Рішення

від 18.11.2014 по справі 910/20068/14

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 910/20068/14 18.11.14

За позовом Публічного акціонерного товариства «Холдингова компанія «Київміськбуд»

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Адамант-Інвест»

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрфінанс-Інвест»

про визнання недійсним договору, -

Суддя Морозов С.М.

За участю представників сторін:

від позивача: Книш М.Б. (представник за довіреністю №00187/0/14-13 від 24.12.2013р.);

від відповідача 1: Пасічніченко Д.О. (представник за довіреністю №21/07 від 21.07.2014р.);

від відповідач 2: не з'явились.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Публічне акціонерне товариство «Холдингова компанія «Київміськбуд» (надалі - також позивач) звернулось до суду з позовною заявою про визнання недійсним Договору купівлі-продажу права вимоги від 07.09.2012р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Адамант-Інвест» (надалі також - відповідач-1) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Укрфінанс-Інвест» (надалі також - відповідач-2).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваних договір містить всі ознаки прихованого договору факторингу, що регулюється ст.ст. 1077-1086 ЦК України, а отже не є договором про відступлення права вимоги. Окрім того, як зазначено позивачем, ТОВ «Адамант-Інвест» не має відповідно ліцензії, а отже не має права на надання будь-яких фінансових послуг згідно з даними, що містяться в ЄДР юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Таким чином, укладений між відповідачами договір суперечить нормам чинного законодавства України.

Відповідачем-1 надано відзив на позовну заяву, відповідно до якого він заперечує проти заявлених позовних вимог в повному обсязі зазначаючи при цьому, що оспорюваних договір є Договором купівлі-продажу права вимоги, у відповідності до положень ст.ст. 655, 656 Цивільного кодексу України, а не договором факторингу, посилаючись при цьому на позицію, викладену Вищим господарським судом України в постанові від 14.12.2011р. №55/252. Також у відзиві вказано, що якщо за договором за певну винагороду передається право вимоги грошового боргу, то такий договір є договором факторингу, за яким фактором може бути лише банк або інша фінансова установа. Якщо ж передається право вимоги грошового боргу без плати за послугу або передається за винагороду право вимоги не грошового боргу, то договір не вважається факторинговим, а є договором відступлення права вимоги, і новим кредитором за таким договором може бути будь-яка особа. Таким чином, для укладення оспорюваного правочину ТОВ «Адамант-Інвест» не потрібна ліцензія.

Відповідачем-2 надано до матеріалів справи відзив на позовну заяву, в якому він вважає позовні вимоги необґрунтованими, оскільки між відповідачами укладено саме договір купівлі-продажу грошової вимоги, а не договір факторингу, враховуючи те, що в оспорюваному правочині не враховані ознаки факторингу передбачені ст. 1077 ЦК України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.09.2014р., в справі було порушено провадження суддею Морозовим С.М., справі присвоєно №910/20068/14, розгляд було призначено на 14.10.2014р.

Від Товариства з обмеженою відповідальністю «Адамант-Інвест» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрфінанс-Інвест» до суду надійшли відзиви на позовну заяву.

Розпорядженням Голови Господарського суду м. Києва Князькова В.В. від 14.10.2014р. у зв'язку з перебуванням судді Морозова С.М. у відпустці, справу №910/20068/14 було передано на розгляд судді Коткову О.В.

Ухвалою від 14.10.2014р. суддею Котковим О.В. матеріали справи №910/20068/14 було прийнято до свого провадження та призначено на 11.11.2014р.

Розпорядженням Голови Господарського суду м. Києва Князькова В.В. від 28.10.2014р. у зв'язку з виходом судді Морозова С.М. з відпустки, справу №910/16481/14 було передано на розгляд судді Морозову С.М.

Ухвалою від 28.10.2014р. суддею Морозовим С.М. матеріали справи №910/16645/14 було прийнято до свого провадження.

