Постанова

від 23.07.2014 по справі 810/3857/14

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 липня 2014 року № 810/3857/14

Суддя Київського окружного адміністративного суду Лапій С.М., розглянувши у порядку письмового провадження в м. Києві справу за адміністративним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Фаркос» до Ірпінської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,-

В С Т А Н О В И В:

ТОВ «Фаркос» звернулось до суду з позовом до Ірпінської ОДПІ ГУ Міндоходів у Київській області, в якому просить визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 20.12.2013 № 0001772204.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що висновки податкового органу про порушення позивачем податкового законодавства та прийняте на їх підставі податкове повідомлення-рішення є протиправними.

До судового засідання сторони, належно повідомлені про час, дату та місце розгляду справи, не з'явились.

Представник позивача звернувся до суду з письмовим клопотанням, яким підтримав позовні вимоги, просив позов задовольнити та розглядати справу за його відсутності.

Представник відповідача надав суду письмові заперечення проти позову в яких просить відмовити в його задоволенні з тих підстав, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення є обґрунтованим. Також просить розглядати справу за його відсутності.

На підставі ч. 4 ст. 122 КАС України судом прийнято рішення про розгляд справи у порядку письмового провадження.

Дослідивши матеріали справи та оцінивши їх у сукупності, судом встановлено наступне.

Посадовими особами Ірпінської ОДПІ Міндоходів у Київській області проведено документальну позапланову невиїзну перевірку ТОВ «ФАРКОС» щодо відображення в податкових деклараціях з податку на прибуток результатів операцій по господарських відносинах з ТОВ «Страхова Компанія «Сяйво» за період з 01.07.2010 по 31.12.2012, за наслідками якої складено Акт від 05.12.2013 № 1378/22-4/33082954, згідно висновків якого встановлено порушення підприємством п. 44.1 ст.44 ПК України, що призвело до заниження зобов'язань з податку на прибуток підприємств у сумі 208 419,00 грн.

На підставі висновків Акту перевірки Ірпінською ОДПІ ГУ Міндоходів у Київській області прийнято податкове повідомлення-рішення від 20.12.2013 №0001772204, за результатами оскарження якого в адміністративному порядку рішенням ГУ Міндоходів у Київській області № 610/10/10-36-10-01-04/28 від 14.03.2014 оскаржуване рішення залишено без змін, а скарга - без задоволення.

За наслідками адміністративного оскарження висновки Акту перевірки та прийняте на їх підставі податкове повідомлення-рішення залишено без змін.

Вважаючи висновки податкового органу необґрунтованими, а прийняте на їх підставі податкові повідомлення-рішення протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Зі змісту Акту перевірки слідує, що висновки про порушення позивачем вимог закону пов'язані з придбанням у ТДВ «СК «Сяйво» страхових послуг за договорами добровільного страхування власного майна позивача, яке використовувалось ним при здійсненні господарської діяльності з оптової торгівлі лікарськими засобами.

Так, на думку податкового органу контрагент позивача має ознаки фіктивності у зв'язку з наступним.

При проведенні документальної перевірки позивача Ірпінська ОДПІ Міндоходів у Київській області отримала Акт перевірки Бориспільської ОДПІ ГУ Міндоходів у Київській області від 22.07.2013 № 28/22-1/32704920 про результати документальної позапланової виїзної перевірки ТДВ «Страхова Компанія «Сяйво» (код ЄДРПОУ 32704920) з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2010 по 31.12.2012.

Податковий орган дійшов висновку, що ТДВ «СК «Сяйво» фактично не мало можливості здійснювати захист майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб-страхувальників, та можливо вважати, що договори з назвою страхові фактично не могли бути виконані, тобто оформлені з порушенням вимог чинного законодавства, операції зі страхування та перестрахування, вчинені ТДВ «СК «Сяйво», порушують ч.ч.1,2 ст. 216, ст.228 Цивільного кодексу України в частині недодержання в момент вчинення правочину вимог, які не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними, та суперечать моральним засадам суспільства.

