ «Страхова компанія «Прогрес-фонд» з питань дотримання вимог податкового законодавства, валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2010 по 31.12.2012.

Як то вбачається з матеріалів справи, у ході перевірки контрагента позивача перевіряючі дійшли висновків, що ПрАТ «СК «Прогрес-фонд» укладало договори страхування з метою проведення транзитних фінансових операцій зі страховими компаніями, які задіяні у схемах мінімізації податкових зобов'язань та не забезпечують реального захисту прийнятих ризиків.

Між тим, зі змісту вищевказаного акту перевірки вбачається, що їх висновки ґрунтуються виключно на матеріалах перевірок та інформації, наявної в базах даних податкових органів контрагентів ПрАТ «СК «Прогрес-фонд», зокрема, ТДВ «УСК «Сучасний вибір», ТДВ «СК «Зеніт», ТДВ «СК ТДВ «СК «Говерла», Київська філія ВАТ СК «Мир», ТДВ «СПК «Впевненість-Безпека», ТДВ СК « Універсальсаний страховий альянс» та інші.

Так, під час перевірки ПрАТ «СК «Прогрес-фонд» встановлено, що їх контрагенти перебувають у стані ліквідації та не знаходяться за юридичними адресами, з огляду на що перевіряючі дійшли висновку, що угоди страхування здійснені без створення правових наслідків та з метою проведення транзитних фінансових операцій зі страховими компаніями, які задіяні у схемах мінімізації податкових зобов'язань та не забезпечують реальний захист прийнятих ризиків. Відтак, укладення контрагентами позивача угод було спрямовано на оформлення операцій, пов'язаних з отриманням податкової вигоди переважно з контрагентами-посередниками, які не виконували своїх податкових зобов'язань.

З огляду на вказане, надані до перевірки первинно-бухгалтерські документи позивача не взято до уваги, що в свою чергу призвело до встановлення недостатнього документального підтвердження виконання умов за договорами, та, як наслідок, призвело до встановлення відповідачем порушень формування позивачем валових витрат.

На підставі висновків акту перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 18.11.2013 № 0005892201, за яким позивачеві нараховано грошове зобов'язання за платежем «податок на прибуток» у розмірі 237395,00 грн.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивач у порядку, визначеному статтею 56 Податкового кодексу України, звернувся до ГУ Міндоходів у Київській області та Міністерства доходів і зборів України з відповідними скаргами. Так, за наслідками адміністративного оскарження скарги позивача залишено без задоволення, а рішення відповідача - без змін, про що прийнято рішення про результати розгляду скарги.

У той же час, позивач вважає вказане податкове повідомлення-рішення таким, що суперечить вимогам чинного податкового законодавства, а тому оскаржив його, звернувшись із позовом до суду.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд звертає увагу на таке.

Щодо проведення документальної невиїзної перевірки, суд відзначає, що статтею 20 Податкового кодексу України передбачені права органів державної податкової служби, до яких відноситься, зокрема, право проводити перевірки платників податків в порядку, встановленому цим Кодексом.

Відповідно до пункту 75.1 статті 75 Податкового кодексу України, органи державної податкової служби мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки. Камеральні та документальні перевірки проводяться органами державної податкової служби в межах їх повноважень виключно у випадках та у порядку, встановлених цим Кодексом.

Стаття 78 Податкового кодексу України, визначає обставини для проведення документальної позапланової перевірки.

Так, згідно підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України встановлено, що за наслідками перевірок інших платників податків або отримання податкової інформації виявлено факти, що свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит органу державної податкової служби протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту.

У відповідності до вимог статті 79 Податкового кодексу України документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами органу державної податкової служби виключно на підставі рішення керівника органу державної податкової служби, оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

Виходячи із системного аналізу вищезазначених норм, суд дійшов висновку, що перевірка платника податків проводиться виключно на підставі рішення керівника органу державної податкової служби, оформленого наказом, а право на проведення такої перевірки надається лише за умови повідомлення платника податку про таку перевірку та вручення копії наказу про проведення перевірки.

Як то вбачається із матеріалів справи та не заперечується позивачем, ним було отримано наказ від 21.10.2013 № 158 та повідомлення від 21.10.2013 про проведення перевірки на підставі підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України.

При цьому суд зауважує, що правомірність прийняття відповідачем наказу про проведення перевірки не є предметом розгляду даної справи.

За поясненнями представника відповідача, перевірку проведено з урахуванням наявного акту перевірки контрагента позивача та документів, наданих позивачем на запит податкового органу, за результатами дослідження яких відповідачем прийнято рішення про проведення перевірки позивача, оскільки їх зміст, на думку відповідача, міг свідчити про порушення вимог податкового законодавства.

