Ухвала

від 19.11.2014 по справі 2а-0770/2787/12

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2014 року Справа № 876/6132/13

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі колегії :

головуючого судді: Гуляка В.В.

суддів: Коваля Р.Й., Святецького В.В.,

за участі секретаря судового засідання: Омеляновської Л.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції Закарпатської області Державної податкової служби на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 лютого 2013 року в адміністративній справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Авто-Сервіс» до Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції Закарпатської області Державної податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

встановив:

У вересні 2012 року позивач ТзОВ «Авто-Сервіс» звернувся в суд із адміністративним позовом до відповідача Мукачівської ОДПІ Закарпатської області ДПС (на даний час Мукачівська ОДПІ ГУ Міндоходів у Закарпатській області), в якому, з урахуванням уточнення, просив визнати протиправними і скасувати податкові повідомлення-рішення відповідача : - № 0004222340 від 29.08.2012 року, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 95041,75 грн. (в тому числі 81973 грн. за основним платежем і 13068,75 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями); - № 0004232340 від 29.08.2012 року, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 148398,50 грн. (в тому числі 123768 грн. за основним платежем і 24630,50 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями).

Відповідач позову не визнав, у суді першої інстанції подав заперечення, просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 14.02.2013 року позовну заяву задоволено повністю. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення № 0004222340 від 29.08.2012 року по податку на прибуток підприємств на суму 95041,75 грн. та № 0004232340 від 29.08.2012 року по податку на додану вартість на суму 148398,50 грн..

З цією постановою суду не погодився відповідач та оскаржив її в апеляційному порядку. Вважає апелянт, що постанова суду першої інстанції прийнята з порушенням норм матеріального права.

В обґрунтування апеляційних вимог апелянт зазначає, що оскаржені податкові повідомлення-рішення від 29.08.2012 року було прийнято за результатами проведеної відповідачем планової виїзної документальної перевірки позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.04.2009 року по 31.03.2012 року, валютного та іншого законодавства за період з 01.04.2010 року по 31.12.2010 року. Суд першої інстанції безпідставно не врахував висновків перевірки про виявлені порушення п.5.1 п.п.5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», пп.14.1.36, п.14.1 ст.14, п.138.2 ст.138, пп.139.1.9 п.139.1 ст.139, п.144.1 ст.144 ПК України внаслідок завищення валових витрат, в результаті чого занижено податок на прибуток підприємств на загальну суму 81973 грн. та порушення п.п.7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», п.198.6 ст.198 ПК України, в результаті чого занижено податкове зобов'язання з ПДВ на суму 123768 грн.. Зокрема, податковою перевіркою було встановлено, що фактично господарські операції позивача з ТОВ «Фордінвестплюс», ТОВ «Снайпер Медіа», ТОВ «Марадор», ТОВ «Бімар» не здійснювались, а наявні документи складені як формальне підтвердження господарських операцій. Також вказує апелянт, що у ТОВ «Фордінвестплюс» та ТОВ «Марадор» відсутні необхідні умови для ведення господарської діяльності, відсутні основні фонди, технічний персонал, виробничі активи, складські приміщення, транспортні засоби. Також зазначає апелянт, що правочини укладені між позивачем та ТОВ «Марадор», ТОВ «Бімар» не спричинили реального настання юридичних наслідків, оскільки відсутні первинні документи на підтвердження фактів перевезення та передачі товарно-матеріальних цінностей.

За результатами апеляційного розгляду апелянт просить скасувати постанову суду першої інстанції від 14.02.2013 р. та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.

Позивач ТзОВ «Авто-Сервіс» подав заперечення на апеляційну скаргу, де вказує, що постанова суду першої інстанції є законною та обґрунтованою, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Суд апеляційної інстанції заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і які з'явились на апеляційний розгляд справи, перевіривши матеріали справи, обговоривши підстави і межі апеляційної скарги, вважає, що таку апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено і підтверджено матеріалами справи, що відповідачем Мукачівською ОДПІ Закарпатської області ДПС було проведено планову виїзну документальну перевірку позивача ТзОВ «Авто-Сервіс» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.04.2009 року по 31.03.2012 року, валютного та іншого законодавства за період з 01.04.2009 року по 31.03.2012 року. За наслідками перевірки складено Акт № 1699/22-00/33681475 від 10.08.2012 року (а.с. 11-103 Т.1).

