Постанова

від 11.06.2009 по справі 07/98-09

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

07/98-09

Україна

Харківський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" червня 2009 р.                                                           Справа № 07/98-09  

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Істоміна О. А., судді Барбашова С.В. ,  Такмаков Ю.В.

при секретарі Пироженко І.В.

за участю представників сторін:

позивача - Залуцької Л.Г. (дов. № 17/0309 від 05.03.2009р.)

відповідача -  не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Приватного підприємства "ПРО-ПРЕ", м. Київ (вх. № 1214 Х/3) на рішення господарського суду Харківської області від 13.04.09р. по справі № 07/98-09

за позовом Приватного підприємства "ПРО-ПРЕ", м. Київ

до  Закритого акціонерного товариства "Ізюмська пивоварна компанія", м. Ізюм

про  стягнення 32702,68 грн., -

встановила:

Рішенням господарського суду Харківської області від 13.04.2009р. по справі № 07/98-09 (суддя Інте Т.В.) в задоволенні позовних вимог про стягнення з Закритого акціонерного товариства «Ізюмська пивоварна компанія»на користь   Приватного підприємства «ПРО-ПРЕ»16185,00 грн. основного боргу, пов'язаного з простроченням оплати отриманого товару, 1924,03 грн. пені, 1974,54 грн. інфляційних нарахувань, 485,55 грн. –3 % річних, 9533,56 грн. збитків від курсової різниці гривні до долару США, 2600,00 грн. збитків, пов'язаних з витратами на юридичну допомогу та відшкодування сплачених судових витрат по справі –відмовлено.

Позивач з даним рішенням не погодився, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення та неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Відповідач письмових пояснень або заперечень по апеляційній скарзі не надав, його представник в судове засідання 09.06.2009р. не з'явився, хоча належним чином був повідомлений про день, час та місце розгляду справи, про що свідчить повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення за № 5343066 (в матеріалах справи), про причини неявки свого представника відповідач суд апеляційної інстанції не повідомив. Причини неявки відповідача суду апеляційної інстанції невідомі.

Враховуючи те, що судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови  для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, а також з огляду на те, що явку представників сторін у дане судове засідання не визнано обов'язковою, відповідач не був позбавлений права надати суду апеляційної інстанції додаткові письмові докази в обґрунтування своїх вимог і заперечень та мав на це достатньо часу, в зв'язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу без участі представника Закритого акціонерного товариства «Ізюмська пивоварна компанія»за наявними у ній матеріалами.

Заслухавши уповноваженого представника позивача, обговоривши доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, перевіривши наявні у справі матеріали на предмет їх юридичної оцінки судом першої інстанції, проаналізувавши правильність застосування господарським судом норм матеріального та процесуального права при винесенні оскарженого рішення, колегія суддів встановила наступне.

Як свідчать матеріали справи та встановлено судом першої інстанції,  відповідно до укладеного між сторонами у справі Договору № 02/08 від 03.12.07 р. (далі –Договір), позивач («Продавець») зобов'язався передати, а відповідач («Покупець») -  прийняти та оплатити  товар у кількості, по цінам та в термін, згідно видаткової накладної.

Відповідно до пункту 3.1. Договору, розрахунок за товар здійснюється покупцем у гривнях, згідно рахунку продавця на умовах сплати за фактом отримання товару.

На підтвердження виконання своїх зобов'язань за Договором позивач надав  до матеріалів справи рахунок-фактуру на суму 25185,00 грн. та  видаткову  накладну № РН-0000000563 від 29.08.2008р., які свідчать про передачу позивачем відповідачу товару через уповноважену ним особу - Моісеєнко  Ю.Ю. (генеральна  довіреність № 05 від 03.12.07р.).

Проте відповідач свої зобов'язання по сплаті вартості отриманого товару здійснив частково, сплативши 04.12.2008р. позивачеві лише 9000,00 грн.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що з урахуванням вимог пункту 3.1. Договору у відповідача, який отримав товар 29.08.08 р. за накладною  № РН-0000000563, з наступного дня –30.08.08 р. виникає грошове зобов'язання по його оплаті.

