Постанова

від 19.05.2014 по справі 914/3991/13

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" травня 2014 р. Справа № 914/3991/13

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії:

головуючого-судді Дякович О.В.

суддів Бонк Т.Б.

Марко Р.І.

при секретарі судового засідання Мазепа Н.В.

За участю представників:

від позивача: не з'явився;

від відповідача: Подвірний О.М. (довіреність №3399 від 09.12.2013 року);

розглянувши апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Україна Футбол Інтернешнл", м. Київ, без номера від 03.03.14 року (вх. № 01-05/1829/14 від 15.04.2014 року

на рішення господарського суду Львівської області від 04.02.2014 року

у справі № 914/3991/13

за позовом: Приватного акціонерного товариства "Україна Футбол Інтернешнл", м. Київ

до відповідача: Публічного акціонерного товариства "Львівський холодокомбінат", м. Львів

про: розірвання договору та стягнення 310 835, 63 грн.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Львівської області від 04.02.2014 року у цій справі (суддя Матвіїв Р.) позов задоволено частково. Розірвано ліцензійний договір № 13 від 22.03.2012 року, укладений між Приватним акціонерним товариством «Україна Футбол Інтернешнл» та Публічним акціонерним товариством «Львівський холодокомбінат». Стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Львівський холодокомбінат» м. Львів, на користь Приватного акціонерного товариства «Україна Футбол Інтернешнл» м. Київ 27 777 грн. 80 коп. заборгованості та 1 706 грн. 50 коп. у рахунок відшкодування сплаченого судового збору. У задоволенні позовних вимог у частині стягнення 272 222 грн. 20 коп. основного боргу та 10 835 грн. 63 коп. пені відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням місцевого господарського суду Приватне акціонерне товариство "Україна Футбол Інтернешнл", звернулося до Львівського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою без номера від 03.03.2014 року (вх. № 01-05/1829/14 від 15.04.2014 року), в якій просить оскаржуване рішення господарського суду Львівської області від 04.02.2014 року скасувати частково та прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги Приватного акціонерного товариства "Україна Футбол Інтернешнл" щодо стягнення заборгованості з Публічного акціонерного товариства "Львівський холодокомбінат" у розмірі 272 222 грн., 20 коп. та пені у розмірі 10 835 грн. 63коп., оскільки вважає, що господарський суд Львівської області не дослідив належним чином матеріали справи та не прийняв до уваги докази того, що позивач надсилав електронні листи на адресу відповідача із новими зображеннями національної збірної України № DSC9785, DSC9804, PKU6457, проте відповідач не затвердив жодного з надісланих фото, з огляду на це, скаржник переконаний, що з самого початку співпраці відповідач затягував процес підписання актів приймання-передачі та додатків із оновленим фото національної збірної команди України з футболу. Таким чином, скаржник вважає, що судом не було взято до уваги вищенаведені обставини і їм не була надана належна оцінка, що свідчить про те, що висновки суду є безпідставними та не ґрунтуються на матеріалах справи, а тому рішення підлягає скасуванню в частині відмови у стягненні 272 222, 20 грн. та пені у розмірі 10 835,63 грн.

Відповідач вимог ухвали Львівського апеляційного господарського суду від 17.04.2014 року в частині подання документально обґрунтованого відзиву на апеляційну скаргу не виконав, в судому засіданні заперечив щодо доводів апеляційної скарги, просив залишити останню без задоволення, а рішення господарського суду Львівської області у даній справі - без змін.

