Ухвала

від 11.11.2014 по справі 2а-17805/11/2670

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"11" листопада 2014 р. м. Київ К/800/1336/14

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого Голубєвої Г.К.

Суддів Кошіля В.В.

Рибченка А.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «СТЕХБУД» на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2013 року по справі № 2а-17805/11/2670 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «СТЕХБУД» до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва Державної податкової служби про скасування податкового повідомлення-рішення, -

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2011 року Товариство з обмеженою відповідальністю «СТЕХБУД» звернулось до суду з до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва Державної податкової служби про скасування податкового повідомлення-рішення №0008202303 від 21.11.2011 року про збільшення суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 96519,00 грн. та нарахування штрафних (фінансових) санкцій в сумі 1,00 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 квітня 2012 року позов задоволено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2013 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 квітня 2012 року та прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позову з мотивів безпідставності заявлених вимог.

Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2013 року як таку, що прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, та залишити без змін постанову суду першої інстанції, оскільки скаржник вважає її такою, що прийнята з правильним застосуванням норм чинного законодавства.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що працівниками ДПІ у Шевченківському районі м. Києва було проведено документальну позапланову невиїзну перевірку позивача в частині дотримання вимог податкового законодавства з податку на додану вартість при взаємовідносинах з ТОВ «РІП», за результатами якої було встановлено порушення позивачем вимог п. 198.1, п. 198.2, п. 198.6 ст. 198, п. 185.1 ст. 185, п. 188.1 ст. 188, п. 187.1 ст. 187 Податкового кодексу України, п. 2 ст. 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 року № 996-XIV та прийнято спірне податкове повідомлення-рішення.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що дії позивача вказують на його недобросовісність, з огляду на наявність порушень вимог чинного законодавства його контрагентами у процесі здійснення господарської діяльності у межах спірних правовідносин.

Однак, з такими висновками апеляційного суду колегія суддів не погоджується з огляду на таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст.204 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст. 228 ЦК України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета - порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст.228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.

Відповідачем не надано доказів, а так само не було встановлено судами попередніх інстанцій факту існування обвинувального вироку, порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконного володіння ним внаслідок укладання та виконання позивачем та його контрагентом правочинів.

Також, згідно з п. 198.2 ст. 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до складу податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).

В матеріалах справи наявні всі необхідні первинні документи, які складені у відповідності до вимог податкового законодавства, що підтверджують право позивача на податковий кредит у відповідний період.

На час укладання договору із позивачем, його контрагент був платником ПДВ згідно чинного законодавства та належним чином зареєстрованим у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, тобто мав достатній об'єм правоздатності для укладення спірної угоди.

Крім того, чинне законодавство України не ставить в залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання. Невиконання контрагентом свого зобов'язання зі сплати ПДВ до бюджету зумовлює відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи.

Згідно пунктів 36.1, 36.5 статті 36, пункту 38.1 статті 38, пункту 44.1 статті 44, пункту 47.1 статті 47, пункту 49.2 статті 49 Податкового кодексу України, обчислення, декларування та/або сплата суми податку та збору є персональним податковим обов'язком кожного окремого платника податків, який і несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов'язку. Тобто, платник податку несе самостійну відповідальність за порушення ним правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватись на третіх осіб, в тому числі і на його контрагентів.

Такий висновок відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній у його постановах від 09.09.2008 року у справі № 21-500во08, від 01.06.2010 року у справі № 21-573во10, постанові від 31.01.2011 року у справі 21-47а10, а також узгоджується із практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява №3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішення від 22.01.2009 року зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати податок на додану вартість вдруге, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватись між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту прав власності.

З урахуванням наведених обставин та положень ч. 1 ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України про обов'язковість судових рішень Верховного Суду України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку про недоведеність факту порушення податкового законодавства з боку позивача при формуванні податкового кредиту з податку на додану вартість у межах спірних правовідносин, що свідчить про протиправність спірного податкового повідомлення-рішення.

За таких обставин місцевий адміністративний суд дійшов обґрунтованого висновку щодо необхідності задоволення позовних вимог, правильно застосувавши норми матеріального та процесуального права до спірних правовідносин.

Відповідно до ст. 226 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

З огляду на вказані обставини колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку про скасування постанови апеляційного суду з підстав невідповідності її нормам матеріального та процесуального права, та залишенні в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 220, 223, 226, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд , -

У Х В А Л И В :

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «СТЕХБУД» задовольнити.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2013 року скасувати та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 квітня 2012 року по справі № 2а-17805/11/2670.

Справу повернути до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили та може бути переглянута Верховним Судом України в порядку передбаченому ст. ст. 235 - 239, ч. 5 ст. 254 КАС України.

Головуючий підписГолубєва Г.К. Судді підписКошіль В.В. підписРибченко А.О.