Постанова

від 18.08.2014 по справі 914/965/14

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" серпня 2014 р. Справа № 914/965/14

Львівський апеляційний господарський суд, в складі колегії:

головуючого-судді: Якімець Г.Г.,

суддів: Бойко С.М., Данко Л.С.,

при секретарі судового засідання Кришталь М.Б.,

за участю представників:

від позивача (скаржника) - не з'явився

від відповідача-1 - Кулібаба Н.О.

від відповідача-2 - не з'явився

розглянувши апеляційну скаргу Приватного підприємства фірми "Гіппократ", б/н від 13.06.2014 року

на рішення господарського суду Львівської області від 28.05.2014 року (підписане 30.05.2014 року), cуддя Козак І.Б.

у справі № 914/965/14

за позовом Приватного підприємства фірми "Гіппократ", м. Котовськ Одеської області

до відповідача-1 Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Гетьман", м. Львів

до відповідача-2 Приватного торговельно-посередницького малого підприємства фірми "Едельвейс", м. Рава-Руська Львівської області

про визнання договору №24.09.2013-Г від 24.09.2013 року про відступлення права вимоги недійсним

в с т а н о в и в :

Рішенням господарського суду Львівської області від 28.05.2014 року по справі №914/965/14 відмовлено у задоволенні позову ПП фірми "Гіппократ" до ТзОВ фірми "Гетьман" та Приватного торговельно-посередницького малого підприємства фірми "Едельвейс" про визнання недійсним договору відступлення права вимоги №24.09.2013-Г від 24.09.2013 року.

Рішення суду мотивоване тим, що позивачем не доведено належними і допустимим доказами, що договір відступлення права вимоги від 24.09.2013 року №24.09.2013-Г укладався сторонами з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), а також позивачем не спростовано належними та допустимими доказами факту поставки товару за договором поставки та факту введення представником Приватного торговельно-посередницького малого підприємства фірми "Едельвейс" представника ТзОВ фірми "Гетьман" в оману щодо кількісної і якісної характеристики грошової вимоги, яка випливає з договору поставки №Б10063 від 01.01.2012 року та Актів звірки розрахунків від 19.07.2013 року та від 31.07.2013 року під час укладення договору відступлення права вимоги №24.09.2013-Г від 24.09.2013 року, відтак, місцевий суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним наведеного договору.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Приватне підприємство фірма "Гіппократ" подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду Львівської області від 28.05.2014 року по справі №914/965/14, вказуючи на порушення місцевим господарським судом норм матеріального права, та вважає, що суд дійшов неправильних висновків щодо правових підстав позовних вимог. Зокрема, скаржник вказує, що договір відступлення права вимоги №24.09.2013-Г від 24.09.2013 року укладений під впливом обману з боку відповідача-2, оскільки, товар за договором поставки не був поставлений позивачу. Крім того, скаржник зазначає, що сторони договору цесії не мають змоги довести факт здійснення поставки товару за договором поставки, а відтак, і підставність вимоги про сплату заборгованості за поставку товару.

Представник відповідача-1 в судовому засіданні проти вимог апеляційної скарги заперечив, просив рішення господарського суду Львівської області від 28.05.2014 року по справі №914/965/14 залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення з підстав, наведених у відзиві на апеляційну скаргу (вих.№23 від 01.07.2014 року). Зокрема, наголошував, що оспорюваний договір за правовою природою є договором купівлі-продажу права вимоги, метою якого є передання прав кредитора іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а не договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги). Поряд з цим, зазначав, що позивачем не доведено належними доказами підстав для визнання недійсним договору відступлення права вимоги №24.09.2013-Г від 24.09.2013 року.

Представники позивача (скаржника) та відповідача-2 в судове засідання не з'явились, про причини неявки суд не повідомили, хоча належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання.

Слід зазначити, що за клопотанням скаржника (б/н від 07.07.2014 року) розгляд справи відкладався ухвалою суду від 07.07.2014 року.

