Постанова

від 20.08.2014 по справі 902/271/13-г

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 серпня 2014 року Справа № 902/271/13-г

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Бучинська Г.Б. , суддя Філіпова Т.Л.

при секретарі Мухомеджанов Д.Ю.

за участю представників сторін:

від позивача: Лебідко Ю.І.;

від відповідача: представник не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу відповідача

Товариство з обмеженою відповідальністю "ПМК Адат" на рішення господарського суду Вінницької області від 19.06.14р. у справі № 902/271/13-г (суддя Нешик О.С.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Лізинговий дім"

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "ПМК Адат"

про повернення предмету лізингу

ВСТАНОВИВ :

Товариство з обмеженою відповідальністю «Лізинговий дім» (надалі - Позивач) звернулося в господарський суд Вінницької області з позовною заявою (а.с. 2-3) до Товариства з обмеженою відповідальністю «ПМК АДАТ» (надалі - Відповідач), в якій просить повернути від Відповідача майно каток JVC VM32D, 2006 року випуску.

Рішенням господарського суду Вінницької області від 19 червня 2014 року в справі № 902/122/14 (а.с. 128-131), з підстав, висвітлених у даному рішенні позов задоволено.

Зобов'язано Відповідача повернути Позивачу майно каток JVC VM32D, 2006 року випуску. Також, покладено на Відповідача витрати по сплаті судового збору в розмірі 6 000 грн.

Відповідач не погоджуючись з рішенням суду, звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (а.с. 149-151), в якій просив рішення господарського суду Вінницької області від 19 червня 2014 року № 902/271/13-г скасувати та прийняти нове рішення, котрим відмовити в задоволенні позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. Крім того, Відповідач як на підставу скасування рішення суду першої інстанції, посилається на те, що 30 липня 2012 року на адресу Відповідача надійшла письмова вимога Позивача про повернення майна, переданого у лізинг. Також апелянт вказує на те, що після сплати чергового платежу за усною домовленістю із лізингоодержувачем, Позивачем не вжито реальних заходів з повернення майна за місцем його фактичого знаходження, а тому вважає, що тим самим погодився на відтермінування. Як зазначає Відповідач, 26 жовтня 2012 року невідома групи осіб заволоділа об'єктом лізингу, категорично відмовляючись його повертати.

Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 30 липня 2014 року (а.с. 148) апеляційну скаргу Відповідача прийнято до провадження та призначено її до розгляду на 20 серпня 2014 року на 15 год. 30 хв..

В.о. голови Рівненського апеляційного господарського суду, своїм розпорядженням від 19 серпня 2014 року (а.с. 171), з підстав вказаних у ньому, вніс зміни до складу колегії суддів, окрім заміни головуючого судді, визначив колегію в складі: головуючий суддя Василишин А.Р., судді Бучинської Г.Б., судді Філіпової Т.Л..

Представник Відповідача в судове засідання від 20 серпня 2014 року не з'явився. Про дату, час та місце розгляду справи Відповідач був належним чином повідомлений, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с. 169). Причини неявки своїх повноважних представників Відповідач суду не повідомив.

Враховуючи вищеописане та приписи статті 101, частини 2 статті 102 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів визнала за можливе здійснити розгляд апеляційної скарги за відсутності представника Відповідача за наявними у справі матеріалами.

В судовому засіданні від 20 серпня 2014 року представник Позивача заперечив проти доводів, висвітлених Відповідачем в апеляційній скарзі.

Заслухавши пояснення представників Позивача, розглянувши матеріали та обставини справи, апеляційну скаргу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду Вінницької області від 19 червня 2014 року слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Відповідача - без задоволення. При цьому апеляційний господарський суд виходив з такого.

Рівненським апеляційним господарським судом встановлено, що 28 квітня 2011 року між Позивачем та Відповідачем було укладено договір фінансового лізингу (оренди) № 166/0411 (надалі - Договір; а.с. 9-11).

Відповідно до пункту 1.1 Договору: Позивач прийняв на себе зобов'язання передати Відповідачу, а Відповідач - прийняти від Позивача в платне користування на умовах фінансового лізингу майно - Каток JCB VM132D, 2006 року випуску, 1 шт (надалі - майно).

Згідно пункту 2.3 Договору, Відповідач зобов'язаний сплатити на користь Позивача перший лізинговий платіж в розмірі, передбаченому у Додатку № 3 до Договору.

Пунктом 2.6 Договору передбачено, що: передача здійснюється за актом прийому-передачі (додаток № 2), який підписують уповноважені представники сторін.

Розділом 3 Договору визначено строк його дії, а саме пунктом 3.2 Договору визначено, що: термін дії договору - з моменту проплати Відповідачем першого лізингового платежу згідно Додатку № 3 по 30 квітня 2012 року .

Як вбачається з пункту 4.1 Договору, Відповідач за користування майном вносить періодичні лізингові платежі.

В силу дії пункту 4.3 Договору, розміри, спосіб, форма і строки внесення лізингових платежів визначаються у графіку платежів, викладеному у Додатку № 3 до Договору, який з моменту підписання обома сторонами стає його невід'ємною частиною.

