Рішення

від 10.06.2014 по справі 913/1088/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ 91016, м. Луганськ, пл. Героїв ВВВ, 3а. Тел./факс 55-17-32, inbox@lg.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

10 червня 2014 року Справа № 913/1088/14

Провадження №4пд/913/1088/14

За позовом

Приватного підприємства "Фірма Істок", м. Алчевськ, Луганська область

до відповідача Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Луганської обласної дирекції Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль", м. Луганськ

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог

на предмет спору на стороні позивача - Приватне підприємство "Східбуд", м. Перевальськ, Луганська область,

про визнання кредитного договору недійсним

Суддя Старкова Г.М.

Секретар судового засідання Варакута Р.В.

У засіданні брали участь:

від позивача представник не прибув;

від відповідача - Соколов О.М., довіреність №1269/13 від 26.07.13;

від 3-ї особи представник не прибув;

Обставини справи: позивачем заявлено вимогу про визнання кредитного договору №010/51-00/42 від 06.10.2008, укладеного між Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» та Приватним підприємством «Фірма Істок» недійсним.

Представник позивача у судові засідання 12.05.2014, 26.05.2014, 10.06.2014 не прибув, хоча про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, про причини неявки своїх представників не повідомив, не виконав вимоги ухвал господарського суду щодо надання документів, необхідних для розгляду справи.

Представник відповідача 10.06.2014 у судовому засіданні надав клопотання, в порядку ст.. 22 ГПК України, про доручення до матеріалів справи відзив на позовну заяву, яке судом розглянуте, задоволене та долучене до матеріалів справи.

Представник відповідача у відзиві на позовну заяву №114-2-00/0804 від 10.06.2014 проти позовних вимог Приватного підприємства "Фірма Істок" заперечив, вказавши, що вони є необґрунтованими, посилаючись на те, що при укладанні спірного кредитного договору позичальнику були відомі усі умови договору та не існувало ніяких інших умов, які б примусили його прийняти їх на вкрай невигідних для себе умовах. Відповідач вважає, що позивачем не вказано обставин порушення прав споживачів, не зазначено саме норм Закону України «Про захист прав споживачів», які порушено відповідачем та не надано будь-якого обґрунтування цих порушень. До того ж відповідач зазначає, що жодних заяв з приводу невідповідності вимог договору діючому законодавству, як це передбачено Законом України «Про захист прав споживачів», позивач не заявляв. Крім цього, відповідач вважає, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду з вказаними позовними вимогами, оскільки позов подано до суду 22.04.2014, а спірний кредитний договір було укладено 06.10.2008. Отже, відповідач вважає, що позивачем не обґрунтовано заявлені вимоги та не надано належних доказів у підтвердження тих обставин, на які йде посилання в позовній заяві, а тому просить суд у задоволенні позову відмовити.

Ухвалою суду від 23.04.2014 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача, залучено Приватне підприємство "Східбуд" Луганська область, м. Перевальськ, пров. Михайловський, буд. 1, код ЄДРПОУ 33377458.

Третя особа - Приватне підприємство "Східбуд" у жодне судове засідання не прибула, відзиву на позовну заяву не надала.

Розглянувши документи і матеріали, додані до позовної заяви, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які мають значення для вирішення спору, суд -

в с т а н о в и в:

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на наступне.

Між Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (на теперішній час - Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі за текстом - Кредитор, відповідач) та Приватним підприємством «Фірма Істок» (далі - Позичальник, позивач) був укладений кредитний договір №010/51-00/42 від 06.10.2008 «Інвестиційний кредит суб'єктам Мікро та Малого бізнесу (на придбання обладнання тощо)» (далі за текстом - Кредитний договір), згідно якого надано кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії у сумі 522 000 грн. 00 коп., строком до 06 жовтня 2015 року із сплатою 22% річних.