У висновках Акту перевірки зазначено, що товариством порушено, зокрема, вимоги п.5.1, п.5.3.9 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», п.п.14.1.36, п.14.1 ст.14, п.138.2 ст.138, п.п.139.1.9 п.139.1 ст.139, п.144.1 ст.144 ПК України, в результаті чого занижено податок на прибуток за період з 01.04.2009 р. по 31.03.2012 р. на загальну суму 112103 грн., в тому числі: у 4-му кварталі 2010 р. на суму 50125 грн., у 2-му кварталі 2011 р. на суму 30533 грн., у 3-му кварталі 2011 р. на суму 28319 грн., у 4-му кварталі 2011 р. на суму 976 грн., у 1-му кварталі 2012 р. на суму 2150 грн., та порушено п.п.7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість», п.198.6 ст.198 ПК України, в результаті чого занижено суму податку на додану вартість, яка підлягає нарахуванню та сплаті в бюджет на загальну суму 149968 грн., в тому числі: за жовтень 2010 р. на суму 13550 грн., за листопад 2010 р. на суму 15200 грн., за грудень 2010 р. на суму 11350 грн., за квітень 2011 р. на суму 25250 грн., за травень 2011 р. на суму 26200 грн., за серпень 2011 р. на суму 24100 грн., за жовтень 2011 р. на суму 13568 грн., за грудень 2011 р. на суму 20750 грн.. Такі висновки податкового органу ґрунтуються на тому, що договори із контрагентами ТОВ «Фордінвестплюс», ТОВ «Снайпер Медіа», ТОВ «Марадор», ТОВ «Бімар» носять нереальний, безтоварний і нікчемний характер, не спричинили реального настання правових наслідків, оскільки виконання умов договорів фактично не відбувалось. Тому суми ПДВ за цими договорами позивачем безпідставно віднесено до податкового кредиту, а витрати безпідставно віднесено до валових витрат.

На підставі вказаного вище Акта перевірки від 10.08.2012 року відповідачем винесено 29.08.2012 р. відносно позивача податкові повідомлення-рішення : - № 0004222340, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 95041,75 грн. (в тому числі 81973 грн. за основним платежем і 13068,75 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями); - № 0004232340, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 148398,50 грн. (в тому числі 123768 грн. за основним платежем і 24630,50 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями) (а.с. 133, 134 Т.1).

Суд апеляційної інстанції погоджується із висновками суду першої інстанції щодо безпідставності тверджень ДПІ про безтоварний, нереальний і нікчемний характер розглядуваних господарських договорів між позивачем та контрагентами ТОВ «Фордінвестплюс», ТОВ «Снайпер Медіа», ТОВ «Марадор», ТОВ «Бімар», щодо дотримання позивачем вимог Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», Закону України «Про податок на додану вартість» і Податкового кодексу України та щодо протиправності винесених податкових повідомлень-рішень від 29.08.2012 року, з врахуванням наступного.

Відповідно до п. 5.1 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції на час розглядуваних правовідносин), валові витрати виробництва та обігу - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно п.п. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 цього Закону, до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.8 цієї статті.

Підпунктом 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 цього Закону передбачено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Датою збільшення валових витрат виробництва (обігу), згідно п.п.11.2.1 п.11.2 ст.11 вказаного вище Закону, вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: або дата списання коштів з банківських рахунків платника податку на оплату товарів (робіт, послуг), а в разі їх придбання за готівку - день їх видачі з каси платника податку; або дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг) - дата фактичного отримання платником податку результатів робіт (послуг).

Крім цього, відповідно до п. 138.1 ст.138 ПК України, витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із витрат операційної діяльності.

Згідно п.п.138.1.1 п.138.1 ст.138 цього ж Кодексу, витрати операційної діяльності включають собівартість реалізованих товарів, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку.

Пунктом 138.2 ст.138 ПК України передбачено, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визначаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Не включаються до складу витрат, згідно п.п.139.1.9 п.139.1 ст.139 цього ж Кодексу, витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Відповідно до п.1.7 ст.1 Закону України «Про податок на додану вартість» (в редакції на час розглядуваних правовідносин), податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Згідно п.п.7.4.1 п.7.4 ст.7 цього Закону, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду, зокрема, у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно п.п.7.4.4 п.7.4 ст.7 цього Закону, якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.