Однак, приймаючи оскаржене рішення господарський суд виходив з того, що   в порушення умов Договору, яким передбачено, що строк оплати визначається у видаткових накладних, дана вимога позивачем додержана не була, в зв'язку з чим, суд встановив факт відступу сторін від умов Договору щодо проведення розрахунків і  факт невизначеності сторонами строку оплати товару, а тому застосував до даних правовідносин частину 2 статті 530 Цивільного кодексу України, згідно якої, якщо строк виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Господарським судом з'ясовано, що оскільки докази на підтвердження пред'явлення такої вимоги відповідачу по оплаті отриманого товару, позивачем не надані, тому визначився, що строк оплати отриманого за накладною № РН-0000000563 від 29.08.2008р. товару для відповідача ще не настав, що позбавляє позивача права на визнання відповідача таким, що прострочив виконання грошового зобов'язання, а також права звернення до суду з вимогою відносно   примусового стягнення боргу, притягнення до майнової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання та покладання на боржника  понесених збитків. З цих обставин, в задоволенні позовних вимог судом відмовлено.

Але з такими висновками господарського суду не може погодитись колегія суддів апеляційної інстанції, оскільки згідно ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до чинного законодавства рішення суду є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Оскаржене рішення суду першої інстанції зазначеним вище вимогам не відповідає, оскільки суд при його прийнятті не взяв до уваги обставини, суттєві для розгляду цього спору, а висновки, викладені в ньому, не узгоджуються з приписами норм чинного законодавства, які в даному випадку регулюють спірні правовідносини, що призвело до прийняття неправомірного рішення.

Згідно із статтею 101 Господарського процесуального кодексу України  у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Так, колегія суддів враховує, що вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясувати наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання.

За загальним правилом, господарський суд оцінює кожний доказ окремо та всі докази в сукупності, що відображується в судовому рішенні.

Частина 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд, у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Обов'язок доказування відповідно до приписів статті 33 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Проте, місцевий господарський суд всупереч вимогам статті 43 Господарського процесуального кодексу України, розглядаючи  даний  господарський спір по суті, не встановив зміст взаємних зобов'язань сторін, ступінь їх виконання, наявність чи відсутність обставин, що дають підстави для припинення зобов'язання (належне виконання). Вказані обставини призвели до прийняття господарським судом неправомірного рішення, а сума боргу, пені та додаткових юридичних обов'язків безпідставно залишилась відповідачем невідшкодованими, з огляду на наступне.

За загальним правилом, кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Зобов'язанням, відповідно до п. п. 1, 2 ст. 509 цього Кодексу є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 Цивільного кодексу України.

Пункт 3 статті 509 Цивільного кодексу України встановлює, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Аналізуючи умови Договору № 02/08 від 03.12.2007р., колегія суддів визначає, що за своєю правовою природою він є Договором поставки з елементами купівлі-продажу, до якого повинні застосовуватись положення Господарського та Цивільного кодексів України, що регулюють загальні умови виконання зобов'язання, а також положення ст. 712 Цивільного кодексу України щодо договорів поставки та параграфу 1 глави 54 цього ж Кодексу України "Загальні положення про купівлю-продаж".

Відповідно до ч. 1 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. Частина 2 цієї ж статті встановлює, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Частиною 2 цієї ж статті встановлено, що покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Згідно з пунктами 1.1. та 1.2. Договору позивач («Продавець») зобов'язався передати, а відповідач («Покупець») прийняти та оплатити товар у кількості, по цінам та в термін, згідно видаткової накладної. Перехід права власності на товар відбувається з моменту передачі товару на складі Продавця.

Пунктом 4.1. Договору сторонами обумовлено умови постачання, яке повинно виконуватись шляхом отримання на складі Продавця безпосередньо Покупцем (самовивіз).

