Рішення

від 28.05.2014 по справі 914/965/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.05.2014 р. Справа № 914/965/14

Господарський суд Львівської області у складі судді Козак І.Б.,

при секретарі Фартушку Н.Б.,

Розглянув у відкритому судовому засіданні справу за позовом: Приватного підприємства фірми «Гіппократ», Одеська область, м. Котовськ,

до відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю фірми «Гетьман», м. Львів,

та до відповідача-2: Приватного торговельно-посередницького малого підприємства фірми «Едельвейс», Львівська область, Жовківський район, м.Рава-Руська,

про: визнання Договору від 24.09.2013 року №24.09.2013-Г про відступлення права вимоги недійсним та стягнення судових витрат.

За участю представників:

Від позивача: не з'явився;

Від відповідача-1: Шпилька Г.Р. - представник (довіреність в матеріалах справи);

Від відповідача-2: не з'явився.

Представнику відповідача-1 роз'яснено права та обов'язки, передбачені статтею 22 ГПК України, зокрема, підстави відводу судді відповідно до статті 20 ГПК України. Заяв та клопотань про відвід судді не подано. Представник відповідача-1 не наполягає на фіксації судового процесу технічними засобами.

Суть спору: розглядається справа за позовом Приватного підприємства фірми «Гіппократ» до Товариства з обмеженою відповідальністю фірми «Гетьман» та до Приватного торговельно-посередницького малого підприємства фірми «Едельвейс» про визнання Договору від 24.09.2013 року №24.09.2013-Г про відступлення права вимоги недійсним та стягнення судових витрат.

Ухвалою господарського суду Львівської області від 24.03.2014 року порушено провадження у справі та розгляд справи призначено на 15.04.2014 року, про що сторони були належним чином повідомлені під розписку: позивач - 27.03.2014 року рекомендованою поштою №79013 0477446 3, відповідач-1 - 27.03.2014 року рекомендованою поштою №79059 0233015 0, відповідач-2 - 08.04.2014 року рекомендованою поштою №79040 0487428 7 (оригінали повідомлень про вручення поштових повідомлень в матеріалах справи).

Розгляд справи неодноразово відкладався з підстав, викладених у відповідних ухвалах суду у справі.

Представник позивача в судове засідання 28.05.2014 року не з'явився, подав клопотання (вх. №23108/14), у якому просить суд відкласти розгляд справи у зв'язку із неможливістю забезпечити явку повноважного представника в судове засідання. Представник відповідача-1 проти поданого клопотання заперечив.

Приписами частин першої та третьої статті 69 ГПК України встановлено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.

Відповідно до частин першої та третьої статті 22 ГПК України сторони користуються рівними процесуальними правами. Сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Відповідно до пункту 3.9.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відхилити доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т. п.). При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами першою - п'ятою статті 28 ГПК, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду справи без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах (статті 32 - 34 ГПК), причому відсутність коштів для оплати послуг представника не може свідчити про поважність причини його відсутності в судовому засіданні.

Суд, оглянувши і дослідивши матеріали справи, відхиляє клопотання позивача від 28.05.2014 року вх. №23108/14 про відкладення розгляду справи з підстав закінчення законодавчо встановленого строку розгляду справи, а також того, що відповідачем до вказаного клопотання не додано жодних належних і допустимих доказів в розумінні статей 33 та 34 ГПК України в підтвердження обставин, на які відповідач покликається як на підставу неможливості забезпечення явки повноважного представника в судове засідання і відкладення розгляду справи.

Представник відповідача-1 в судове засідання з'явився, 27.05.2014 року подав клопотання (вх. №22981/14), у якому просить суд долучити до матеріалів справи документи згідно переліку, проти позову заперечив повністю з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Представник відповідача-2 в судове засідання не з'явився.

В ході розгляду справи встановлено.

Позивач: Приватне підприємство фірма «Гіппократ» є юридичною особою, йому присвоєно код ЄДРПОУ 20980680, знаходиться за адресою: 66300, Одеська область, м. Котовськ, вул. 50 років жовтня, буд. 101, що підтверджується долученими до матеріалів справи Свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи серії А00 №674532, Випискою з ЄДРЮО та ФОП серії АД №681095 та Довідкою Головного управління статистики в Одеській області з ЄДРЮО та ФОП серії АБ №488346 (докази в матеріалах справи).