Нікчемність правочинів, укладених ТДВ «СК «Сяйво» з контрагентами страхувальниками та перестрахувальниками, пов'язана з тим, що вони порушують публічний порядок, суперечать інтересам держави та суспільства, вчинені удавано з метою приховування сплати податків третіх осіб, а тому валові внески, одержані (нараховані) ТДВ «СК «Сяйво» на його користь за договорами страхування і перестрахування за період з 01.01.2010 по 31.12.2012 у сумі 279 880 141 грн., підлягають зменшенню, внаслідок чого ТДВ «СК «Сяйво» завищено податок на прибуток від страхової діяльності у сумі 2 194 267,00 грн.

На підставі викладеного відповідачем зроблено висновок про те, що оскільки позивач за період з 01.07.2010 по 31.12.2012 також мав фінансово-господарські взаємовідносини із ТДВ «СК «Сяйво» та відніс до валових витрат витрати на придбання послуг зі страхування майна наданих даним підприємством по генеральних договорах добровільного страхування майна №0701/10-И від 01.07.2010 та № 0701/0 ГИ від 01.07.2011 за період з 01.07.2010 по 31.12.2012 на підставі первинних документів, складених між позивачем та ТДВ «СК «Сяйво» при виконанні зобов'язань за ними, то ці первинні документи порушують вимоги Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", що є підставою для висновку про те, що позивачем при веденні бухгалтерського обліку за даними господарськими операціями було порушено ст. 2, п. 2 ст. 3, ст. 9 цього Закону та п. 12 ст.1, п. 2.1., 2.4., 2.15, 2.16 ст.2, ст. 3 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88, а тому зазначені первинні документи позивача не мають юридичної сили і доказовості правомірності віднесення за ними позивачем витрат на страхування його майна ТДВ «СК «Сяйво» до валових витрат позивача, а самі правочини (генеральні договори добровільного страхування власного майна позивача) є недійсними на підставі ст.ст. 215,216 ЦК України, оскільки в момент їх вчиненні сторонами не було дотримано вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.

На підставі викладеного податковий орган дійшов висновку про завищення позивачем витрат з придбання у ТДВ «СК «Сяйво» послуг зі страхування власного майна, що призвело до заниження його податкових зобов'язань з податку на прибуток.

Такі висновки податкового органу суд вважає необґрунтованими, виходячи з наступного.

Загальними зборами учасників ТОВ «Фаркос» визначено необхідність щомісячного страхування залишків товарів на аптечному складі (лікарських засобів) та погоджено укладення з ТДВ «Страхова Компанія «Сяйво» Генерального договору добровільного страхування майна за певним переліком страхових випадків.

Наказом ТОВ «Фаркос» № 28 від 01.07.2010 визначено порядок подання головним бухгалтером керівнику інформації про залишки товарів на аптечному складі для укладення з ТДВ «Страхова Компанія «Сяйво» щомісячно додаткових угод до Генерального договору добровільного страхування майна №0701/10-И від 01.07.2010 щодо їх страхування на місячний період.

На виконання зазначених рішень було укладено договори добровільного страхування майна №0701/10-И від 01.07.2010 та №0701/0 ГИ від 01.07.2011, відповідно до яких Страховик (ТДВ «СК «Сяйво») зобов'язується за обумовлену плату (страховий платіж, страхову премію) при настанні передбаченої договором страхової події (страхового випадку) відшкодувати Страхувальнику (ТОВ «Фаркос») завдані внаслідок цієї події збитки (страхове відшкодування) в межах визначеної страхової суми.

Предметом договору є майнові інтереси Страхувальника, а саме - лікарські засоби, які знаходяться на власному аптечному складі позивача за адресою: 08290, Київська обл., смт. Гостомель, вул. Леніна, буд. 360.

Вигодонабувачем за цим договором є Страхувальник.