Із матеріалів справи вбачається, що позивач за домовленістю між сторонами 28.08.2009р. поставив відповідачеві товар (здійснено самовивіз зі складу Продавця) на загальну суму 25185,00 грн., про що свідчать видаткова  накладна № РН-0000000563 від 29.08.2008р. та довіреність № 05 від 03.12.2007р. На підтвердження такої цивільно-господарської операції позивачем 29.08.2008р. була виписана податкова накладна № 583.

На виконання умов Договору, позивачем 29.08.2008р. виставлено відповідачеві відповідний рахунок-фактуру № СФ-0000603 на сплату отриманого товару.

Пунктом 3.1. даного Договору позивач та відповідач обумовили, що розрахунок за товар здійснюється Покупцем у гривнях згідно рахунку Продавця на умовах сплати за фактом отримання товару. Датою оплати вважається дата надходження грошових коштів Покупця на поточний рахунок Продавця.

Іншого порядку розрахунку за отриманий товар, окрім вказаної, сторонами в Договорі не встановлено, а тому відповідач маючи достатньо правових підстав для перерахування грошових коштів, оплату вартості отриманого товару здійснив лише  частково в сумі 9000,00 грн. Інша частина вартості товару в сумі 16185,00 грн. залишилась відповідачем несплаченою.  

З огляду на це і переглядаючи повторно справу за наявними в ній доказами та додатково поданими документами, колегією суддів з'ясовано, що фактичні обставини справи в їх сукупності свідчать про те, що за своїм характером зобов'язання сторін, що випливають з виконання спірного Договору, є зустрічними, тобто, здійснення позивачем передачі товару 29.08.2008р. безпосередньо пов'язано з виконанням відповідачем обов'язку щодо належного, повного та своєчасного перерахування коштів у строки, встановлені пунктом 3.1. Договору, тобто за фактом отримання товару і одразу після його передачі у власність.  

Колегія суддів вважає, що в даному випадку, визначення відповідача у позовній заяві таким, що прострочив виконання свого обов'язку з 01.09.2008р., не суперечить умовам Договору та вимогам чинного законодавства. Відтак, колегія суддів вважає, що саме з цієї дати у позивача виникли правові підстави для нарахування відповідачу пені та інших заходів відповідальності, що повинні застосовуватись до боржника у разі неналежного виконання ним зобов'язання.

Окрім того, враховуючи виконання позивачем умов Договору щодо передачі товару 29.08.2008р. та факт часткового перерахування відповідачем коштів у якості оплати його вартості в сумі 9000,00 грн., колегія суддів вважає, що в даному випадку наявні всі підстави для застосування до спірних правовідносин частин 1, 2  статті  538 Цивільного кодексу України, відповідно до приписів яких виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання. При зустрічному  виконанні  зобов'язання  сторони  повинні виконувати  свої  обов'язки  одночасно,  якщо  інше не встановлено договором,  актами цивільного законодавства,  не випливає із  суті  зобов'язання або звичаїв ділового обороту. Сторона, яка  наперед  знає,  що вона не зможе виконати свого обов'язку, повинна своєчасно повідомити про це другу сторону.

Укладаючи спірний Договір відповідач погодився з таким порядком розрахунку, що встановлений у пункті 3.1. Договору. Будь-яких застережень щодо такого порядку розрахунків з боку відповідача даний Договір не містить.  Повідомлення або інформації щодо неможливості виконання свого обов'язку по сплаті вартості товару, що повинен передаватись, як то передбачає частина 2 вищевказаної статті, відповідач на момент укладення Договору позивачу не  заявляв. Однак господарський суд не дав цим обставинам належної правової оцінки, що призвело до прийняття неправомірного рішення.

