Постанова

від 07.07.2009 по справі 33/7-09-371

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33/7-09-371

 ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В АІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

"07" липня 2009 р. Справа № 33/7-09-371

Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:

Головуючого судді:   Мирошниченко М. А.,

                     Суддів:    Бєляновського В. В. та Шевченко В. В.,

при секретарі   -   Волощук О. О.,

за участю представників:

від позивача –Іванюк Л. М.,                                                                                   

від відповідача –не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одеса апеляційну скаргу Новобілярської селищної ради Комінтернівського району Одеської області, с. Нові Біляри Комінтернівського району Одеської області,

на рішення господарського суду Одеської області від 21.04.2009 р.

по справі №33/7-09-371

за позовом Фонтанського сільського споживчого товариства, с. Фонтанка Комінтернівського району Одеської області,

до Новобілярської селищної ради Комінтернівського району Одеської області, с. Нові Біляри Комінтернівського району Одеської області,

про визнання права власності,  

    ВСТАНОВИЛА:

02.02.2009 р. (вх. №569) у господарському суді Одеської області Фонтанським сільським споживчим товариством (далі - позивач) пред'явлено позов до Новобілярської селищної ради Комінтернівського району Одеської області (далі - відповідач) про визнання права власності за позивачем на приміщення магазину, що знаходиться у с. Нові Біляри Комінтернівського району Одеської області, вул. Лиманна,4а (далі - Магазин) (а.с. 2-3). Свої вимоги він мотивував тим, що земельна ділянка, на якій розташований вказаний вище магазин, згідно рішення від 1997 року Новобілярської сільської ради, була надана позивачу у постійне користування у розмірі 0,038 га. Правовстановлюючих документів на магазин та документів на землекористування немає. В обґрунтування свого позову позивач послався на ст.ст. 13,36 Конституції України, ЗУ „Про споживчу кооперацію”, ЗУ „Про кооперацію”, ЗУ „Про власність”, ст.ст. 316-321,325,386 ЦК України, ст.ст. 133-138 ГК України.   

Рішенням господарського суду Одеської області від 21.04.2009 р. (суддя Мазур Д. Т.) з цієї справи позов задоволено, а саме визнано право власності за позивачем  на приміщення магазину, зазначеного у технічному паспорті, виготовленому КП „Комінтернівське районне бюро технічної інвентаризації”, під літерами: „А”, „а”, „Б”, що знаходиться за адресою: вул. Лиманна, 4а, с. Нові Біляри Комінтернівського району Одеської області (а.с. 57). У рішенні суд зазначив, що відповідач в судове засідання, призначені на 25.02.2009 р., 26.03.2009 р. та 21.04.2009 р. не з'явився, незважаючи на те, що був повідомлений належним чином, про що свідчать відповідні поштові повідомлення №5086002 від 05.02.2009 р., №5155497 від 03.03.2009 р., №526787 від 07.04.2009 р. Відповідач також суду відзиву не надав, тому справа розглядалася в порядку ст. 75 ГПК України за наявними в ній матеріалами. Саме ж рішення суд мотивував тим, що, відповідно до Статуту позивача, який затверджено зборами уповноважених членів позивача та зареєстровано Комінтернівською райдержадміністрацією за №1815, позивач, який розташований у с. Фонтанка Комінтернівського району Одеської області, вул. Центральна,45, - це організація громадян, які об'єдналися для ведення спільної господарської та іншої діяльності, з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб. Згідно із свідоцтвом про державну реєстрацію №279871 серія АОО від 13.09.1996 р., позивач є юридичною особою. Відповідно до бухгалтерських документів позивача на його балансі з 1960 року знаходиться будівля магазину, що розташована по вул. Лиманна, 4а, с. Нові Біляри Комінтернівського району Одеської області. Згідно технічного паспорту, виготовленого КП „Комінтернівське районне бюро технічної інвентаризації”, будівля магазину по вул. Лиманна,4а, с. Нові Біляри, складається із тамбура, площею 2,0 кв.м.; торгівельного залу, площею 52,0 кв.м.; підсобного приміщення, площею 57,7 кв.м.; холодильної камери, площею 9,0 кв.м.; холодильної камери, площею 9,1  кв.м.; коридору, площею 5,8 кв.м.; коридору, площею 8,9 кв.м.; підсобного приміщення, площею 11,0 кв.м.; тамбура, площею 2,8 кв.м.; підсобного приміщення, площею 8,5 кв.м.; коридору, площею 20,3 кв.м.; підсобного приміщення, площею 38,0 кв.м.; підсобного приміщення, площею 10,8 кв.м. Відповідно до ст. 19 ЗУ „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” - додатку 1 до п.2.1 Тимчасового положення „Про порядок реєстрації прав власності не нерухоме майно”, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №7/5 від 07.02.2002 р. (з подальшими змінами), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18.02.2002 р. за №157/6445, підставою для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав є рішення суду про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна, про встановлення факту права власності на об'єкти нерухомого майна. На думку суду, сукупний аналіз матеріалів справи свідчить про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання права власності на приміщення магазину, що знаходиться за адресою: вул. Лиманна,4а, с. Нові Біляри Комінтернівського району Одеської області, зазначеного у технічному паспорті, виготовленому КП „Комінтернівське районне бюро технічної інвентаризації”, під літерами „А”, „а”, „Б”, на загальну суму 10061,43 грн. В обґрунтування свого рішення суд також послався на ст.ст. 16,328,331 ЦК України.

