Постанова

від 09.07.2009 по справі 2/398-08

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

2/398-08

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 09 липня 2009 р.                                                                                    № 2/398-08  

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіДобролюбової Т.В.,

суддівДроботової Т.Б,

Швеця В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу

Головного управління Державного казначейства України в Івано-Франківській області

на постанову

Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 02 лютого 2009 року

у справі№ 2/398-08

господарського судуДніпропетровської області

за позовомГоловного управління Державного казначейства України в Івано-Франківській області

до Закритого акціонерного товариства Комерційний банк “ПриватБанк”

простягнення 52 511,35 грн

Згідно з Розпорядженням Вищого господарського суду України № 02.03-10/380 від 08 липня  2009 року у зв'язку з відпусткою судді Гоголь Т.Г. для розгляду касаційної скарги у цій справі сформовано колегію суддів у складі: Добролюбової Т.В. (головуючого), Дроботової Т.Б., Швеця В.О.

        Представники сторін в судове засідання не з'явилися, хоча належним чином повідомлені про час та місце розгляду касаційної скарги.                    

В СТАНОВИВ:

Головне управління Державного казначейства України в Івано-Франківській області в жовтні 2007 року звернулося з позовом до закритого акціонерного товариства "ПриватБанк" і, з урахуванням уточнень позовних вимог, просило стягнути з відповідача заборгованість в розмірі 39 660,82 грн: 19 830, 41 грн на користь Державного бюджету, і 19 830, 41 грн  - Головного управління Державного казначейства України в Івано-Франківській області, 523,10 грн витрати за користування комунальними послугами, а також стягнути неустойку за користування річчю за час прострочення у розмірі 97 210,62 грн.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від                                        28.10.08, ухваленим суддею Боділовською М.М., позовні вимоги задоволені частково, стягнуто з ЗАТ КБ "ПриватБанк" 523,10 грн витрат за користування комунальними послугами, в решті позову відмовлено. Рішення вмотивовано посиланням на те, що між сторонами існували договірні відносини за договором оренди № 2, згідно якого відповідач сплачував орендну плату позивачу за  ставкою 15% ГУ ДКУ в Івано-франківській області, самовільно, без погодження з ЗАТ КБ "ПриватБанк" підвищено орендну ставку до 30%, що суперечить вимогам статі 188 Господарського кодексу України, статті 651 Цивільного кодексу України, також у рішенні зроблено посилання на статтю 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна, відповідно до вимог якої, умови договору оренди є дійсними на весь строк дії договору, а сторонами по справі додаткових угод до договору  оренди № 2 підписано не було.

Дніпропетровський апеляційний господарський суд, колегією суддів у складі: Стрелець Т.Г. –головуючий, Головка В.Г., Логвиненка А.О. постановою від 02.02.09 перевірене рішення місцевого  господарського суду залишив без змін з тих же підстав.

Не погоджуючись з постановленими у справі судовими актами, Головне управління Державного казначейства України в Івано-Франківській області звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить судові акти скасувати та  прийняти нове рішення, яким  позов задовольнити в повному обсязі. Скарга обґрунтована посиланнями на  порушення судами приписів статей 22, 763 Цивільного кодексу України, статті 27 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" та статей 224, 225 Господарського кодексу України.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Швеця В.О., переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Як установлено судами обох інстанцій та підтверджено матеріалами справи, 04.01.05 між відділенням Державного казначейства в Снятинському районі (далі –орендодавець) та філією "ПриватБанк" (далі - орендар) був укладений Тимчасовий договір оренди, відповідно до умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв у платне користування приміщення для розміщення відділення "Приватбанку", загальною площею 347,2 кв.м., яке розташоване за адресою: м. Снятин, вул. Лотоцького, 18. Строк дії вказаного договору сторонами визначений з 01 січня 2005 року до вирішення питання про оренду регіональним фондом державного майна. Відповідно до пункту 2.2. договору орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої Постановою КМ України № 786 від 04.10.95 і складає 18383,10 грн (15% орендної ставки). Судами установлено, що фактично філія "ПриватБанку" отримала у користування приміщення площею 306,5 кв.м., у відповідності до якої і був зроблений розрахунок орендної плати. Предметом заявленого позову є матеріально-правова вимога Головного управління Державного казначейства в Івано-Франківській області до ЗАТ "Комерційний банк "ПриватБанк" про стягнення заборгованості в розмірі 39 660,82 грн, 523,10 грн - витрат за користування комунальними послугами, а також неустойки за користування річчю за час прострочення у розмірі 97 210,62 грн. Як на підставу позову, головне управління посилалось на те, що відповідач є фінансовою установою, тому орендна ставка повинна становити 30% від вартості орендованого майна. Статтею 174 Господарського кодексу України унормовано, що господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. Відповідно до приписів частини 7 статті 179 вказаного Кодексу господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.   Як вбачається з матеріалів справи, позивач просив внести зміни в договір оренди, за яким  відповідач здійснює оренду державного майна.