На підтвердження виконання вказаних договорів добровільного страхування майна позивачем надано документи, копії яких містяться в матеріалах справи, а саме:

- додаткові угоди, в яких передбачено перелік ризиків, загальну страхову суму, страховий тариф, загальний страховий платіж, строк страхування;

- акти виконаних робіт до кожної із додаткових угод, складені в останній робочий день поточного місяця з відомостями про виконання зобов'язань та перераховані суми коштів;

- платіжні доручення на підтвердження перерахування коштів на рахунок ТОВ «СК «Сяйво» за відповідні послуги за всіма Актами виконаних робіт до генеральних договорів добровільного страхування власного майна позивача.

Зі змісту акту перевірки слідує, що до перевірки позивачем надавались належним чином засвідчені копії усіх зазначених первинних документів, що підтверджують факт здійснення господарських операцій з ТДВ «СК«Сяйво».

При цьому суд звертає увагу на те, що податковий орган в Акті перевірки не ставив під сумнів достовірність даних, які містять вказані первинні бухгалтерські документи, а також не зазначав про невідповідність первинних бухгалтерських документів вимогам податкового законодавства, зокрема, відсутності у них обов'язкових реквізитів.

Таким чином, зазначене підтверджує фактичне здійснення позивачем господарських операцій з у ТДВ «СК «Сяйво».

Як пояснив позивач, перед підписанням з ТДВ «СК «Сяйво» договорів ним вчинено дії для перевірки правосуб'єктності та добросовісності даного підприємства, зокрема, отримано копію свідоцтва про його реєстрацію юридичною особою, копію свідоцтва про реєстрацію як фінансової установи, копії ліцензій на страхову діяльність зі страхування тих ризиків, які зазначені у генеральних договорах добровільного страхування майна, копію довідки з ЄДРПОУ ТДВ «СК «Сяйво», витяг із статуту ТДВ «СК «Сяйво», копію протоколу загальних зборів акціонерів ТДВ «СК «Сяйво», копії яких містяться в матеріалах справи.

Крім того, Акт перевірки не містить жодних відомостей про скасування чи визнання недійсними вказаних документів у встановленому порядку на час укладання та виконання позивачем договорів з ТДВ «СК «Сяйво».

На підставі викладеного суд приходить до висновку, що господарські операції позивача з ТДВ «СК «Сяйво» із страхування майна підтверджені належними первинними документами, які були надані податковому органу під час проведення перевірки позивача.

Також позивачем надано суду письмове підтвердження ТДВ «СК «Сяйво» про перебування цієї компанії у договірних відносинах із ТОВ «Фаркос» з питань страхування у перевіряємий період, в якому перераховано усі додаткові угоди між підприємствами та акти виконаних робіт, вказано про отримання страхових платежів від ТОВ «Фаркос» у повному обсязі, додано таблицю із відображенням взаєморозрахунків та їх підстав.

Крім того позивачем надано суду копію Акту планової виїзної перевірки ТДВ «СК «Сяйво» з питань дотримання вимог чинного законодавства щодо запобігання та протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом або фінансування тероризму від 21.02.2013 № 3-13/7-ФМ, згідно висновків якого порушень законодавства в діяльності ТДВ «СК «Сяйво» виявлено не було.

Також постановою Київського окружного адміністративного суду від 20.11.2013 у справі № 810/5421/13-а, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26.02.2014, за позовом ТДВ «СК «Сяйво» до Бориспільської ОДПІ ГУ Міндоходів у Київській області визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення № 0000212200 від 07.08.2013, винесене на підставі висновків акту перевірки ТДВ «СК «Сяйво» від 22.07.2013 № 28/22-1/32704920.

В ході розгляду даної справи судом встановлено, що висновки акту перевірки Бориспільської ОДПІ ГУ Міндоходів у Київській області від 22.07.2013 № 28/22-1/32704920 є необґрунтованими.

Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Враховуючи індивідуальний характер юридичної відповідальності особи, встановлений ст. 61 Конституції України законодавством передбачено, що у разі порушення контрагентом платника податків чинного законодавства, відповідальність та негативні наслідки настають саме щодо цієї особи, та можуть бути застосовані до іншої особи.