Скаржник в судове засідання не з'явився, подав 19.05.2014 року клопотання № 4 від 14.05.2014 року про розгляд даної справи без його представника. Окрім того, на виконання вимог ухвали Львівського апеляційного господарського суду від 17.04.2014 року подав докази зарахування судового збору за подання апеляційної скарги, сплаченого платіжним дорученням № 137 від 03.03.2014р., до спеціального фонду Державного бюджету України та оригінали фіскальних чеків від 03.03.2014 року, долучених до апеляційної скарги, як доказ направлення копії скарги відповідачу у справі.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 ГПК України розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для реалізації якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Зважаючи на ту обставину, що ухвалою суду від 09.04.2014 року сторін було належним чином повідомлено про час та місце розгляду апеляційної скарги, участь уповноважених представників визначено на власний розсуд, сторін попереджено про наслідки неявки в судове засідання, враховуючи клопотання скаржника про розгляд даної справи без його участі, судова колегія вважає, що в матеріалах справи достатньо доказів для вирішення даного спору, постановлення законного та обґрунтованого рішення, а тому неявка представника позивача не перешкоджає розгляду справи по суті, відповідно до вимог ст. 75 ГПК України.

Розглянувши апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні в ній докази, заслухавши пояснення представника відповідача, що прибув в судове засідання, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського суду Львівської області від 04.02.2014 року у справі № 914/3991/13 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Україна Футбол Інтернешнл", м.Київ, без номера від 03.03.14 року без задоволення, виходячи з наступного.

Як вірно встановлено місцевим господарським судом та вбачається з матеріалів справи, 22 березня 2012 року Приватне акціонерне товариство "Україна Футбол Інтернешнл" (надалі -ПАТ "Україна Футбол Інтернешнл") та Публічне акціонерне товариство «Львівський холодокомбінат» (надалі - ПАТ «Львівський холодокомбінат») уклали ліцензійний договір №13 (надалі - договір).

Згідно умов договору (п.1.2 договору) ліцензіар (позивач) надавав ліцензіатові (відповідачу) дозвіл на використання фотографічного твору та торгівельної марки (знаку для товарів і послуг) - ліцензію при виробництві та (або) розповсюдженні товарів, що визначені у п.1.7 договору, в порядку та на умовах, визначених у договорі.

Згідно п. 1.3 договору, примірник фото та зображення знака міститься в додатку до цього договору і є його невід'ємною частиною. Відповідно до п. 1.7 договору невиключна ліцензія за цим договором надається ліцензіатові (відповідачу) для використання при виробництві та розповсюдженні ним продукції - морозива.

В свою чергу, згідно п.1.9 договору передбачено, що під використанням ліцензіатом (відповідачем) знака та фото розуміється нанесення його на товар - морозиво, упаковку, в якій міститься такий товар, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до товару предмет, зберігання такого товару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для продажу, продаж. У 2013 році відповідно до п. 1.10 термін дії ліцензії встановлювався з 01 травня по 30 серпня 2013 року.

Також, між сторонами було укладено додаткову угоду №1 до ліцензійного договору № 13 від 22 березня 2012 року. Відповідно до умов цієї додаткової угоди, у п. 1.11 ліцензійного договору було внесено зміни, а саме встановлено, що ліцензіар надає ліцензіату додаткові права, а саме щодо проведення рекламних заходів під час проведення наступних заходів: під час міжнародного турніру імені В.М. Баннікова та імені В.В. Лобановського; під час проведення дитячо-юнацького заходу, присвяченого Дню масового футболу УЄФА в Україні; під час проведення домашніх матчів за участю Національної Збірної команди України з футболу впродовж 2013 року.

Згідно додаткової угоди №1 до ліцензійного договору сторони погодили, що ліцензіат за право використання знаку та фото відповідно до умов договору на підставі рахунків фактур ліцензіара сплатить ліцензіару роялті у 2013 році у розмірі 250 000 грн. 00 коп. наступним чином: до 31 травня 2013 року - 50 000 грн. 00 коп.; до 30 червня 2013 року - 100 000 грн. 00 коп.; до 31 липня 2013 року - 100 000 грн. 00 коп.

Абзацом 2 п. 3.1 додаткової угоди №1 від 01 березня 2013 року до ліцензійного договору встановлено, що за додаткові права та послуги у відповідності до п. 1.11 ліцензіат до 31 травня 2013 року на підставі рахунку-фактури ліцензіара сплатить ліцензіару суму 50 000 грн. 00 коп.