Не погоджуючись зі вказаним рішенням, відповідач звернувся до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати його і залишити позов без розгляду, з тих підстав, що судом порушено процесуальні норми, викладені у ст.ст. 32,54,55,56,57,63,84 ГПК України, а також, оскільки судом першої інстанції визнано право власності на магазин без будь-яких правовстановлюючих документів, а ті документи, що знаходяться в матеріалах справи не можуть бути належними доказами наявності у позивача права власності. Крім того, відповідач зазначив, що вказаним  судовим рішенням порушено його право власності на спірний об'єкт.

Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 13.05.2009 р. прийнято апеляційну скаргу до провадження, призначено її до розгляду на 09.06.2009 р., про що учасники процесу, згідно приписів ст. 98 ГПК України, були належним чином повідомлені. Крім того, цією ж ухвалою суд зобов'язав позивача до 02.06.2009 р. надати: належним чином засвідчену копію рішення Новобілярської селищної ради Комінтернівського району Одеської області від 1997 року, на яке позивач посилається у позові і яким йому нібито надано в постійне користування земельну ділянку, площею 0,038 га; бухгалтерські та інші первісні документи, які підтверджують, що спірний об'єкт знаходиться на балансі позивача; документацію, яка б підтверджувала, що позивач придбав або збудував за власні кошти спірний об'єкт. Також судом запропоновано відповідачу письмово викласти свою позицію щодо належності будь-кому спірного об'єкту та, якщо відповідач вважає, що цей об'єкт належить йому на праві власності або іншій (крім позивача) особі, надати належним чином засвідчені копії документів, які б підтверджували зазначену позицію.

Судова колегія залучила до матеріалів справи надані позивачем  в судовому засіданні 09.06.2009 р. на вимогу суду  документи.

Проте, було з'ясовано, що сторони не виконали (позивач частково, а відповідач повністю) ухвалу суду про надання додаткових доказів і судова колегія, керуючись ст. 77 ГПК України, відклала розгляд справи на 07.07.2009 р. о 12:00 та повторно витребувала у сторін додаткові докази, про що вони, згідно приписів ст. 98 ГПК України, були належним чином повідомлені.

Позивач надав  суду витребувані документи і суд, дослідивши їх, залучив до справи.

За клопотанням позивача фіксація судового засідання 07.07.2009 р. технічними засобами не здійснювалась, однак вівся протокол судового засідання.  

Відповідач в судове засідання 07.07.2009 р. не з'явився, хоча був належним чином повідомлений про день, час та місце розгляду справи, клопотань про відкладення розгляду справи не заявив, про причини свого нез'явлення суд не повідомив, витребуваних судом доказів та пояснень не надав і судова колегія прийняла рішення про розгляд справи за його відсутністю.

Представник позивача в усних поясненнях, наданих апеляційному суду, просив  відмовити у задоволенні скарги та залишити рішення без змін.

За згодою представника позивача, згідно ст. 85 ГПК України, в судовому засіданні оголошувались лише вступна та резолютивна частини судової постанови.