Колегія суду звертає увагу, що підпунктом 2 пункту 5.1 Договору визначено, що: Позивач має право вимагати повернення у безспірному порядку майна, переданого в лізинг, якщо Відповідач не сплатив лізингові платежі протягом одного чергового строку .

Відповідно підпунктів 2, 3 пункту 6.2 Договору: Відповідач зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі за погодженим з Позивачем графіком виплачувати лізингові платежі відповідно до умов Договору; у разі несплати лізингових платежів протягом одного чергового строку на вимогу Позивача повернути йому майно у безспірному порядку.

Пунктом 10.1 Договору передбачено, що: у разі коли Відповідач не сплачує лізингові платежі протягом одного чергового строку або більше майно вилучається з користування Відповідача.

Колегія суду констатує, що згідно Додатку №1 "Специфікація товару", Додатку № 3 "Графік лізингових платежів" до Договору (а.с. 12, 13) Позивач та Відповідач визначили предмет лізингу та строки сплати лізингових платежів.

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов Договору, згідно підписаного між сторонами акту прийому-передачі (Додаток № 2 до Договору) Позивач, будучи власником об'єкту лізингу, передав, а Відповідач прийняв в платне користування зазначене майно.

Відповідач свої зобов'язання щодо сплати лізингових платежів у встановлені строки виконував не належним чином, внаслідок чого за ним утворилась заборгованість за період з листопада 2011 року по квітень 2012 року в сумі 133 710 грн. 42 коп., що не заперечується самим Відповідачем.

З огляду на що, Позивачем 31 липня 2012 року на адресу Відповідача була направлена вимога № 225 від 30 липня 2012 року (а.с. 14; доказ отримання на звороті а.с. 14) про повернення майна (предмету лізингу) в зв'язку з несплатою лізингових платежів за період з грудня 2011 року по квітень 2012 року в сумі 133 710 грн. 42 коп, яка останнім залишена без відповіді та без задоволення.

Дані обставини стали підставою для звернення Позивача з відповідним позовом до суду.

Дослідивши укладений між Позивачем та Відповідачем Договір, колегія суду констатує, що за своєю правовою природою це є договір фінансового лізингу. Правовідносини сторін щодо фінансового лізингу регулюються нормами Закону України "Про фінансовий лізинг" та Господарського кодексу України.

Відповідно до частин 1, 3 статті 292 Господарського кодексу України, лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів; об'єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.

Згідно частини 2 статті 1 Закону України "Про фінансовий лізинг", за договором фінансового лізингу (надалі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Положенням частини 1 статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" визначено, що: сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі.

Частиною 2 Статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" передбачено, що: до складу лізингових платежів можуть включатися сума, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагорода лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсація відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

В силу дії частини 2 статті 7 Закону України "Про фінансовий лізинг", лізингодавець має право вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача, якщо останній не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить 30 днів.

Згідно дії статті 193 Господарського кодексу України та статті 526 Цивільного кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

У відповідності до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Нормою статті 527 Цивільного кодексу України визначено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор-прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Як вбачається з пункту 1 статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

З положень статті 610 Цивільного кодексу України вбачається, що: порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

З огляду на наведені норми діючого законодавства в сукупності з умовами Договору, колегія суду констатує, що відповідно до пудпункту 2 пункту 5.1. Договору, Позивач має право вимагати повернення у безспірному порядку майна, переданого в лізинг, якщо Відповідач не сплатив лізингові платежі протягом одного чергового строку.

Крім того, пунктом 10.1 Договору визначено, що: у разі коли Відповідач не сплачує лізингові платежі протягом одного чергового строку або більше, майно вилучається з користування Відповідача.

З наданих Позивачем доказів вбачається, що Позивач взяті на себе зобов'язання виконав належним чином, надав відповідачу об'єкт лізингу, однак Відповідач порушив свої зобов'язання щодо сплати лізингових платежів відповідно до умов Договору та не виконав зобов'язання щодо повернення об'єкту лізингу.

Окрім того, колегія суду критично відноситься до тверджень Відповіда, висвітлених в апеляційній скарзі (а.с. 150), щодо заволодіння об'єктом лізингу невідомою групою осіб на чолі із керівником ПМП «Венера», шляхом зловживання довірою водія та переміщення майна в невідоме для Відповідача місце, з наступних документально підтверджених підстав.

Позивачем, через канцелярію суду, на виконання вимог ухвали Рівненського апеляційного господарського суду від 30 липня 2014 року (а.с. 148) було подано додаткові письмові докази, а саме: копія акту прийому-передачі від 9 жовтня 2012 року, лист слідчого ВРЗ у СГД СВ МВС УМВС України у Вінницькій області від 7 серпня 2014 року, постанова про визначення доказом та передачу його на зберігання від 10 липня 2014 року (а.с. 172-174).