В забезпечення належного виконання позивачем умов кредитного договору №010/51-00/42 від 06.10.2008 був укладений договір поруки № 010/51-00/42-11 від 06.10.2008 (далі за текстом - Договір поруки), згідно якого Приватне підприємство «Східбуд» виступив поручителем позивача і взяв на себе зобов'язання перед Кредитором (відповідач) відповідати по зобов'язанням ПП «Фірма Істок» (позивач), що виникають з умов кредитного договору, в повному обсязі цих зобов'язань.

Позивач у позовній заяві зазначив, що він вбачає суперечності між пунктом 1.1.4 Кредитного договору, згідно якого Позичальник (позивач) повинен погасити кредит в термін до 06.10.2015, пунктом 7.1 Кредитного договору, згідно якого Кредитор (відповідач) має право вимагати дострокового повернення кредиту, що не відповідає пункту 3 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме, встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця.

Позивач у позові, посилаючись на умови пунктів 8 та 9 Кредитного договору, зазначив, що Кредитним договором передбачено лише одне право Позичальника (позивач) (отримувати інформацію), проте надано це право виключно в інтересах Кредитора (відповідач). На думку позивача у відповідача, є лише один обов'язок - надати кредит, тобто не на весь строк дії договору.

На думку позивача, кредитний договір №010/51-00/42 від 06.10.2008 слід визнати недійсним, виходячи з того, що він суперечить діючому законодавству. Позивач вважає, що спірна кредитна угода суперечить положенням діючого законодавства, у зв'язку з чим повинна бути визнана недійсною, відповідно до ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Позивач звернувся до господарського суду з позовними вимогами про визнання кредитного договору №010/51-00/42 від 06.10.2008, укладеного між Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (на теперішній час - Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (відповідач) та Приватним підприємством «Фірма Істок» недійсним. Посилаючись на ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України позивач вказує, що має місце невідповідність оспорюваного правочину нормам діючого законодавства.

Відповідач відзивом на позовну заяву позовні вимоги відхилив, з підстав, викладених у відзиві.

Третя особа - Приватне підприємство "Східбуд" відзиву на позовну заяву не надала.

Встановивши фактичні обставини справи, оцінивши за матеріалами справи доводи представника позивача та надані ними докази, суд дійшов висновку про необґрунтованість позову, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Керуючись ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

За змістом статті 202 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) договір є однією з форм правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно ч.1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є інші юридичні факти.

Згідно ч. 5 ст. 11 ЦК України, у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

Загальні підстави та наслідки недійсності правочину передбачені ст.215 ЦК України, за якою підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог. Правило, встановлене цією нормою, повинно застосовуватися в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності правочину.

Відповідно до п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 (далі - Постанова Пленуму ВСУ №9) правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і з застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

В пункті 2.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» (далі за текстом - Постанова Пленуму ВГСУ №11) встановлено, що у силу припису частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, саме на момент вчинення правочину.

У силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).

В пункті 3.7 Постанови пленуму ВГСУ №11 зазначено, що необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (частина перша статті 207 ГК України), є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.

До господарських договорів, що підпадають під ознаки відповідної норми, слід відносити ті, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства і спрямовані, зокрема, на:

використання всупереч законові державної або комунальної власності;

незаконне заволодіння, користування розпорядження (в тому числі відчуження) об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України);

відчуження викраденого майна;

виробництво і відчуження певних об'єктів, вилучених або обмежених у цивільному обігу (відповідні види зброї, боєприпасів, наркотичних засобів, іншої продукції, що має властивості, небезпечні для життя та здоров'я громадян, тощо);

виготовлення і поширення літератури та іншої продукції, що пропагує війну, національну, расову чи релігійну ворожнечу;

приховування від оподаткування доходів, інше ухилення від сплати податків;

виготовлення чи збут підробних документів і цінних паперів;

незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей;

використання власного майна на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.

Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру у кожної із сторін.

Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження. За відсутності останніх наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Доводи позивача, викладені у позовній заяві, спростовуються матеріалами справи.