Заслухавши пояснення представника позивача, ознайомившись з доводами апеляційної скарги, дослідивши обставини  справи та наявні у ній докази (в т.ч. надані суду апеляційної інстанції), відповідність викладеним у рішенні висновкам цим обставинам і доказам, а також перевіривши додержання та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія  встановила наступне.

Як свідчать наявні у матеріалах справи докази, у т.ч. надані суду апеляційної інстанції,  згідно наказу Управління торгівлі виконкому Одеської обласної ради № 346 від 11.12.1988 р., прийнятого на виконання наказу Міністерства торгівлі УРСР від 28.10.1980 р. № 353 та рішення Одеського виконкому № 668 від 04.11.1980 р., Магазин (право власності на якій є предметом цього спору), було передано від Одеської контори „Торгмортрансу” управління торгівлі Чорноморського пароплавства Комінтернівській райспоживспілки Одеської обласної споживчої спілки (а.с. 94-98).

Статтею 10 Конституції УРСР 1978 року та ст. 87 ЦК УРСР (в редакції 1963 р.), які діяли на час прийняття вищевказаного наказу, встановлювалось, що основу економічної системи України становить соціалістична власність, яка складається з державної (загальнонародної) власності, колгоспно-кооперативної власності та власності профспілкових та інших громадських організацій.  

Згідно ст. 11 вказаної Конституції, державі належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв'язку, банки, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави.

З аналізу  змісту наказу Управління торгівлі виконкому Одеської обласної ради № 346 від 11.12.1988 р.,  а також вищезазначених положень Конституції УРСР 1978 року та ст. 87 ЦК УРСР в редакції 1963 року, вбачається, що вказаний Магазин до зазначеної передачі знаходився у соціалістичній власності у формі державної (загальнонародної)  власності.

Слід зазначити, що у тексті вказаного наказу не зазначено, що цей Магазин передається у власність Комінтернівській райспоживспілки Одеської обласної споживчої спілки (тобто у колгоспно-кооперативну власність), однак зміст та суть документа свідчать, що він (магазин) передається в управління та відання вказаній спілці.

З  аналізу раніше чинного та сучасного законодавства можливо зробити  висновок, що  вказана передача в даному випадку є виявлення дійсної волі держави тоді - УРСР в особі уповноважених нею на це органів щодо передачі належного державі майна (розпорядження майном) у кооперативну власність і, відповідно, Комінтернівська райспоживспілка Одеської обласної споживчої спілки стала власниками переданого їй державою майна.

Такий  висновок  суду ґрунтується на вищевказаних нормах права, сталій судовій практиці з цього питання, а також з огляду на правову позицію Конституційного Суду України, викладену в його рішенні  від 11.11.2004 р. №16-рп/2004 „У справі за конституційним зверненням Центральної спілки споживчих товариств України про офіційне тлумачення положень п.1 ст. 9, п. 1 ст. 10 Закону України „Про споживчу кооперацію”, ч.4 ст. 37 Закону України „Про кооперацію” (справа про захист права власності організацій споживчої кооперації)”, яке (рішення) має силу законодавчого акту.

Матеріали справи, а саме постанова правління Комінтернівської райспоживспілки  №7 від 31.03.1988 р., свідчать, що було організовано Сичавське споживче товариство (сільпо), якому було передано кооперативні підприємства, у т.ч. розташовані в населених пунктах Новобілярської селищної ради (а.с. 113-115). Зі справи №01 Сичавського сільпо вбачається, що спірний магазин обліковувався в цьому сільпо по рахунку №90 Основні засоби (новий рахунок №01), тобто як основні засоби, які належать йому на праві власності (а.с. 84-87).

Матеріали справи також свідчать, що рішенням Новобілярської селищної ради народних депутатів №5 від 19.08.1997 р. (а.с. 110) на підставі заяви Сичавського сільпо (а.с. 112) останньому було надано у користування земельні ділянки, в т.ч., на якій розташований  цей Магазин.

З матеріалів справи вбачається, що постановою правління Комінтернівської райспоживспілки №6 від 20.07.1998 р. Сичавське сільпо було ліквідовано і шляхом реорганізації приєднано до Фонтанського споживчого товариства (сільпо), а належні Сичавському сільпо підприємства, основні та зворотні засоби передані створеному Фонтанському сільпо (а.с. 116-119).