В судовому засіданні 11.11.2014р. розгляд справи було відкладено до 18.11.2014р.

В судове засідання 18.11.2014р. представник відповідача-2 не з'явився, про час та місце судового засідання повідомлений належним чином, докази чого містяться в матеріалах справи.

В судовому засіданні 18.11.2014р. було оголошено наявне в матеріалах справи позивача про звернення з запитом до Головного слідчого управління МВС України з проханням повідомити про хід розгляду кримінальної справи №764 (№2201000000000001) та у разі можливості надати оригінали договору купівлі-продажу цінних паперів №1/Б10-0035 та документів підтверджуючих їх виконання.

Представник позивача, присутній в судовому засіданні, підтримав вказане клопотання.

Представник відповідача-1, присутній в судовому засіданні, заперечував проти задоволення вказаного клопотання.

Клопотання позивача обґрунтоване тим, що у вказаному кримінальному провадженні розслідується питання штучної кредиторської заборгованості компанії позивача на загальну суму більше 200 млн. грн.., яка виникла в тому числі на підставі оспорюваного правочину. Таким чином, дані обставини ускладнюють встановити дійсність копій договорів, що прикладені позивачем до позову.

Згідно з ч. 1 ст. 38 Господарського процесуального кодексу України, сторона або прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування господарським судом доказів.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено, що відповідачем-1 надано до матеріалів справи належним чином засвідчену копію Договору купівлі-продажу права вимоги №3-7-09/2012 від 07.09.2012р. та Акт приймання-передачі віл 07.09.2012р. до Договору купівлі-продажу права вимоги №3-7-09/2012 від 07.09.2012р., а тому клопотання позивача задоволенню не підлягає.

З огляду на викладене, судом ухвалено відмовити в задоволенні вищезазначеного клопотання позивача.

Судом також враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представника відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.

При цьому, оскільки суд відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25.01.2006р., у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

В судовому засіданні 18 листопада 2014р. було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

15 квітня 2010 року між Акціонерним товариством "Холдингова компанія "Київміськбуд", в особі віце-президента Мазотова Петра Сергійовича, що діяв на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5 (покупець), та Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Пі Ем Ессет Менеджмент», яке діє в інтересах та за рахунок Пайового венчурного недиверсифікованого закритого інвестиційного фонду «Пі Ем Збалансований» Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Пі Ем Ессет Менеджмент», в особі директора Кузьменка Максима Володимировича, який діяв на підставі статуту, представлене Повіреним - Товариством з обмеженою відповідальністю «Т.Н.Т.», юридичною особою, яка зареєстрована у відповідності із законодавством України, що діяло на підставі ліцензії серії АВ №430189, яка була видана ДКЦПФР 20.11.2007р., Договору доручення №1/Б10-0037 від 09.03.2010р. (продавець) було укладено Договір купівлі-продажу цінних паперів №1/3/1/Б10-0037 (надалі - Договір купівлі-продажу цінних паперів).

Публічне акціонерне товариство "Холдингова компанія "Київміськбуд" (позивач) є правонаступником прав та обов'язків Акціонерного товариства "Холдингова компанія "Київміськбуд" (п. 1.1 Статуту ПАТ "ХК "Київміськбуд").

Відповідно до пункту 1.1. Договору купівлі-продажу цінних паперів, продавець зобов'язувався передати у власність позивача, а позивач зобов'язався належним чином прийняти цінні папери, зазначені у пункті 1.2 Договору купівлі-продажу цінних паперів (акції прості іменні бездокументарні, емітент: ВАТ «Інвестиційні технології», ЄДРПОУ 36424605, номінальна вартість акцій: 9 501 000,00 грн., договірна вартість: 34 395 045,15 грн., загальна кількість: 9 501,00 штук), і сплатити за них грошову суму, вказану в пункті 1.2. Договору - 34 395 045,15 грн.

