Постанова

від 24.11.2014 по справі 911/3620/14

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" листопада 2014 р. Справа№ 911/3620/14

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Жук Г.А.

Сухового В.Г.

при секретарі судового засідання Євдокимові В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Моноінвест»

на рішення Господарського суду Київської області

від 02.10.2014

у справі №911/3620/14 (суддя - Лилак Т.Д.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Чернігівторг», м. Київ,

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Моноінвест», Київська обл., м. Славутич,

про стягнення 96 871,82 грн,

за участю представників:

від позивача: Дерев'янко О.М. - представник (довіреність №05 від 01.10.2014);

від відповідача: не з'явився;

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Чернігівторг» (надалі - ТОВ «Чернігівторг») звернулось до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Моноінвест» (надалі - ТОВ «Моноінвест») про стягнення 96 871,82 грн, з яких 66 383,73 грн основного боргу, 5 676,92 грн пені, 16 595,93 грн штрафу, 913,02 грн 3% річних та 7 302,22 грн інфляційних втрат, вказуючи на неналежне виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань за договором поставки №1326 від 30.10.2013 щодо оплати отриманого товару.

Рішенням Господарського суду Київської області від 02.10.2014 у справі №911/3620/14 позов задоволено повністю. Стягнуто з ТОВ «Моноінвест» на користь ТОВ «Чернігівторг» 66 383,73 грн основного боргу, 5 676,92 грн пені, 16 595,93 грн штрафу, 913,02 грн 3% річних, 7 302,22 грн інфляційних втрат та 1 937,44 грн судового збору.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, ТОВ «Моноінвест» звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати повністю рішення Господарського суду Київської області від 02.10.2014 у справі №911/3620/14 як таке, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 27.10.2014 апеляційну скаргу прийнято до провадження та розгляд справи призначено на 10.11.2014.

Позивач скористався правом, наданим статтею 96 Господарського процесуального кодексу України, надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду Київської області без змін.

В судове засідання 10.11.2014 відповідач свого уповноваженого представника не направив, у зв'язку з чим розгляд скарги на підставі ст. 77 ГПК України було відкладено на 24.11.2014.

В судове засідання 24.11.2014 відповідач, належним чином повідомлений про день, місце та час розгляду апеляційної скарги, свого уповноваженого представника повторно не направив.

Вислухавши думку представника позивача, враховуючи, що відповідач не повідомив суд про поважність причин нез'явлення до суду апеляційної інстанції та не заявив клопотання про відкладення розгляду справи, судова колегія, порадившись на місці, ухвалила здійснити розгляд апеляційної скарги за відсутності відповідача.

В судовому засіданні 24.11.2014 представник позивача вимоги апеляційної скарги не визнав, доводи, на яких вона ґрунтується вважає безпідставними, а судове рішення законним, у зв'язку з чим просив залишити оскаржуване рішення без змін, а скаргу відповідача - без задоволення.

24.11.2014 в судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови апеляційного господарського суду.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вірно встановлено місцевим господарським судом та вбачається з матеріалів справи, 30.10.2013 між ТОВ «Чернігівторг» (в тексті договору - постачальник) та ТОВ «Моноінвест» (в тексті договору - покупець) було укладено договір поставки №1326 (далі - договір), за умовами якого (п. 1.1) постачальник зобов'язується в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, поставити та передати у власність покупцеві товар (партію товару) в асортименті, кількості та цінами, вказаними у видаткових накладних, що засвідчують передачу-приймання товару від постачальника до покупця та є невід'ємними частинами даного договору, а покупець зобов'язується в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, прийняти та оплатити вказаний товар.

Пунктом 2.1 договору визначено, що передача товару від постачальника покупцю здійснюється за видатковою накладною, в якій сторони зазначають найменування товару, кількість, ціну товару та загальну вартість товару, що постачається. Дата, вказана постачальником у видатковій накладній є датою поставки товару постачальником.

Відповідно до п. 6.1. договору покупець зобов'язаний оплатити постачальнику вартість (ціну) кожної партії товару не пізніше 14 (чотирнадцяти) календарних днів з дати поставки товару шляхом безготівкового або готівкового перерахування суми грошових коштів на поточний рахунок постачальника.

Згідно п. 6.2. договору при здійсненні платежу покупець обов'язково повинен вказувати у платіжному дорученні номер та дату первинного документу (номер договору, рахунка-фактури, видаткової накладної), виписаного постачальником на оплату поставленої партії товару.

Договір вступає в дію з дати його укладання обома сторонами і діє до 31 грудня 2014 року. Дострокове розірвання договору можливе тільки у випадках, передбачених чинним законодавством України. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії цього договору (п. 8.1 договору).