Не підлягають включенню до складу податкового кредиту, згідно п.п.7.4.5 п.7.4 ст.7 даного Закону, суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», зокрема статтею 9, визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення, можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати визначені обов'язкові реквізити.

У відповідності до п.п. 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Відповідно до п.п.7.2.6 п.7.2 ст.7 цього Закону, зокрема, податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

Крім цього, у відповідності до п.198.1 ст.198 ПК України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Згідно п.198.2 ст.198 ПК України, датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Відповідно до п.198.3 ст.198 ПК України, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього ж Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 ПК України, протягом такого звітного періоду у зв'язку з : придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно п.198.4 ст.198 ПК України, якщо платник податку придбає (виготовляє) товари/послуги та необоротні активи, які призначаються для їх використання в операціях, що не є об'єктом оподаткування або звільняються від оподаткування, то суми податку, сплачені (нараховані) у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не відносяться до податкового кредиту зазначеного платника.

Пунктом 198.6 статті 198 ПК України передбачено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог ст. 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п. 201.11 ст. 201 ПК України.

Із матеріалів адміністративної справи та доводів відповідача видно, що висновки податкового органу про порушення позивачем податкового законодавства ґрунтуються на твердженнях ДПІ про те, що Товариством протягом перевіреного періоду безпідставно завищено валові витрати за господарськими договорами із ТОВ «Фордінвестплюс», ТОВ «Снайпер Медіа», ТОВ «Марадор», ТОВ «Бімар» щодо придбання товарів та послуг, а також безпідставно віднесено до складу податкового кредиту суми ПДВ за цими договорами. На думку податкового органу такі договори мали безтоварний і нікчемний характер, не спричинили реального настання правових наслідків.

Суд апеляційної інстанції вважає об'єктивними висновки суду першої інстанції щодо безпідставності вищевказаних тверджень ДПІ.

З цього приводу суд апеляційної інстанції враховує, що реальність укладення, фактичне виконання та настання правових наслідків за розглядуваними господарськими договорами і об'єктивність інформації в первинних документах за цими договорами підтверджується матеріалами справи.

Зокрема, усі контрагенти на час укладення господарських договорів і їх виконання були діючими суб'єктами господарювання, а здійснення позивачем господарських операцій із цими контрагентами підтверджується описаними судом першої інстанції та додатково наданими суду апеляційної інстанції первинними документами.

Зокрема, із ТзОВ «Фордінвестплюс» : - договором № 11-2010Г від 11.10.2010 р. про надання інформаційних та консультаційних послуг по оформленню та відправки протоколів перевірки КТЗ; - актами приймання-передачі наданих послуг за жовтень-грудень 2010 року; - рахунком-фактурою № 301001 від 30.10.2010 р.; - податковими накладними за жовтень-грудень 2010 року щодо придбання позивачем послуг по оформленню та відправці протоколів перевірки КТЗ; - платіжними дорученнями за січень-березень 2011 року (а.с. 179-189 Т.1).

Із ТзОВ «Марадор» : - договором № 14045 від 14.04.2011 р. щодо купівлі-продажу гаражних воріт; - видатковою накладною № 277 від 27.04.2011 р.; - рахунком-фактурою № 277 від 27.04.2011 р.; - податковою накладною № 277 від 27.04.2011 р. щодо придбання позивачем гаражних воріт; - платіжними дорученнями за липень-серпень 2011 року (а.с. 190-193 Т.1).

Із ТзОВ «Снайпер Медіа» : - договором № 040501 від 04.05.2011 року про проведення робіт з організації навчання та стажування працівників; - актами прийому-передачі наданих послуг від 31.05.2011 року і від 31.08.2011 р.; - податковими накладними за травень, серпень 2011 р. щодо придбання позивачем послуги з організації учбових тренувань працівників лабораторії; - платіжними дорученнями за жовтень, листопад 2011 р., січень 2012 р. (а.с. 204-2011 Т.1).