Додатковою угодою №1 від 01 березня 2013 року було встановлено обов'язок ліцензіара надати ліцензіату оновлене фото Національної збірної, яке повинне було використовуватись відповідно до умов ліцензійного договору (п. 1.11.2).

Підтвердженням передачі права на використання знаку та фото є акт приймання-передачі прав. Акт повинен містити підписи уповноважених осіб сторін та відбитки їх печаток ( п. 3.4 договору).

15.08.2013 року позивач надіслав відповідачу претензію № 1, якою вимагав сплатити наявну заборгованість, однак належної відповіді від боржника не отримав.

При винесенні постанови колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду виходила з наступного.

Згідно із вимогами ст.11 Цивільного кодексу України, однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. А у відповідності до ст.174 Господарського кодексу України, однією з підстав виникнення господарського зобов'язання є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать.

Відповідно до вимог ст.ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості.

Відповідно до ст. 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Згідно із ст. 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Як встановлено судом першої інстанції, ліцензійний договір №13 від 22.03.2012 року, на підставі якого між сторонами виникли взаємні права та обов'язки, за своєю правовою природою, враховуючи додаткову угоду №1 від 01.03.2013 року, належить до договорів змішаного типу, що містить в собі елементи договору про надання послуг та елементи ліцензійного договору на право використання об'єктів інтелектуальної власності, укладення та виконання яких регулюється зокрема нормами Цивільного кодексу України.

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ч. 1 ст.901 Цивільного кодексу України).

Норми статті 426 Цивільного кодексу України встановлюють способи використання об'єкта права інтелектуальної власності визначаються цим кодексом та іншим законом. Особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності, може використовувати цей об'єкт на власний розсуд, з додержанням при цьому прав інших осіб. Використання об'єкта права інтелектуальної власності іншою особою здійснюється з дозволу особи, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності, крім випадків правомірного використання без такого дозволу, передбачених цим кодексом та іншим законом. Умови надання дозволу (видачі ліцензії) на використання об'єкта права інтелектуальної власності можуть бути визначені ліцензійним договором, який укладається з додержанням вимог цього кодексу та іншого закону.

Умови передання майнових прав інтелектуальної власності можуть бути визначені договором, який укладається відповідно до цього кодексу та іншого закону (ч. 2 ст. 427 Цивільного кодексу України).

Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності може здійснюватись на підставі ліцензійного договору (п. 2 ч.1 ст. 1107 Цивільного кодексу України).

Частина 1 ст. 1109 Цивільного кодексу України передбачає, що за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього кодексу та іншого закону.

Відповідно до ч. 3 ст. 1109 Цивільного кодексу України у ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.

Відповідно до ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Вказана норма кореспондується з положенням передбаченим частиною 1 пункту 1 статті 193 Господарського кодексу України, відповідно до якої суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст. 903 Цивільного кодексу України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду щодо задоволення позовних вимог позивача в частині оплати рекламних послуг пропорційно до обсягу надання таких, на загальну суму 27 777 грн. 80 коп. з огляду на наступне.

Відповідно до п. 3.1 додаткової угоди № 1 від 01 березня 2013 року до ліцензійного договору, відповідач був зобов'язаний сплатити позивачу на підставі рахунку-фактури за надання рекламних послуг, визначених п.1.11 додаткової угоди у сумі 50 000 грн. 00 коп. до 31.05.2013 року. Як вбачається з матеріалів справи та пояснень представника позивача у позовній заяві, рахунок-фактура на суму 50 000 грн. 00 коп. № СВ-0000045 від 30.04.2013 року було надіслано відповідачу разом із претензією 20.08.2013 року та отримано відповідачем 21.08.2013 року.