У якості підстави заявлених у позові вимог, позивач посилається на вимоги ст. ст.203, 215 Цивільного кодексу України, ст.ст. 207,208 Господарського кодексу України.

Відповідно до Постанови Пленуму ВСУ №9, ст. ст. 215, 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першої -третьої, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Тобто недійсною може бути визнана лише укладена угода.

Згідно ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до зазначених норм ст. 203 Цивільного кодексу України:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.

З приводу практики розгляду судами справ про визнання правочинів недійсними Верховним Судом України від 24.11.2008 видано узагальнення.

Так, зазначено, що недійсність правочину виникає через те, що дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів:

- дефекти (незаконність) змісту правочину;

- дефекти (недотримання) форми;

- дефекти суб'єктного складу;

- дефекти волі -невідповідність волі та волевиявлення.

В обґрунтування позову про визнання договору недійсним позивач зазначає, він вбачає суперечності між пунктом 1.1.4 Кредитного договору, згідно якого Позичальник (позивач) повинен погасити кредит в термін до 06.10.2015, пунктом 7.1 Кредитного договору, згідно якого Кредитор (відповідач) має право вимагати дострокового повернення кредиту, що не відповідає пункту 3 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме, встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця. Також, позивач вважає, що Кредитним договором передбачено лише одне право Позичальника (позивач)(отримувати інформацію), проте надано це право виключно в інтересах Кредитора (відповідач). На думку позивача у відповідача є лише один обов'язок - надати кредит, тобто не на весь строк дії договору.

При цьому, норми законодавства, якій би суперечив як кредитний договір в цілому, позивач не навів.

Наведені позивачем доводи не можуть бути підставами для визнання недійсним кредитного договору №010/51-00/42 від 06.10.2008 з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до положень статей 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківські установи мають право здійснювати кредитні операції, у тому числі розміщувати залучені кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, на підставі банківської ліцензії.

Стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначає банківський кредит як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яку гарантію, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми. При цьому, відповідно до цієї ж статті кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Як свідчать матеріали справи, між Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (на теперішній час - Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі за текстом - Кредитор, відповідач) та Приватним підприємством «Фірма Істок» (далі - Позичальник, позивач) був укладений кредитний договір №010/51-00/42 від 06.10.2008 «Інвестиційний кредит суб'єктам Мікро та Малого бізнесу (на придбання обладнання тощо)» (далі за текстом - Кредитний договір), згідно якого надано кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії у сумі 522 000 грн. 00 коп., строком до 06 жовтня 2015 року із сплатою 22% річних.

Відповідно до п. 1.1. Кредитного договору Кредитор з жовтня 2008 року надає Позичальнику кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії, а позичальник зобов'язаний отримати кредит, використати його за цільовим призначенням, повернути Кредитору суму кредиту, оплатити проценти за користування кредитом та комісії, а також виконати інші обов'язки, визначені цим Договором.

В забезпечення належного виконання позивачем умов кредитного договору №010/51-00/42 від 06.10.2008 був укладений договір поруки № 010/51-00/42-11 від 06.10.2008 (далі за текстом - Договір поруки), згідно якого Приватне підприємство «Східбуд» виступив поручителем позивача і взяв на себе зобов'язання перед Кредитором (відповідач) відповідати по зобов'язанням ПП «Фірма Істок» (позивач), що виникають з умов кредитного договору, в повному обсязі цих зобов'язань.

Ствердження позивача щодо порушення майнових прав їх підприємства при укладанні кредитного договору №010/51-00/42 від 06.10.2008 взагалі не відповідає дійсності.

Матеріалами справи підтверджено, що між позивачем та відповідачем був укладений кредитний договір №010/51-00/42 від 06.10.2008, відповідно до якого відповідач надав позивачу кредитні кошти під відсотки за користування кредитом.

