Постанова

від 19.05.2014 по справі 910/758/14

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" травня 2014 р. Справа№ 910/758/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Агрикової О.В.

Жук Г.А.

при секретарі судового засідання Гаркуші В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги приватного підприємства «Центр будівельних матеріалів»

на рішення господарського суду міста Києва

від 20.02.2014 року

у справі №910/758/14 (суддя - Ковтун С.А.)

за позовом приватного підприємства «Центр будівельних матеріалів», м. Севастополь,

до товариства з обмеженою відповідальністю «Деутек Україна», м. Київ

про визнання недійсним п.10.2 договору поставки №010305 від 01.03.2013 року

за участю представників:

від позивача: Варуха А.В. - представник (довіреність б/н від 10.01.2014 року);

від відповідача:. Скрипець В.В. - представник (довіреність б/н від 01.08.2013 року);

ВСТАНОВИВ:

Приватне підприємство «Центр будівельних матеріалів» (надалі - ПП «Центр будівельних матеріалів») звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Деутек Україна» (надалі - ТОВ «Деутек Україна») про визнання недійсним третейської угоди, укладеної у вигляді третейського застереження в п. 10.2 договору поставки №010305 від 01.03.2013 року.

Рішенням господарського суду міста Києва від 20.02.2014 року у справі №910/758/14 в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Не погоджуючись із рішенням суду, приватне підприємство «Центр будівельних матеріалів» звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 20.02.2014 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з неповним з'ясуванням та недоведеністю обставин, що мають значення для справи, порушенням судом норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 07.04.2014 року апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 19.05.2014 року.

В судовому засіданні 19.05.2014 року представник скаржника заявив усне клопотання про витребування доказів від ГУ Міністерства доходів і зборів України стосовно надання інформації про місцезнаходження Третейського суду.

Поставивши на обговорення заявлене позивачем клопотання про витребування доказів, проти якого представник відповідача заперечив, судова колегія, вислухавши з цього приводу думку представників сторін, порадившись, ухвалила в його задоволенні відмовити з огляду на його необґрунтованість.

В судовому засіданні 19.05.2014 року представник скаржника підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, а рішення господарського суду від 20.02.2014 року скасувати та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Представник відповідача проти вимог апеляційної скарги заперечив повністю, вважає її безпідставною та необґрунтованою, у зв'язку з чим просив суд апеляційної інстанції відмовити в її задоволенні, а судове рішення залишити без змін.

19.05.2014 року в судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови господарського суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення має бути залишеним без змін, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено місцевим господарським судом, 01.03.2013 року між приватним підприємством «Центр будівельних матеріалів» (у тексті договору - покупець) та товариством з обмеженою відповідальністю «Деутек Україна» (у тексті договору - постачальник) було укладено договір поставки №010305 (далі - договір), відповідно до п. 1.1 якого постачальник зобов'язується передати у власність покупця, а покупець - прийняти та оплатити лакофарбову продукцію, визначену у специфікації.

Пунктом 10.2 договору сторони погодили, що якщо відповідний спір неможливо вирішити шляхом переговорів, він вирішується в постійно діючому третейському суді при асоціації «Правова група «Преміум Лекс» одноособово головою третейського суду, що знаходиться за адресою: м. Київ, 03124, вул. Василенка, буд. 7-А.

Як під час розгляду справи місцевим господарським судом, так і під час апеляційного провадження позивач стверджував, що п. 10.2. договору є таким, що не відповідає вимогам ст.ст. 8, 12, 14, 15, 30 Закону України «Про третейські суди», внаслідок чого просив суд визнати третейську угоду, укладену у вигляді третейського застереження у п. 10.2 договору поставки №010305 від 01.03.2013 року, недійсною.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог місцевий господарський суд виходив з того, що положення п. 10.2 договору не суперечать положенням Закону України «Про третейські суди», а позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не доведено наявність підстав, з якими закон пов'язує недійсність третейської угоди.

Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновками суду першої інстанції, а твердження скаржника вважає безпідставними та необґрунтованими, з огляду на наступне.

У відповідності до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203); правочин має вчинятись у формі, встановленій законом (ч.4 ст. 203); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Пунктами 1, 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України (далі - ЦК), Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів», Законом України від 6 жовтня 1998 року № 161-ХІУ «Про оренду землі» та іншими актами законодавства.

При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 7 постанови від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Отже, вирішуючи спір про визнання договору недійсним, необхідним є встановлення наявності тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону, додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.

Згідно ст. 5 Закону України «Про третейські суди» передбачено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.

Третейський суд - це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому Законом України «Про третейські суди», для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Третейська угода - це угода сторін про передачу спору на вирішення третейським судом.

Положення ст. 12 Закону України «Про третейські суди» регулюють питання щодо виду та форми третейської угоди, в тому числі передбачають, що третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.

Якщо сторони не домовилися про інше при передачі спору до постійно діючого третейського суду, а також при вказівці у третейській угоді на конкретний постійно діючий третейський суд регламент третейського суду розглядається як невід'ємна частина третейської угоди.

За будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосовуються положення регламенту.

Третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує.

Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди.

Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору.

Згідно з ч. 7 ст. 12 Закону України «Про третейські суди» у разі недодержання правил, передбачених цією статтею, третейська угода є недійсною.