Суд зауважує, що з аналізу вищенаведених норм права за наявності у податкового органу інформації, що свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, орган ДПС не позбавлений права на підставі цієї норми провести позапланову документальну перевірку платника податків навіть за умови надання ним витребуваних документів.

Окрім того, суд звертає увагу, що дії контролюючого органу з проведення перевірки є лише службовою діяльністю працівників податкового органу на виконання своїх посадових обов'язків із збирання доказової інформації щодо дотримання суб'єктом господарювання вимог чинного законодавства, тому саме по собі проведення перевірки не створює для суб'єкта господарювання жодних правових наслідків у вигляді виникнення, зміни або припинення його прав. Слід також зазначити, що оспорювані процедурні дії податкового органу з проведення перевірки не мають самостійного правового значення, оскільки не являють собою остаточного волевиявлення владного суб'єкта; в подальшому з урахуванням вчинених дій податковим органом може бути прийнято рішення щодо прав та обов'язків позивача.

Оцінюючи фактичні дані, матеріали справи, а також факт повідомлення позивача про проведення перевірки, суд дійшов висновку, що недотримання податковим органом порядку проведення перевірки суб'єкта господарської діяльності не може свідчити про протиправність проведення позапланової невиїзної перевірки позивача в цілому. Водночас, наявність такого порушення за своїми правовими наслідками жодним чином не спростовує висновків акту перевірки, що складено за результатами її проведення та не звільняє суб'єкта підприємницької діяльності від передбаченої чинним законодавством відповідальності за допущені ним порушення вимог податкового та іншого законодавства.

Як вже зазначалося судом, за наслідками розгляду матеріалів перевірки відповідач дійшов висновку про те, що господарські операції між позивачем та ПрАТ «СК «Прогрес-фонд» є нікчемними.

З метою всебічного і повного з'ясування обставин справи судом під час судового розгляду справи витребувано від позивача докази на підтвердження факту реальності господарських операцій за спірними правочинами.

1 квітня 2011 року між ТОВ «Вега-Опт» та ПрАТ «СК «Прогрес-Фонд» було укладено генеральний договір добровільного страхування майна № 0401/23-320.

За умовами договору ПрАТ «СК «Прогрес-Фонд» (страховик) зобов'язується за обумовлену плату (страховий платіж) при настанні передбаченої договором страхової події відшкодувати ТОВ «Вега-Опт» (страхувальник) завдані внаслідок цієї події збитки.

Предметом договору від 01.04.2011 є страхування майнових інтересів страхувальника, що не суперечать чинному законодавству України, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, а саме: ТМЦ (зернозбиральний комбайн та запчастини до імпортної сільськогосподарської техніки), що знаходиться на складі за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Новосілки, вул. Озерна, 20 Б (А).

Страховими випадками за цим договором є:

1 групи: пошкодження або загибель застрахованого майна внаслідок пожежі, стихійних лих (бурі, вихору, землетрусу, удару блискавки, виверження вулкану, обвалу, зсуву та інше);

2 групи: пошкодження або загибель застрахованого майна внаслідок вибуху парових котлів, газосховищ, газопроводів, машин; збитки задані застрахованому майну в внаслідок аварії водопровідної, каналізаційної або опалювальної системи; збитки, яких зазнав страхувальник наслідок противоправних дій третіх осіб; пошкодження або знищення майна внаслідок падіння льоду, дерев, стовпів, іншого майна.

Договір страхування діє з 01.04.2011 по 31.03.2012.

Страхова сума встановлюється на підставі наданих страхувальником даних, підтверджених відповідними документами та зазначених в додаткових угодах, які є невід'ємною частиною договору. Страховий тариф встановлювався на підставі наданих страхувальником даних, підтверджених відповідними документами та зазначається в додаткових угодах.

На виконання умов генерального договору добровільного страхування майна від 01.04.2011 №0401/23-320 між ТОВ «Вега-Опт» та ПрАТ «СК «Прогрес-Фонд» було підписано додаткові угоди та акти виконаних робіт, зокрема:

додаткова угода від 04.04.2011 № 1 та акт виконаних робіт від 30.04.2011 № 1, згідно яких страхова сума складає 475814,16 грн., а страховий платіж - 23790,70 грн.;

додаткова угода від 05.05.2011 № 2 та акт виконаних робіт від 31.05.2011 № 2, згідно яких страхова сума складає 1998107,43 грн., а страховий платіж - 99905,38 грн.;

додаткова угода від 07.06.2011 № 3 та акт виконаних робіт від 30.06.2011 № 3, згідно яких страхова сума складає 2548772,74 грн., а страховий платіж - 127438,64 грн.;