Відповідач-1: Товариство з обмеженою відповідальністю фірма «Гетьман» є юридичною особою, йому присвоєно код ЄДРПОУ 22366581, знаходиться за адресою: 79059, Львівська область, м. Львів, вул. Миколайчука, буд. 22, що підтверджується долученими до матеріалів справи Свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи серії А00 №760009 (докази в матеріалах справи).

Відповідач-2: Приватне торговельно-посередницьке мале підприємство фірма «Едельвейс» є юридичною особою, йому присвоєно код ЄДРПОУ 13808034, знаходиться за адресою: 80316, Львівська область, Жовківський район, м. Рава-Руська, вул. Калнишевського, буд. 5, що підтверджується долученими до матеріалів справи Свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи серії А00 №364138, Випискою з ЄДРЮО та ФОП серії АБ №393803, Витягом з ЄДРЮО та ФОП серії АГ №916233 та Витягом з ЄДРЮО та ФОП серії АБ №393791 (докази в матеріалах справи).

01.01.2012 року між Приватним торговельно-посередницьким малим підприємством фірмою «Едельвейс» (надалі - відповідач-2, продавець, первісний кредитор) та Приватним підприємством фірмою «Гіппократ» (надалі - позивач, покупець, боржник) укладено Договір поставки №Б10063 (надалі - договір), за умовами якого продавець зобов'язувався поставити, а покупець - прийняти і оплатити замовлені товари (далі - товар поставки).

Зазначений договір укладено у письмовій формі, підписано повноважними представниками двох сторін за договором, їх підписи засвідчено печатками сторін, що відповідає вимогам статті 207 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), в силу статті 204 ЦК України, є правомірним правочином.

Вказаний договір за своєю правовою природою, основними та не основними (другорядними) ознаками є договором поставки, який укладено відповідно до статті 712 ЦК України.

Статтею 712 ЦК України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар та сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін

Основною і визначальною ознакою договору поставки є правовий статус постачальника товару.

Доказів розірвання та/або визнання недійсним договору від 01.01.2012 року №Б10063 станом на час розгляду справи в суді сторонами не заявлено та не подано.

Пунктом 1.2. договору поставки встановлено, що асортимент товару, одиниці виміру, кількість та ціна вказуються у супровідних документах (накладних) на кожну партію товару окремо.

Відповідно до пункту 1.3. договору поставки умови та терміни поставок узгоджуються сторонами.

Згідно пункту 3.2. договору поставки право власності на поставлений товар та всі ризики щодо нього переходять до покупця після отримання товару.

Пунктами 3.4. та 3.5. договору поставки сторони погодили, що оплата за товар здійснюється шляхом перерахування коштів покупцем на поточний рахунок продавця згідно накладних. Повна оплата проводиться покупцем не пізніше терміну, вказаного в супровідних документах (накладних) на кожну партію товару окремо.

На виконання умов укладеного між позивачем та відповідачем-2 договору поставки відповідачем-2 здійснено поставку товарів, а позивачем - часткову їх оплату. Так, станом на 19.07.2013 року в позивача перед відповідачем-2 існувала заборгованість з оплати поставлених за договором поставки від 01.01.2012 року №Б10063 товарів в розмірі 1 450 000 грн. 00 коп., що підтверджується долученим до матеріалів справи Актом звіряння розрахунків від 19.07.2013 року б/н та від 31.07.2013 року б/н. Вказані акти підписано повноважними представниками та завірено відтисками печаток юридичних осіб - сторін договору поставки.

24.09.2013 року між відповідачем-2 та Товариством з обмеженою відповідальністю фірма «Гетьман» (надалі - відповідач-1, новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги №24.09.2013-Г (надалі - договір цесії), на умовах якого Приватне торговельно-посередницьке мале підприємство фірма «Едельвейс», як первісний кредитор, передало, а Товариство з обмеженою відповідальністю фірма «Гетьман», як новий кредитор, на умовах, визначених договором, набуло права вимоги, належне первісному кредиторові і стало кредитором за укладеним між Приватним підприємством фірмою «Гіппократ» та Приватним торговельно-посередницьким малим підприємством фірмою «Едельвейс» Договором від 01.01.2012 року №Б10063.