Поряд з цим, в наведеному клопотанні скаржник просить продовжити строк розгляду спору в порядку ст.69 ГПК України. З приводу наведеного, колегія суддів зазначає, що відповідно до ст.69 ГПК України, у виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів. З огляду на наведене, судова колегія не вбачає підстав для продовження строку розгляду спору та відхиляє відповідне клопотання скаржника.

Оскільки, явка представників позивача та відповідача-2 не визнавалась обов'язковою, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за їх відсутності.

Суд, заслухавши пояснення представника відповідача-1, розглянувши доводи апеляційної скарги та дослідивши наявні докази по справі, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного:

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 01.01.2012 року між Приватним торговельно-посередницьким малим підприємством фірмою "Едельвейс" (в тексті договору - продавець) та Приватним підприємством фірмою "Гіппократ" (в тексті договору - покупець) укладено договір поставки №Б10063, відповідно до умов якого, а саме: п.1.1, продавець зобов'язався продати, а покупець прийняти та оплатити замовлені товари. Пунктом 1.2 Договору поставки встановлено, що асортимент товару, одиниці виміру, кількість та ціна вказуються у супровідних документах (накладних) на кожну партію товару окремо. Згідно пункту 1.3 Договору поставки умови та терміни поставок узгоджуються сторонами.

Відповідно до пункту 3.2 Договору поставки право власності на поставлений товар та всі ризики щодо нього переходять до покупця після отримання товару.

Оплата за товар здійснюється шляхом перерахування коштів покупцем на поточний рахунок продавця згідно накладних (п.3.4 Договору поставки).

Повна оплата проводиться покупцем не пізніше терміну, вказаного в супровідних документах (накладних) на кожну партію товару окремо (п.3.5 Договору поставки).

Днем здійснення оплати вважається день надходження грошових коштів на поточний рахунок або в касу продавця (п.3.6 Договору поставки).

Пунктом 6.1 наведеного Договору передбачено, що останній діє з моменту його підписання до 31 грудня 2016 року.

На виконання умов укладеного між позивачем та відповідачем-2 Договору поставки, Приватне торговельно-посередницьке мале підприємство фірма «Едельвейс» поставило товари, а Приватне підприємство фірма "Гіппократ" частково оплатило їх.

Згідно Актів звіряння розрахунків від 19.07.2013 року та від 31.07.2013 року в позивача перед відповідачем-2 існувала заборгованість з оплати, поставлених за договором поставки №Б10063 від 01.01.2012 року, товарів в розмірі 1450000 грн. Наведені акти містять підписи повноважних представників та відтиски печаток сторін Договору поставки (арк. арк. справи 47, 49).

24.09.2013 року між Приватним торговельно-посередницьким малим підприємством фірмою «Едельвейс» (в тексті договору - первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю фірмою «Гетьман» (в тексті договору - новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги №24.09.2013-Г, відповідно до умов якого, а саме: п.1, в порядку та на умовах, визначених цим договором, первісний кредитор передає новому кредиторові, а новий кредитор набуває право вимоги, належне первісному кредитору і стає кредитором за договором №Б10063 від 01.01.2012 року, який укладено між первісним кредитором та Приватним підприємством фірма "Гіппократ".

Згідно п.2 наведеного Договору, новий кредитор набуває право вимагати від боржника сплати заборгованості за договором поставки №Б10063 від 01.01.2012 року в сумі 1450000 грн., що підтверджується Актом звіряння розрахунків від 19 липня 2013 року. Відповідно до ст.514 ЦК України сторони погодили, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора за договором поставки.

Крім цього, згідно п.3 наведеного Договору, у зв'язку із відступленням права вимоги за Договором поставки, новий кредитор сплачує первісному кредитору ціну відступлення за цим договором, яка складає 1450000 грн. Сторони домовились, що ціна відступлення сплачується новим кредитором, шляхом перерахування коштів на рахунок первісного кредитора протягом трьох робочих днів з дня підписання цього договору.

