Постанова

від 22.10.2014 по справі 903/998/13

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2014 року Справа № 903/998/13

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Бучинська Г.Б. , суддя Петухов М.Г.

при секретарі Мухомеджанов Д.Ю.

за участю представників сторін:

від позивача: Суржко Є.О.;

від відповідача: Піддубний О.О.; Приймаченко А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу відповідача

Державне підприємство "Маневицьке лісове господарство" на рішення господарського суду Волинської області від 20.08.14р. в справі № 903/998/13 (суддя Дем'як В.М.)

за позовом Приватного підприємства "Алекс-Сервіс"

до відповідача Державного підприємства "Маневицьке лісове господарство"

про стягнення заборгованості в сумі 557 688 грн. 06 коп.

ВСТАНОВИВ :

Приватне підприємство «Алекс-Сервіс» (надалі - Позивач) звернулося в господарський суд Волинської області з позовною заявою (а.с. 2-3) до Державного підприємства «Маневицьке лісове господарство» (надалі -Відповідач), в якій просить стягнути з Відповідача на користь Позивача 111 965 грн. 17 коп. штрафу за невиконання зобов'язань, 459 099 грн. 09 коп. процентів за користування чужими грошовими коштами та 915 грн. 16 коп. інфляційних.

Позивачем, в порядку статті 22 Господарського процесуального кодексу України було подано заяву про зменшення позовних вимог (а.с. 59-60), на підставі котрої Позивач просив стягнути з Відповідача 534 286 грн. 93 коп., з яких 75 000 грн. штраф за невиконання зобов'язань, 459 099 грн. 09 коп. плати за користування чужими грошовими коштами та 187 грн. 84 коп. інфляційних.

Рішенням господарського суду Волинської області у справі № 903/998/13 від 9 грудня 2013 року, з підстав, висвітлених у даному рішенні, позов задоволено повністю. Стягнуто з Відповідача на користь Позивача 534 286 грн. 93 коп., з них 75 000 грн. штрафу, 459 099 грн. 09 коп. плати за користування чужими грошовими коштами та 187 грн. 84 коп. інфляційних. Також, покладено на Відповідача витрати по сплаті судового збору в розмірі 10 685 грн. 75 коп..

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 19 березня 2014 року (а.с. 100-105), з підстав, висвітлених у даній постанові, рішення господарського суду від 9 грудня 2013 року скасовано частково, а саме в частині стягнення штрафу та оплати за користування чужими грошовими коштами. В цій частині прийнято нове рішення, котрим стягнуто з Відповідача на користь Позивача 74 250 грн. штрафу та 241 178 грн. 70 коп. коштів за користування грошима позивача, в решті рішення залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 10 червня 2014 року (а.с. 140-145) касаційну скаргу Відповідача задоволено частково. Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 19 березня 2014 року та рішення господарського суду Волинської області від 9 грудня 2013 року скасовано в частині стягнення з Відповідача на користь Позивача 74 250 грн. штрафу за порушення графіку перерахування коштів, 241 178 грн. 70 коп. оплати за користування чужими грошовими коштами та 187 грн. 84 коп. інфляційних нарахувань, а справу передано на новий розгляд до господарського суду Волинської області.

Скасовуючи постанову та рішення Вищий господарський суд в своїй постанові зауважив:

Суди, вирішуючи спір, не з'ясували фактичний склад та правову природу заборгованості, визначеної в якості предмету договору про розстрочення, та на яку здійснено задоволені судами нарахування, не перевірили в повному обсязі обґрунтованість та законність наданого Позивачем розрахунку позовних вимог.

Судами не надано жодної оцінки умовам договору, яким встановлено сплату стороною, що прострочила, іншій стороні плати за користування чужими грошовими коштами в розмірі 0,5 відсотків від боргу за кожен день такого прострочення, що фактично відповідає правовій природі пені, стягнення якої є законодавчо обмеженим.