Відповідно до п. 2.1 Договору купівлі-продажу цінних паперів позивач зобов'язався до 31 березня 2012 року включно сплатити продавцю грошові кошти, або здійснити розрахунки іншим шляхом, не забороненим чинним законодавством України в сумі, вказаній в п. 1.2. даного Договору.

Відповідно до п. 3.1 Договору купівлі-продажу цінних паперів продавець зобов'язався в строк до 31 травня 2010р. включно передати позивачу цінні папери, які є предметом цього Договору. В момент передачі цінного паперу сторони підписують акт приймання-передачі.

07.09.2012р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Укрміськбуд-Фінанс» (первісний кредитор), що діє в інтересах Пайового закритого не диверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Пі Ем Збалансований», ліцензія ДКЦПФР на здійснення діяльності з управління активами АГ №399122 від 20.08.2010р., в особі директора Кузьменко Максима Володимировича, з однієї сторони та відповідачем-1 (новий кредитор), в особі директора Половка Максима Сергійовича, що діє на підставі Статуту, з іншої сторони, уклали Договір купівлі-продажу права вимоги №3-7-09/2012 (надалі - Договір, Оспорюваний Договір, Оспорюваний правочин).

Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрфінанс-Інвест» (відповідач-2) є правонаступником прав та обов'язків Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія з управління активами «Укрміськбуд-Фінанс» (п. 3 протокольного рішення №1/13 загальних зборів учасників ТОВ «Укрфінанс-Інвест» від 08.10.2013р.).

Згідно з пунктом 1.1. Договору, у порядку та на умовах, визначених цим Договором, позивач-2, який діє в інтересах Пайового закритого недиверсифікованого венчурного інвестиційного фонду «Пі Ем Збалансований», відступає на користь відповідача-1, а відповідач-1 приймає належне відповідачу-2 право вимоги та набуває всіх прав відповідача-2 і стає кредитором у зобов'язаннях з боржником - Публічним акціонерним товариством «Холдингова компанія «Київміськбуд» (позивачем) за Договором купівлі-продажу цінних паперів.

За цим Договором відповідач-1 набуває право вимоги до позивача сплатити грошові кошти за Договором купівлі-продажу цінних паперів у розмірі 925 977,15 грн. без ПДВ, а також набуває всі інші права відповідача-2 у цих зобов'язаннях, а саме: право вимоги сплатити пеню, відсотки за користування чужими грошовими коштами, інфляційні нарахування, три відсотки річних та збитки порушенням зобов'язання за Договором купівлі-продажу цінних паперів. (п. 1.2. Оспорюваного Договору).

Право вимоги купується відповідачем-1 за ціною 925 977,15 грн. без ПДВ, яка сплачується у строк до 31.12.2013р. Ціна Договору може бути сплачена частинами та в інший ніж грошові кошти спосіб, згідно з домовленістю сторін. (п. 3.1 Договору).

Цей Договір є Договором купівлі-продажу права грошової вимоги, укладаючи його сторони діяли відповідно до ст.ст. 512-514, ч. 3 ст. 656 ЦК України. Цей Договір не є договором факторингу чи будь-яким іншим правочином. (п. 6.1. Договору).

Відповідно до п. 6.2. Договору, він вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін. (п. 6.2. Договору).

Актом приймання-передачі від 07.09.2012р. до Договору, що зазначено в п. 1. цього Акту, відповідач-2 передав, а відповідач-1 прийняв право вимоги до позивача сплатити грошові кошти за Договором купівлі-продажу цінних паперів у розмірі 925 977,15 грн. без ПДВ, а також всі інші права відповідача-2 у цих зобов'язаннях, а саме: право вимоги сплатити пеню, відсотки за користування чужими грошовими коштами, інфляційні нарахування, три відсотки річних та збитки порушенням зобов'язання за Договором купівлі-продажу цінних паперів.

В оплату за Договором відповідачем-1 був переданий відповідачу-2 простий іменний вексель серії АА №2605094 на суму 925 977,15 грн.

