Рішення

від 24.06.2014 по справі 914/1302/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.06.2014 р. Справа №914/1302/14

Господарський суд Львівської області у складі судді Іванчук С.В. при секретарі Білан О.Г. , розглянувши матеріали справи за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Атлантик-Груп» , м.Чернівці

до відповідача: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м.Львів

про визнання договору оренди нежитлового приміщення недійсним

За участю представників:

від позивача: Сторожук А.О.-представник, Сарабура Є.О.-представник

від відповідача: не з'явився.

Права та обов'язки сторін передбачені ст.ст.20, 22 ГПК України роз'яснено, заяви про відвід судді не поступали, за клопотанням присутнього представника позивача в судових засіданнях не проводилася технічна фіксація судового процесу.

Суть спору : На розгляд господарського суду Львівської області поступив позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Атлантик-Груп», м.Чернівці до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м.Львів про визнання договору оренди нежитлового приміщення № 0101/32 від 01.11.13р. недійсним з моменту його укладення.

Позовні вимоги обгрунтовані наступним. Між ФО-П ОСОБА_1 (Орендодавець) й ТОВ «Атлантик-Груп» (Орендар) 01.11.2013р. підписаний договір оренди нежитлового приміщення № 0101/32 (Договір), але неналежним чином, оскільки особа, яка вчинила правочин зі сторони орендодавця, не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності: згідно з наданою (одночасно з екземпляром підписаного сторонами договору для орендаря) копією довіреності, зареєстрованою в реєстрі за № 477 від 03.03.2011р.. Позивач зазначає, що ФОП ОСОБА_1 не мала повноважень на укладення відповідних договорів - довіреність виписана на громадянку України ОСОБА_1, тобто на фізичну особу, яка не є підприємцем. А це, в свою чергу, не влаштовувало позивача, внутрішня воля якого була спрямована на укладення договору саме зі суб'єктом підприємницької діяльності задля того, щоб Орендодавець самостійно сплачував податок, а не бути орендарю його податковим агентом, адже розмір щомісячної оплати оренди Приміщення, у такому випадку, стане значно більшим. Укладення Договору у такій редакції не відповідало реальним правовим наслідкам, обумовленими ним. Після отримання позивачем свого екземпляру договору із підписом відповідача й виявлення всіх вище зазначених обставин, позивач запропонував розірвати даний договір. При цьому у приміщення, що є предметом даного Договору позивач фактично не в'їхав, як наслідок, не користувався ним. На усні заяви щодо розірвання Договору відповідач реагував відмовами. Тому, позивач 25.11.2013р, звернувся до відповідача письмово, надіславши відповідачу листа вих.№1 про розірвання договору, у відповідь на який було отримано необґрунтовану відмову.

20.05.14р. в канцелярію суду від позивача поступили пояснення до позову від 15.05.14р. (вх.№21694/14), в яких позивач зазначає, що відповідно до ст.794 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше, як три роки, підлягає державній реєстрації. При цьому договір № 0101/32 оренди нежитлового приміщення від 01 листопада 2013 року між позивачем та відповідачем відповідно до п.3, укладений строком на 36 місяців, тобто на три роки, а відтак, відповідно до положень ст.ст.794-794 ЦК України даний договір підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, чого сторонами договору проведено не було. Згідно ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. За даних обставин та підстав позивач просить задоволити позовні вимоги та визнати спірний договір недійсним.

Ухвалою суду від 14.04.2014р. порушено провадження у справі та призначено її до судового розгляду на 20.05.2014р. У зв'язку з неявкою в судове засідання представника відповідача та невиконанням в повному обсязі сторонами вимог попередньої ухвали суду розгляд справи було відкладено ухвалами суду від 20.05.14р. та від 03.06.14р.

В судові засідання відповідач явки повноважного представника не забезпечив, будь-яких пояснень на вимогу суду по суті заявлених позовних вимог не надав, позовні вимоги не оспорив, вимоги ухвали суду не виконав. Причини неявки суду не повідомив, хоча був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, що підтверджується реєстрами надіслання поштової кореспонденції поштовими повідомленнями про надіслання рекомендованої кореспонденції, яка була скерована за адресою вказаною у позовній заяві та у витягу із єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Окрім цього представник позивача, згідно нотаріально посвідченої довіреності від 22.01.2013р., та поданного в канцелярію суду 16.06.14р. вх.№25914/14 клопотання про ознайомлення із матеріалами справи, 16.06.14р. ознайомився із матеріалами справи, про що зазначив на данному клопотанні. Жодних заяв чи клопотань про відкладення розгляду справи чи обгрунтувань неможливості подати докази, які необхідні для розгляду данного спору по суті, на адресу суду від відповідача, станом на 24.06.2014р. не поступали.