Водночас, Позивачем, на виконання вимог ухвали господарського суду Волинської області від 26 червня 2014 року (надати розширений та обґрунтований розрахунок суми основного боргу та неустойки з врахуванням постанови ВГСУ від 10 червня 2014 року в даній справі; а.с. 159), було подано при новому судовому розгляді письмові поясненнях від 20 серпня 2014 року з додатками розрахунків штрафу та плати за користування чужими грошовими коштами (а.с. 167-171), котрі суд розцінив як заяву, в порядку статті 22 Господарського процесуального кодексу України, щодо зменшення позовних вимог. У зв'язку з уточненим розрахунком, Позивач просить стягнути з Відповідача штраф за невиконання зобов'язань в розмірі 111 965 грн. 17 коп. та процентну ставку за користування чужими коштами в сумі 445 722 грн. 89 коп. (всього 557 688 грн. 06 коп.).

Рішенням господарського суду Волинської області від 20 серпня 2014 року ( а.с. 180-182) з підстав, вказаних у цьому рішенні, позовні вимоги задоволено частково. Стягнути з Відповідача на користь Позивача 562 671 грн. 02 коп., з них 111 965 грн. 17 коп. штрафу та 450 705 грн. 85 коп. плати за користування чужими грошовими коштами. Також, покладено на Відповідача витрати по сплаті судового збору в розмірі 11 271 грн. 47 коп.. В решті позову відмовлено (колегія суду зауважує, що місцевий господарський суд частково задоволив позов стягнувши більшу суму, аніж ту просив стягнути Позивач у прийнятому місцевим господарським судом поясненні (а.с. 167-168), Позивач (в пунті 2 пояснень) просив стягнути кошти в сумі 445 722 грн. 84 коп., в той час як суд частково відмовивши в цій частині стягнув 450 705 грн. 85 коп., що на 4 982 грн. 96 коп. більше суми позову в цій частині ).

Не погоджуючись із винесеним рішенням суду першої інстанції Відповідач звернувся з апеляційною скаргою (а.с. 188-191) до Рівненського апеляційного господарського суду, в якій, з підстав, вказаних у цій апеляційній скарзі, просить рішення господарського суду Волинської області від 20 серпня 2014 року в даній справі скасувати та прийняти нове рішення, яким стягнути з Відповідача на користь Позивача 74 250 грн. штрафу та 13 701 грн. 92 коп. пені.

Апеляційна скарга мотивована тим, що місцевим господарським судом не досліджено та не надано оцінку усім доказам, які мають важливе значення для справи при прийнятті рішення, тому оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, постановленим з порушенням норм матеріального і процесуального права. Крім того, Відповідач як на підставу скасування рішення суду посилається на те, що судом не враховано, що нарахування штрафу, на думку Відповідача, може бути лише за період з 10 листопада 2012 року по 21 березня 2013 року. Також Відповідач вказує на здійснену ним оплату в розмірі 5 000 грн. 27 листопада 2012 року, а тому розмір штрафу повинен становити 74 250 грн.. Водночас, Відповідачем подано власний розрахунок пені, нарахованого відповідно до пункту 4.5 Договору, відповідно до якого розмір пені має становити 13 701 грн. 92 коп..

Ухвалою суду від 17 вересня 2014 року (а.с. 187) апеляційну скаргу Відповідача прийнято до провадження та призначено її розгляд на 22 жовтня 2014 року на 14 год. 50 хв.

На виконання вимог ухвали апеляційного господарського суду Позивачем було подано відзив на апеляційну скаргу, в якому з підстав, висвітлених у даному відзиві, Позивач просить суд відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення без змін (а.с. 197-201).

В.о. голови Рівненського апеляційного господарського суду своїм розпорядженням від 21 жовтня 2014 року (а.с. 206) вніс зміни до складу колегії суддів (окрім заміни головуючого судді) за наслідком котрого у справі № 903/998/13 визначено колегію суддів у складі: суддя Василишина А.Р., суддя Бучинська Г.Б., суддя Петухов М.Г..