Позивач о обґрунтування позовних вимог вказує, що Оспорюваний Договір містить всі необхідні ознаки надання фінансової послуги, а саме послуг з факторингу, та по своїй правовій природі є договором факторингу, тому, згідно з вимогами чинного законодавства відповідач-1 повинен був мати статус фінансової установи і отримати ліцензію на здійснення фінансових послуг.

До того ж, позивачем зазначено, що відповідно до оспорюваного Договору, оплата винагороди здійснюється шляхом передачі векселя, що суперечить вимогам законодавства, яким передбачено, що видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконанні роботи, надані послуги.

З огляду на вищезазначене, позивач звернувся до суду з вимогою про визнання недійсним вчинений між відповідачами Договір.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом. (ч. 3. ст. 656 Цивільного кодексу України).

Цесія - поступка вимоги або передавання вимоги в зобов'язанні іншій особі. (ст. 1 Постанови Правління Національного банку України від 16 грудня 2002 року №508 «Про затвердження Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України»).

Згідно ч. 1 ст. 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором.

Виходячи із змісту вказаних норм, суд приходить до висновку, що укладений між відповідачем-1 та відповідачем- 2 Договір є договором про відступлення права вимоги (цесії) з огляду на наступне:

Слід зазначити, що при цесії передається вже існуюче право та зобов'язання не припиняється і не змінюється.

Відповідно до п. 1.1 Оспорюваного Договору, відповідач-2 передає, а відповідач-1 приймає на себе право вимоги, що належить відповідачу-2, і стає кредитором за грошовими зобов'язаннями, що виникли між відповідачем-2 та позивачем.

Згідно п. 1.2 Договору, за цим Договором відповідач-1 набуває право вимоги до позивача сплатити грошові кошти за Договором купівлі-продажу цінних паперів у розмірі 925 977,15 грн. без ПДВ, а також набуває всі інші права відповідача-2 у цих зобов'язаннях, а саме: право вимоги сплатити пеню, відсотки за користування чужими грошовими коштами, інфляційні нарахування, три відсотки річних та збитки порушенням зобов'язання за Договором купівлі-продажу цінних паперів.

Як вбачається із розділу 3 Договору право вимоги купується відповідачем-1 за ціною 925 977,15 грн. без ПДВ, яка сплачується у строк до 31.12.2013р. Ціна Договору може бути сплачена частинами та в інший ніж грошові кошти спосіб, згідно з домовленістю сторін. відповідач-1 сплачує відповідачу-2 виключно вартість відступленої вимоги. Будь-якої плати відповідач-1 від відповідача-2 не отримує.

Також, відповідно до п. 6.1. Договору, він є Договором купівлі-продажу права грошової вимоги, укладаючи його сторони діяли відповідно до ст.ст. 512-514, ч. 3 ст. 656 ЦК України. Цей Договір не є договором факторингу чи будь-яким іншим правочином.

Таким чином, судом встановлено, що із змісту Договору вбачається, що його метою є заміна особи на активній стороні зобов'язання із збереженням всіх інших елементів зобов'язального правовідношення за плату, та не передбачає надання відповідачем-1 відповідачеві-2 послуг з фінансування під відступлення права грошової вимоги.

Тобто в Оспорюваному правочині відсутнє зобов'язання нового кредитора (відповідача-1) передати первісному кредитору (відповідачу-2) грошові кошти за плату.

Отже, суд приходить до висновку, що Оспорюваний Договір за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу права вимоги (цесія), метою якого є передання прав кредитора іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а не договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Окрім того, необхідно зазначити, що за своєю юридичною природою договір факторингу є різновидом відступки вимоги з особливим суб'єктним складом. Крім того, сферою застосування факторингу є, як правило, коло підприємницьких відносин, а також спрямованість договору факторингу на усунення недостатності оборотних коштів.