Разом з тим, застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин вимог частини 2 статті 530 Цивільного Кодексу колегія суддів вважає помилковим, оскільки відповідно до фактичних обставин справи обов'язок сплатити вартість товару виникає у відповідача саме з моменту отримання товару (29.08.2008р.) і    після складання між сторонами видаткової накладної № РН-0000000563 від 29.08.2008р. та виставлення позивачем відповідного рахунку-фактури № СФ-0000603 від 29.08.2008р., що надані в обґрунтування позову. Вказані документи   передані позивачем разом із товаром для проведення оплати та отримані відповідачем, що останнім не заперечується.

Крім того, зобов'язання відповідача за цим Договором підлягають  виконанню  належним  чином  в  силу положень статті 559 Цивільного кодексу України, відповідно до якої зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Якщо зобов'язання виконано неналежним чином, то воно не припиняється, а навпаки на сторону, яка допустила неналежне виконання, покладаються додаткові юридичні обов'язки, в тому числі передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України. При цьому, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.   

В силу приписів частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні, встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк, а відповідно до статті 525 цього ж Кодексу одностороння відмова від  виконання  зобов'язання не допускається.

Оскільки станом на момент розгляду справи відповідач суму боргу у розмірі 16185,00 грн. позивачеві не сплатив та жодних доказів, які б спростували суму заявленого боргу чи підтверджували б сплату заборгованості, не представив, тому колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими, законними, в зв'язку з чим підлягають задоволенню на підставі статей 193 Господарського кодексу України, статей 526, 527, 530 Цивільного кодексу України.

В силу приписів статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно зі статтями 610, 611 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), а у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Пунктом 6.2. спірного Договору сторони передбачили, що у випадку прострочення оплати поставленого товару, відповідач сплачує на користь позивача пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від загальної вартості отриманого товару за кожен день прострочення оплати.

Скориставшись своїм правом, а також загальними засадами відповідальності учасників господарських правовідносин та пунктом 6.2. Договору, позивачем, в зв'язку з порушенням відповідачем грошових зобов'язань,  заявлено вимогу про стягнення з останнього пені в сумі 1924,03 грн.

Під час розгляду апеляційної скарги позивача, колегією суддів встановлено, що позовні вимоги в цій частині також підлягають задоволенню, оскільки відповідач є таким, що прострочив виконання свого зобов'язання по сплаті вартості товару з 01.09.2008р., а наданий позивачем розрахунок пені здійснений з урахуванням вимог статті 3 Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” і заявлений в межах шестимісячного терміну.

Згідно з пунктом 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

З урахуванням зазначеної норми колегія суддів вважає, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 1974,54 грн. інфляційних втрат та 485,55 грн. –3 % річних правомірні, обґрунтовані і підлягають задоволенню, оскільки вони нараховані у відповідності з вимогами чинного законодавства.

Що стосується вимог позивача про застосування до відповідача відповідальності у вигляді сплати збитків курсової різниці в сумі 9533,56 грн. та сплати останнім збитків у вигляді витрат на юридичну допомогу в сумі 2600,00 грн., колегія суддів вважає, що задоволенню вони не підлягають, так як вони не обґрунтовані як документально так і матеріально з посиланням на конкретні норми права, з огляду на наступне.

Стаття 22 Цивільного кодексу України визначає поняття збитків. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

За загальним принципом цивільного права, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування (частина перша статті 22, стаття 611, частина перша статті 623 Цивільного кодексу України. Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, потрібна наявність повного складу цивільного правопорушення, як-то: протиправна поведінка, дія чи бездіяльність особи; шкідливий результат такої поведінки (збитки); причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника. Згідно з частиною другою статті 623 цього ж Кодексу розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором.