додаткова угода від 07.07.2011 № 4 та акт виконаних робіт від 31.07.2011 № 4, згідно яких страхова сума складає 3426743,33 грн., а страховий платіж - 171337,16 грн.;

додаткова угода від 03.08.2011 № 5 та акт виконаних робіт від 31.08.2011 № 5, згідно яких страхова сума складає 5105757,15 грн., а страховий платіж - 127643,93 грн.;

додаткова угода від 02.09.2011 № 6 та акт виконаних робіт від 30.09.2011 № 6, згідно яких страхова сума складає 2733939,95 грн., а страховий платіж - 136697,00 грн.;

додаткова угода від 03.10.2011 № 7 та акт виконаних робіт від 31.10.2011 № 7, згідно яких страхова сума складає 915461,37 грн., а страховий платіж - 45773,06 грн.;

додаткова угода від 01.11.2011 № 8 та акт виконаних робіт від 30.11.2011 № 8, згідно яких страхова сума складає 796397,98 грн., а страховий платіж - 39819,40 грн.;

додаткова угода від 01.12.2011 № 9 та акт виконаних робіт від 31.12.2011 № 9, згідно яких страхова сума складає 771505,80 грн., а страховий платіж - 38575,30 грн.

Окрім того, 04.05.2011 між ТОВ «Вега-Опт» (страхувальник) та ПрАТ «СК «Прогрес-Фонд» (страховик) було укладено генеральний договір добровільного страхування вантажів № 0504/05-309.

Предметом договору від 04.05.2011 є страхування майнових інтересів страхувальника, що не суперечать чинному законодавству України, пов'язані з вантажем, що перевозиться.

Даний договір страхування укладено на умові: «З відповідальністю за всі ризики». Підлягають відшкодуванню: збитки від пошкодження чи повної загибелі всього або частини застрахованого вантажу, що сталися з будь-якої причини; збитки, втрати і внески по загальній аварії.

Договір страхування діє з 04.05.2011 по 31.12.2011.

За умовами договору страхування від 04.05.2011, відповідальність страховика починається з моменту,коли вантаж прийнятий до перевезення в пункті, зазначеному в реєстрі перевезень, що є невід'ємною частиною цього договору страхування. При цьому страховик несе відповідальність протягом всього перевезення.

Страхова сума - грошова сума, в межах якої страховик відповідно до договору страхування зобов'язаний зробити виплату при настанні страхового випадку, яка зазначається окремо по кожному перевезенню та вказується в реєстрі перевезень, але не вище вартості вантажу, вказаної у вантажених документах. Ліміт відповідальності страховика по кожному перевезенні становить 5000000,00 грн. Безумовна франшиза становить 2% від страхової суми перевезення, що знаходилось на рахуванні під час страхового випадку, по одному та кожному страховому випадку. Страховий тариф складає 5% від страхової суми, вказаної в реєстрі перевезень.

На виконання умов генерального договору добровільного страхування вантажів від 04.05.2011 № 0504/05-309 між ТОВ «Вега-Опт» та ПрАТ «СК «Прогрес-Фонд» було підписано акти виконаних робіт, зокрема:

акт виконаних робіт від 31.05.2011 № 1 щодо страхування вантажів, страхова сума складає 1612935,58 грн., а страховий платіж - 80646,78 грн.;

акт виконаних робіт від 30.06.2011 № 2 щодо страхування вантажів, страхова сума складає 2810484,92 грн., а страховий платіж - 140524,10 грн.

Також, позивачем надано до матеріалів справи копії реєстрів перевезень вантажів (запчастин) у період з 04.05.2011 по 31.05.2011 та з 01.06.2011 по 30.06.2011 (а.с.132-133).

Як то вбачається з матеріалів справи, у період з липня по грудень 2011 року страхування вантажів не здійснювалося, що підтверджується відповідними актами, наявними у матеріалах справи.

Розрахунки між сторонами проводилися у безготівковій формі, що підтверджується платіжними дорученнями, копії яких наявні у матеріалах справи (а.с.110-128).

Суд зауважує, що вищевказані документи було надано позивачем під час перевірки та досліджено перевіряючими, що відображено в акті перевірки позивача. Копії вищевказаних документів наявні у матеріалах справи.

Зі змісту акту перевірки вбачається, що за вказаним договорами страхування страхових внесків позивачем було віднесено до витрат у сумі 1032151,45 грн., а саме: у ІІ кварталі 2011 року - 472305,60 грн., у ІІІ кварталі 2011 року - 435678,09 грн. та у ІV кварталі 2011 року - 124167,76 грн.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.

Згідно положення частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Для здійснення своєї господарської діяльності юридичні особи укладають договори, що за змістом є домовленістю, внаслідок якої виникають взаємні права і обов'язки. Укладення договорів купівлі-продажу, поставки товарів, надання послуг в даному випадку вже само по собі є ознакою господарської діяльності.

