Постанова

від 23.07.2014 по справі 910/4197/14

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" липня 2014 р. Справа№ 910/4197/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Агрикової О.В.

суддів: Рудченка С.Г.

Мальченко А.О.

при секретарі судового засідання Іванові О.В.,

від позивача - Великодна О.І. (дов. №б/н від 25.02.2014 року);

від відповідача - не з`явились;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

товариства з обмеженою відповідальністю «Картер»

на рішення Господарського суду міста Києва від 28.04.2014 року

у справі №910/4670/14 (суддя О.М. Спичак)

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Комсвіт», м. Київ

до товариства з обмеженою відповідальністю «Картер», м. Київ

про стягнення 86 796, 10 грн. -

ВСТАНОВИВ:

У березні 2014 року товариства з обмеженою відповідальністю «Комсвіт» (надалі - ТОВ «Комсвіт», позивач у справі) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Картер» (надалі - ТОВ «Картер», відповідач у справі) про стягнення суми попередньої оплати у розмірі 85 401,60 грн., а також 213,50 грн. - процентів за користування чужими грошовими коштами. Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань щодо поставки оплаченого позивачем товару

11.04.2014 року позивач, керуючись ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, подав заяву про збільшення суми позовних вимог, відповідно до якої просить суд стягнути з відповідача 85 401,60 грн. основного боргу, 882,09 грн. проценти за користування чужими грошовими коштами та 512,41 грн. інфляційних нарахувань.

В судовому засіданні 28.04.2014 року, суд першої інстанції, дослідивши заяву позивача про збільшення розміру позовних вимог дійшов правомірного висновку про відмову у прийнятті вказаної заяви в частині стягнення 512,41 грн. інфляційних нарахувань, оскільки зазначена вимога не є збільшенням розміру позовних вимог в розумінні ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, а є додатковою вимогою, яка не заявлялась в позові.

За таких обставин, справа №910/4670/14 розглядалася з урахуванням заяви про збільшення в частині процентів річних за користування чужими коштами.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.04.2014 року позовні вимоги ТОВ «Комсвіт» задоволено частково. Присуджено до стягнення з ТОВ «Картер» на користь ТОВ «Комсвіт» 85 401, 60 грн. суми попередньої оплати та 1 797, 65 грн. судового збору. В решті позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем доведено, а відповідачем належними та допустимими доказами не спростовано неналежне виконання останнім умов договору поставки у спрощений спосіб, у зв'язку з цим вимоги позивача підлягають частковому задоволенню. Крім того, суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимог з приводу стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами у розмірі 882,09 грн., посилаючись на те, що між сторонами не було укладено угоди щодо встановлення розміру процентів за користування чужими коштами.

Не погодившись із вказаним рішенням, ТОВ «Картер» подало до Київського апеляційного господарського суду скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 28.04.2014 року по справі №910/4670/14 та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги скаржник вказує на те, що судом першої інстанції порушені норми матеріального та процесуального права, оскільки на думку відповідача, судом першої інстанції неправомірно розглядалася справа за відсутності представника відповідача, оскільки вважає, що його було не повідомлено належним чином про дату та час судових засідань. Крім того, скаржник вказує, що відсутні підстави для повернення попередньої оплати позивачу, оскільки товар було поставлено у повному обсязі.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 10.06.2014 року у справі №910/4197/14 апеляційну скаргу ТОВ «Картер» на рішення Господарського суду міста Києва від 28.04.2014 у справі №910/4197/14, прийнято до провадження та призначено її розгляд на 02.07.2014 року.

Представник позивача 25.06.2014 року подав через канцелярію суду заперечення на апеляційну скаргу в яких зазначено, що відповідачем не спростовано обставини, які встановлено судом першої інстанції, не надано жодних належних доказів на підтвердження виконання своїх зобов`язань перед позивачем, не доведено порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права.

Згідно розпорядження Секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 02.07.2014 року склад колегії суддів у справі № 910/4197/14 змінено на наступний: головуюча суддя Агрикова О.В., судді Рудченко С.Г., Чорногуз М.Г.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 02.07.2014 року у справі № 910/4197/14 апеляційну скаргу ТОВ «Картер» прийнято до провадження у складі колегії суддів: головуючий суддя Агрикова О.В., судді Рудченко С.Г., Чорногуз М.Г.