Як встановлено судом першої інстанції, позивач зобов'язувався надати відповідачу рекламні послуги, зазначені у п. 1.11 додаткової угоди №1 від 01.03.2013 року до ліцензійного договору, з урахуванням змін, на суму 50 000 грн. 00 коп., а саме під час міжнародного турніру імені В.М. Баннікова та імені В.В. Лобановського; під час проведення дитячо-юнацького заходу, присвяченого Дню масового футболу УЄФА в Україні; під час проведення домашніх матчів за участю Національної Збірної команди України з футболу впродовж 2013 року.

Проте, як вбачається з наявних в матеріалах справи копій звітів з надання рекламних послуг, ПАТ "Україна Футбол Інтернешнл" надало рекламні послуги відповідачу лише під час проведення Міжнародного турніру пам'яті В.Баннікова (14-20.05.2013 року); Товариського матчу національних збірних команд України та Камеруну (02.06.2013 року); турніру пам'яті В. Лобановського (03-06.06.2013 року) та Товариського матчу національних збірних команд України та Ізраїлю, матчу національних збірних команд України та Молдови, однак не було надано рекламні послуги під час проведення інших домашніх футбольних матчів за участю Національної футбольної збірної України з футболу, а саме: матч національних збірних команд України та Сан-Маріно (06.09. 2013 року), матч національних збірних команд України та Англії (10.09. 2013 року), матч національних збірних команд України та Польщі ( 11.10. 2013 року) та матч національних збірних команд України та Франції (15.11.2013 року).

Незважаючи на це, відповідно до умов укладеного договору такі рекламні послуги мали бути надані та їх вартість включена у суму 50 000 грн. 00 коп., яку пред'являє до стягнення позивач.

Місцевий суд при розрахунку вартості наданих послуг виходив з того, що загалом рекламні послуги мали надаватись під час проведення 9 футбольних матчів, однак позивач надав рекламні послуги під час проведення 5 футбольних матчів, таким чином вартість фактично наданих рекламних послуг під час проведення 5 футбольних матчів складає 27 777 грн. 80 коп., з огляду на те, що вартість рекламних послуг під час 9 футбольних матів становить, згідно з умовами договору - 50 000 грн. 00 коп. Колегія суддів погоджується з таким методом вирахування вартості рекламних послуг під час проведення футбольних матчів.

Окрім того, щодо позовної вимоги про розірвання ліцензійного договору №13 від 22.03.2013 року, то місцевий суд задовольнив її правомірно , виходячи з її обґрунтованості та підставності, так як, відповідачем не здійснювалась оплата за рекламні послуги, надані позивачем, у строки визначені договором і така несплата рекламних послуг протягом тривалого часу є істотним порушенням умов укладеного між сторонами ліцензійного договору зі сторони відповідача, а відтак і підставою для його розірвання у відповідності до ст. 651 Цивільного кодексу України, згідно якої зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Судом першої інстанції було відмовлено в задоволенні решти позовних вимог ПАТ «Україна Футбол Інтернешнл», а саме стягнення 272 222,20 грн. та пені у розмірі 10 835,63 грн., що стало підставою для звернення останнього до суду апеляційної інстанції. На переконання колегії суддів такий висновок місцевого суду є вірним, з огляду на наступне.

Пунктом 3.1 додаткової угоди № 1 від 01 березня 2013 року до ліцензійного договору сторони погодили, що за право використовувати знак та фото у 2013 році відповідно до умов договору, ліцензіат на підставі рахунків-фактур ліцензіара сплатить ліцензіару роялті (плати за використання знаку для товарів і послуг та фото) у сумі 250 000 грн.

Крім того, вказаною додатковою угодою, а саме п. 1.11.2 було встановлено обов'язок ліцензіара надати ліцензіату оновлене фото Національної збірної, яке повинне було використовуватися відповідно до умов ліцензійного договору.

Згідно п. 3.4 ліцензійного договору підтвердженням передачі права на використання знаку та фото є акт приймання-передачі прав, що повинен містити підписи уповноважених осіб сторін та відбитки їх печаток.