Згідно пояснень відповідача, Приватне підприємство "Фірма Істок" (позивач) самостійно звернувся до банку із анкетою - заявою на тримання кредиту в розмірі 522000 грн. 00 коп. До укладання кредитного договору позичальник був ознайомлений з діючим законодавством, що регламентує відношення банку в клієнта на зазначених умовах кредитування. Своїм підписом позичальник засвідчив, що ознайомлений з кредитними умовами, зокрема: досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов договору: мети, суми і строку кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види (способи) забезпечення зобов'язань позивальника, відсоткової ставки, порядком оплати за кредит, порядком зміни та припинення дії договору, відповідальність сторін за невиконання або належне виконання умов договору. Тобто, при укладанні спірного кредитного договору позичальнику були відомі усі умови договору та не існувало ніяких інших умов, які б примусили його прийняти їх на вкрай невигідних для себе умовах. Тобто відповідач прийняв до виконання Кредитний договір на узгоджених обома сторонами умовах. Даний факт позивачем не спростовується .

Відповідно до ч.1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст та умови (пункти) договору, визначаються на розсуд сторін та погоджуються ними.

Як вбачається із пункту 14.6 Кредитного договору, директор ПП «Фірма Істок» Кочергіна С.В. (уповноважений представник ПП «Фірма Істок») при підписанні спірного Кредитного договору погодився, що договір відповідає внутрішній волі, намірам та досягнутим домовленостям, а засвідчивши підписом, підтвердив повне розуміння предмета та змісту договору, що в свою чергу свідчить про вільне волевиявлення (а.с.9-13).

Відповідно до ч.1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з ч.1. ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Доводи позивача, які пов'язані із дефектом волевиявлення, безпідставні та суд не приймає на увагу, оскільки кредитний договір №010/51-00/42 від 06.10.2008 був прийнятий, підписаний сторонами у справі без доповнень та зауважень скріплений печатками їх підприємств та виконувався сторонами у даній справі.

Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками, продавцями в умовах різних форм власності, встановлює права споживачів та визначає механізм реалізації державного захисту їх прав. У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні: споживач - громадянин, який придбає, замовляє, використовує товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб.

При розгляді даної справи сторонами у справі є юридичні особи.

Посилання позивача на вимоги п.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» не приймаються судом до уваги, оскільки Кредитор (відповідач), уклавши даний Кредитний договір, виконав свої зобов'язання у повному обсязі, видав позивачу кредитні кошти за призначенням, які останній використав на власні потреби, а також позивач впродовж тривалого часу виконував свої зобов'язання з повернення кредиту та сплати відсотків, що підтверджено відповідним розрахунком заборгованості станом на 11.02.2014.

Позовна заява містить посилання на суперечність положень кредитного договору пунктів 1.1.4. та 7.1 Кредитного договору, які на думку позивача не відповідають п. З ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», при цьому не зазначено обставин та обґрунтування, яким керувався позивач, укладаючи даний кредитний договір та договори забезпечення, не зазначено обставин порушення вимог ст. ст. 206, 215 ЦК України, якими визначено недійсність договору.

Так, пунктом 1.1.4. Кредитного договору визначена дата остаточного погашення кредиту - 06.10.2015, що є істотною умовою договору та передбачено нормами Закону України «Про захист прав споживачів».

Пунктом 7.1 Кредитного договору передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання Позичальником своїх зобов'язань за цим договором Кредитор має право вимагати дострокового погашення кредиту у повному обсязі, що не може свідчити про невідповідність цього положення законодавству та суперечити праву позивача на дострокове погашення кредиту згідно п. 6 Кредитного договору.

З огляду на зазначене, суд вважає, що позивачем не вказано обставин порушення його прав як споживача, не зазначено, які саме норми Закону України «Про захист прав споживачів» порушено відповідачем. До того, в матеріалах справи відсутні будь-які документальні докази подання позивачем заяв з приводу невідповідності вимог договору діючому законодавству, як це передбачено Законом «Про захист прав споживачів».