Зі справи Фонтанського сільпо вбачається, що спірний магазин обліковувався в цьому сільпо по рахунку №1032 Основні засоби залишковою вартістю 2630 грн. 95 коп., тобто як основні засоби, які належать йому на праві власності (а.с. 88-92).

Крім того, з матеріалів справи також вбачається, що: на підставі звернення  Фонтанського сільпо Новобілярська селищна рада  надала юридичну адресу цьому Магазину (а.с. 93); позивач здійснював ремонт вказаного Магазину та сплачував платежі, а також податок на землю, на якій розташований цей Магазин (а.с.71-83,120-127); Фонтанське сільпо виступало орендодавцем цього Магазину (а.с. 100) і за весь цей час ніхто не оспорював його право власності на зазначений Магазин.

Правові, організаційні, економічні та соціальні основи об'єднання громадян у кооперативні організації на цей час визначаються Законами України „Про кооперацію”,  „Про споживчу кооперацію”, главою10 Господарського кодексу України тощо. Власність споживчої кооперації складається з власності споживчих товариств, спілок, підпорядкованих їм підприємств і організацій та їх спільної власності (п.1 ст. 9 Закону України „Про споживчу кооперацію”). Відповідно до п.п.2,3 ст. 9 Закону України „Про споживчу кооперацію”, власність споживчих товариств утворюється з внесків їх членів, прибутків, одержуваних від реалізації товарів, продукції, послуг, цінних паперів та іншої діяльності, не забороненої чинним законодавством. Засоби виробництва, вироблена продукція та інше майно, що є необхідним для здійснення статутних завдань, є власністю споживчої кооперації. Крім того, до майна споживчої кооперації можуть належати будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, машини, товари, кошти та інше майно. Як визначено у п.4 ст. 9 Закону України „Про споживчу кооперацію”, власність спілок споживчих товариств утворюється з майна, переданого їх членами, коштів, одержаних від господарської діяльності підприємств і організацій спілки, реалізації цінних паперів та іншої діяльності.

Конституція України гарантує захист права власності. Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України, держава забезпечує, зокрема, захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання та рівність їх перед законом.

Аналіз зазначених норм права, а також  встановлених судом фактичних обставин (в т.ч. дослідженого судом ланцюга переходу Магазина він одних суб'єктів до інших і позивача тощо) та наявних у справі вищевказаних доказів, надає можливість зробити висновок, що позивач є власником спірного Магазину.

Згідно вимог ст.ст. 33-34 ГПК України, кожна сторона повинна довести належними та достатніми доказами ті обставини, на які вона посилається в обґрунтування своєї позиції.

На думку судової колегії, позивач довів належність спірного об'єкту йому на праві власності передбаченими законом належними та достатніми доказами. Проте, відповідач, у порушення приписів ст.ст. 33-34 ГПК України та незважаючи на пропозицію суду апеляційної інстанції, не надав суду будь-яких доказів, які б спростовували наявність у позивача права власності на Магазин, не довів помилковість висновку суду першої інстанції з цього питання, а також того, що цей магазин належить йому (відповідачу) або будь-якій іншій особі, а також що визнанням судом за позивачем права власності на цей магазин порушуються його (відповідача) права та законні інтереси, а тому посилання скаржника на ст. 41 Конституції України (протиправне позбавлення права власності) суд вважає недоречними та  немотивованим.

Згідно ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України, одним із способом захисту прав та законних інтересів осіб, в тому числі суб'єктів господарювання, є визнання права.  Відповідно до ст. 392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

З огляду на викладене, судова колегія дійшла висновку, що у позивача були всі правові підстави для звернення до суду з цим позовом і його вимоги обґрунтовані.

За таких обставин, судова колегія вважає, що місцевий суд обґрунтовано задовольнив позовні вимоги позивача.

Зазначені відповідачем у скарзі доводи щодо порушення позивачем та місцевим судом норм процесуального права не можуть прийматись до уваги та бути підставою для скасування рішення, з огляду на таке.

Так,  відповідач зазначив у скарзі, що позивач не направив йому копії позову.

Дійсно, у матеріалах справи відсутні докази такого направлення і місцевий суд, згідно приписів п.6 ч.1 ст. 63 ГПК України, повинен був повернути цей позов без розгляду, що ним зроблено не було.