В судовому засіданні 02.07.2014 року представник позивача заперечував проти задоволення апеляційної скарги, представник відповідача в судове засідання не з`явився.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 02.07.2014 року, на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, відкладено розгляд справи на 23.07.2014 року.

Розпорядженням заступника голови Київського апеляційного господарського суду від 23.07.2014 року, у зв'язку із перебуванням судді Чорногуза М.Г. у відпустці, для розгляду справи сформовано колегію у складі: головуючий по справі суддя - Агрикова О.В., судді: Рудченко С.Г., Мальченко А.О.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.07.2014 року апеляційну скаргу ТОВ «Картер» на рішення Господарського суду міста Києва від 28.04.2014 у справі №910/4197/14 прийнято до провадження у складі колегії суддів: головуюча суддя Агрикова О.В., судді: Рудченко С.Г., Мальченко А.О.

В судове засіданні 23.07.2014 року представник відповідача не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, хоча 09.07.2014 року був належним чином повідомлений про дату та час судового засідання, що підтверджується телефонограмою.

В судовому засіданні представник позивача не заперечував проти розгляду справи за відсутності представник відповідача, надав усні пояснення по суті апеляційної скарги, просив колегію суддів залишити рішення суду першої інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

У зв'язку із належним повідомлення відповідача та враховуючи закінчення встановленого строку передбаченого ст. 102 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вирішила розглянути апеляційну скаргу за відсутністю представника відповідача за наявними в матеріалах справи документів.

В судовому засіданні 23.07.2014 року представник позивача надав усні заперечення на апеляційну скаргу, просив колегію суддів залишити рішення суду першої інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Представник відповідача підтримав вимоги апеляційної скарги, просив колегію суддів скасувати рішення суду першої інстанції у повному обсязі.

Статтею 101 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, у грудні 2013 року між ТОВ «Комсвіт» та ТОВ «Картера» проводились переговори щодо укладення договору поставки відповідачем позивачу кабельної продукції.

09.12.2013 року проект договору №37/12 (а.с. 33-35), підписаний зі сторони позивача (покупець за договором), було передано відповідачу (постачальник за договором) для підписання.

10.12.2013 року ТОВ «Картера» направило на адресу ТОВ «Комсвіт» рахунок фактури № СФ- 0000524 (а.с. 36) на суму 85 401,60 грн. за поставку кабелю кількістю 200,00 штук, а також податкову накладну від 10.12.2013 року (а.с. 37) за порядковим номером 340 на цю ж суму, в якій видом цивільно-правового договору зазначено: «Договір поставки від 10.12.2013».

ТОВ «Комсвіт» перераховано на користь ТОВ «Картер» грошові кошти на загальну суму 85 401,60 грн., що підтверджується платіжними дорученнями №4962 від 11.12.2013 року на суму 42 700,80 грн. (а.с. 39), №5084 від 18.12.2013 року на суму 42 700,80 грн. (а.с. 38).

Проте, ТОВ «Картер» не постало товар, який вказаний у рахунку-фактурі № СФ- 0000524 від 10.12.2013 р. (кабель Dantech UTP чорний (2x2x0,48) (бухта 305 м.).

Таким чином, відповідач не поставив позивачу товар на загальну суму 85 401,60 грн.

10.02.2014 року ТОВ «Комсвіт» звернувся до ТОВ «Картер» із претензією вих. №10-02/61 (а.с. 40) про повернення суми попередньої оплати у розмірі 85 401,60 грн., яка була отримана відповідачем 11.02.2014 року, що підтверджується чеком кур'єрської служби (а.с. 41).

Однак, відповідач відповіді на вказану претензію не надав, товар не поставив та суму попередньої оплати не повернув.

З матеріалів справи вбачається, що предметом розгляду спору є вимога позивача про стягнення 85 401,60 грн. передоплати за непоставлений товар. Крім того, позивач просив стягнути з відповідача 882,09 грн. - процентів за користування чужими грошовими коштами.

З матеріалів справи вбачається, що договір поставки у формі єдиного документу не складався.

Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.

Відповідно до п. 1 ст. 181 Господарського кодексу України допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Таким чином, між сторонами укладено договір поставки у спрощений спосіб, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 54 Цивільного кодексу України.

Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов'язань, а саме майново-господарських зобов'язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно із ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Як встановлено ст. 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 693 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. У разі невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Пунктом першим статті 193 Господарського кодексу України та статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Враховуючи, що умовами укладеного сторонами договору в спрощений спосіб не досягнуто письмової згоди щодо строку поставки товару, який оплачено позивачем, тому при визначенні строку виконання господарського зобов'язання слід керуватись приписами ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України. За змістом якої встановлено, що якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Як встановлено судом першої інстанції, позивач листом вих. №10-02/61 від 10.02.2014 року, в порядку ч. 2 ст.530 Цивільного кодексу України, звернувся до відповідача з вимогою про повернення суми попередньої оплати, що останнім не задоволена.

Згідно ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Доказів, які би свідчили про передачу попередньо оплаченого товару позивачеві судом не встановлено і відповідачем не надано.

Отже, із встановлених в справі обставин вбачається, що відповідачем не доведено належним чином виконання своїх обов'язків, і, відповідно прийняття позивачем товару, що підлягав поставці.

Отже, із встановлених у справі обставин вбачається, що відповідачем не доведено належним чином виконання ним своїх обов'язків, і, відповідно, прийняття товару позивачем. Тому сума попередньої оплати за товар у розмірі 85 401,60 грн. є документально підтверджена та підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Крім того, позивач просить стягнути з відповідача проценти за користування чужими грошовими коштами за період з 13.02.2014 року по 26.02.2014 року, з приводу чого колегія суддів зазначає наступне.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення процентів передбачених ст. 536 Цивільний кодекс України суд першої інстанції послався на ч.6 ст. 231 Господарського кодексу України. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо правильності відмови у задоволені в позові в цієї частині, враховуючи наступне.

Стаття 693 Цивільний кодекс України, на яку посилався позивач у позовній заяві, надає право покупцю, який здійснив попередньо оплату і не отримав оплачений товар вимагати повернення йому суми попередньої оплати, на яку нараховуються проценти у відповідності до вимог ст. 536 Цивільний кодекс України.

Таким чином, наведеними вище положеннями чинного законодавства позивачу надане право вимагати повернення йому суми попередньої оплати з нарахованими процентами на цю суму.

Разом з тим, ст. 536 Цивільний кодекс України, визначає зазначені проценти не як неустойку, а як збільшений на суму процентів борг за користування постачальником (відповідачем по справі) чужими грошовими коштами. При цьому, колегія суддів звертає увагу, що даною статтею розмір процентів визначається умовами договору або закону.

Штрафними санкціями, мова про які йдеться у ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України, відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України є господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, пеня, штраф), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. На відміну від процентів, встановлених ст.536 Цивільний кодекс України, які є платою за користування чужими грошима, неустойка є засобом забезпечення виконання зобов'язання і одночасно способом цивільно-правової відповідальності.

Аналіз правових норм, зокрема, ст. ст. 536, 231 Господарського кодексу України дає підстави для висновку про те, що проценти та неустойка є різними правовими інститутами, а тому визначення розміру штрафних санкцій (неустойки, пені, штрафу) у відповідності до Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» не може застосовуватися для процентів, встановлених визначених ст. 536 Цивільний кодекс України.

Враховуючи той факт, що умовами договору розмір процентів за користування чужими грошовими коштами не встановлений, то суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позову в цій частині.

Твердження відповідача, які викладені у апеляційній скарзі, з приводу того що судом першої інстанції не правомірно розглянуто справу за його відсутності, колегія суддів не приймає до уваги з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 Господарського процесуального кодексу України суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше трьох днів з дня її надходження виносить і надсилає сторонам, прокурору, якщо він є заявником, ухвалу про порушення провадження у справі, в якій вказується про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення, необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду в засіданні. Ухвала про порушення провадження у справі надсилається зазначеним особам за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.

Відповідно до матеріалів справи вбачається, що ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.03.2014 року було порушено провадження у справі №910/4197/14, розгляд справи призначений на 11.04.2014 року (а.с. 1-2).

Згідно із відміткою на звороті ухвали Господарського суду міста Києва від 17.03.2013 року у справі № 910/4197/14, вказана ухвала була направлена сторонам 25.03.2013 року.

Відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 року «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Відповідно до абзацу 3 п. 3.9.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

Вищевказана ухвала була надіслана відповідачу за адресою: 02068, м. Київ, вул. Анни Ахматової, буд. 5, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (а.с. 49-54). Проте ухвала суду не була отримана відповідачем та повернулась до суду з наступної причини: «за зазначеною адресою не проживає».