Таким чином, доводи позивача щодо того, що відповідачі за Оспорюваним договором здійснили фінансування на суму 925 977,15 грн., тобто факторингову операцію, є необґрунтованими, оскільки договір відступлення права вимоги може бути оплатним.

Щодо посилання позивача, на те, що відповідач-1 не міг розраховуватись з відповідачем-2 за відступлення останнім права вимоги до позивача векселем, суд зазначає наступне:

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про обіг векселів в Україні» від 05.04.2001р. №2374-ІІІ видавати переказні векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

Як зазначено вище, відповідно до п. 3.1. Договору, ціна Договору може бути сплачена частинами та в інший ніж грошові кошти спосіб, згідно з домовленістю сторін.

Оскільки судом встановлено, що договір про відступлення права вимоги № 2-п від 21.04.2011р. за правовою природою є договором купівлі-продажу права вимоги (цесія), метою якого є передання прав кредитора іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а не договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), то відповідно до ч. 3 ст. 656 Цивільного кодексу предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру.

До договору купівлі-продажу права вимоги застосовується положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, за своєю правовою природою відступлення права вимоги є купівлею-продажем цього права вимоги, яке у цьому випадку виступає товаром.

Таким чином, суд приходить до висновку, про обґрунтованість розрахунку між відповідачем-1 та відповідачем-2 за допомогою простого векселю, оскільки це не порушує норми чинного законодавства та прямо передбачено умовами Договору.

Посилання позивача на те, що ТОВ «Адамант-Інвест» не має відповідної ліцензії, а отже не має права на надання будь-яких фінансових послуг не може бути прийняти судом до уваги, оскільки:

Відповідно до позиції викладеної в Постанові Пленуму Верховного суду України №26/347-06-6531 від 10.07.2007р. поняття договору факторингу визначено в частині 1 статті 1077 ЦК України, відповідно до якого за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Слід зазначити, що визначення місця договору факторингу в системі цивільно-правових договорів, які опосередковують передачу права вимоги, має істотне значення, оскільки, між іншим, таке розмежування визначає необхідність дотримання спеціальних вимог щодо особи, яка виступає фактором.

За наведеним визначенням договору факторингу цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому саме грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану останнім фінансову послугу.

Аналогічна позиція викладена в Постанові Вищого господарського суду України №5020-4/210 від 03.03.2011р.

Тому оскаржуваний договір не є договором факторингу, а є договором уступки права вимоги. Питання наявності ознак договору факторингу може поставати лише тоді, коли йдеться про професійну діяльність (наприклад, банку) по викупу боргових зобов'язань за суму, значно нижчу номіналу.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» Відповідно до спеціальних законів ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності: банківська діяльність; професійна діяльність на ринку цінних паперів; із надання фінансових послуг; зовнішньоекономічна діяльність; діяльність у галузі телебачення і радіомовлення; діяльність у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії; діяльність у сфері освіти.

Оскільки в даному випадку, не може йтися про фінансування, згідно обставин встановлених судом вище і Оспорюваний правочин не підпадає під визначення договору факторингу, то і відповідне ліцензування в даному випадку не потребується.

Статтею 33 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до п. 2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012р. №6 «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: - чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; - чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; - яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. З огляду на вимоги частини першої статті 4 ГПК господарський суд у прийнятті судового рішення керується (та відповідно зазначає у ньому) не лише тими законодавчими та/або нормативно-правовими актами, що на них посилалися сторони та інші учасники процесу, а й тими, на які вони не посилалися, але якими регулюються спірні правовідносини у конкретній справі (якщо це не змінює матеріально-правових підстав позову).

За таких обставин, дослідивши всі обставини справи, перевіривши їх наявними в справі доказами, судом встановлено, що позовні вимоги в справі №910/20068/14 задоволенню не підлягають.

Судовий збір, відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 22, 32, 33, 34, 44, 49, ст.ст. 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 21.11.2014р.

Суддя Морозов С.М.