Відповідно до частини 5 статті 203 Цивільного Кодексу України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) цієї вимоги є підставою недійсності правочину.

В той же час, Цивільний кодекс України статтею 215 визначає підстави для визнання правочину недійсним. Серед іншого, вказаною нормою передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину. Так, частиною 1 статті 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Водночас, суд звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно частини першої статті 208 Господарського кодексу України, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Наведену норму слід застосовувати з урахуванням того, що за змістом приписів статті 228 Цивільного кодексу України правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, є нікчемним.

Статтею 228 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідачем не надано суду доказів визнання правочинів, укладених між позивачем та ПрАТ «СК «Прогрес-фонд», недійсними у судовому порядку, як і не обґрунтовано своєї позиції, в чому саме полягає порушення публічного порядку сторонами у ході укладення та виконання спірних правочинів.

Як то вбачається з акту перевірки, на час проведення перевірки, а також станом на день розгляду справи відсутні будь-які докази наявності судових рішень, які б набрали законної сили, з приводу незаконних дій посадових осіб ПрАТ «СК «Прогрес-фонд», пов'язаних із знищенням, пошкодженням майна, незаконним його заволодінням або пов'язаних із порушенням податкового законодавства.

Проте, з огляду на те, що відповідач стверджував про нікчемність господарських операцій, здійснених між позивачем та ПрАТ «СК «Прогрес-фонд», з підстав відсутності реальності наданих послуг та, як наслідок, встановлення порушення позивачем порядку формування валових витрат, судом досліджено дане питання та встановлено таке.

Відповідно до частини першої статті 3 Господарського кодексу України, під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Підпункт 14.1.36 пункту 14.1 статті 4 Податкового кодексу України визначає господарську діяльність як діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема, за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

За даними матеріалів справи, одним із основних видів діяльності позивача за КВЕД є, зокрема, посередництво в торгівлі машинами, промисловим устаткуванням, суднами, літаками.

Між тим, основним видом діяльності ПрАТ «СК «Прогрес-фонд» є страхова діяльність.

В свою чергу факт безпосереднього зв'язку витрат з господарською діяльністю платника податків може бути встановлено з урахуванням якісних характеристик отриманих послуг, які б однозначно свідчили про їх призначення для використання в господарській діяльності платника податків, відповідали б змісту цієї діяльності.

Судом встановлено та не заперечується сторонами, що предметом спірних правочинів є добровільне страхування майна та вантажів позивача.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про страхування" страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Згідно статті 4 Закону України «Про страхування» майнове страхування - це сфера страхування, в якій об'єктом страхових відносин є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном юридичних або фізичних осіб, які здійснюються на підставі добровільно укладеного договору між страховиком і страхувальником.

Страхування майна може бути як обов'язковим (страхування предмета іпотеки, страхування майна, переданого у концесію, тощо), так і добровільним (страхування КАСКО, виробничих приміщень, обладнання, готової продукції, споруд, будівель тощо).

Так, за приписами статті 6 Закону України «Про страхування» добровільне страхування - це страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок здійснення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог цього Закону. Конкретні умови страхування визначаються при укладенні договору страхування відповідно до законодавства.

Видами добровільного страхування можуть бути, зокрема, страхування вантажів та страхування майна.

У ході судового розгляду справи судом встановлено, що предметом спірних правочинів є добровільне страхування майна позивача (ТМЦ - зернозбиральний комбайн та запчастини до імпортної сільськогосподарської техніки) та перевезень вантажів (запчастин).

Суд зауважує, що відповідачем не заперечується та обставина, що вищевказане майно використовується позивачем у межах власної господарської діяльності.

За поясненнями представника позивача, наданими у ході судового розгляду справи, спірні правочини було укладено із ПрАТ «СК «Прогрес-фонд», зокрема, з метою страхування транспортування продукції (вантажу), за для забезпечення майнових інтересів страхувальника, який є власником цього вантажу, що можуть бути порушені внаслідок ушкодження або знищення вантажу. Окрім того, позивачем наголошено, що страхування майна спрямоване на запобігання шкоди від настання різних негативних подій і сприяє відновленню виробничого процесу.

З огляду на вищевказане суд зауважує, що визначення страхування, як форми захисту осіб від настання певних подій, обумовлених договором страхування, не включає такої ознаки, як обов'язкове і неминуче настання відповідної події. Така подія може настати, а може не настати, а суть страхування полягає в тому, що застрахована особа (страхувальник) за плату страховику, отримує захист від наслідків можливого настання відповідної події. Тобто з моменту набрання чинності договором страхування (сплати страхового платежу) і протягом всього строку дії договору страхування, послуга страхування є наданою, адже протягом всього терміну дії такого договору застрахований інтерес страхувальника є захищеним.