Дослідивши дані письмові докази, колегія суду констатує, що дані докази в контексті з запереченнями (висвітленими в апеляційній скарзі) ть твердженнями Відповідача щодо заволодіння майном невідомими особами, повністю спростовують такі твердження, адже сам Відповідач у своїй апеляційній скарзі зазначає що передав даний об'єкт лізингу приватному малому підприємству «Венера» шляхом оформлення договору оренди будівельної техніки та іншої спецтехніки № 08/10 від 8 жовтня 2012 року, шляхом підписання акту прийому-передачі катка від 9 жовтня 2012 року, не дивлячись на те, що відповідно до пункту 3.2 даного Договору та Додатку № 3 термін дії Договору був визначений по 30 квітня 2012 року. Тим сами Відповідач та повністю «проігнорував» вимогу Позивача щодо повернення даного майна від 20 липня 2012 року, та не вносив взятих на себе зобов'язаннь за Договором.

Усе вищеописане свідчить про свідоме передання Відповідачем об'єкту лізингу у користування третім особам, уже після закінчення Договору, на підставі котрого Відповідач набув право користування даним майном, з метою отримання прибутку від оформлення такої угоди, залишаючи при цьому поза увагою інтереси та права Позивача.

Що ж стосується поданого Позивачем доказу, що підтверджує повернення 7 серпня 2014 року об'єкту лізингу Позивачу слідчим ВРЗу СГД СВ ВМВ УМВС у Вінницькій області (лейтенантом міліції О.Л. Прокопчуком), після того як каток було 10 липня 2014 року виявлено та вилучено з території третьої особи, то колегія суду зауважує, що не дивлячись на даний встановлений факт повернення предмету спору, апеляційний господарський суд переглядає рішення справи саме на момент його винесення за наявними у справі і додатково поданими доказами.

Відтак, проаналізувавши вищеописані норми законодавства, докази надані Позивачем до матеріалів справи та зважаючи на умови Договору, Рівненський апеляційний господарський суд приходить до висновку, що вимоги Позивача щодо повернення від Відповідача майна (каток JVC VM32D, 2006 року випуску) підлягають до задоволення. Відповідно Рівненський апеляційний господарський суд задовольняє позовні вимоги Позивача та приймає рішення щодо повернення майна.

Відповідне рішення приймає і місцевий господарський суд, а тому дане рішення в цій частині суд апеляційної інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Статтею 33 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

З огляду на наявні у справі докази суд вважає, що доводи апелянта, висвітлені в апеляційній скарзі надуманими, безпідставними, спростовані усім вищевказаним у даній судовій постанові, а тому колегія суду не бере їх до уваги.

Крім того, з матеріалів справи не вбачається та Відповідачем, всупереч нормам статтей 32,33 Господарського процесуального кодексу України, взагалі не надано будь-яких доказів на підтвердження обставин, висвітлених в апеляційній скарзі.

Враховуючи усе вищевказане Рівненський апеляційний господарський суд залишає рішення господарського суду Вінницької області без змін, а апеляційну скаргу Відповідача - без задоволення.

Що ж стосує судового збору, то колегія суду зазначає наступне.

Колегія суду констатує, що в силу дії підпункту 2.2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21 лютого 2013 року № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VІ Господарського процесуального кодексу України» судовий збір з позовної заяви про визнання права власності на майно, витребування або повернення майна визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру .

Суд констатує, що Позивач звернувся до суду з вимогою про повернення майна (об'єкту лізингу), подаючи при цьому довідку № 73 від 14 березня 2013 року (а.с. 44) про вартість даного майна на час розгляду справи (в сумі 300 000 грн.), та сплачуючи судовий збір за подання позовної заяви до місцевого господарського суду в розмірі 6 000 грн. (а.с. 8), тобто як зі спору майнового характеру.

В той же час, суд зазначає, що з квитанції № 12266234 від 17 липня 2014 року вбачається, що Відповідач сплатив судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 609 грн.. Водночас, відповідно до пункту 2 підпункту 4 статті 4 закону України «Про судовий збір», за подання до господарського суду апеляційної скарги на рішення суду майнового характеру, сплачується судовий збір в розмірі 50 відсотків ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми.

Тобто, звертаючись до суду з даною апеляційною скаргою Відповідач мав би сплатити судовий збір в розмірі 3000 грн.. Враховуючи часткову сплату судового збору Відповідачем, а саме в розмірі 609 грн., колегія суду, з врахуванням вимог Господарського процесуального кодексу України щодо розподілу судових витрат, Закону України «Про судовий збір» та Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21 лютого 2013 року № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VІ Господарського процесуального кодексу України», вважає за необхідне достягнути з Відповідача в доход держави судовий збір в розмірі 2 391 грн.

Керуючись статтями 49, 99, 101, 103 - 105 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ПМК АДАТ" залишити без задоволення.

2. Рішення господарського суду Вінницької області від 19 червня 2014 року в справі № 902/271/13-г - залишити без змін.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ПМК АДАТ" (21036, м. Вінниця, вул. Лялі Ратушної, буд. 16, кв. 2; код ЄДРПОУ 37358072) в доход державного бюджету України 2 391 грн. 00 коп. судового збору за розгляд апеляційної скарги.

4. Доручити господарському суду Вінницької області видати відповідний наказ.

5. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

6. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

7. Справу № 902/271/13-г повернути господарському суду Вінницької області.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Бучинська Г.Б.

Суддя Філіпова Т.Л.