Однак, норми ГПК України надають суду апеляційної інстанції право  залишити позов без розгляду (як того просить апелянт) лише у випадках, передбачених ст. 81 ГПК України, а така підстава, як не надіслання відповідачу копії позову не зазначена у вказаній статті.

Крім того, матеріали справи свідчать, що представник відповідача знайомився з матеріалами справи, у т.ч. з позовом (а.с. 46), тобто його процесуальні права, передбачені ст. 22 ГПК України, порушено не було.

Посилання скаржника на те, що його безпідставно визначено позивачем як відповідача, на думку судової колегії, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

Магазин є об'єктом нерухомості і розташований та території відповідача. Оскільки, згідно чинного законодавства, не житловий фонд належить територіальним громадам (в особі їх представницьких органів), на території яких він розташований (за виключенням об'єктів, які знаходяться у власності інших осіб), то цілком обґрунтованим є визначення  Новобілярської селищної ради за формальною ознакою відповідачем по цьому спору. Слід зазначити, що по таким категоріям спорів, згідно сталої судової практики, у більшості випадків в якості відповідача зазначається саме територіальна громада в особі її представницького органу. Крім того, з позиції Новобілярської селищної ради, викладеній у скарзі, вбачається, що вона не визнає права власності позивача на цей магазин, і відтак  вмотивовано визначена позивачем як  відповідач у цьому спорі.

Інші зазначені скаржником недоліки змісту позову та судового рішення та невідповідності їх вимогам ГПК України, на думку судової колегії, хоча і мають місце, але не впливають на результат вирішення спору, а відтак не можуть бути підставою для скасування рішення.

Судова колегія частково погоджується з позицією скаржника, що наявних у матеріалах справи доказів при розгляді її в суді першої інстанції було замало і суд повинен був витребувати додаткові докази, як то зробив суд апеляційної інстанції. Однак, ця недоробка місцевого суду не вплинула на правильність зроблених ним висновків і не може бути підставою для скасування судового рішення.

Згідно п.3 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України №02-5/422 від 10.12.1996 р. „Про судове рішення” (з наступними змінами та доповненнями), рішення господарського суду повинно ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що бе руть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова  кваліфікація  відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. При цьому,  необхідно мати на увазі, що, у відповідності зі ст. 43 ГПК України, наявні докази підлягають оцінці в їх сукупності, і жодний доказ не має для господарського суду зазда легідь встановленої сили. Такі ж вимоги до судового рішення містяться у Постанові Пленуму   Верховного суду України  №11 від 29.12.1976 р. „Про судове рішення”.

Відповідно до ст. 104 ГПК України, підставами для скасування або зміни рішення суду є:  1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин,  що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими; 3) невідповідність висновків,  викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи; 4) порушення  або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Порушення або неправильне  застосування  норм  процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

На думку судової колегії, місцевий суд встановив та дослідив фактичні обставини справи, дав повну та всебічну оцінку наявним у ній доказам та правильно застосував норми матеріального права, тобто рішення місцевого суду відповідає вищезазначеним вимогам і підстав для скасування цього рішення, передбачених ст. 104 ГПК України, судова колегія не вбачає.

Наведені відповідачем в апеляційній скарзі доводи, як зазначалось вище, не підтверджені будь - якими доказами, не спростовують висновків місцевого суду та не доводять їх помилковість, а тому не можуть бути підставою для  його скасування.

З огляду на викладене, судова колегія не вбачає будь-яких, передбачених ст. 104 ГПК України, правових підстав для скасування рішення місцевого суду.                  

               Керуючись ст.ст. 99,101-105  ГПК  України, колегія суддів -

                                            ПОСТАНОВИЛА:

Рішення господарського суду Одеської області від 21.04.2009 р. у справі №33/7-09-371 –залишити без змін, а апеляційну скаргу Новобілярської селищної ради Комінтернівського району Одеської області, с. Нові Біляри Комінтернівського району Одеської області, на зазначене рішення –без задоволення.

Постанова, згідно ст. 105 ГПК України, набуває законної сили з дня її оголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.

Головуючий:                                                                                 Мирошниченко М. А.

Судді:                                                                                                Бєляновський В. В.

                                                                                                            Шевченко В. В.

Повний текст постанови підписано 07.07.2009 р.