Ухвала

від 09.07.2014 по справі 2а-1553/12/1370

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 липня 2014 року Справа № 9104/129057/12

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі колегії :

головуючого судді: Гуляка В.В.

суддів: Коваля Р.Й., Судової-Хомюк Н.М.

за участі секретаря судового засідання: Омеляновської Л.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Залізничному районі м. Львова Львівської області ДПС на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 20 червня 2012 року в адміністративній справі за позовом приватного підприємства «Системи та технології охорони і нагляду» до Державної податкової інспекції у Залізничному районі м. Львова Львівської області ДПС про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

встановив:

У лютому 2012 року позивач ПП «Системи та технології охорони і нагляду» звернувся в суд із адміністративним позовом до відповідача ДПІ у Залізничному районі м. Львова Львівської області ДПС (на даний час ДПІ у Залізничному районі м. Львова ГУ Міндоходів у Львівській області), в якому просив визнати протиправними і скасувати податкові повідомлення-рішення відповідача : - № 0003152302/36168 від 28.10.2011 року, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 49375 грн. (в тому числі 39500 грн. за основним платежем і 9875 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями); - № 0003162302/36169 від 28.10.2011 року, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 61718,75 грн. (в тому числі 49375 грн. за основним платежем і 12343,75 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями).

Відповідач позову не визнав, у суді першої інстанції подав заперечення, просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 20.06.2012 року позов задоволено. Визнано протиправними і скасовано податкові повідомлення-рішення № 0003152302/36168 від 28.10.2011 року і № 0003162302/36169 від 28.10.2011 року.

З цією постановою суду не погодився відповідач та оскаржив її в апеляційному порядку. Вважає апелянт, що постанова суду першої інстанції прийнята з неповним дослідженням обставин у справі, із порушенням норм матеріального права, а тому постанова суду підлягає скасуванню з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

В обґрунтування апеляційних вимог апелянт зазначає, що оскаржені податкові повідомлення-рішення від 28.10.2011 року було прийнято за результатами проведеної відповідачем позапланової виїзної перевірки позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства при здійсненні взаємовідносин з ТзОВ «Галицькі інвестиції» за період з 01.12.2010 року по 31.12.2010 року. Суд першої інстанції безпідставно не врахував висновків перевірки, що відображені в Акті перевірки № 3100/23-2/20808750 від 12.10.2011 року, про виявлені порушення п.п.7.2.1 п.7.2, п.п.7.4.1, п.п.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» щодо заниження ПДВ на суму 39500 грн. за грудень 2010 року, та порушення п.5.1, п.п.5.2.1 п.5.2, п.п.5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» щодо заниження податку на прибуток в сумі 49375 грн. за 4 квартал 2010 року. Зокрема, податковою перевіркою було встановлено безтоварність, нереальність і нікчемність господарських операцій між позивачем та ТзОВ «Галицькі інвестиції» за договором № 19/10-10 від 04.10.2010 р. про надання послуг правової спрямованості по забезпеченню економічної безпеки. Вказує апелянт, що зазначені договірні відносини мають нереальний, безтоварний і нікчемний характер, не спричинили реального настання правових наслідків, оскільки виконання умов договору фактично не відбувалось. Тому суми ПДВ за таким договором безпідставно віднесено позивачем до податкового кредиту, а витрати безпідставно віднесено до валових витрат.

За результатами апеляційного розгляду апелянт просить скасувати постанову суду першої інстанції від 20.06.2012 р. та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.