Вказаний договір укладено у письмовій формі, підписано повноважними представниками сторін, їх підписи засвідчено відтисками печаток юридичних осіб - сторін за договорами, що відповідає вимогам статті 207 Цивільного кодексу України (далі за текстом - ЦК України), в силу статті 204 ЦК України, є правомірними правочинами.

Пунктом 2 договору цесії встановлено, що за договором новий кредитор набуває права вимагати від боржника сплати заборгованості за Договором поставки від 01.01.2012 року №Б10063 в розмірі 1 450 000 грн. 00 коп., що підтверджується Актом звіряння розрахунків від 19.07.2013 року б/н. Сторони погодили, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора за договором поставки.

Відповідно до пункту 3 договору цесії у зв'язку із відступленням права вимоги сторони домовились про те, що ціна відступлення за договором, яка складає 1 450 000 грн. 00 коп. сплачується новим кредитором первісному кредитору протягом трьох робочих днів з дня підписання договору цесії.

Згідно пункту 10 договору цесії цей договір не є договором факторингу та не регулюється положеннями статей 1077-1086 ЦК України, а також статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Пунктом 11 договору цесії новий кредитор свідчить про те, що він не займається наданням фінансових послуг, а також про те, що протягом року ним не надавались будь які фінансові послуги.

Вимогою-претензією від 03.10.2013 року №190 ТзОВ фірма «Гетьман» повідомило ПП фірму «Гіппократ» про перехід права вимоги за Договором поставки від 01.01.2012 року №Б10063 та висунуло вимогу про погашення заборгованості за вказаним договором у семиденний строк з моменту отримання претензії (належним чином завірена копія Вимоги-претензії в матеріалах справи).

Так, позивач у своїй позовній заяві просить суд визнати недійсним Договір про відступлення права вимоги від 24.09.2013 року №24.09.2013-Г з підстав того, що, на думку позивача, вказане право не є дійсним, оскільки, на думку позивача, вказаний договір суперечить актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, порушує публічний порядок, а також укладений під впливом обману з боку відповідача-2, оскільки товар за договором поставки не був поставлений позивачу. Так, позивач зазначає про те, що сторони договору цесії не мають змоги довести факт здійснення поставки товару за договором поставки, а відтак, і підставність вимоги про сплату заборгованості за поставку товару.

Окрім того, як на підставу своїх позовних вимог, позивач покликається на те, що відповідач-1 придбав у відповідача-2 право вимоги сплати основної заборгованості, а також пені за прострочення оплати поставленого товару за ціною, нижчою від суми заборгованості, а відтак, на думку позивача, в даному випадку відповідачем-1 здійснено фінансову послугу - укладено із відповідачем-2 договір факторингу у відповідності до статті 1079 ЦК України, на що у відповідача-1 немає достатнього обсягу цивільної правоздатності, оскільки ТзОВ фірма «Гетьман» не є фінансовою установою в розумінні статті 1 Закону України «Про фінансові послуги і ринки фінансових послуг».

27.05.2014 року відповідачем-1 подано клопотання (вх. №22981/14), у якому просить суд долучити до матеріалів справи документи згідно переліку і зазначає про те, що позивачем і відповідачем-2 у справі підписано Акт звірки розрахунків від 19.07.2013 року, який є обліковим документом, відображає загальну суму заборгованості між сторонами і, оскільки такий Акт підписано повноважними представниками і завірено відтисками печаток юридичних осіб - сторін договору поставки, відповідач-1 вважає такий акт належним і достатнім письмовим доказом в підтвердження факту існування заборгованості позивача перед відповідачем-2 за договором поставки.

Окрім того, відповідачем-1 в підтвердження факту здійснення сплати відповідачем-1 відповідачу-2 ціни відступлення права вимоги за договором цесії долучено до матеріалів справи належним чином завірену копію Банківської виписки Львівської філії ПАТ «Банк «Київська Русь» з рахунку відповідача-1 №2600205660001 за 25.03.2013 року.