Аналогічний висновок міститься в ухвалі ВАСУ від 13.11.2012 по справі №К/9991/13332/12 в якій зазначено про те, що визначенню правочину як такого, що є нікчемний, повинен передувати або вирок суду про притягнення учасника (учасників) такого правочину до кримінальної відповідальності, який би набрав законної сили, або рішення суду про визнання правочину недійсним.

Як зазначено вище, оскаржуване податкове повідомлення-рішення прийнято податковим органом у зв'язку з включенням до складу валових витрат коштів, сплачених ТДВ «СК«Сяйво» за надання послуг.

Факт виконання договорів підтверджуються документально, господарські операції належним чином відображено у бухгалтерському і податковому обліку позивача та у податковій звітності.

Крім цього, відповідно до Цивільного кодексу України та презумпції правомірності правочину усі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлено судом на підставі заяви зацікавленої особи після повного та всебічного розгляду питання про недійсність такого правочину. Про недійсність правочину ухвалюється судове рішення.

Згідно ч. 3 ст. 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Оскільки правочин, який суперечить інтересам держави і суспільства, є за визначенням ЦК України оспорюваним, факт його укладення сторонами з таким наміром повинен бути встановлений виключно судом.

Спеціальним законом, що регулює цивільно-правові відносини зі страхування, є Закон України «Про страхування» № 85/96-ВР від 07.03.1996, ч. 3 ст. 29 якого визначено, що договір страхування (перестрахування) визнається недійним виключно у судовому порядку. Названа норма спеціального закону повністю кореспондується зазначеним положенням ЦК України.

Такий висновок узгоджується з Постановою Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009, згідно якої питання встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду виключно у судовому порядку у разі наявності відповідної суперечки.

Відповідачем не надано суду будь-яких доказів визнання правочинів, укладених між позивачем та ТДВ «СК «Сяйво», недійсними у судовому порядку.

Також в матеріалах справи відсутні будь-які докази наявності судових рішень, які б набрали законної сили, з приводу незаконних дій посадових осіб ТДВ «СК «Сяйво», а також судових рішень щодо визнання правочинів, укладених між позивачем та ТДВ «СК«Сяйво» недійсними.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків.

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

Оскільки жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях позивач вважає, що посилання в Акті перевірки на частини 1, 5 статтю 203, частини 1,2 статті 215, статтю 216 ЦК України є безпідставним, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Так згідно ст. 20 ПК України органам державної податкової служби України не надано повноважень щодо визнання самостійно, в позасудовому порядку, недійсними та/або нікчемними тих чи інших угод (правочинів) і даних, вказаних платником податків в податкових деклараціях.

Крім того, суд звертає увагу на те, що законодавством України на сторону цивільно-правової угоди, яка є платником податків, не покладено обов'язку з перевірки відповідності законодавству установчих документів іншого учасника правовідносин та дотримання ним вимог податкового законодавства.

Відповідно до Податкового кодексу України ведення податкового обліку покладено на кожного окремого платника податку. При цьому, такий платник несе самостійну відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів.

На підставі викладеного суд вважає, що для обґрунтування нікчемності правочину необхідні фактичні дані, що свідчать про нікчемність саме такого правочину, а не якогось іншого.

При розгляді податкових спорів слід виходити із презумпції добросовісності платників податків та інших учасників правовідносин у сфері економіки. У зв'язку з цим передбачається, що дії платників податків, що мають за своїм результатом одержання податкової вигоди економічно виправдані, а відомості, що містяться у податкових деклараціях, актах виконаних робіт, банківських виписках, звітах достовірні.

Практика Європейського суду з прав людини, яка відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права, свідчить про те, що якщо державні органи мають інформацію про зловживання в системі оподаткування конкретною компанією, вони повинні застосовувати відповідні заходи саме до цього суб'єкту, а не розповсюджувати негативні наслідки на інших осіб при відсутності зловживання з їх боку (Рішення Європейського суду з прав людини від 09.01.2007 у справі «Інтерсплав проти України»).