Стаття 2 Закону України «Про страхування» встановлює, що страховиками, які мають право здійснювати страхову діяльність на території України, є: фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю згідно із Законом України "Про господарські товариства", з урахуванням того, що учасників кожної з таких фінансових установ повинно бути не менше трьох, та інших особливостей, передбачених цим Законом, а також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності; зареєстровані Уповноваженим органом відповідно до цього Закону та законодавства України постійні представництва у формі філій іноземних страхових компаній, які також одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності (далі - філії страховиків-нерезидентів).

Відповідно до Ліцензійних умов провадження страхової діяльності, затверджених розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28.08.2003 № 40, для отримання ліцензії на право проведення конкретних видів страхування фінансова установа зобов'язана виконати всі вимоги нормативно-правових актів України, які регулюють страхову діяльність (пункт 1.4.). При цьому відповідно до пункту 1.5. цих же умов після отримання відповідної ліцензії в Держфінпослуг страховик має право здійснювати страхову діяльність на всій території України.

Як то зауважено позивачем у ході судового розгляду справи, ПрАТ «СК «Прогрес-Фонд» є діючою страховою компанією з діючими до цього часу ліцензіями у сфері страхової діяльності. На підтвердження вказаного позивачем надано до матеріалів справи відповідні копії ліценції ПрАТ «СК «Прогрес-Фонд» на право займатися страховою діяльністю у формі добровільного страхування вантажів та багажу серії АВ № 546795 від 04.08.2010, страхування від вогневих ризиків та ризиків стихійних явищ серії АВ № 546789 від 04.08.2010, страхування фінансових ризиків серії АВ № 546798 від 04.08.2010 та страхування майна серії АВ № 546794 від 04.08.2010 , які діють з 25.06.2009 безстроково.

Доказів анулювання або скасування вищевказаних ліценцій відповідачем суду не надано.

Таким чином, вказана юридична особа мала право на укладення договорів страхування.

З врахуванням наведених норм права, укладення договорів, які були визнані відповідачем як нікчемні, є діями сторін, спрямованими на виконання вимог діючого законодавства та були спрямовані на настання реальних наслідків.

Окрім того, на підтвердження фактичного виконання умов договорів позивачем надано до матеріалів справи первинно-бухгалтерські документи щодо взаємовідносин із ПрАТ «СК «Прогрес-фонд».

Таким чином, враховуючи, що предметом спірних правочинів є добровільне страхування майна та вантажів, беручи до уваги вид діяльності позивача та його контрагента, у суду є підстави вважати, що господарські операції позивача з ПрАТ «СК «Прогрес-фонд» підтверджуються необхідними документами, а зазначені вище операції використано позивачем у власній господарській діяльності.

Між тим, суд критично ставиться до посилання відповідача, як на єдиний доказ правомірності своїх висновків щодо порушення позивачем податкового законодавства, на акт податкового органу про результати перевірки ПрАТ «СК «Прогрес-фонд» з питань дотримання вимог податкового законодавства, які у свою чергу зводиться виключно до розгляду матеріалів перевірок, які здійснені іншими податковими органами, в яких досліджувались господарські взаємовідносини ТДВ «СК «Прогрес-Фонд» з іншими підприємствами.

Будь-яких обґрунтованих та логічних пояснень з приводу взаємозв'язку господарських операцій, що викликають сумніви податкового органу щодо їх реальності із господарськими операціями, які було досліджено у ході перевірок контрагентів позивача щодо тотожності предмету господарських відносин у вказаних підприємств та їх зв'язку із виконанням зобов'язань перед позивачем податковим органом не наведено.

Суд зауважує, що оцінюватися при дослідженні факту здійснення господарської операції повинні відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовано дані податкового обліку.

Не є обов'язковою передумовою для визначення контролюючими органами грошових зобов'язань визнання недійсними (у тому числі нікчемними) правочинів, які укладалися за ланцюгом між попередніми посередниками, через ланцюг яких декларувався рух товарів чи послуг, нібито придбаних останнім у такому ланцюгу платником податку. При цьому відносини між учасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не мають безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції, вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його безпосереднім контрагентом.

Крім того, будь-яка неправомірна діяльність контрагентів (наприклад, їх «фіктивність», відносини з іншими контрагентами) не впливає на результати діяльності позивача і не може бути підставою для притягнення до відповідальності платника податку, оскільки згідно статті 61 Конституції України , юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відтак, вищевказані акти перевірок не є належними та допустимими доказами у справі, а висновки, що угоди страхування здійснені без створення правових наслідків зроблені за відсутності обґрунтованих підстав, що є недостатнім для визнання угод, укладених із позивачем, такими, що не спричинили реальних юридичних наслідків.