В судовому засіданні від 22 жовтня 2014 року представник Позивача заперечив проти доводів апеляційної скарги, з підстав, вказаних у відзиві на апеляційну скаргу, вважає рішення суду першої інстанції обґрунтованим та таким, що не підлягає скасуванню.

В судовому засіданні від 22 жовтня 2014 року представники Відповідача підтримали доводи висвітлені у апеляційній скарзі.

Заслухавши пояснення представника Позивача, представників Відповідачів, розглянувши матеріали та обставини справи, апеляційну скаргу, відзив на апеляційну скаргу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задоволити частково, а оскаржуване рішення скасувати частково (в частині стягнення процентів за користування чужими коштами) та змінити в частині розподілу судових витрат. При цьому, суд виходив з наступного.

23 жовтня 2012 року між Позивачем та Відповідачем було укладено договір про погашення заборгованості (надалі - Договір; а.с. 9-10).

Згідно з умовами пункту 1 Договору, Позивач надав Відповідачу розстрочку у погашенні суми боргу в розмірі 746 434 грн 47 коп., стягнутої за рішенням Господарського суду Волинської області від 7 серпня 2012 року, у справі № 5004/876/12.

Відповідно до пунктів 1.2 - 2.2 Договору, Відповідач зобов'язався перед Позивачем оплачувати дану заборгованість рівними частинами щомісячно по 100 000 грн., починаючи з 10 листопада 2012 року до 10 червня 2013 року, відповідно до графіка наведеного в пункті 2.2 Договору (а саме: до 10 листопада 2012 року - 100 000 грн., до 10 грудня 2012 року - 100 000 грн., до 10 січня 2013 року - 100 000 грн., до 10 лютого 2013 року - 100 000 грн., до 10 березня 2013 року - 100 000 грн., до 10 травня 2013 року - 100 000 грн., до 10 квітня 2013 року - 100 000 грн., до 10 травня 2013 року - 100 000 грн., до 10 червня 2013 року - 46 434 грн. 47 коп.) .

Пунктом 3.3 Договору, Позивач та Відповідач визначили, що у випадку порушення Відповідачем графіку сплати Позивач має право призупинити дію пункту 2.2 Договору, пред'явити до виконання судовий наказ по господарській справі № 5004/876/12 до виконання, застосувавши одночасно санкції, зазначені в пунктах 4.2, 4.3, 4.4, 4.5 Договору.

Положеннями пунктів 4.3-4.4 Договору визначено, що: у випадку порушення строків перерахування коштів зазначених в пункті 2.2 Договору на строк до 10 календарних днів Відповідач зобов'язався сплачувати штраф в розмірі 10 % від суми, що підлягає до оплати, а у випадку порушення строків перерахування коштів зазначених в пункті 2.2 Договору на строк понад 10 календарних днів сплатити штраф в розмірі 15 % від суми, що підлягає до оплати.

За змістом пункту 4.5 Договору, у разі порушення порядку перерахування коштів, передбаченого пунктом 2.2 Договору або при невиконанні вимог державного виконавця щодо виконання рішення Господарського суду Волинської області від 7 серпня 2012 року по справі № 5004/876/12, Відповідач сплачує Позивачу 0,25% від суми боргу за кожен день затримки платежу, що є платою за користування чужими грошовими коштами (відповідно до статей 536, 625 Цивільного кодексу України), з застосуванням діючого на той момент індексу інфляції.

В зв'язку з невиконанням Відповідачем своїх зобов'язань, 25 березня 2013 року постановою ВДВС Маневицького РУЮ було відкрито виконавче провадження ВП № 37420230 (а.с. 65) по виконанню наказу господарського суду Волинської області №5004/876/12-1 від 21 серпня 2012 року (про стягнення з Відповідача на користь Позивача 821 827 грн. 71 коп. заборгованості та 16 463 грн. 55 коп. судових витрат) та накладено арешт на майно Відповідача у межах цієї суми.