Відносини щодо оренди державного майна регулюються Законом України "Про оренду державного та комунального майна". Відповідно до частини 1 статті 2 вказаного Закону орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. За змістом статей 10, 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" однією з істотних умов договору оренди є, зокрема, орендна плата (з урахуванням її індексації), яка встановлюється згідно з методикою розрахунку орендної плати. Для об'єктів, що перебувають у державній власності така Методика визначається Кабінетом Міністрів України. Правила щодо зміни розмірів орендної плати встановлені статтею 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", згідно з якою розмір  орендної  плати  може  бути змінено за погодженням сторін. Розмір орендної плати може бути змінено на вимогу однієї з сторін, якщо з незалежних від них обставин істотно змінився стан об'єкта оренди, а також в інших випадках, встановлених законодавчими актами України. Відтак, за приписами вказаної статті,  розмір орендної плати може бути змінено на вимогу сторони, зокрема, у випадку встановленому законодавчими актами України. Аналогічні положення містить і  пункт 2.4 спірного договору. Відповідно до частини 4 статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" умови договору є дійсні на весь строк дії договору, а також у випадку коли законодавством після укладення договору встановлені правила, які погіршують стан орендаря, тобто зміни до договору оренди в такому випадку повинні бути оформлені відповідною додатковою угодою. Судами установлено і підтверджено матеріалами справи, сторонами додаткова угода до тимчасового договору оренди не укладалася. Згідно зі статтею 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором. Частиною 2 статті 651 Цивільного кодексу України унормовано, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлене договором, законом або за рішенням суду. Відтак суди попередніх інстанцій дійшли висновку про неправомірність збільшення позивачем розміру орендної ставки з 15 % до 30 %, оскільки одностороння зміна договору не передбачена ані законом, ані договором. Частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України унормовано, що у випадках невиконання наймачем обов'язків щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплату неустойки в розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення, тобто з моменту невиконання орендарем зобов'язань щодо повернення речі на вимогу наймодавця, останній має право стягнути подвійний розмір плати за користування об'єктом оренди.

У відповідності з вимогами статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а     також   інші   обставини,   які    мають   значення   для  правильного   вирішення господарського спору. Згідно зі статтею 34 Кодексу обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Приймаючи постанову, суд апеляційної інстанції вірно визнав такими, що не можуть вважатись належними та допустимими доказами листи позивача від 05.04.07 і 12.09.07 з вимогою розірвати договір оренди, повернути незаконно утримуване майно і відшкодувати завдані збитки, надані позивачем в підтвердження порушення відповідачем його законних прав, враховуючи недоведеність відправки вказаних листів на адресу відповідача. Таким чином, у постанові суд апеляційної інстанції вірно застосував норми матеріального права і обґрунтовано відмовив позивачеві в задоволенні позовних вимог в частині стягнення заборгованості в розмірі 39 660,82 грн і 97 210,62 грн неустойки у зв'язку з їх недоведеністю.

Відповідно до частини 2 статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішення чи постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Відтак, колегія суддів визнає, що при вирішені спору суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права, тому підстав для задоволення касаційної скарги і скасування постанови суду апеляційної інстанції колегія суддів не вбачає.

Враховуючи викладене та керуючись  статтями 1115, 1117 , 1118,  1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

          Касаційну скаргу Головного управління Державного казначейства України в Івано-Франківській області залишити без задоволення, а постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 02 лютого 2009 року у справі № 2/398-08 Господарського суду Дніпропетровської області –без змін.

Головуючий суддя:                                                                 Т. Добролюбова

Судді:                                                                                        Т. Дроботова

                                                    В. Швець