Постанова

від 14.10.2014 по справі 826/20847/13-а

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

cpg1251

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"14" жовтня 2014 р. м. Київ К/800/27317/14

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого Голубєвої Г.К.

Суддів Карася О.В.

Рибченка А.О.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Локсервіс» на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29 квітня 2014 року та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 лютого 2014 року по справі № 826/20847/13-а за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Локсервіс» до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у місті Києві про скасування податкового повідомлення-рішення, -

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Локсервіс» звернулося до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у місті Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення №79126552207 від 05.11.2013 року.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 лютого 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 квітня 2014 року у даній справі у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким повністю задовольнити позовні вимоги, оскільки вважає, що постанову та ухвалу було прийнято з порушенням норм матеріального права та без належного врахування всіх обставин справи.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що відповідачем проведено документальну позапланову невиїзну перевірку позивача з питань правильності обчислення податку а додану вартість при взаємовідносинах з ТОВ «Каскад МТ» за липень 2013 року, за результатами якої контролюючим органом виявлено порушення позивачем ст.185, п.п.198.3, 198.6 ст.198, п.п.201.4, 201.10 ст.201 Податкового кодексу України.

У подальшому 05.11.2013 року відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення №79126552207, яким позивачу зменшено розмір від'ємного значення ПДВ в розмірі 244785,00 грн.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди погодились із висновками податкового органу щодо завищення позивачем суми від'ємного значення ПДВ у розмірі 244785,00 грн. за липень 2013 року на підставі того, що ДПІ у Солом'янському районі ГУ Міндоходів у місті Києві складено акт №925/26-58-22-01-17/38791961 від 07.10.2013 року про неможливість проведення зустрічної перевірки ТОВ «Каскад МТ» щодо документального підтвердження господарських відносин, їх реальності та повноти відображення в обліку за період з 01.07.2013 року по 31.07.2013 року.

Однак, з такими висновками судів попередніх інстанцій колегія суддів не погоджується з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст.204 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст. 228 ЦК України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета - порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст.228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.

Відповідачем не надано доказів, а так само не було встановлено судами попередніх інстанцій факту існування обвинувального вироку, порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконного володіння ним внаслідок укладання та виконання позивачем та його контрагентом правочинів.

Також, згідно з п. 198.2 ст. 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до складу податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).

В матеріалах справи наявні всі необхідні первинні документи, які складені у відповідності до вимог податкового законодавства, що підтверджують право позивача на податковий кредит у відповідний період, с саме - податкові накладні, видаткові накладні, товарно-транспортні накладні та довідка про наявність залишків продукції на складі позивача, яка була придбана у ТОВ «Каскад МТ».

На час укладання договору із позивачем, його контрагент був платником ПДВ згідно чинного законодавства та належним чином зареєстрованим у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, тобто мав достатній об'єм правоздатності для укладення спірної угоди.

Крім того, чинне законодавство України не ставить в залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання. Невиконання контрагентом свого зобов'язання зі сплати ПДВ до бюджету зумовлює відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи.

Згідно пунктів 36.1, 36.5 статті 36, пункту 38.1 статті 38, пункту 44.1 статті 44, пункту 47.1 статті 47, пункту 49.2 статті 49 Податкового кодексу України, обчислення, декларування та/або сплата суми податку та збору є персональним податковим обов'язком кожного окремого платника податків, який і несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов'язку. Тобто, платник податку несе самостійну відповідальність за порушення ним правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватись на третіх осіб, в тому числі і на його контрагентів.

Також, колегія суддів звертає увагу на те, що відсутність документального підтвердження сплати податку на додану вартість попередніми постачальниками у ланцюгу постачання товару через неможливість проведення зустрічних перевірок з підстав їх відсутності за юридичними адресами не впливає на право позивача (покупця) на віднесення до складу податкового кредиту сплаченого податку на додану вартість при придбанні товару, оскільки Податковий кодекс України не ставить таке право платника податку в залежність від отримання документального підтвердження щодо належного виконання усіма постачальниками у ланцюгу постачання своїх податкових зобов'язань зі сплати ними сум податків до державного бюджету.

Такий висновок відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній у його постановах від 09.09.2008 року у справі № 21-500во08, від 01.06.2010 року у справі № 21-573во10, постанові від 31.01.2011 року у справі 21-47а10, а також узгоджується із практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішення від 22.01.2009 року зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати податок на додану вартість вдруге, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватись між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту прав власності.

З урахуванням наведених обставин та положень ч. 1 ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України про обов'язковість судових рішень Верховного Суду України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку про недоведеність факту порушення податкового законодавства з боку позивача при формуванні податкового кредиту з податку на додану вартість у межах спірних правовідносин, що свідчить про протиправність спірного податкового повідомлення-рішення, яке підлягає скасуванню в повному обсязі.

Зважаючи на те, що судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи встановлено повно та всебічно, з урахуванням доводів касаційної скарги позивача, неправильне застосування вищезазначених норм матеріального права є підставою, відповідно до ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України, для скасування попередніх судових рішень та прийняття нового рішення про задоволення позову.

Виходячи із викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку про необхідність скасування ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 29 квітня 2014 року та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 лютого 2014 року у даній справі.

Керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Локсервіс» задовольнити.

Скасувати ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 29 квітня 2014 року та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 лютого 2014 року по справі №826/20847/13-а за.

Постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Справу повернути до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили та може бути переглянута Верховним Судом України в порядку передбаченому ст. ст. 235 - 239, ч. 5 ст. 254 КАС України.

Головуючий підписГолубєва Г.К. Судді підписКарась О.В. підписРибченко А.О.