Надання податковому органу всіх належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковим органом не встановлено та не доведено, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом.

Таким чином, закон виходить з презумпції легітимності укладених договорів, тобто відповідні рішення вважаються такими, що відповідають закону, якщо судом не буде встановлене інше.

Вищий адміністративний суд України у своєму роз'ясненні від 02.06.2011 №742/11/13-11 наголошує на тому, що при дослідженні факту здійснення господарської операції оцінці підлягають відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку. Також зазначено, що якщо віднесення сум до складу податкового кредиту відбувається на підставі належним чином оформлених розрахункових, платіжних та інших документів, обов'язковість ведення яких передбачена правилами ведення податкового обліку, дії платника податку є правомірними.

Згідно мотивувальної частини постанови Вищого адміністративного суду України від 14.11.2012 у справі №К/9991/50772/12 головною підставою для висновку про нікчемність правочину являється його недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не актами перевірок, які б факти в цьому акті не були відображені.

Отже, отримання податковим органом відомостей про вчинення контрагентом платника податків нікчемного правочину або відображення в звітності показників господарських операцій, які фактично не відбулись, не звільняє такий податковий орган від виконання обов'язку по самостійному встановленню та доведенню факту вчинення платником податків порушення закону, акт перевірки контрагента не має преюдиційного значення та не є документом, що достовірно та безсумнівно підтверджують обставини фактичної дійсності.

Факт здійснення господарських операцій зі страхування майна між позивачем і ТДВ «СК «Сяйво» підтверджується первинними документами, які складались сторонами щодо даного виду господарських операцій - генеральними договорами добровільного страхування майна, додатковими угодами, актами виконаних робіт, платіжними дорученнями за якими відбулась оплата позивачем на користь ТДВ «СК «Сяйво» отриманих послуг.

Суд зазначає, що в Акті перевірки від 05.12.2013 №1378/22-4/33082954 відповідачем як суб'єктом владних повноважень не викладено жодних належних та допустимих доводів про відсутність фактичного виконання позивачем господарських операцій за переліченими вище правочинами, про відсутність витрат позивача у спірних правовідносинах, про наявність взаємопов'язаності позивача та ТДВ «СК «Сяйво», про відсутність використання позивачем отриманих страхових послуг у власній господарській діяльності.

Первинні документи, які були надані податковому органу, не містять доказів наявності між позивачем та його контрагентами взаємоузгоджених зловмисних дій, спрямованих на порушення існуючого в державі суспільного ладу або моральних засад. Таких доказів суду відповідачем не надано, а судом при виконанні вимог КАС України не виявлено.

Оскільки визнання фіктивного правочину недійсним відбувається за рішенням суду, єдиним допустимим засобом доказування факту фіктивності правочину є рішення суду. Інші докази цю обставини підтвердити не можуть в силу прямого припису закону, а отже й не можуть братися до уваги судом під час вирішення справи.

Щодо визначення позивачем податкових зобов'язань з податку на прибуток суд зазначає наступне.

Згідно ст. 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про страхування" страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Визначення страхування, як форми захисту осіб від настання певних подій, обумовлених договором страхування, не включає такої ознаки, як обов'язкове і неминуче настання відповідної події. Така подія може настати, а може не настати, а суть страхування полягає в тому, що застрахована особа (страхувальник) за плату страховику, отримує захист від наслідків можливого настання відповідної події. Тобто з моменту набрання чинності договором страхування (сплати страхового платежу) і протягом всього строку дії договору страхування, послуга страхування є наданою, адже протягом всього терміну дії такого договору застрахований інтерес страхувальника є захищеним.

Правила формування валових витрат платниками податку на прибуток підприємств до 01.04.2011 регулювались Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Відповідно до пп. 5.2.1 п.5.2 ст.5 даного Закону (чинного на час виникнення спірних правовідносин) до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.8 цієї статті.