З матеріалів справи вбачається, що на виконання умов договору позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 70 449,64 грн, що підтверджується підписаними представниками обох сторін видатковими накладними №46000227 від 17.02.2014 на суму 26 226,12 грн, №46000252 від 21.02.2014 на суму 21 932,00 грн, №46000253 від 21.02.2014 на суму 22 291,52 грн (а.с. 15-17) та довіреністю на право отримання товарно-матеріальних цінностей №10 від 04.02.2014 (а.с. 14).

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується відповідачем, в порушення своїх договірних зобов'язань, ТОВ «Моноінвест» за поставлений товар за вищезазначеними видатковими накладними розрахувалося лише частково, перерахувавши на рахунок ТОВ «Чернігівторг» 5 000,00 грн згідно платіжного доручення №284 від 04.04.2014 (а.с. 18), з яких 4 065,91 грн згідно призначення платежу були зараховані в оплату товару поставленого за видатковою накладною №46000227 від 17.02.2014.

У зв'язку з наявністю у відповідача перед позивачем заборгованості в сумі 66 383,72 грн, посилаючись на порушення ТОВ «Моноінвест» зобов'язань за договором поставки №1326 від 30.10.2013, ТОВ «Чернігівторг» звернулося з даним позовом до суду.

Задовольняючи позовні вимоги ТОВ «Чернігівторг», місцевий господарський суд виходив з доведеності факту здійснення позивачем поставки та отримання відповідачем товару за вказаними видатковими накладними, та відсутності доказів його оплати ТОВ «Моноінвест» у повному обсязі.

Під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач відзиву на позовну заяву та обґрунтованих заперечень не надав, а в апеляційній скарзі наголошував на тому, що ТОВ «Моноінвест» не отримувало усіх видаткових накладних та рахунків-фактур на оплату, а тому вважає, що строк оплати поставленого товару за такими накладними не настав. При цьому, скаржник визнав борг частково, у розмірі 22 160,21 грн за видатковою накладною №46000227 від 17.02.2014.

Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновками суду першої інстанції, а доводи скаржника вважає безпідставними та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, між позивачем та відповідачем було укладено договір поставки, за яким, відповідно до ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України, одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

До відносин поставки, не врегульованих Господарським кодексом України, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу (ч. 6 ст. 265 Господарського кодексу України).

Аналогічне положення містить ст. 712 Цивільного кодексу України та відповідно до ч. 2 якої визначено, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Отже, укладення Товариством з обмеженою відповідальністю «Чернігівторг» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Моноінвест» вищевказаних договорів поставки було спрямоване на отримання останнім товару і одночасного обов'язку по здійсненню його оплати.

Згідно ст.ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються судом письмовими та речовими доказами, поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Колегія суддів зазначає, що факт здійснення господарської операції по передачі товару підтверджується первинними бухгалтерськими документами.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження факту виконання господарської операції про передачу товару покупцю позивачем було надано суду видаткові накладні та довіреність на право отримання товарно-матеріальних цінностей, які визнано судом належними доказами.

Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що видаткові накладні, на яких ґрунтуються позовні вимоги оформлені відповідно до вимог Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та Положення «Про документальне забезпечення записів бухгалтерського обліку», затвердженого наказом Міністерства Фінансів України від 24 травня 1995 року № 88, а надана суду довіреність на право отримання ТМЦ оформлена відповідно до вимог Інструкції «Про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей», затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16.05.1996 року №99.

При цьому, підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і яка відповідає вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар. Строк виконання відповідного грошового зобов'язання визначається за правилами, встановленими ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України (лист Вищого господарського суду України від 17.07.2012 р. № 01-06/928/2012 «Про практику застосування Вищим господарським судом України у розгляді справ окремих норм матеріального права»).

Відповідно до ст. 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Згідно ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Пунктом 6.1 договору сторони погодили, що покупець зобов'язаний оплатити постачальнику вартість (ціну) кожної партії товару не пізніше 14 (чотирнадцяти) календарних днів з дати поставки товару.

При цьому, згідно п. 2.5 договору поставка товару вважається виконаною постачальником в момент передачі товару уповноваженому представнику покупця, що підтверджується отриманою від останнього довіреністю на отримання товарно-матеріальних цінностей та його підписом у видатковій накладній.

З огляду на визначені сторонами умови договору, колегія суддів відхиляє доводи апелянта щодо ненастання строку оплати за поставлений товар у зв'язку з неотриманням відповідачем видаткових накладних та рахунків на оплату, як необґрунтовані та безпідставні.

Статтею 253 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Таким чином, враховуючи приписи ст. 253 Цивільного кодексу України, колегія суддів погоджується з твердженням позивача, що кінцевий термін оплати отриманого товару настав за видатковою накладною №46000227 від 17.02.2014 - 03.03.2014, за видатковими накладними №46000252 від 21.02.2014 та №46000253 від 21.02.2014 - 07.03.2014.

