Постанова

від 08.07.2009 по справі 6/589-08

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

6/589-08

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 08 липня 2009 р.                                                                                    № 6/589-08  

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого  судді:Губенко Н.М.,

суддів:Барицької Т.Л.,

Мирошниченка С.В.,

розглянувши касаційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю "Рубі Роз Агрікол Ко., ЛТД"

на постановуКиївського міжобласного апеляційного господарського суду

від16.03.2009

та на рішеннягосподарського суду Київської області

від16.12.2008

у справі№ 6/589-08

за позовомПриватного підприємства "Хімтон"

доТовариства з обмеженою відповідальністю "Рубі Роз Агрікол Ко., ЛТД"

простягнення 145427,61 грн.

в судовому засіданні взяли участь  представники:- позивача Годун Г.В. (дов. б/н від 10.01.2009);                    Арепоєва Н.В. (дов. б/н від 10.01.2009);- відповідача повідомлений, але не з'явився;

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Київської області від 16.12.2008 (суддя Маляренко А.В.) частково задоволений позов Приватного підприємства "Хімтон" (надалі позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Рубі Роз Агрікол Ко., ЛТД" (надалі відповідач); за рішенням стягнуто з відповідача 125 760,00 грн. основного боргу, 12 576,00 грн. штрафу, 1 383,36 грн. державного мита, 118,00 грн. витрат зі сплати за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, в частині стягнення з відповідача пені в позові відмовлено.

Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 16.03.2009 (судді Агрикова О.В., Чорногуз М.Г., Жук А.Г.) вказане рішення суду першої інстанції змінено в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення з відповідача пені та прийнято в цій частині нове рішення, яким з відповідача стягнуто 7 091,61 грн. пені., в іншій частині –рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Відповідач, не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким припинити провадження у даній справі. Підстави касаційної скарги обґрунтовуються порушенням судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема, ст.ст. 33, 36 ГПК України, ст. 238 ЦК України.

Відзив від позивача на касаційну скаргу відповідача не надходив, що не є перешкодою для суду касаційної інстанції переглянути оскаржувані судові акти.

Колегія суддів, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судами попередніх інстанцій, дослідивши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Згідно із статтею 108 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України переглядає за касаційною скаргою (поданням) рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного господарського суду.

Відповідно до вимог статті 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права; касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти  докази.

Суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги позивача встановив такі обставини та виходив із наступного:

- між сторонами у справі був укладений договір поставки кормових добавок №27/06-08-1 від 27.06.2008, за умовами якого позивач зобов'язався поставити відповідачу кормові добавки в асортименті та кількості відповідно до специфікації, а відповідач зобов'язався отримати та оплатити поставлену продукцію;

- відповідно до накладної № 31120 від 03.07.2008  та специфікації № 1 від 02.07.2008, підписаною обома сторонами, позивач поставив, а відповідач отримав продукцію по довіреності НБЖ № 320877 від 02.07.2008 на загальну суму 125 760,00 грн.;

- пунктом 4.2. договору передбачено, що відповідач зобов'язаний оплатити за поставлену продукцію протягом 30 календарних днів з моменту отримання товару

- на дату звернення із позовом, відповідачем не виконано свого обов'язку щодо оплати за поставлений товар, що і стало підставою для звернення до суду;

- позивачем була надіслана відповідачу претензія № 734 від 19.09.2008, яка відповідно до поштового повідомлення була отримана останнім 30.09.2008 (наявне в матеріалах справи), відповідь на яку не надійшла;

- між позивачем і відповідачем був підписаний акт звірки взаємних розрахунків станом на 03.10.2008, і відповідно до якого відповідач підтвердив наявність у нього заборгованості перед позивачем в розмірі 125 760,00 грн.;

- отже, на підставі встановлених обставини, керуючись ст. 193 ГК України, ст.ст. 525, 526, 520, 629 ЦК України, суд першої інстанції прийшов до висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог позивача щодо стягнення з відповідача заявленої до стягнення суми основного боргу;

- крім того, позивач заявив вимогу, на підставі п. 8.2 договору щодо стягнення з відповідача пені за прострочку виконання грошового зобов'язання, та на підставі п. 8.7. штраф у розмірі 10% від вартості невиконаного зобов'язання; проте, як передбачено ст. 61 Конституції України, ніхто не може бути притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, а тому вимога позивача про стягнення з відповідача штрафу підлягає задоволенню, а вимога про стягнення пені не може бути задоволена судом, в силу наведеної норми.  

Апеляційний господарський суд, переглядаючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, погодився із висновками останнього щодо стягнення з відповідача основного боргу та штрафу. В той же час, суд апеляційної інстанції спростував висновки суду першої інстанції щодо неможливості одночасного стягнення з боржника пені та штрафу, оскільки, як зазначив суд другої інстанції, одночасне стягнення з винної сторони штрафу та пені не суперечить чинному законодавству, тим більше, що така умова передбачена укладеним між сторонами договором за спільною волею сторін.

Вищий господарський суд України погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ст. 712 ЦК України).

Отже, в силу ст. ст. 11, 202, 509, 712 ЦК України між сторонами на підставі договору від 27.06.2008 №27/06-08-1 виникли зобов'язальні відносини.