Згідно пп.5.3.9 п.5.3 ст.5 вказаного Закону не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

У підпункті 5.4.6 пункту 5.4 цього ж Закону визначено, що до складу валових витрат підприємства включаються будь-які витрати зі страхування ризиків загибелі врожаю, транспортування продукції платника податку; цивільної відповідальності, пов'язаної з експлуатацією транспортних засобів, що перебувають у складі основних фондів платника податку; екологічної та ядерної шкоди, що може бути завдана платником податку іншим особам; майна платника податку; будь-які витрати із страхування ризиків, пов'язаних із виробництвом національних фільмів; кредитних та інших ризиків платника податку, пов'язаних із здійсненням ним господарської діяльності, у межах звичайної ціни страхового тарифу відповідного виду страхування, діючого на момент укладення такого страхового договору, за винятком страхування життя, здоров'я або інших ризиків, пов'язаних з діяльністю фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з платником податку, обов'язковість якого не передбачена законодавством, або будь-які витрати зі страхування сторонніх фізичних чи юридичних осіб. Якщо умови страхування передбачають виплату страхового відшкодування на користь платника податку - страхувальника, застраховані збитки, понесені таким платником податку, відносяться до його валових витрат у податковий період їх понесення, а суми страхового відшкодування таких збитків включаються до валових доходів такого платника податку у податковий період їх отримання. Віднесення до складу валових витрат платника податку витрат із страхування (крім витрат по медичному, пенсійному страхуванню та за обов'язковими видами страхування) здійснюється в розмірі, що не перевищує 5 відсотків валових витрат за звітний податковий період, наростаючим підсумком з початку року.

Пунктом 5.11 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» заборонено установлення додаткових обмежень щодо віднесення витрат до складу валових, крім тих, що зазначені в цьому Законі.

Така ж позиція висловлена в постановах Вищого Адміністративного Суду України по справах К-15247/07, К-55094/09.

Відповідно до ст. 149 ПК України податковою базою для цілей оподаткування податком на прибуток визнається грошове вираження прибутку як об'єкта оподаткування, визначеного згідно із статтею 134 цього Кодексу, з урахуванням положень статей 135 - 137 та 138 - 143 цього Кодексу.

Згідно пп. 134.1.1 п. 134.1 ст. 134 ПК України прибуток із джерелом походження з України та за її межами визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі ст.ст. 135 - 137 цього Кодексу, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно ст.ст. 138 - 143 цього Кодексу, з урахуванням правил, встановлених ст. 152 цього Кодексу.

Витрати у розумінні Податкового кодексу України - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілом власником) (пп. 14.1.27 п. 14.1 ст. 14 ПК України).

До складу валових витрат що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування відповідно до п. 138.1 ст. 138 ПК України входять: витрати від операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, 138.11 цієї статті: інші витрати, визначені згідно з пунктами 138.5, 138.10 -138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

При цьому, згідно пп. 138.2 ст. 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Відповідно до пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 ПК України не включаються до складу валових витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Згідно пп. 140.1.6 п. 140.1 ст. 140 ПК України при визначенні об'єкта оподаткування враховуються, зокрема, такі витрати подвійного призначення: будь-які витрати із страхування ризиків загибелі врожаю, транспортування продукції платника податку; цивільної відповідальності, пов'язаної з експлуатацією транспортних засобів, що перебувають у складі основних засобів платника податку; будь-які витрати із страхування ризиків, пов'язаних із виробництвом національних фільмів (у розмірі не більше 10 відсотків вартості виробництва національного фільму); екологічної та ядерної шкоди, що може бути завдана платником податку іншим особам; майна платника податку; об'єкта фінансового лізингу, а також оперативного лізингу, концесії державного чи комунального майна за умови, якщо це передбачено договором; фінансових, кредитних та інших ризиків платника податку, пов'язаних із провадженням ним господарської діяльності, в межах звичайної ціни страхового тарифу відповідного виду страхування, що діє на момент укладення такого страхового договору, за винятком страхування життя, здоров'я або інших ризиків, пов'язаних з діяльністю фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з платником податку, обов'язковість якого не передбачена законодавством, або будь-яких витрат із страхування сторонніх фізичних чи юридичних осіб. Якщо умови страхування передбачають виплату страхового відшкодування на користь платника податку - страхувальника, то застраховані збитки, яких зазнав такий платник податку у зв'язку з веденням господарської діяльності, включаються до його витрат за податковий період, в якому він зазнав збитків, а будь-які суми страхового відшкодування зазначених збитків включаються до доходів такого платника податку за податковий період їх отримання.