Оскільки ухвала суду була направлена відповідачу за юридичною адресою, суд першої інстанції правомірно дійшов до висновку, що відповідач повідомлений належним чином.

Згідно із ч. 1,2,3,5 ст. 22 Господарського процесуального кодексу України сторони користуються рівними процесуальними правами. Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, брати участь в господарських засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому цим Кодексом порядку, а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом. Сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи. Відповідач має право визнати позов повністю або частково, а також має право до початку розгляду господарським судом справи по суті подати зустрічний позов.

Відповідно до ст. 59 Господарського процесуального кодексу України відповідач має право після одержання ухвали про порушення справи надіслати: 1) господарському суду - відзив на позовну заяву і всі документи, що підтверджують заперечення проти позову; 2) позивачу, іншим відповідачам, а також прокурору, який бере участь в судовому процесі, - копію відзиву.

З матеріалів справи вбачається, що в судове засідання 11.04.2014 року відповідач не з'явився, заяв та клопотань не подавав, про причини неявки суд не повідомив, хоча належним чином був повідомлений про дату та час судового засідання.

Згідно ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Такими обставинами, зокрема, є, нез'явлення в судове засідання представників сторін, інших учасників процесу; неподання витребуваних доказів; необхідність витребування нових доказів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.04.2014 року у справі №910/4197/14 на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи відкладався до 28.04.2013 року (а.с. 57).

Відповідно до відмітки на звороті ухвали Господарського суду міста Києва від 11.04.2014 року у справі №910/4197/14 про відкладення розгляду справи, вказана ухвала була відправлена сторонам 15.04.2014 року.

З матеріалів справи вбачається, що 25.04.2013 року відповідач подав заяву про ознайомлення з матеріалами справи. Тобто, ТОВ «Картер» було відомо, що в Господарському суді міста Києва розглядається справа, де воно виступає відповідачем.

Відповідач в судове засідання яке відбувалося 28.04.2014 року не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, хоча належним чином був повідомлений про дату та час судового засідання, що підтверджується наданням клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.

Оскільки суд першої інстанції вже відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд першої інстанції враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, правомірно не знайшов підстав для повторного відкладення розгляду справи.

Також, колегією суддів враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України від 25.01.2006 року №1-5/45, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей ст. 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

З огляду на вище викладене, колегія суддів зазначає, оскільки відповідач був повідомлений належним чином та зважаючи на те, що неявка представника відповідача не перешкоджала всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд першої інстанції правомірно розглянув справу за відсутності представника відповідача за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

Крім того, колегія суддів зазначає, що відкладення розгляду справи в порядку ст. 77 Господарського процесуального кодексу України є правом суду, а не його обов'язком. Тому, оскільки відповідач був повідомлений належним чином, а в матеріалах справи було достатньо документів для розгляду справи по суті, суд першої інстанції не був зобов'язаний повторно відкладати розгляд справи №910/4197/14 на іншу дату.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції здійснив всі передбачені процесуальним законодавством вимоги, оскільки у відповідача було достатньо часу для дачі своїх пояснень чи заперечень, проте він своїм правом не скористався.

Твердження відповідача, які викладені в апеляційній скарзі, з приводу того, що відповідач належним чином поставив позивачу товар колегією суддів не приймаються, оскільки відповідачем в супереч ст. ст. 33 та 34 Господарського процесуального кодексу України не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження поставки позивачу продукції.

З огляду на викладене вище, колегія суддів дійшла до висновку про те, що місцевий господарський суд, виконавши всі вимоги процесуального закону і всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, в рішенні місцевого Господарського суду повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Решта доводів скаржника зводяться до намагань надати їм перевагу над встановленими судом першої інстанції обставинами, та переоцінити ці обставини, однак, які не впливають на результат розгляду справи.

Таким чином, колегія суддів встановила, що обставини, на які посилається скаржник, не можуть бути підставою для зміни або скасування рішення Господарського суду міста Києва від 28.04.2014 року у справі №910/4197/14.

Керуючись статтями 33, 34, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Картер» на рішення Господарського суду міста Києва від 28.04.2014 року у справі №910/4197/14 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 28.04.2014 року у справі №910/4197/14 залишити без змін.

3. Справу №910/4197/14 повернути до Господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя О.В. Агрикова

Судді С.Г. Рудченко

А.О. Мальченко