Як вбачається з матеріалів справи, у п. 10.2 договору поставки №010305 від 01.03.2013 року сторони виклали третейську угоду у вигляді третейського застереження.

Статтею 627 Цивільного кодексу України закріплено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Як вірно встановлено місцевим господарським судом, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б свідчили про невідповідність волевиявлення позивача під час підписання договору його внутрішній волі.

У спірному пункті договору сторони визначили, що у разі неможливості вирішити спір шляхом переговорів, він вирішується в постійно діючому третейському суді при асоціації «Правова група «Преміум Лекс» одноособово головою третейського суду, що знаходиться за адресою: 03124, м. Київ, Василенко, буд. 7-А.

Згідно ст. 7 Закону України «Про третейські суди» в Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору.

Відповідно до ст. 8 вказаного закону місцезнаходженням постійно діючого третейського суду є місцезнаходження його засновника, що не обмежує засновника третейського суду в праві визначати розташування третейських суддів за адміністративно-територіальним принципом.

Постійно діючі третейські суди можуть утворюватися та діяти при зареєстрованих згідно з чинним законодавством України, у тому числі, асоціаціях.

Статтею 30 Закону України «Про третейські суди» визначено, що місцем проведення третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнаходження цього третейського суду.

Твердження апелянта про те, що зазначеної в п. 10.2. договору адреси не існує, а тому фактично асоціація «Правова Група «Преміум Лекс» не знаходиться за своїм місцезнаходженням спростовується наявною в матеріалах справи копією листа Головного управління Міндоходів у м. Києві від 03.02.2014 року (а.с. 35), в якому на запит позивача надана інформація та підтверджено перебування на обліку в ДПІ у Солом'янському районі ГУ Міндоходів у м. Києві вказаної асоціації за адресою масової реєстрації: 03124, м. Київ, вул. Миколи Василенка, буд. 7-А.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про третейські суди» сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів.

Згідно спірного пункту договору сторонами обрано постійно діючий третейський суд при асоціації «Правова Група «Преміум Лекс» і визначено кількісний та персональний (особовий) склад - одноособово головою третейського суду.

Списки третейських суддів, у тому числі і дані про голову третейського суду, є загальнодоступною інформацією, що подається при реєстрації третейського суду до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації (легалізації) об'єднань громадян, інших громадських формувань, що спростовує доводи позивача про неможливість отримання відомостей про дану особу.

При цьому, ст. 14 Закону України «Про третейські суди» не містить імперативного припису щодо обов'язку сторін визначати склад суду, а тільки надає їм таке право. Невідповідність умов третейської угоди регламенту не має наслідком недійсності таких умов, оскільки за будь-яких обставин, у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду, застосовуються положення регламенту (ч. 3 ст. 12 Закону України «Про третейські суди»).

З огляду на це є безпідставними посилання позивача на невідповідність оскаржуваної угоди як ст. 14 Закону України «Про третейські суди», так і ст. 15 Закону України «Про третейські суди» якою встановлено, що у постійно діючому третейському суді порядок обміну документами та письмовими матеріалами визначається регламентом третейського суду.

Разом з тим, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б підтверджували ненадання для ознайомлення з регламентом та Положенням постійно діючого третейського суду при асоціації «Правова Група «Преміум Лекс». Попри це, сам факт необізнаності позивача з регламентом третейського суду не має наслідком недійсність третейської угоди.

Крім того, місцевий господарський суд вірно зазначив, що неможливість реалізації даного третейського застереження, у тому числі з підстав відсутності за місцезнаходженням третейського суду, не свідчить про недійсність даного застереження, оскільки в такому випадку сторони можуть скористатись своїм правом на звернення до суду для захисту своїх прав чи охоронюваних законом інтересів.

Рішенням Конституційного Суду України від 10.01.2008 року у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII «Третейське самоврядування» Закону України «Про третейські суди» (справа про завдання третейського суду) визнано, що відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (ст. 17 ЦПК України, ст. 12 ГПК України, ст. 6 Закону України «Про третейські суди»), оскільки, гарантуючи право на судовий захист з боку держави, Конституція України водночас визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захистити свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції України).

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що п. 10.2 договору не суперечить положенням Закону України «Про третейські суди» та вимогами чинного законодавства України.

Згідно ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У відповідності до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств і організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Колегія суддів звертає увагу на те, що позивач не вказує та не конкретизує у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, пов'язане із відповідним викладенням конкретних умов договору.

Відповідно до ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються судом письмовими та речовими доказами, поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

З огляду на вищевикладене та враховуючи, що позивач не довів наявність підстав, з якими закон пов'язує недійсність п. 10.2 договору, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про відсутність підстав для задоволення позову.

Згідно зі статтею 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Враховуючи вищенаведене, судова колегія вважає, що рішення господарського суду міста Києва від 20.02.2014 року у справі №910/758/14 прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга приватного підприємства «Центр будівельних матеріалів» має бути залишена без задоволення.

Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі статті 49 ГПК України покладається на апелянта.

Керуючись статтями 4-3, 32, 33, 43, 49, 99, 101 - 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу приватного підприємства «Центр будівельних матеріалів» на рішення господарського суду міста Києва від 20.02.2014 року у справі №910/758/14 залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 20.02.2014 року у справі №910/758/14 залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/758/14 повернути до господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді О.В. Агрикова

Г.А. Жук