Позивач подав заперечення на апеляційну скаргу, де просить оскаржену постанову суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Суд апеляційної інстанції заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши підстави і межі апеляційної скарги, вважає, що таку апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено і підтверджено матеріалами справи, що відповідачем ДПІ у Залізничному районі м. Львова було проведено позапланову виїзну перевірку позивача ПП «Системи та технології охорони і нагляду» з питань дотримання вимог податкового законодавства при здійсненні взаємовідносин з ТзОВ «Галицькі інвестиції» за період з 01.12.2010 року по 31.12.2010 року. За наслідками перевірки складено Акт № 3100/23-2/20808750 від 12.10.2011 року, у висновках якого зазначено, що підприємством порушено вимоги : п.1, п.2 ст.215, ст.203, ст.216, ст.228 ЦК України, п.п.7.2.1 п.7.2, п.п.7.4.1, п.п.7.4.4 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», що призвело до заниження ПДВ на суму 39500 грн. за грудень 2010 року, та п.1, п.2 ст.215, ст.203, ст.216, ст.228 ЦК України, п.5.1, п.п.5.2.1 п.5.2, п.п.5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», що призвело до заниження податку на прибуток в сумі 49375 грн. за 4 квартал 2010 року (а.с. 30-40).

Такі висновки податкового органу ґрунтуються на тому, що протягом перевіреного періоду позивачем безпідставно віднесено до податкового кредиту суми ПДВ за договором № 19/10-10 від 04.10.2010 р. із ТзОВ «Галицькі інвестиції» про надання послуг правової спрямованості по забезпеченню економічної безпеки, а витрати за цим договором безпідставно віднесено до валових витрат, оскільки договірні відносини мають нереальний, безтоварний і нікчемний характер, не спричинили реального настання правових наслідків.

На підставі вказаного вище Акта перевірки від 12.10.2011 року відповідачем винесено 28.10.2011 р. відносно позивача податкові повідомлення-рішення : - № 0003152302/36168, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 49375 грн. (в тому числі 39500 грн. за основним платежем і 9875 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями); - № 0003162302/36169, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 61718,75 грн. (в тому числі 49375 грн. за основним платежем і 12343,75 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями) (а.с. 9, 10).

Суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції щодо безпідставності тверджень ДПІ про безтоварний, нереальний і нікчемний характер розглядуваного господарського договору між позивачем та контрагентом ТзОВ «Галицькі інвестиції», щодо дотримання позивачем вимог Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», Закону України «Про податок на додану вартість» і Цивільного кодексу України, та щодо протиправності винесених податкових повідомлень-рішень від 28.10.2011 року, з врахуванням наступного.

Відповідно до п. 5.1 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції на час розглядуваних правовідносин), валові витрати виробництва та обігу - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно п.п. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 цього Закону, до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.8 цієї статті.

Підпунктом 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 цього Закону передбачено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Відповідно до п.1.7 ст.1 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції на час розглядуваних правовідносин), податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Згідно п.п.7.4.1 п.7.4 ст.7 цього Закону, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду, зокрема, у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно п.п.7.4.4 п.7.4 ст.7 цього Закону, якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.

Не підлягають включенню до складу податкового кредиту, згідно п.п.7.4.5 п.7.4 ст.7 даного Закону, суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», зокрема статтею 9, визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення, можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати визначені обов'язкові реквізити.

У відповідності до п.п. 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Відповідно до п.п.7.2.6 п.7.2 ст.7 цього Закону, зокрема, податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

Із матеріалів адміністративної справи та доводів відповідача видно, що висновки податкового органу про порушення позивачем податкового законодавства ґрунтуються на твердженнях ДПІ про те, що Підприємством протягом перевіреного періоду безпідставно завищено валові витрати за вказаним вище господарським договором із ТзОВ «Галицькі інвестиції», а також безпідставно віднесено до складу податкового кредиту суми ПДВ за цим договором. На думку податкового органу такі договірні відносини мали безтоварний і нікчемний характер, не спричинили реального настання правових наслідків.

Суд апеляційної інстанції вважає об'єктивними висновки суду першої інстанції щодо безпідставності вищевказаних тверджень ДПІ.

З цього приводу суд апеляційної інстанції враховує, що реальність укладення, фактичне виконання та настання правових наслідків за розглядуваним господарським договором і об'єктивність інформації в первинних документах за цим договором підтверджується матеріалами справи.

Зокрема, контрагенти, тобто позивач і ТзОВ «Галицькі інвестиції» на час укладення господарського договору і його виконання були діючими суб'єктами господарювання.