Згідно Закону України «Про захист прав споживачів», відповідач може нести тільки відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону. У жодній з зазначених статей відсутня відповідальність у вигляді визнання недійсним кредитного договору, який виконаний відповідачем та частково виконується позивачем.

Доводи позивача, що стосується укладення договору невідновлювальної кредитної лінії №010/51-00/42 від 06.10.2008 всупереч принципу добросовісності з посиланням на ст. 203, 215 ЦК України та п. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» безпідставні та необґрунтовані.

На момент укладення кредитного договору та договору іпотеки позивач, відповідно до вимог ст. 203 Цивільного кодексу України, мав необхідний обсяг дієздатності, який дозволяв в повній мірі усвідомлювати наслідки здійснення юридично значимих дій, мало вільне волевиявлення та наміри позивача відповідали його внутрішній волі.

Про це свідчить факт підписання позивачем не тільки кредитного договору та договору застави, але й інших документів на отримання кредиту, що передувало укладенню зазначених договорів та отримання кредитних коштів відповідача.

Таким чином, при укладенні кредитного договору вимоги ст. ст. 203, 215 ЦК України порушено не було ані в частині невідповідності актам цивільного законодавства, ані в частині вільного волевиявлення позивача, тому що правочини було вчинено добровільно з наявністю належної оцінки позивачем умов кредитного договору та адекватного уявлення мети й характеру цього правочину.

Позивач свідомо надає своє бачення нормам права, які наведені в позовній заяві, проте не наводить на підтвердження своїх вимог обґрунтування та доказів порушень з боку відповідача як сторони правочину вимог законодавства при укладанні Кредитного договору, а також не вказує в чому полягає порушення з боку відповідача при укладанні Кредитного договору.

Суд вважає, що позивачем не надано належних доказів того, що внаслідок дій відповідача при укладанні спірного договору було допущено істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків сторін даного договору всупереч принципу добросовісності.

Згідно п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9, відповідно до частини першої ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України, а саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсний правочин, який не вчинено.

Вказані докази, які надані відповідачем та викладені у відзиві на позовну заяву та не заперечується позивачем, вказують на те, що кредитний договір №010/51-00/42 від 06.10.2008 виконувався обома сторонами (позивачем та відповідачем), а тому немає підстав для визнання спірного Кредитного договору недійсним.

В силу статей 42, 43, 33 ГПК України правосуддя в господарських сулах здійснюється на засадах змагальності та рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

З огляду на вказані положення, позивач при зверненні з позовом мав обґрунтувати свої вимоги поданими суду доказами, а відповідач - спростувати доводи позивача. Тобто, виходячи з наведених приписів, згідно з принципом змагальності саме позивач мав надати суду певні докази допущення відповідачем порушень. У разі ж надання позивачем відповідних доказів та невизнання певних обставин відповідачем, на останнього покладається обов'язок їх спростування.

В даному випадку, позивачем до суду не надано будь-яких доказів недійсності правочину - кредитного договору №010/51-00/42 від 06.10.2008, укладеного між Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (на теперішній час - Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (відповідач) та Приватним підприємством «Фірма Істок» (позивач).

На підставі викладеного, доводи позивача за даним позовом є необґрунтованими та суперечать діючому законодавству і матеріалам справи.

З огляду на викладене слід зазначити, що підстав для визнання недійсним - кредитного договору №010/51-00/42 від 06.10.2008, укладеного між Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (на теперішній час - Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (відповідач) та Приватним підприємством «Фірма Істок» у суду не має, у зв'язку з чим у задоволенні позову слід відмовити.

У судовому засіданні 10.06.2014 оголошена вступна та резолютивна частини рішення.

Відповідно до ст.ст. 44,49 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору у сумі 1218 грн. 00 коп. покладаються на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 22, 44, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд ,-

В И Р І Ш И В:

1.У задоволенні позовних вимог відмовити.

2.Судові витрати покласти на позивача.

Відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання.

Повне рішення складено і підписано - 16.06.2014.

Суддя Г.М.Старкова