Відповідно до п.3.9.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" від 26.12.2011р. №18 (із внесеними змінами і доповненнями) в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

За умовами ст.33 ГПК України на сторони покладається обов'язок доводити їх вимоги чи заперечення. Згідно вимог ст.ст.4-2, 4-3 ГПК України, сторони мають рівні процесуальні можливості у захисті їхніх процесуальних прав і законних інтересів, у наданні доказів, заявленні клопотань та здійсненні інших процесуальних прав. Відповідно до ст.75 ГПК України, якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами. З врахуванням належного повідомлення про час та місце проведення судового розгляду усіх сторін, судом забезпечено сторонам рівні процесуальні можливості у захисті їхніх процесуальних прав і законних інтересів, у наданні доказів та здійсненні інших процесуальних прав, з врахуванням наведеного, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними у справі матеріалами, яких достатньо для встановлення обставин та вирішення спору по суті.

Дослідивши подані суду документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача,з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, сукупно оцінивши докази, які мають значення для справи, господарський суд Львівської області,

в с т а н о в и в:

Між фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 (орендодавець) й Товариством з обмеженою відповідальністю «Атлантик-Груп» (орендар) 01.11.2013р. підписано та скріплено печатками договір оренди нежитлового приміщення №0101/32, відповідно до п.п.1.1-1.3 якого орендодавець передає, а орендар приймає у тимчасове платне користування на умовах цього договору наступне: ремонтну майстерню надалі нежитлове приміщення з рампою та промисловою підлогою назване у подальшому „Приміщення для своєї статутної діяльності. Приміщення знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, загальна площа орендованого приміщення: 274,5кв.м. Мета оренди - магазин непродовольчих товарів. Приміщення, що передається в оренду належить орендодавцю на праві приватної власності згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 08.04.05р. Сторони домовились, що відновна вартість приміщення складає 6250грн.

Згідно із п.2.1 договору №0101/32 від 01.11.13р. передача приміщення орендарю в оренду і повернення приміщення орендодавцю здійснюється сторонами (представниками сторін) на підставі двостороннього акту приймання - передачі. У момент підписання акту прийому-передачі орендодавець передає орендарю ключі від приміщення , що орендуються, після чого орендарю має бути забезпечений безперешкодний доступ до приміщення.

За умовами п.3 договору №0101/32 від 01.11.13р. строк оренди складає 36 місяців. Обчислення строку оренди починається з моменту передачі приміщення орендарю за актом приймання-передачі.

01.11.13р. сторонами договору підписано та скріплено печатками акт приймання передачі нежитлового приміщення з рампою та промисловою підлогою загальною площею 274,5кв.м., розташоване за адресою АДРЕСА_2.

Як вбачається із матеріалів справи позивач стверджує, що особа, яка вчинила правочин зі сторони орендодавця - ФОП ОСОБА_1, не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки згідно з наданою (одночасно з екземпляром підписаного сторонами договору для орендаря) копією довіреності, зареєстрованою в реєстрі за № 477 від 03.03.2011р., ФОП ОСОБА_1 не мала повноважень на укладення відповідних договорів, так як довіреність виписана на громадянку України ОСОБА_1, тобто на фізичну особу, яка не є підприємцем.

Дані обставини, не можуть прийматися судом до уваги враховуючі наступне. Із змісту спірного договору, вбачається, що стороною договору оренди №0101/32 від 01.11.13р. із боку орендодавця виступає Фізична особа підприємець ОСОБА_1, яка діє згідно до свідоцтва про державну реєстрацію серії НОМЕР_2, що зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ідентифікаційний номер НОМЕР_1. а також договір підписано та скріплено печаткою гр.ОСОБА_1 як фізичною особою - підприємцем. Посилання в договорі на довіреність ОСОБА_5, видану гр.ОСОБА_1, якою зокрема надано право розпоряджатись (здавати в оренду, продавати, обмінювати, передавати в іпотеку, тощо) майно - а саме ремонтну майстерню заг.пл. 274,5кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2) не спростовує факту підставності дій орендодавця, щодо передачі об'єкта оренди в користування на правах оренди, оскільки як зазначено у даній довіреності майно може передаватись, як з метою оренди так і для ведення підприємницької діяльності. Окрім цього, згідно до п.1.2 договору оренди №0101/32 від 01.11.13р. приміщення, що передається в оренду належить орендодавцю на праві приватної власності, згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 08.04.05р., тобто Фізичній особі -підприємцю ОСОБА_1 Доказів у спростування даних обставин суду не представлено.