Відповідно до ст. ст. 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

В силу ч. 1 ст. 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Як встановлено судами, на виконання умов договору від 27.06.2008 №27/06-08-1, позивач здійснив постачання відповідачу товару на загальну суму 125 760,00 грн., що підтверджується дослідженими судами попередніх інстанцій накладною №31120 від 03.07.2008 та специфікацією №1 від 02.07.2008, підписаними обома сторонами, а відповідач, на підставі довіреності НБЖ №320877 від 02.07.2008 отримав поставлений позивачем товар. Натомість відповідач зобов'язання належним чином не виконав, у зв'язку із чим утворилась заборгованість у сумі поставленого позивачем товару, а саме, 125 760,00 грн. Доказів на підтвердження протилежного, відповідач не надав. У зв'язку з чим, суд касаційної інстанції погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про обґрунтованість вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості зі сплати основного боргу за договором від 27.06.2008 №27/06-08-1 у сумі 125 760,00 грн.

Проте, окрім вимоги щодо стягнення з відповідача суми основного боргу, позивачем заявлені вимоги про стягнення з відповідача пені та штрафу на підставі п.п. 8.2., 8.7. договору, яка правомірно задоволена судом апеляційної інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбаченим цим Кодексом, іншим законами та договором.

Види правових засобів відповідальності у сфері господарювання (господарські санкції) визначено у ст. 217 ГК України як заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/ або правові наслідки; такими засобами є відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції.

Частина 1 ст. 230 ГК України передбачає, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, пеня, штраф), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Відповідно до ч. 4 ст. 231 ГК України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

Пунктом 4 ст. 179 ГК України визначено основний принцип, який визначає, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Аналогічні положення містять і норми ЦК України, які визначають, що сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов (ст. 627 ЦК України); зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними (ст. 628 ЦК України), сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст. 6 ЦК України).

Враховуючи, що сторонами за взаємною згодою визначена саме така відповідальність за порушення зобов'язання у вигляді застосування і штрафу, і пені (п.п. 8.2., 8.7. договору), що прямо не заборонено чинним законодавством  і є реалізацією вільного волевиявлення сторін під час визначення умов договору, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо обґрунтованості заявлених вимог в частині стягнення з відповідача як пені, так і штрафу за порушення виконання грошового зобов'язання і в даній частині правомірно змінив рішення суду першої інстанції, яким в стягненні пені з відповідача було відмовлено.

Колегія суддів не приймає до уваги доводи скаржника, про не дослідження судами попередніх інстанцій необхідного обсягу повноважень у виконавчого директора відповідача на підписання укладеного між позивачем та відповідачем договору, за яким стягується заборгованість, оскільки предметом даного позову є стягнення заборгованості за вказаним договором та штрафних санкцій з відповідача за порушення його умов, а не визнання його недійсним. До того ж, відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а тому, відповідач, стверджуючи про ті чи інші обставини, був зобов'язаний надати відповідні докази.

Крім того, надуманими та такими, що не підтверджуються матеріалами справи є твердження відповідача про те, що умови договору №27/06-08-1 від 27.06.2008 не містять пункту щодо його ціни, оскільки, як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, п.п. 2.1., 2.3., 2.5 договору встановлено, що товар, який постачається оплачується покупцем за цінами і на умовах, визначених у специфікації до договору; ціна на товар встановлюється в національній валюти України і фіксується в специфікації; загальною сумою договору є фактична сумарна вартість поставленого товару, прийнятого покупцем (відповідачем); а як встановлено судами попередніх інстанцій сторонами була підписана специфікація, яка є невід'ємним додатком договору №27/06-08-1 і в якій визначена вартість товару у розмірі 125 800,00 грн., до того ж, як вказувалося вище, позивач поставив, а відповідач прийняв товар на загальну суму 125 760,00 грн., про що свідчить досліджена судами попередніх інстанцій накладна № 31120 від 03.07.2008  та специфікація № 1 від 02.07.2008, підписана обома сторонами.

Суд касаційної інстанції не приймає до уваги посилання скаржника на те, що накладна № 31120 не має відношення до укладеного між сторонами договору, оскільки скаржник не надає, всупереч вимог ст.ст. 33, 34 ГПК України, жодних доказів на підтвердження таких своїх доводів.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення суду першої інстанції або постанову суду апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення суду першої інстанції або постанова апеляційного господарського суду прийнята з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 1115 ГПК України та частин 1, 2 статті 1117 ГПК України, касаційна інстанція на підставі вже встановлених фактичних обставин справи перевіряє судові рішення виключно на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні та постанові господарських судів. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Колегія суддів зазначає, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги, які досліджувалися судом апеляційної інстанції, їм дана належна оцінка, тому відхиляються як необґрунтовані та такі, що не спростовують зроблених господарськими судами першої та апеляційної інстанцій висновків.

Керуючись ст.ст. 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Рубі Роз Агрікол Ко., ЛТД" залишити без задоволення.

Постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 16.03.2009 та рішення господарського суду Київської області від 16.12.2008 у справі №6/589-08 залишити без змін.

Головуючий                                                            Н.М. Губенко

Судді:                                                                      Т.Л. Барицька

                                                                                С.В. Мирошниченко