В даному випадку, при обрахуванні розміру збитків у вигляді курсової різниці   позивач повинен був враховувати тільки ті точні дані, які б безспірно підтверджували реальну можливість отримання ним грошових сум, якби зобов'язання по оплаті вартості отриманого товару були виконані відповідачем належним чином. Більш того, здійснення позивачем розрахунків зі своїм контрагентом за товар, що в подальшому переданий відповідачу, є його власним волевиявленням.  Обов'язковість проведення розрахунків за товар у іноземній валюті (долар США), на яких наголошує позивач у своїй позовній заяві, ним не доведена. Таким чином, нічим не підтверджений розрахунок позивача щодо збитків у вигляді курсової різниці до уваги колегією суддів не приймається. За загальним правилом, нездатність кредитора обґрунтувати вимоги про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди є підставою для відмови в задоволенні таких вимог.

Не доведені позивачем належними та допустимими доказами понесені ним витрати в сумі 2600,00 грн. в рахунок оплати послуг адвоката, які у розумінні статтей 44, 48, 49 Господарського процесуального кодексу України підлягають відшкодуванню.

Стаття 44 Господарського процесуального кодексу України передбачає відшкодування як судових витрат сум, що були сплачені стороною за отримання лише послуг адвокатів, а не будь-яких представників. За приписом  частини  третьої  статті  48  цього ж Кодексу  витрати,  що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом  України  "Про   адвокатуру".  Дія цього Закону поширюється тільки на осіб,  які  є адвокатами. Частина п'ята статті 49 Кодексу відносить  до  числа судових витрат суми, які підлягають сплаті за послуги адвоката.

Однак позивач жодним чином не довів, що заявлені до відшкодування грошові  кошти в сумі 2600,00 грн. сплачені ним саме за послуги адвоката. Такими доказами зокрема є свідоцтво на право зайняття адвокатською діяльністю особи, з якою укладалась угода про надання юридичної допомоги, відповідний договір, платіжний документ про перерахування коштів, тощо. Проте такі докази позивачем не надані і у справі не містяться.

В силу статті 33 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доказування законодавчо покладений на сторони, однак відповідач під час розгляду апеляційної скарги не надав жодного матеріального доказу обґрунтованості та правомірності своїх заперечень проти позову. Крім того, не  представлені відповідачем і докази, які б підтверджували реальну і правову обґрунтованість для звільнення його від відповідальності за неналежне виконання зобов'язань за спірним Договором, адже згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Дійшовши до висновку про скасування рішення господарського суду у даній справі та часткове задоволення позовних вимог та задоволення доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне здійснити розподіл судових витрат пропорційно задоволеним вимогам.

На підставі викладеного та керуючись частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України, статтями 526, 530, 610, 611, 612, статтями 692, 712 Цивільного кодексу України, статтею 3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань”, статтями 43, 44, 49, статтями 99, 101, пунктом 2 статті 103, пунктами 1, 4 частини 1 статті 104, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів апеляційного господарського суду,-

постановила:

Апеляційну скаргу Приватного підприємства „ПРО-ПРЕ” (м. Київ) задовольнити частково.   

Рішення господарського суду Харківської області від 13 квітня 2009 року по справі № 07/98-09 скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з Закритого акціонерного товариства "Ізюмська пивоварна компанія" (64303, Харківська область, м. Ізюм, вул. Калініна, 12, код ЄДРПОУ 00383047) на користь  Приватного підприємства „ПРО-ПРЕ” (03124, м. Київ, вул.  Радищева, 3, код ЄДРПОУ 30679531) 16185,00 грн. основного боргу, 1924,03 грн. пені, 1974,54 грн. інфляційних витрат, 485,55 грн. 3 % річних, 308,54 грн. державного мита по справі та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

В іншій частині позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача   збитків у вигляді курсової різниці в сумі 9533,56 грн. та збитків у вигляді витрат на юридичну допомогу в сумі 2600,00 грн. у позові відмовити.

Доручити господарському суду Харківської області видати відповідний наказ.

Постанова набирає чинності з дня її проголошення і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України в місячний термін.

Повний текст постанови підписано 12 червня 2009 року.

         Головуючий суддя                                                                    Істоміна О. А.  

                                 Судді                                                                    Барбашова С.В.  

                                                                                                               Такмаков Ю.В.