Згідно вимог статей 509, 526 ЦК України, статей 173, 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

З огляду на вищевикладене та враховуючи, що отримання товару відповідачем не спростовано, строк оплати відповідно до даного договору настав, доказів оплати товару у повному обсязі відповідачем не надано, борг перед позивачем на час прийняття рішення не погашений, а його розмір підтверджується наявними матеріалами справи, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду та вважає, що позовна вимога про стягнення з відповідача суми основного боргу в розмірі 66 383,73 грн є обґрунтованою, документально підтвердженою та такою, що підлягає задоволенню.

При цьому, колегія суддів вважає безпідставними та надуманими доводи апелянта щодо встановлення судом першої інстанції факту визнання відповідачем боргу на підставі Акту звірки взаєморозрахунків, з огляду на відсутність в оскаржуваному рішенні посилання на такий документ, а також відсутність останнього в матеріалах справи.

У зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язань по оплаті товару, крім основного боргу позивач просив стягнути з відповідача 5 676,92 грн пені, нарахованої за кожною окремою видатковою накладною за загальний період з 04.03.2014 по 21.08.2014.

Відповідно до статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань, зокрема, стягнення пені та порядок її нарахування, передбачено ст. 549 ЦК України, ст.ст. 230-232 ГК України, а також Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».

Пунктом 7.3 договору визначено, що за порушення терміну оплати вартості поставленого товару, встановленого п. 6.1 цього договору, постачальник має право стягнути з покупця пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла у період порушення винною стороною грошового зобов'язання, від суми боргу за кожен день прострочки. Штрафна санкція, передбачена цим пунктом договору, нараховується та стягується понад строк, передбачений п. 6. ст. 232 ГК України в межах 3-ох річного строку.

З огляду на викладене, враховуючи прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання за договором, перевіривши здійснений позивачем розрахунок, колегія суддів встановила, що розмір пені за визначені позивачем періоди перевищує розмір, що заявлений позивачем до стягнення.

Разом з тим, враховуючи приписи п.2 ст. 83 ГПК України, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду та вважає, що вимога в частині стягнення пені підлягає задоволенню відповідно до заявленої позивачем суми у розмірі 5 676,92 грн.

Водночас, позивач відповідно до пункту 7.4. договору поставки заявив до стягнення з відповідача штраф у розмірі 25% від суми заборгованості, який за його розрахунком склав 16 595,23 грн.

Колегія суддів зазначає, що право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною четвертою статті 231 ГК України.

Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною другою статті 231 ГК України.

В інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Крім того, відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 67, ч. 4 ст. 179 ГК України відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Згідно пункту 7.4 договору сторони погодили, що в разі порушення грошових зобов'язань за договором постачальник також має право стягнути з покупця штраф в розмірі 25% (двадцяти п'яти відсотків) від вартості поставлених, але не оплачених товарів.

З огляду на викладене, враховуючи невиконання відповідачем зобов'язання за договором, перевіривши здійснений позивачем розрахунок, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовної вимоги про стягнення з відповідача штрафу у сумі 16 595,23 грн.

Крім того, позивач просив стягнути з відповідача нараховані на суму боргу за кожною окремою видатковою накладною 3% річних у розмірі 913,02 грн за період з 04.03.2014 по 21.08.2014 та інфляційні втрати у розмірі 7 302,22 грн за період березень - липень 2014 року.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Враховуючи прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання, перевіривши здійснені позивачем розрахунки, колегія суддів встановила, що розмір 3% річних та інфляційних втрат за визначені позивачем періоди перевищує розмір, що заявлений позивачем до стягнення.

Разом з тим, враховуючи приписи п. 2 ст. 83 ГПК України, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду та вважає, що вимоги позивача в частині стягнення 3% річних та інфляційних втрат підлягають задоволенню відповідно до заявлених позивачем сум у розмірі 913,02 грн та 7 302,22 грн відповідно.

З огляду на вищезазначене, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог, а саме, стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором поставки №1326 від 30.10.2013 у розмірі 96 871,82 грн, з яких 66 383,73 грн основного боргу, 5 676,92 грн пені, 16 595,93 грн штрафу, 913,02 грн 3% річних та 7 302,22 грн інфляційних втрат.

Згідно зі статтею 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду Київської області від 02.10.2014 у справі №911/3620/14 прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга ТОВ «Моноінвест» має бути залишена без задоволення.

Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі статті 49 ГПК України покладається на апелянта.

Керуючись статтями 4-3, 32, 33, 43, 49, 99, 101 - 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Моноінвест» на рішення Господарського суду Київської області від 02.10.2014 у справі №911/3620/14 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 02.10.2014 у справі №911/3620/14 залишити без змін.

3. Матеріали справи №911/3620/14 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді Г.А. Жук

В.Г. Суховий