Постанова

від 14.05.2014 по справі 2а-1399/11/2070

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 травня 2014 року м. Київ К/9991/20993/12

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бухтіярова І.О., Приходько І.В.,

розглянув у письмовому провадженні касаційну скаргу Вовчанської міжрайонної державної податкової інспекції Харківської області Державної податкової служби (далі - Вовчанська МДПІ)

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 08.08.2011

та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 14.02.2012

у справі № 2а-1399/11/2070

за позовом колективного сільськогосподарського підприємства агрофірма "Степ" (далі - Підприємство)

до Вовчанської МДПІ

про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 08.08.2011 позов задоволено; визнано нечинними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 03.02.2010 № 0000241501/0, за яким Підприємству визначено грошове зобов'язання із земельного податку в сумі 196 171,29 грн. (у тому числі 129 760,86 грн. за основним платежем та 66410,43 грн. за штрафними санкціями), а також податкове повідомлення-рішення від 03.02.2010 № 0000251501/0 про донарахування позивачеві податкового зобов'язання з названого платежу в сумі 15039,82 грн. (у тому числі 9459,88 грн. за основним платежем та 5579,94 грн. за штрафними санкціями).

У прийнятті цієї постанови суд першої інстанції виходив з того, що з огляду на відсутність доказів належного оформлення за Підприємством права власності або права користування спірною земельною ділянкою позивач не може вважатися суб'єктом сплати земельного податку.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 14.02.2012 назване рішення суду першої інстанції скасовано в частині визнання нечинним та скасування податкового повідомлення-рішення від 03.02.2010 № 0000241501/0 у сумі 48996,96 грн., а податкового повідомлення-рішення від 03.02.2010 № 0000251501/0 - у сумі 3572,82 грн. з прийняттям рішення про відмову в задоволенні позову у цих частинах; в решті постанову суду першої інстанції залишено без змін. Зазначене рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивач як фактичний землекористувач зобов'язаний сплачувати земельний податок, тоді як частину оспорюваних податкових зобов'язань було визначено Підприємству поза межами строку давності, установленого підпунктом 15.1.1 пункту 15.1 статті 15 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».

Посилаючись на невідповідність висновків судів вимогам чинного законодавства та дійсним обставинам справи, Вовчанська МДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалені у справі судові акти та повністю відмовити у позові Підприємства. Зокрема, скаржник наголошує на безпідставному застосуванні апеляційним судом строку давності до спірних правовідносин у зв'язку з тим, що платник взагалі не подавав податкові декларації із земельного податку до контролюючого органу.

Переглянувши судові акти у межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України вважає за необхідне задовольнити розглядувані касаційні вимоги з урахуванням такого.

Як вбачається з установлених судами обставин справи, Вовчанською МДПІ було проведено невиїзну документальну перевірку Підприємства з питання нарахування плати за землю та своєчасності подання податкових розрахунків по платі за землю за період з 01.04.2001 по 31.12.2009, оформлену актом від 03.02.2010 № 56/15-25176763. Під час цієї перевірки податковим органом було виявлено, що у перевіреному періоді позивач не подавав до податкової інспекції податкових розрахунків по платі за землю за земельну ділянку сільськогосподарського призначення площею 165,8 га, надану Підприємству в постійне користування, а також не сплачував земельний податок з цієї ділянки.

Наведені обставини слугували підставою для донарахування позивачеві оспорюваних сум податкових зобов'язань із земельного податку.

За змістом частини першої статті 2 Закону України «Про плату за землю» (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель.

У статті 5 цього Закону визначено, зокрема, що об'єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, суб'єктом - власник земельної ділянки і землекористувач, у тому числі орендар.

В силу вимог статті 15 вказаного Закону обов'язок сплачувати земельний податок виникає у власників та землекористувачів з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою.

У частинах першій, другій статті 125 Земельного кодексу України (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних відносин) встановлено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Статтею 126 цього Кодексу (у тій самій редакції) передбачено, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Приймаючи рішення про задоволення цього позову, суд першої інстанції послався на те, що у матеріалах справи відсутній належним чином оформлений акт на право постійного користування землею.

Втім апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази, цілком обґрунтовано спростував викладений висновок суду першої інстанції, встановивши, що позивач є фактичним землекористувачем спірної земельної ділянки на підставі державного акта на право постійного користування землею серії ХР-08-00-001389, виданого 20.10.1997 Вовчанською районною державною адміністрацією Харківської області. Факт використання позивачем цієї ділянки підтверджується й даними державного земельного кадастру та самим Підприємством не заперечується. Власне ж зазначення у цьому акті найменування землекористувача «Агрофірма «Степ» замість повної назви позивача не може бути підставою для висновку про відсутність у Підприємства права користування спірної земельною ділянкою.