Постановою державного виконавця від 10 жовтня 2013 року було закінчено виконавче провадження ВП № 37420230, в зв'язку зі сплатою Відповідачем на користь Позивача 838 264 грн. 26 коп. (що підтверджується довідками ВДВС Маневицького РУЮ за 03-14/5812 від 15 жовтня 2013 року (а.с. 29) та № 03-14/5921 від 22 жовтня 2013 року (а.с. 45)), та припинено чинність арешту на майно Відповідача.

Позивач звернувся до господарського суду з позовом про стягнення з Відповідача 111 965 грн. 17 коп. - штрафу за невиконання зобов'язань та 445 722 грн. 89 коп. плати за користування чужими грошовими коштами на підставі Договору за період з листопада 2012 по серпень 2013 року. (з врахуванням заяви про зменшення позовних вимог на а.с. 167-168).

Стаття 11 Цивільного кодексу України вказує, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші право чини, а також інші юридичні факти.

Як зазначено в статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать та інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України: зобов'язанням є правовідносини, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Таке ж положення містить стаття 173 Господарського кодексу України, в якій зазначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

В силу частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно статті 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України, зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язань -відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться; одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Колегія суду дослідивши позовну заяву в контексті умов Договору зауважує, що Позивач звертаючись з позовом до Відповідача про стягнення 0,25 відсотків від суми боргу за кожен день затримки платежу, що є платою за користування чужими грошовими коштами за період з 10 листопада 2012 року по 8 вересня 2013 року та вказав в якості підстави заявленого позову і проведеного розрахунку саме положення пункту 4.5 Договору та приписи статтей 536, 625 Цивільного кодексу України.

Крім того, як вбачається із змісту позовної заяви причиною звернення Позивача з позовом до господарського суду стало порушення Відповідачем зобов'язань по Договору.

Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Колегія суду констатує, що статтею 536 Цивільного кодексу України визначено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами; розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства .

Відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.

З врахуванням наведеного, колегія суду зазначає, що у розумінні самої диспозиції статті 536 Цивільного кодексу України проценти є не відповідальністю, а платою за весь час користування грошовими коштами, що не були своєчасно сплачені боржником.

Зі змісту зазначених статей вбачається, що договором може бути встановлено лише інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення.

Поряд з цим, колегія суду звертає увагу, що з положення частин 1, 3 статті 549 Цивільного кодексу України вбачається, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання .

Дослідивши Договір в сукупності з нормами діючого законодавства, котрі направлення на забезпечення виконання зобов'язань, в контексті висновків, висвітлених у постанові Вищого господарського суду України від 10 червня 2014 року, колегія суду зазначає, що проценти, котрі передбачені пунктом 4.5 Договору, передбачено нараховувати виключно у випадку порушення порядку перерахування коштів (прострочення зобов'язань ) Відповідачем, що свідчить про те що останні за своєю правовою природою підпадають під визначення неустойки, а саме пені, згідно статті 549 Цивільного кодексу України (котра встановлює, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання).

Враховуючи усе вищенаведене, колегія суду зазначає, що проценти передбачені пунктом 4.5 Договору за своєю правовою природою відносяться до пені, крім того, вказаний пункт Договору міститься в розділі "Відповідальність сторін", а не в розділах "Порядок та строки погашення заборгованості" та "Права та обов'язки", що вкотре опосередковано вказує на те, що цим пунктом сторони погодили саме відповідальність Відповідача за прострочення виконання зобов'язання щодо порушення порядку перерахування коштів, а не розмір процентів як плати за правомірне користування чужими грошовими коштами.

За приписами статті 627 Цивільного кодексу України: сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені частинами 1-3, 5-6 статті 203 Цивільного кодексу України (а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей).

Згідно з приписами пункту 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України, якщо у вирішенні спору буде встановлено, що зміст договору суперечить чинному законодавству, то господарський суд повинен за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині.

Визнання недійсним договору, пов'язаного з предметом спору, повністю або у певній його частині є саме правом господарського суду, а не обов'язком .