Суд першої інстанції вірно врахував, що здійснення позивачем господарських операцій підтверджується : - договором № 19/10-10 від 04.10.2010 р. про надання послуг правової спрямованості по забезпеченню економічної безпеки; - актом виконаних робіт від 27.12.2010 р.; - податковою накладною від 27.12.2010 р.; - банківськими виписками про сплату коштів; - матеріали результатів виконаних робіт по юридичному аналізу, аналізу надання охоронних послуг, кандидатів на працевлаштування, аналізу цивільно-правових договорів та виробничо-господарських контрактів; - матеріалами договорів з іншими суб'єктами господарювання (замовниками) про надання послуг з охорони і забезпечення економічної безпеки; - довідкою № 180 від 18.06.2012 р. (а.с. 26-29, 51-74, 82-113, 114-126, 169).

З врахуванням наведеного вище, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що досліджувані господарські відносини між позивачем та ТзОВ «Галицькі інвестиції» відбувалися фактично, були здійснені в межах господарської діяльності позивача, а тому твердження податкового органу про нереальність і безтоварність розглядуваного договору про надання послуг є необґрунтованими і не підтверджуються доказами по справі.

Відповідно до ст. 71 ч.2 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Суд апеляційної інстанції також звертає увагу на те, що право на податковий кредит у платників ПДВ не пов'язано із фактами сплати до бюджету податків контрагентами за господарськими договорами, а пов'язано лише із фактичною сплатою вартості товарів (робіт, послуг) та із наявністю відповідних первинних документів і податкових накладних. Визначальним є реальність існування господарських операцій та факт сплати податку в ціні придбаних товарів (послуг) їх постачальникам. Такий платник податків не може нести відповідальність за невиконання чи неналежне виконання обов'язків по сплаті податків іншими платниками податків, якщо це прямо не встановлено законом.

Крім цього, суд апеляційної інстанції вважає безпідставними покликання апелянта на листування з іншими податковими органами як на обгрунтованість своїх висновків, оскільки належними і допустимими доказами реальності існування розглядуваних господарських відносин являються первинні документи.

Щодо покликань відповідача на нікчемність розглядуваного договору, то суд апеляційної інстанції враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину визначені статтею 203 ЦК України, відповідно до якої: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину і вказано, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він невизнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (стаття 215 ЦК України).

Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Правові наслідки недійсності правочину визначені статтею 216 ЦК України, де вказано, що в разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Крім цього, відповідно до ст. 207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно ч. 1 ст. 208 ГК України якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

З наведених вище норм випливає, що наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного правочину та усвідомлювали суперечність його інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.

Відповідно до ст. 236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

У зв'язку із цим, висновки про нікчемність правочину можуть бути зроблені лише за наявності доказів і встановлення фактів порушення обов'язкових вимог для чинності правочину в момент укладення такого правочину.

З цього приводу суд апеляційної інстанції враховує, що розглядуваний договір між позивачем та ТзОВ «Галицькі інвестиції» на момент його укладення відповідав усім вимогам необхідним для його чинності, не суперечив вимогам чинного законодавства та моральним засадам суспільства, сторони договору володіли необхідним обсягом цивільної дієздатності, волевиявлення були вільними і відповідали внутрішній волі сторін договору, договір був спрямований на реальне настання правових наслідків і такі наслідки наступили.

З врахуванням наведених вище норм законодавства та фактичних обставин справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що судом першої інстанції при розгляді адміністративної справи всебічно і об'єктивно встановлено обставини справи, висновки суду відповідають обставинам справи, постанова суду винесена з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому немає підстав для її скасування.

Керуючись ст.ст. 41 ч.1, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд

ухвалив:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Залізничному районі м. Львова Львівської області ДПС - залишити без задоволення.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 20 червня 2012 року в адміністративній справі за позовом приватного підприємства «Системи та технології охорони і нагляду» до Державної податкової інспекції у Залізничному районі м. Львова Львівської області ДПС про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.

На ухвалу протягом двадцяти днів після набрання нею законної сили може бути подана касаційна скарга безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий: В.В. Гуляк

Судді: Р.Й. Коваль

Н.М. Судова-Хомюк