До того ж, слід зазначити, що принцип економічної обґрунтованості справляння земельного податку як майнового податку полягає у покладенні обов'язку з його сплати на особу, яка має юридичну можливість отримувати прибуток від використання землі. А відтак обов'язок зі сплати земельного податку пов'язується саме з фактичним отриманням особою права власності або права користування землею та існує й за відсутності державної реєстрації відповідного права, що здійснюється за бажанням правоволодільця.

Наведене обумовлює правильність висновку суду апеляційної інстанції про належність позивача до кола суб'єктів сплати земельного податку.

У той же час, приймаючи рішення про часткове задоволення цього позову, суд апеляційної інстанції послався на здійснення податковим органом оспорюваних донарахувань без врахування вимог підпункту 15.1.1 пункту 15.1 статті 15 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», згідно з яким за винятком випадків, визначених підпунктом 15.1.2 цього пункту, податковий орган має право самостійно визначити суму податкових зобов'язань платника податків у випадках, визначених цим Законом, не пізніше закінчення 1095 дня, наступного за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, а у разі, коли така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку податковий орган не визначає суму податкових зобов'язань, платник податків вважається вільним від такого податкового зобов'язання, а спір стосовно такої декларації не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку.

При цьому апеляційний суд залишив поза увагою той факт, що в силу вимог підпункту 15.1.2 пункту 15.1 цієї ж статті Закону податкове зобов'язання може бути нараховане або провадження у справі про стягнення такого податку може бути розпочате без дотримання строку давності, визначеного у підпункті 15.1.1 цього пункту, у разі коли податкову декларацію за період, коли виникло податкове зобов'язання, не було подано (підпункт «а»).

Як зазначено в акті перевірки, у перевіреному періоді позивач взагалі не подавав розрахунків земельного податку до контролюючого органу; доказів на підтвердження зворотного Підприємством не представлено. А відтак підстави для застосування строку давності до оспорюваних донарахувань відсутні.

Суди правомірно відхилили посилання позивача на незаконність оспорюваних донарахувань з причин введення мораторію на задоволення вимог кредиторів Підприємства.

Так, ухвалою від 21.03.2008 було відкрито провадження у справі № Б-19/42-08 про банкрутство Підприємство з одночасним введенням мораторію на задоволення вимог його кредиторів.

Як випливає зі змісту статей 1, 12 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, а також припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до прийняття рішення та введення мораторію. Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

Таким чином, дія мораторію поширюється лише на задоволення вимог конкурсних кредиторів.

Що ж стосується зобов'язань поточних кредиторів, то за цими зобов'язаннями згідно із загальними правилами нараховується неустойка (штраф, пеня), застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

За своєю правовою природою фінансові та економічні санкції є додатковими зобов'язаннями, похідними від основного зобов'язання. Тож оскільки мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), які виникли після введення мораторію, то і не припиняє заходів, спрямованих на їх забезпечення. Невиконання таких зобов'язань є правопорушенням. Отже, нарахування санкцій, застосування заходів забезпечення за невиконання зазначених зобов'язань та примусове стягнення на підставі виконавчих документів коштів на виконання таких грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також штрафних санкцій ґрунтується на законі.

У справі, що переглядається, обов'язок зі сплати оспорюваних сум податкових зобов'язань із земельного податку виник у Підприємства за податковими повідомленнями-рішеннями від 03.02.2010 № 0000241501/0 та № 0000251501/0, тобто після порушення провадження у справі про банкрутство Підприємства. А відтак дія мораторію на виконання цих зобов'язань не поширюється, що, в свою чергу, обумовлює правомірність нарахування податковою інспекцією і штрафних санкцій на виявлену суму заниження в порядку підпункту 17.1.3 пункту 17.1 статті 17 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».

З урахуванням викладеного Вищий адміністративний суд України вважає за необхідне змінити оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції повністю відмовити у задоволенні позову Підприємства.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 225, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Вовчанської міжрайонної державної податкової інспекції Харківської області Державної податкової служби задовольнити.

2. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 14.02.2012 у справі № 2а-1399/11/2070 змінити.

У позові відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:І.О. Бухтіярова І.В. Приходько