Згідно п. 44.1 ст. 44 ПК України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Отже, платник податків має право на віднесення понесених витрат, у зв'язку з придбаванням товарів (робіт, послуг), до складу валових витрат, зокрема це є: наявність господарської операції, наслідком якої є поставка товарів (робіт, послуг), понесення витрат, у зв'язку з господарською діяльністю платника, та факт понесення витрат має підтверджуватися відповідними первинними документами.

Відповідно до абз. 1 п. 44.2. ст. 44 ПК України для обрахунку об'єкта оподаткування платник податку використовує дані бухгалтерського обліку щодо доходів та витрат з врахуванням цього Кодексу.

Згідно ст. 2 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» цей Закон поширюється на всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності, а також на представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності (далі - підприємства), які зобов'язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно з законодавством.

У ч. 2 ст. 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», зокрема, зазначено, що податкова та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Вимоги до первинного документу встановлені у ст. 9 Закону, де визначено, що: первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Отже, первинними документами є договори, платіжні документи, відповідні акти виконаних робіт та прибуткові накладні, податкові накладні, складені за результатами проведених операцій за вказаними договорами, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

Наслідки в податковому обліку створюють тільки реально здійснені господарські операції, тобто ті, які пов'язані з рухом активів, зміною зобов'язань або власного капіталу платника податку. Не може не визнаватися право на витрати в тому випадку, якщо відповідні товари реально були придбані платником податків або витрати на таке придбання реально були понесені.

Дослідивши матеріали справи суд дійшов висновку, що всі господарські операції позивача підтверджені первинними документами згідно вимог ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», а тому є підставою для бухгалтерського та податкового обліку.

Також суд враховує вимоги ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», згідно якої відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, були внесені до нього, вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до цього реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні, за винятком випадків, коли вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, на момент вчинення та виконання господарських договорів ТДВ «СК «Сяйво» було належним чином зареєстроване юридичною особою, мало право укладати правочини та право здійснювати страхову діяльність.

Враховуючи викладене, суд вважає, що позивач здійснив визначення сум податкового кредиту на підставі належним чином оформлених податкових накладних відповідно до чинного законодавства України, а висновки Акту перевірки є необґрунтованими.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 3 ст. 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до вимог ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Всупереч наведеним вимогам відповідач як суб'єкт владних повноважень не довів правомірності своїх дій.

Суд, дослідивши матеріали справи та оцінивши їх у сукупності, дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є обґрунтованими, відповідно, позовні вимоги підлягають задоволенню, а висновки податкового органу про нікчемність вказаних правочинів є безпідставними та непідтвердженими жодними доказами.

Отже, позовні вимоги про визнання протиправним та скасування оскаржуваного податкового повідомлення-рішення підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.

До позовної заяви позивачем додано докази сплати судового збору у сумі 468,90 грн. (платіжне доручення від 12.06.2014 № 481), які підлягають стягненню з Державного бюджету України на його користь.

Керуючись ст. ст. 69-72, 86, 94, 98, 122, 158-163, 167, 186, 254 КАС України, суд, -

п о с т а н о в и в:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення рішення Ірпінської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області від 20.12.2013 № 0001772204.

Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фаркос» (код за ЄДРПОУ 33082954) сплачений судовий збір у розмірі 468 (чотириста шістдесят вісім) грн. 90 коп.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя Лапій С.М.