Суд також не бере до уваги посилання відповідача на відсутність у ПрАТ «СК «Прогрес-фонд» адміністративно-господарських можливостей для здійснення діяльності, оскільки, як то встановлено судом, підприємство має відповідні ліцензії на здійснення страхової діяльності. У свою чергу видача органом ліцензування ліцензії свідчить про наявність у суб'єкта господарювання адміністративно-господарських можливостей та відповідність його певним критеріям, необхідним для здійснення відповідного виду діяльності.

Щодо інформації про ознаки фіктивної діяльності контрагента позивача, викладеної в акті перевірки ПрАТ "Страхова компанія "Прогрес-фонд", суд вважає такі докази недостатніми, оскільки виходячи з положень статті 124 Конституції України та статті 70 КАС України доказами факту вчинення платником податків нікчемного правочину або факту відображення в обліку показників господарських операцій, які в дійсності не відбулись, можуть бути або обвинувальний вирок суду по кримінальній справі (оскільки діяння платника податків по протиправному заволодінню майном іншої особи або ухиленню від сплати податків, тобто вчинення нікчемного правочину, є об'єктивною стороною злочинів, передбачених статтею 191 КК України та статтею 212 КК України), або рішення суду у справі про стягнення одержаного за нікчемним правочином (оскільки наслідком вчинення платником податків нікчемного правочину відповідно до статей 207, 208, 250 Господарського кодексу України є застосування конфіскаційного заходу у вигляді стягнення одержаного за нікчемним правочином), або рішення суду про визнання правочину недійсним (оскільки відповідно до частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України вчинення платником податків правочину, котрий суперечить інтересам держави і суспільства, є підставою для звернення до суду з вимогою про визнання такого правочину недійсним).

Суд зазначає, що в силу закону отримання податковим органом акту перевірки, в якому викладені висновки про вчинення контрагентом платника податків нікчемного правочину або відображення в звітності показників господарських операцій, які фактично не відбулись, не звільняє такий податковий орган від виконання обов'язку по самостійному встановленню та доведенню факту вчинення платником податків порушення закону, акт перевірки контрагента не має преюдиційного значення та не є документом, що достовірно та безсумнівно підтверджують обставини фактичної дійсності.

Разом з тим, під час розгляду справи відповідачем не надано суду доказів порушення кримінальної справи відносно посадових (службових) осіб платника податків або за викладеними в акті фактами діяльності платника податків, наявності обвинувального вироку суду, рішення суду про стягнення одержаного за нікчемним правочином, наявності рішення суду про визнання правочину недійсним.

Підсумовуючи наведене суд зауважує, що податковий орган переважно обґрунтовує правомірність свого рішення нереальністю спірних господарських операцій між позивачем та його контрагентами. Втім, сам акт перевірки не містить будь-якого документального підтвердження безтоварності спірних операцій, а викладені у ньому висновки щодо нікчемності укладених правочинів не ґрунтуються на документах первинного бухгалтерського та податкового обліку.

Таким чином, твердження відповідача з посиланням на матеріали перевірки про те, що діяльність контрагента позивача була спрямована на здійснення операцій, пов'язаних з наданням остатньому податкової вигоди у вигляді безпідставного формування валових витрат, судом оцінюються критично, оскільки вони ґрунтуються на припущеннях, що суперечить статті 159 КАС України. Факт наявності у сторін правочину протиправного умислу при його укладенні відповідачем не доведено.

Враховуючи наведене суд дійшов висновку, що спірні правочини не можуть визнаватися нікчемними, оскільки відповідають волевиявленню та внутрішній волі його учасників і спрямовані на реальне настання правових наслідків, а зміст правочинів не суперечать чинним нормам законодавчих актів та не порушує моральних засад суспільства.

Окрім того, правовідносини між платником і державою з приводу оподаткування результатів господарських операцій (правочинів) є адміністративними, публічно-правовими, а тому мета особи на несплату податків, не може бути підставою для висновку про нікчемність договору як такого, що порушує публічний порядок, за умови фактичного виконання цивільно-правових зобов'язань та реальності вчинених господарських операцій.

За наведених обставин твердження податкового органу про порушення позивачем вимог частини п'ятої статті 203, частини першої та другої статті 215, статті 216 Цивільного кодексу України, що виявилось в недодержанні вимог зазначених норм в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, є безпідставними.

Відтак, оскільки належними та допустимими доказами відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, на якого покладено обов'язок доведення правомірності прийнятого ним рішення, не доведено обґрунтованості висновків акту перевірки, суд дійшов висновку, що правочини, укладені позивачем із ПрАТ «СК «Прогрес-фонд», відповідають нормам чинного законодавства України, фактичні обставини об'єктивно засвідчують здійснення дослідженої судом господарської діяльності позивача із вказаним підприємством, що підтверджується первинними бухгалтерськими документами, які складено на виконання умов викладених вище договірних відносин.