Таким чином, для використання знаку та фото при виробництві та (або) розповсюдженні товарів ліцензіатом (відповідачем), ліцензіарові необхідно передати право використання знаку та фото в порядку, визначеному ліцензійним договором. Проте, акт, який би підтверджував фактичну передачу позивачем відповідачу прав на використання знаку для товарів і послуг та фото в матеріалах справи відсутній.

Пунктом 1.8 договору передбачено, що під використанням ліцензіатом знака та фото розуміється нанесення його на товар, визначений п.1.7, упаковку, в якій міститься товар , етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до товару предмет, зберігання такого товару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для продажу, пропонування його для продажу, продаж.

Окрім того, у матеріалах справи відсутні будь-які інші докази, які свідчать про використання відповідачем знаку для товарів і послуг та/чи фото, право на використання яких мало бути передане по акту згідно ліцензійного договору.

Скаржник в апеляційній скарзі посилається на ту обставину, що місцевим господарським судом не було взяти до уваги той факт, що позивач надсилав електронні листи на адресу відповідача із новими зображеннями національної збірної України № DSC9785, DSC9804, PKU6457, проте відповідач не затвердив жодного з надісланих фото, з огляду на це, переконаний, що з самого початку співпраці відповідач затягував процес підписання актів приймання-передачі та додатків із оновленим фото національної збірної команди України з футболу. Колегією суддів таке посилання не приймається до уваги з огляду на вищезазначене та на те, що укладені між сторонами ліцензійний договір так і додаткова угода до нього передбачають надання відповідачу права на використання знаку та фото, проте не обов'язку.

Відтак судом першої інстанції вірно встановлено, що оскільки матеріали справи не містять доказів використання відповідачем знаку та фото, то відповідповідно в останнього відсутній обов'язок щодо оплати роялті.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в даному випадку з огляду на таке.

Згідно ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Статтями 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» від 22.11.1996р. №543/96-ВР з наступними змінами та доповненнями передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, який обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Проаналізувавши зміст укладеного між сторонами ліцензійного договору та додаткової угоди до нього, колегія суддів встановила, що вказаним договором та додатковою угодою не передбачено відповідальності у вигляді пені за невиконання сторонами своїх зобов'язань та не містить визначення розміру такої.

Згідно ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з врахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Враховуючи вказані обставини, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції є вірним щодо відмови в задоволенні позову в частині заявленої вимоги позивача про стягнення з відповідача 10 835,63 грн. пені та констатує, що в задоволенні позову у цій частині слід відмовити.

Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно із ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Відповідно до ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Відповідно до статті 104 ГПК України підставами для скасування або зміни рішення суду є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи; 4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Отже, з огляду на викладене вище, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського суду Львівської області від 04.02.2014 року у справі № 914/3991/13 відповідає матеріалам справи, ґрунтується на чинному законодавстві і підстав для його скасування немає, а зазначені в апеляційній скарзі інші доводи скаржника не відповідають матеріалам справи, документально не обґрунтовані, не базуються на законодавстві, що регулює спірні правовідносини, а тому не визнаються такими, що можуть бути підставою згідно ст. 104 ГПК України для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Витрати по сплаті судового збору покладаються на скаржника у відповідності до вимог ст. 49 ГПК України.

Керуючись ст. ст.49, 91, 99, 101, 103, 105 ГПК України, - Львівський апеляційний господарський суд,

П О С Т А Н О В И В :

Рішення господарського суду Львівської області від 04.02.2014 року у справі №914/3991/13 залишити без змін, апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Україна Футбол Інтернешнл", м. Київ, без номера від 03.03.14 року (вх. № 01-05/1829/14 від 15.04.2014 року - без задоволення.

Судовий збір за перегляд рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку покласти на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно з Розділом ХІІ-1 ГПК України.

Матеріали справи скеровуються в Господарський суд Львівської області.

Повний текст постанови складено 21.05.2014 року

Головуючий-суддя Дякович О.В.

Суддя Бонк Т.Б.

Суддя Марко Р.І.