У даному випадку мається на увазі ситуація, коли визнання недійсним договору не є предметом позову, тобто позовна вимога не полягає у визнанні договору недійсним. Договір повинен бути лише пов'язаним із предметом спору, тобто позовна вимога ґрунтується на договорі чи на його пунктах, що їх суд може визнати недійсним з власної ініціативи.

Обов'язковою умовою застосування пункту 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України є переконлива мотивація суду необхідності виходу за межі позовних вимог та відходу від принципу змагальності сторін.

Колегія суду з'ясувавши фактичний склад та правову природу заборгованості, визначеної в якості предмету договору про розстрочення (в даному випадку, позовна вимога про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами ґрунтується саме на пункті 4.5 Договору, дане знайшло своє відображення й у Додатку № 3 Розрахунок плати згідно пункту 4.5 Договору (а.с. 171)), оцінивши умови Договору та враховуючи усе описане вище зазначає, що зміст пункту 4.5 Договору (щодо встановлення обов'язку для Відповідача сплачувати проценти за порушення порядку перерахування коштів) суперечить приписам статті 203 Цивільного кодексу України

Відтак, з огляду на суперечність змісту пункту 4.5 Договору нормам цивільного законодавства, колегія суду дійшла висновку про наявність підстав для визнання недійсним пункту 4.5 Договору в порядку статті 83 Господарського процесуального кодексу України на підставі частини 1 статті 203, частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена також в постанові Верховного Суду України від 12 грудня 2011 року в справі № 07/238-10 та постанові Верховного Суду України від 24 грудня 2013 року у справі № 8/5025/1202/12.

Водночас, стаття 111-28 Господарського процесуального кодексу України визначає обов'язковість рішення для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовоий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідності із рішеннями Верховного Суду України.

Враховуючи наведене Відповідно до частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України: недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно зі статтею 217 Цивільного кодексу України, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частин.

З огляду на усе вищеописане в даній судовій постанові (та враховуючи практику Верховного Суду України) колегія суду приходить до висновку про необхідність визнання недійсним пункту 4.5 Договору та визнає даний пункт недійсним.

Водночас, з огляду на що колегія суду констатує, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а тому позовні вимоги про стягнення 445 722 грн. 89 коп. процентів за користування чужими грошовими коштами, заявлені згідно пункту 4.5 Договору, задоволенню не підлягають.

Відповідно, приймаючи таке рішення, колегія суду скасовує рішення суду першої інстанції в цій частині.

Що ж стосується позовних вимог про стягнення з Відповідача на користь Позивача штрафу в ромірі 111 965 грн. 17 коп., то колегія суду зазначає наступне.

Період прострочення сплати заборгованості становить з 10 листопада 2012 року по 10 червня 2013 року.

Згідно пункту 2 статті 549 Цивільного кодксу України, виконання зобов'язань за договором можуть забезпечуватись неустойкою (штрафом, пенею); Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлено, що: у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором; при цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Положеннями пунктів 4.3-4.4 Договору визначено, що: у випадку порушення строків перерахування коштів зазначених в пункті 2.2 Договору на строк до 10 календарних днів Відповідач зобов'язався сплачувати штраф в розмірі 10 % від суми, що підлягає до оплати, а у випадку порушення строків перерахування коштів зазначених в пункті 2.2 Договору на строк понад 10 календарних днів сплатити штраф в розмірі 15 % від суми, що підлягає до оплати .

В зв'язку з порушенням умов Договору, за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань Позивач нарахував Відповідачу 111 965 грн. 17 коп. штрафу за період з 10 листопада 2012 року по 25 червня 2013 року.

Перевіривши даний розрахунок штрафу, колегія суду вважає його підставним та обґрунтованим.