Оцінюючи правомірність прийняття оскаржуваного податкового повідомлення - рішення, суд виходить з встановлених в ході розгляду справи фактичних обставин та їх узгодженості з діючими положеннями податкового законодавства.

Так, правила формування валових витрат платниками податку на прибуток підприємств з 01.04.2011 року врегульовані положеннями Податкового кодексу України.

Виходячи зі змісту положень Податкового кодексу витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником) (підпункт 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).

Відповідно до пункту 138.1 статті 138 Податкового кодексу України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Згідно абзацу "е" підпункту 138.10.3 пункту 138.10 статті 138 Податкового кодексу України до складу інших витрат включаються витрати на збут, які включають витрати, пов'язані з реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг: витрати на транспортування, перевалку і страхування товарів, транспортно-експедиційні та інші послуги, пов'язані з транспортуванням продукції (товарів) відповідно до умов договору (базису) поставки.

Приписами підпункту 140.1.6 пункту 140.1 статті 140 Податкового кодексу України передбачено, що при визначенні об'єкта оподаткування враховуються такі витрати подвійного призначення, зокрема, будь-які витрати із: страхування ризиків загибелі врожаю, транспортування продукції платника податку; цивільної відповідальності, пов'язаної з експлуатацією транспортних засобів, що перебувають у складі основних засобів платника податку; будь-які витрати із страхування ризиків, пов'язаних із виробництвом національних фільмів (у розмірі не більше 10 відсотків вартості виробництва національного фільму); екологічної та ядерної шкоди, що може бути завдана платником податку іншим особам; майна платника податку; об'єкта фінансового лізингу, а також оперативного лізингу, концесії державного чи комунального майна за умови, якщо це передбачено договором; фінансових, кредитних та інших ризиків платника податку, пов'язаних із провадженням ним господарської діяльності, в межах звичайної ціни страхового тарифу відповідного виду страхування, що діє на момент укладення такого страхового договору, за винятком страхування життя, здоров'я або інших ризиків, пов'язаних з діяльністю фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з платником податку, обов'язковість якого не передбачена законодавством, або будь-яких витрат із страхування сторонніх фізичних чи юридичних осіб.

Відтак, зазначені витрати відносяться до валових витрат подвійного призначення, тобто таких, які в рахунок зменшення податкової бази приймаються у разі, якщо вони пов'язані безпосередньо з господарською діяльністю підприємства.

Відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Згідно пункту 138.2 статті 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Пунктом 44.1 статті 44 розділу II ПК України передбачено, що для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Із системного аналізу положень податкового законодавства вбачається висновок, що право на формування валових витрат, виникає у платника податків за наявності сукупності таких елементів: наявності у сторін спеціальної податкової правосуб'єктності; фактичного (реального) здійснення оподатковуваних операцій постачальником на користь покупця; наявності причинно-наслідкового зв'язку між операцією з придбання товарів чи послуг та потребою використання в господарській діяльності; документального підтвердження факту здійснення господарської операції сукупністю належним чином складених (оформлених) первинних та інших документів (у т.ч. платіжних), які зазвичай супроводжують операції певного виду та підтверджують їх фактичне виконання; наявності у покупця належним чином складеної податкової накладної (має усі обов'язкові реквізити).

Засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні врегульовані Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 № 996-XIV.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Суд звертає увагу на те, що первинні документи для надання їм юридичної сили та доказовості повинні мати обов'язкові реквізити, передбачені статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 № 996-XIV. В іншому випадку, відповідно до положень податкового законодавства, у платника податків не виникає права відносити до складу податкового кредиту, витрати без належних на те документів, обов'язковість заповнення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Так, в силу положень частини першої статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні", підставою для бухгалтерського обліку є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.

У частині другій статті 3 Закону України "Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні" встановлено, що на даних бухгалтерського обліку ґрунтується фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, а тому первинні документи з відображенням господарських операцій є основою і для податкового обліку.

Відтак, наведені правові норми дозволяють платнику податку формувати валові витрати у зв'язку з реальним придбанням товарів (робіт, послуг) та на підставі відповідних розрахункових, платіжних та інших документів, які відповідають вимогам чинного законодавства, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Факт виконання сторонами (позивачем та ПрАТ «СК «Прогрес-Фонд») договірних зобов'язань підтверджується належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, а саме: договорами, платіжними дорученнями, актами виконаних робіт тощо.