Щодо підтвердження факту здійснення позивачем часткового погашення на користь відповідача-2 суми заборгованості за договором поставки відповідач-1 вказує на те, що, згідно Довідки ПАТ «Банк «Київська Русь» від 27.05.2014 року, вих. №774, позивачем платіжними дорученнями від 22.01.2013 року №781, від 11.02.2013 року №851, від 20.05.2013 року №1240, від 31.05.2013 року №1286, від 20.06.2013 року №1373 здійснено часткове погашення суми заборгованості за договором поставки, чим фактично визнано як сам факт здійснення відповідачем-2 поставки товарів за договором поставки позивачу, так і факт звернення поставленого за вказаним договором товару позивачем на свою користь, а також відсутність будь яких заперечень щодо кількості і якості поставленого товару. а відтак - про прийняття поставленого за договором товару і виникнення в позивача зобов'язання з оплати поставленого за договором поставки товару на користь відповідача-2.

11.04.2014 року відповідачем-1 подано відзив на позовну заяву (вх. №16084/14), у якому проти позовних вимоги позивача заперечує у повному обсязі, вважає їх безпідставними та необґрунтованими, просить суд відмовити позивачу в задоволенні позову з підстав того, що позивачем прийнято товар за договором поставки, звернено його на свою користь, жодних претензій щодо кількості і якості поставленого товару відповідачу-2 не заявлено, а також здійснено часткову оплату вартості поставленого за договором поставки товару на користь відповідача-2. Вказані твердження відповідач-1 підтверджує долученими до матеріалів справи Накладними від 29.08.2012 року №М141283, №М141284, від 31.08.2012 року №М143692, а також Довідкою ПАТ «Банк «Київська Русь» від 27.05.2014 року №774 про стан надходження коштів від позивача на банківський рахунок відповідача-2, а також Актом звірки розрахунків між позивачем та відповідачем-2 від 31.07.2013 року б/н (належним чином завірені копії накладних, довідки та акту звірки розрахунків в матеріалах справи).

Також, як на підставу своїх заперечень, відповідач-1 покликається на те, що відступлення відповідачем-2 відповідачу-1 права вимоги за договором поставки від 01.01.2012 року №Б10063 за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу права вимоги, метою якого є передавання прав кредитора у зобов'язанні іншій особі, а не фінансовою послугою, метою якої є одержання прибутку, оскільки, згідно пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Статтею 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» передбачено, що Фінансовими вважаються такі послуги: 1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; 2) довірче управління фінансовими активами; 3) діяльність з обміну валют; 4) залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення; 5) фінансовий лізинг; 6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; 7) надання гарантій та поручительств; 8) переказ коштів; 9) послуги у сфері страхування та у системі накопичувального пенсійного забезпечення; 10) професійна діяльність на ринку цінних паперів, що підлягає ліцензуванню; 11) факторинг; 11 1 ) адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах; 12) управління майном для фінансування об'єктів будівництва та/або здійснення операцій з нерухомістю відповідно до Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю»; 13) операції з іпотечними активами з метою емісії іпотечних цінних паперів; 14) банківські та інші фінансові послуги, що надаються відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Згідно пункту 10 укладеного між відповідачем-1 та відповідачем-2 договору цесії вказаний договір не є договором факторингу та не регулюється положеннями статей 1077-1086 ЦК України, а також статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

14.04.2014 року відповідачем-2 подано письмові пояснення (вх. №16329/14), у яких позовні вимоги позивача вважає безпідставними і необґрунтованими, просить суд відмовити позивачу в задоволенні позову в повному обсязі з підстав того, що укладений між відповідачем-1 та відповідачем-2 договір цесії за своєю правовою природою не є договором факторингу, не передбачає надання фінансових послуг відповідачем-1 відповідачу-2 під відступлення боргу за договором поставки, а встановлює перехід зобов'язання від відповідача-2 про стягнення боргу з позивача на користь відповідача-1.

Суд критично оцінює доводи позивача про те, що укладення відповідачем-1 та відповідачем-2 договору цесії є фінансовою послугою, так як, про те, що вказаний договір не договором факторингу зазначено у пункті 10 договору цесії. Окрім того, такий вид фінансової послуги як відступлення права вимоги не передбачено Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові судової палати в господарських справах Верховного Суду України від 10.07.2007 року у справі №26/347-06-6531.

Відповідно до приписів частини першої та пункту 1 частини 2 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Приписами частини першої статті 207 ГК України встановлено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною першою статті 216 ЦК України встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до пункту 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.

Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів, зокрема, статей 228, 229, 230, 232, 234, 235, 1057 1 ЦК України, абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України «Про приватизацію державного майна», частини другої статті 20 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», частини другої статті 15 Закону України «Про оренду землі», статті 12 Закону України «Про іпотеку», частини другої статті 29 Закону України «Про страхування», статті 78 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статті 7 1 Закону України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» тощо.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Пунктом 2.5.2. вказаної постанови встановлено, що, з урахуванням приписів статті 215 ЦК України та статті 207 ГК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, частина перша статті 220, частина друга статті 228 ЦК України, частина друга статті 207 ГК України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора (зокрема, частина перша статті 227, частина перша статті 229, частина перша статті 230, частина перша статті 232 ЦК України, частина перша статті 207 ГК України).

Як вбачається із долученої до матеріалів справи копії Договору відступлення права вимоги від 24.09.2013 року №24.09.2013-Г та підтверджується представником позивача, вказаний договір є оспорюваним правочином.

У пункті 3.7. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначено, що необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (частина перша статті 207 ГК України), є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.

До господарських договорів, що підпадають під ознаки відповідної норми, слід відносити ті, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства і спрямовані, зокрема, на:

- використання всупереч законові державної або комунальної власності;

- незаконне заволодіння, користування розпорядження (в тому числі відчуження) об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України);

- відчуження викраденого майна;

- виробництво і відчуження певних об'єктів, вилучених або обмежених у цивільному обігу (відповідні види зброї, боєприпасів, наркотичних засобів, іншої продукції, що має властивості, небезпечні для життя та здоров'я громадян, тощо);

- виготовлення і поширення літератури та іншої продукції, що пропагує війну, національну, расову чи релігійну ворожнечу;

- приховування від оподаткування доходів, інше ухилення від сплати податків;

- виготовлення чи збут підробних документів і цінних паперів;

- незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей;

- використання власного майна на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.

Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру у кожної із сторін.

Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження.

Таким чином, суд дійшов до висновків про те, що позивачем не доведено належними і допустимим доказами в розумінні статтей 33 та 34 ГПК України факту того, що Договір відступлення права вимоги від 24.09.2013 року №24.09.2013-Г укладався сторонами з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Приписами частини першої статті 230 ЦК України встановлено, що у випадку, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування

Щодо посилання позивача про вчинення договору під впливом обману відповідача про факт здійснення відповідачем-2 поставки товарів позивачу за договором поставки, суд зазначає наступне.

Пунктом 3.10. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» передбачено, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, ненадання технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі).

Так, позивачем не спростовано належними та допустимими доказами в розумінні статей 33 та 34 ГПК України факту поставки товару за договором поставки, а також факту введення представником Приватного торговельно-посередницького малого підприємства фірми «Едельвейс» представника Товариства з обмеженою відповідальністю фірми «Гетьман» в оману щодо кількісної і якісної характеристики грошової вимоги, яка випливає з Договору поставки від 01.01.2012 року №Б10063, а також Актів звірки розрахунків від 19.07.2013 року б/н та від 31.07.2013 року б/н, під час укладення Договору відступлення права вимоги від 24.09.2013 року №24.09.2013-Г.

Відповідно до статті 4 -3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до статті 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно приписів статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до абзацу 2 статті 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно пункту 2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку, якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Статтею 43 ГПК України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Суд, заслухавши пояснення представника відповідача-1, оглянувши та дослідивши матеріали справи і подані сторонами докази, оцінив їх в сукупності та прийшов до висновку, що позов не є документально та нормативно обґрунтований, відповідачами спростований, а тому в його задоволенні слід відмовити повністю.

Судові витрати розподілити між сторонами пропорційно до задоволених позовних вимог і залишити сплачений платіжним дорученням від 06.03.2014 року №2240 судовий збір в розмірі 1 218 грн. 00 коп. за позивачем.

На підставі вищенаведеного та керуючись статтями 20, 21, 22, 32, 33, 34, 43, 44, 49, 77, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову відмовити.

2. Судові витрати залишити за позивачем.

28.05.2014 року прийнято, підписано та проголошено вступну і резолютивну частини рішення. Описову та мотивувальну частину рішення оформлено відповідно до статті 84 ГПК України 30.05.2014 року.

Рішення може бути оскаржено в порядку ст. ст. 91 - 93 ГПК України.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 85 ГПК України.

Суддя Козак І.Б.