Пунктом 10 договору відступлення права вимоги №24.09.2013-Г передбачено, що останній не є договором факторингу та не регулюється положеннями статей 1077-1086 ЦК України та ст.4 ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Новий кредитор свідчить про те, що він не займається наданням фінансових послуг та те, що протягом календарного року ним не надавались будь які фінансові послуги (п.11 Договору відступлення права вимоги).

Відповідно до п.13 наведеного Договору, останній набуває чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.

Згідно вимоги-претензії за вих.№190 від 03.10.2013 року ТзОВ фірма "Гетьман" повідомило ПП фірму "Гіппократ" про перехід права вимоги за договором поставки №Б10063 від 01.01.2012 року та вимагало погашення заборгованості за вказаним договором протягом тридцяти календарних днів з моменту отримання претензії (арк. справи 23-24).

Приватне підприємство фірма «Гіппократ» звернулось до суду з позовом про визнання недійсним договору відступлення права вимоги №24.09.2013-Г від 24.09.2013 року, оскільки, на його думку, вказаний Договір суперечить актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, порушує публічний порядок, а також, укладений під впливом обману з боку відповідача-2.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно ч.1 ст.207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

В п.2.1 постанови Пленуму Вищого господарського України №11 від 29.05.2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" зазначено, що правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Позивач, як на підставу своїх вимог, посилається на укладення сторонами оспорюваного договору з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Відповідно до п.3.7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (частина перша статті 207 ГК України), є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.

До господарських договорів, що підпадають під ознаки відповідної норми, слід відносити ті, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства і спрямовані, зокрема, на: - використання всупереч законові державної або комунальної власності; - незаконне заволодіння, користування розпорядження (в тому числі відчуження) об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України); - відчуження викраденого майна; - виробництво і відчуження певних об'єктів, вилучених або обмежених у цивільному обігу (відповідні види зброї, боєприпасів, наркотичних засобів, іншої продукції, що має властивості, небезпечні для життя та здоров'я громадян, тощо); -виготовлення і поширення літератури та іншої продукції, що пропагує війну, національну, расову чи релігійну ворожнечу; - приховування від оподаткування доходів, інше ухилення від сплати податків; - виготовлення чи збут підробних документів і цінних паперів; - незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей; - використання власного майна на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.

Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру у кожної із сторін.

Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження.

Однак, позивачем не доведено належними та допустимими доказами, які підтверджують укладення сторонами оспорюваного договору з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Крім цього, як на підставу своїх вимог, позивач також вказує на відсутність у відповідача-2 необхідного обсягу цивільної дієздатності для укладення оспорюваного договору, оскільки, вважає, що останній за своєю правовою природою є договором факторингу, а передбачене договором - фінансовою послугою.

Згідно ст.4 ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансовими вважаються такі послуги: випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; довірче управління фінансовими активами; діяльність з обміну валют; залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення; фінансовий лізинг; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; надання гарантій та поручительств; переказ коштів; послуги у сфері страхування та у системі накопичувального пенсійного забезпечення; професійна діяльність на ринку цінних паперів, що підлягає ліцензуванню; факторинг; адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах; управління майном для фінансування об'єктів будівництва та/або здійснення операцій з нерухомістю відповідно до ЗУ "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю"; операції з іпотечними активами з метою емісії іпотечних цінних паперів; банківські та інші фінансові послуги, що надаються відповідно до ЗУ "Про банки і банківську діяльність".

У відповідності до ч.1 ст.1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Поряд з цим, слід зазначити, що пунктом 10 договору відступлення права вимоги №24.09.2013-Г від 24.09.2013 року передбачено, що останній не є договором факторингу та не регулюється положеннями статей 1077-1086 ЦК України та ст.4 ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Крім цього, в пункті 11 наведеного Договору зазначено, що новий кредитор свідчить про те, що він не займається наданням фінансових послуг та те, що протягом календарного року ним не надавались будь які фінансові послуги.