Вказані документи містять всі необхідні реквізити, підписи уповноважених представників сторін та печатки підприємств, що відповідає вимогам статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і фіксують факт здійснення господарської операції. Наявні документи дають змогу визначити, які саме послуги було надано та за якою ціною.

Докази того, що вказані розрахункові (платіжні) документи не мають юридичної сили або визнані в установленому порядку недійсними - відсутні.

Окрім того, доказів страхування позивачем фіктивних операцій податковим органом не подано; факту неспіврозмірності страхових виплат з вартістю застрахованого товариством майна відповідачем не доведено.

Судом на підставі оцінки наявних у справі матеріалів та доказів у їх сукупності встановлено, що факт виконання послуг за спірними правочинами документально підтверджується. Твердження податкового органу про відсутність факту надання послуг у судовому засіданні не були доведені, а надані позивачем докази є переконливими і достатніми для висновку суду щодо реальності господарських операцій.

Відтак, висновки податкового органу про порушення позивачем вимог податкового законодавства є безпідставними. У свою чергу суд дійшов висновку, що позивачем правомірно було зменшено суму оподаткованого доходу на розмір коштів, сплачених страхувальником за вказаними договорами.

Суд звертає увагу на ту обставину, що нормами чинного законодавства на сторону цивільно-правової угоди, яка є платником податків, не покладено обов'язку з перевірки відповідності законодавству правил ведення іншим учасником правовідносин господарської діяльності та дотримання ним вимог податкового законодавства.

Окремо суд зауважує, що відповідачем право позивача на формування валових витрат поставлено в залежність від добросовісності його контрагента, що суперечить приписам податкового законодавства. Так, якщо такий контрагент не виконав своїх зобов'язань по належному формуванню первинних документів для підтвердження показників податкового обліку, то це може тягнути відповідальність та негативні наслідки саме щодо такої особи. На переконання суду, своїм рішенням відповідачем встановлено для позивача додаткові обмеження, що не відповідає повноваженням відповідача, передбаченим податковим законодавством та суперечить вимогам статті 19 Конституції України.

Суд зазначає, що будь-яка неправомірна діяльність контрагента (наприклад, його «фіктивність», відносини з іншими контрагентами) не впливає на результати діяльності позивача і не можуть бути підставою для притягнення до відповідальності платника податку, оскільки згідно статті 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відтак, доводи про незаконність формування показників податкової звітності позивача, нереальність (нікчемність) договорів з посиланням на сумнівність відносин його безпосереднього контрагента з третіми особами по ланцюгу постачання послуг є недопустимим, оскільки оцінку в межах податкової перевірки платника має бути надано лише відносинам безпосередніх сторін угоди, в якій такий платник податків є учасником.

Неприпустимість притягнення до відповідальності одного суб'єкта господарювання за неправомірні дії іншого підтверджується практикою Європейського Суду з прав людини. Європейський Суд з прав людини чітко визначає правило індивідуальної відповідальності платника податків. Тобто, добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через порушення законодавства його контрагентом. Більш того, у разі наявності у державних органів інформації про зловживання в системі оподаткування конкретною компанією, вони повинні застосовувати відповідні заходи саме до цього суб'єкта, а не розповсюджувати негативні наслідки на інших осіб при відсутності зловживання з їх боку (Рішення Європейського суду з прав людини від 09.01.2007 у справі «Інтерсплав проти України»).

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, матеріалів справи та з урахуванням того, що у справі було встановлено реальне здійснення господарських операцій та їх зв'язок з господарською діяльністю позивача, наявність належним чином оформлених первинних документів, суд дійшов висновку про протиправність спірного податкового повідомлення-рішення.

Частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, коли судом здійснюється розгляд справ про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, у яких обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Проте, при розгляді даної справи відповідачем не наведено достатніх доводів та не подано доказів, які б могли свідчити про недобросовісність позивача як платника податків або про наявність обставин, що виключають обґрунтованість заявленої позивачем податкової вигоди.

Таким чином відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не надано суду доказів, які спростовували б твердження позивача, а відтак, не доведено правомірності своїх рішень.

З огляду на зазначене, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Керуючись статтями 11, 14, 69, 70, 71, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

п о с т а н о в и в:

1. Адміністративний позов задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Вишгородської об'єднаної державної податкової інспекції ГУ Міндоходів у Київській області відповідача від 18.11.2013 № 0005892201, за яким товариству з обмеженою відповідальністю «Вега-Опт» нараховано грошове зобов'язання за платежем «податок на прибуток» у розмірі 237395,00 грн.

3. Стягнути з Державного бюджету України на користь товариства з додатковою відповідальністю «Вега-Опт» (код ЄДРПОУ 36444956) сплачений судовий збір у розмірі 474 (чотириста сімдесят чотири) грн. 79 коп.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя Колеснікова І.С.