Окрім цього, відповідно до ч.2 ст.527 ЦК України кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред'явлення такої вимоги. Таким чином, з огляду на норми закону, кожна сторона у зобов'язанні несе ризик наслідків, у зв"яку із непред'явленням вимоги про надання доказів, безпосередньо щодо належності сторони у зобов'язанні. Доказів в підтвердження обставин, щодо спростування права приватної власності орендодавця на об"єкт оренди, чи щодо відсутності повноважень фізичної особи підприємця у орендодавця на час підписання договору оренди суду не представлено. Відтак, дані посилання позивача у позовній заяві є не підтверджені та спростовуються вищевикладеним.

За умовами ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Положеннями ст.793, ст.794 ЦК України встановлено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди ( їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) , укладений на строк не менше, як три роки, підлягає державній реєстрації.

За умовами ст.640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

За умовами п.1 та п.3 договору оренди нежитлового приміщення №0101/32 від 01.11.13р. об'єктом оренди є ремонтна майстерня - не житлове приміщення з рампою та промисловою підлогою, яке знаходиться за адресою:АДРЕСА_2, загальна площа - 274,5 кв.м., та строк оренди складає 36 місяців, тобто три роки. Як вбачається із матеріалів справи, даний договір нотаріально не посвідчено та не проведено його державну реєстрацію. Доказів протилежного суду не представлено, також не представлено доказів в підтвердження ухилення від нотаріального посвідчення та державної реєстрації з боку однієї із сторін договору та не зазначено причин ухилення від такого посвідчення договору, доказів визнання судом такого правочину дійсним суду не надано.

Відтак, відповідно до вимог ч.3 ст.640 ЦК, ст.793, ст.794 ЦК України та встановлених судом обставин, договір оренди не житлового приміщення №0101/32 від 01.11.13р. не є укладеним (не вчиненим).Оскільки визнання правочину (господарського договору) недійсним господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, тому в задоволенні позову про визнання не укладеного (не вчиненого) правочину належить відмовити.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними (Постанова, Пленум Верховного Суду України, від 06.11.2009р., № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними")

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення (частина перша статті 236 ЦК України).

Визнання правочину (господарського договору) недійсним господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Тому для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину; винятки з цього правила можливі, якщо вони випливають із закону (див., зокрема, абзац шостий підпункту 3.3, підпункт 3.6 і підпункт 3.7 пункту 3 цієї постанови); Необхідно з урахуванням приписів статті 215 ЦК України та статті 207 ГК України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, частина перша статті 220, частина друга статті 228 ЦК України, частина друга статті 207 ГК України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора (зокрема, частина перша статті 227, частина перша статті 229, частина перша статті 230, частина перша статті 232 ЦК України, частина перша статті 207 ГК України). За змістом частини другої статті 215 ЦК України нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду.

У силу припису частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 ЦК України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 ГК України тощо). Зокрема, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним. (Постанова, Пленум Вищого господарського суду України, від 29.05.2013р . , №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними")

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень (ст.33 ГПК України). Відповідно до ст.34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи вищевикладене, подані докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають. Зважаючи на те, що спір виник із вини обох сторін, оскільки зобов'язання щодо нотаріального посвідчення договору покладено на обох сторін договору, тому в порядку ч.2 ст.49 ГПК України, судові витрати необхідно віднести на обі сторони в рівних частинах.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 3, 4-3, 12, 33, 34, 43, 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову відмовити.

Стягнути з Фізичної особи підприємця ОСОБА_1 (79007, АДРЕСА_1 ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Атлантик-Груп» (01103, м. Київ, вул. Кіквідзе, буд. 14-В, Код ЄДРПОУ: 37401693) 609 грн. судового збору. Наказ видати відповідно до ст.116 ГПК України.

Суддя Іванчук С.В.

Повне рішення складено 27.06.14р..