Із ТзОВ «Бімар» : - рахунками-фактурами за вересень-грудень 2011 р., січень 2012 р.; - видатковими накладними за вересень-грудень 2011 р., січень 2012 р.; - податковими накладними за вересень-грудень 2011 р., січень 2012 р. щодо придбання позивачем обігрівачів газових і електричних, автоматичної системи воріт, кабеля силового, педалі зусилля, макетів для випробування, столів, стільців, підставки, електромонтажного шкафу (а.с. 194-203 Т.1).

З врахуванням наведеного вище, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що досліджувані господарські відносини між позивачем ТзОВ «Авто-Сервіс» та ТзОВ «Фордінвестплюс», ТзОВ «Снайпер Медіа», ТзОВ «Марадор», ТзОВ «Бімар» відбувалися фактично, були здійснені в межах господарської діяльності позивача, а тому твердження податкового органу про нереальність і безтоварність розглядуваних договорів є необґрунтованими і не підтверджуються доказами по справі.

Відповідно до ст. 71 ч.2 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Суд апеляційної інстанції також звертає увагу на те, що право на податковий кредит у платників ПДВ не пов'язано із фактами сплати до бюджету податків контрагентами за господарськими договорами, а пов'язано лише із фактичною сплатою вартості товарів (робіт, послуг) та із наявністю відповідних первинних документів і податкових накладних. Визначальним є реальність існування господарських операцій та факт сплати податку в ціні придбаних товарів (послуг) їх постачальникам. Такий платник податків не може нести відповідальність за невиконання чи неналежне виконання обов'язків по сплаті податків іншими платниками податків, якщо це прямо не встановлено законом.

Крім цього, суд апеляційної інстанції вважає безпідставними покликання відповідача на результати перевірок проведених іншими податковими органами з питань дотримання вимог податкового законодавства контрагентами позивача, як на обґрунтованість своїх висновків, оскільки належними і допустимими доказами реальності існування розглядуваних господарських відносин являються первинні документи.

Щодо покликань відповідача на нікчемність розглядуваних договорів, то суд апеляційної інстанції враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину визначені статтею 203 ЦК України, відповідно до якої: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину і вказано, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він невизнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (стаття 215 ЦК України).

Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Правові наслідки недійсності правочину визначені статтею 216 ЦК України, де вказано, що в разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Крім цього, відповідно до ст. 207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно ч. 1 ст. 208 ГК України якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

З наведених вище норм випливає, що наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного правочину та усвідомлювали суперечність його інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.

Відповідно до ст. 236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

У зв'язку із цим, висновки про нікчемність правочину можуть бути зроблені лише за наявності доказів і встановлення фактів порушення обов'язкових вимог для чинності правочину в момент укладення такого правочину.

З цього приводу суд апеляційної інстанції враховує, що розглядувані договори між позивачем ТзОВ «Авто-Сервіс» та ТзОВ «Фордінвестплюс», ТзОВ «Снайпер Медіа», ТзОВ «Марадор», ТзОВ «Бімар» на момент їх укладення відповідали усім вимогам необхідним для їхньої чинності, не суперечили вимогам чинного законодавства та моральним засадам суспільства, сторони договорів володіли необхідним обсягом цивільної дієздатності, волевиявлення були вільними і відповідали внутрішній волі сторін договору, договори були спрямовані на реальне настання правових наслідків і такі наслідки наступили.

З врахуванням наведених вище норм законодавства та фактичних обставин справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що судом першої інстанції при розгляді адміністративної справи всебічно і об'єктивно встановлено обставини справи, висновки суду відповідають обставинам справи, постанова суду винесена з дотриманням норм матеріального права, а тому немає підстав для її скасування.

Керуючись ст.ст. 160 ч.3, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд

ухвалив:

Апеляційну скаргу Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції Закарпатської області Державної податкової служби - залишити без задоволення.

Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 лютого 2013 року в адміністративній справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Авто-Сервіс» до Мукачівської об'єднаної державної податкової інспекції Закарпатської області Державної податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.

На ухвалу протягом двадцяти днів після набрання нею законної сили може бути подана касаційна скарга безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий: В.В. Гуляк

Судді: Р.Й. Коваль

В.В. Святецький

Повний текст ухвали виготовлено та підписано 24.11.2014 року.