Згідно п.5 ч.1 ст.1 ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Враховуючи наведені положення, укладений між відповідачами оспорюваний договір №24.09.2013-Г від 24.09.2013 року за своєю правовою природою не є договором факторингу та не передбачає надання фінансових послуг, оскільки, Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" не передбачено такого виду фінансових послуг як відступлення права вимоги, а за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу права вимоги, метою якого є передавання прав кредитора у зобов'язанні іншій особі.

Крім того, як на підставу визнання недійсним наведеного вище Договору, позивач посилається на укладення останнього під впливом обману з боку відповідача-2 (щодо поставки товару позивачу за договором поставки).

Частиною першою ст.230 ЦК України передбачено, що у випадку, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до п.3.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України, господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину.

Так, позивачем не спростовано належними та допустимими доказами факту отримання товару за договором поставки, а також факту введення представником Приватного торговельно-посередницького малого підприємства фірми "Едельвейс" представника Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Гетьман" в оману щодо кількісної і якісної характеристики товару чи грошової вимоги, яка випливає з договору поставки №Б10063 від 01.01.2012 року під час укладення договору відступлення права вимоги №24.09.2013-Г від 24.09.2013 року.

Крім цього, часткове погашення позивачем заборгованості за договором поставки свідчить про факт здійснення відповідачем-2 поставки товарів позивачу, а заборгованості позивача перед відповідачем-2 за договором поставки підтверджується Актом звірки розрахунків від 19.07.2013 року, який підписано повноважними представниками і завірено відтисками печаток юридичних осіб - сторін договору поставки.

Поряд з цим, слід зазначити, що рішенням господарського суду Одеської області у справі №916/3368/13 за позовом ТзОВ фірма «Гетьман» до ПП фірма «Гіппократ»; третя особа - Приватне торгово-посередницьке мале підприємство фірма «Едельвейс», суд присудив до стягнення з відповідача на користь позивача 1450000 грн. - заборгованості за договором №Б10063 від 01.01.2012 року. Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 18.07.2014 року по справі №916/3368/13 апеляційну скаргу Приватного підприємства фірма «Гіппократ» повернуто останньому без розгляду у звязку з відсутністю доказів сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Твердження скаржника щодо сплати відповідачем-1 ціни договору відступлення права вимоги №24.09.2013-Г від 24.09.2013 року до його укладення, а саме 25.03.2013 року не беруться судом до уваги, оскільки, спростовуються матеріалами справи, а саме: належним чином завіреною копією Банківської виписки Львівської філії ПАТ "Банк "Київська Русь" з рахунку ТзОВ фірма «Гетьман» №2600205660001 за 25.09.2013 року.

Статтею 32 ГПК України передбачено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно із ст. 33 ГПК України, кожна з сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відтак, враховуючи наведене вище та недоведеність позивачем належними та допустимими доказами наявності хоча б однієї з підстав для визнання недійсним договору відступлення права вимоги №24.09.2013-Г від 24.09.2013 року, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову.

За таких обставин, судова колегія вважає, що при прийнятті оскаржуваного рішення господарський суд повно і всебічно перевірив всі обставини справи, дав належну правову оцінку зібраним у справі доказам та прийняв законне і обґрунтоване рішення.

Враховуючи наведене, доводи скаржника про скасування рішення місцевого суду є безпідставними.

Рішення місцевого суду прийняте у відповідності з вимогами діючого законодавства, а тому підстав для його скасування апеляційний суд не вбачає.

Судовий збір за подання апеляційної скарги на рішення господарського суду, в порядку ст.49 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись ст.ст.101, 102, 103, 105 ГПК України, суд,

постановив:

Рішення господарського суду Львівської області від 28.05.2014 року по справі №914/965/14 залишити без змін, а апеляційну скаргу Приватного підприємства фірми «Гіппократ» - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку.

Матеріали справи повернути в місцевий господарський суд .

Повну постанову складено 26.08.2014 року

Головуючий-суддя Якімець Г.Г.

Судді Бойко С.М. Данко Л.С.