Доводи Відповідача про те, що нарахування штрафу за порушення графіку перерахування платежів та відсотків за користування чужими коштами повинно бути здійснено лише за період з 10 листопада 2012 року по 21 березня 2013 року (день звернення Позивача із заявою до відділу державної виконавчої служби про відкриття виконавчого провадження), колегією суду до уваги не приймаються.

Оскільки, такі доводи Відповідача ґрунтуються на підставі пункту 3.3 Договору, котрий визначає, що у випадку порушення графіку оплати Позивач має право призупинити дію пункту 2.2 (графік перерахування коштів) Договору, пред'явити до виконання судовий наказ по справі № 5004/876/12, застосувавши одночасно санкції зазначені в пунктах 4.2, 4.3 Договору.

При цьому, колегія суду звертає увагу, що даним пунктом Договору визначено право, а не обов'язок Позивача щодо вчинення такої дії як призупинення пункту 2.2 Договору.

Отже, проаналізувавши дані норми законодавства, перевіривши правильність розрахунку, проведеного Позивачем (а.с. 13, 170) та зважаючи на умови пункту 4.3, 4.4 Договору Рівненський апеляційний господарський суд констатує той факт, що вимоги Позивача щодо стягнення штрафу (за період з 10 листопада по 25 червня 2013 року) в розмірі 111 965 грн. 17 коп. та підлягають до задоволення.

Відповідно, Рівненський апеляційний господарський суд залишає рішення господарського суду Волинської області і в цій частині без змін.

Згідно статті 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно статтею 32 Господарського процесуального кодексу України , доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Враховуючи усе вищевказане в даній судовій постанові Рівненський апеляційний господарський суд констатує неповне з'ясування місцевим господарським судом обставин, що мають значення для справи та порушення або неправильне застосування норм матеріального права. Дане, в свою чергу, в силу дії пунктів 1, 4 частини 1 статті 104 Господарського процесуального кодексу України є підставою для скасування даного судового рішення.

З урахуванням усього вищевказаного, суд апеляційної інстанції задовольняє апеляційну скаргу Відповідача частково, скасовує судове рішення суду першої інстанції в частині стягнення процентів за користування чужими коштами та змінює в частині присудження до стягнення судового збору.

Судові витрати, у відповідності до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, суд покладає на Відповідача та Позивача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статями 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Державного підприємства "Маневицьке лісове господарство" - задоволити частково.

2. Визнати недійсним пункт 4.5 Договору про погашення заборгованості від 23 жовтня 2012 року, укладеного між Приватним підприємством "Алекс -Сервіс" та Державним підприємством "Маневицьке лісове господарство".

3. Рішення господарського суду Волинської області по справі № 903/998/13 скасувати в частині стягнення 450 705 грн. 85 коп. плати за користування чужими грошовими коштами та змінити в частині стягнення судового збору, виклавши пункт 2 резолютивної частини рішення в наступній редакції:

"2. Стягнути з Державного підприємства "Маневицьке лісове господарство" (44600, Волинська область, смт.Маневичі, вул.Карла Маркса, 31, код ЄДРПОУ 00991545) на користь Приватного підприємства "Алекс -Сервіс" (25030, м.Кіровоград, вул.Шатіла, 3, кв.85, код ЄДРПОУ 31400558) 111 965 грн. 17 коп. штрафу та 2 126 грн. 34 коп. витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви".

4. В решті рішення господарського суду Волинської області залишити без змін.

5. Стягнути з Приватного підприємства "Алекс -Сервіс" (25030, м. Кіровоград, вул. Шатіла, 3, кв.85, код ЄДРПОУ 31400558) на користь Державного підприємства "Маневицьке лісове господарство" (44600, Волинська область, смт.Маневичі, вул.Карла Маркса, 31, код ЄДРПОУ 00991545) 4 317 грн. 89 коп. витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

6. Доручити господарському суду Волинської області видати відповідні накази.

7. Постанова апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

8 . Справу № 924/618/14 повернути до господарського суду Волинської області.

Головуючий суддя Василишин А.Р.

Суддя Бучинська Г.Б.

Суддя Петухов М.Г.