Ухвала

від 10.12.2014 по справі 343/184/14-ц

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 343/184/14-ц

Провадження № 22-ц/779/2618/2014

Категорія 47

Головуючий у 1 інстанції Монташевич С. М.

Суддя-доповідач Мелінишин Г.П.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 грудня 2014 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого: Мелінишин Г.П.

суддів: Шалаути Г.І., Шишка А.І.

секретаря: Капущак С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Малотур'янська сільська рада, відділ Держземагенства у Долинському районі про визнання незаконним та скасування рішення Малотур'янської сільської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Долинського районного суду від 30 жовтня 2014 року,-

в с т а н о в и л а :

У березні 2013 року ОСОБА_2 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Малотур'янська сільська рада, відділ Держземагенства у Долинському районі про визнання незаконним та скасування рішення Малотур'янської сільської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки.

Справа судами слухалася неодноразово.

Останнім рішенням Долинського районного суду від 30 жовтня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

На дане рішення ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи. Зазначає, що суд прийшов до помилкового висновку, що його баба ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, не приватизувала свої земельні ділянки та відповідно не отримала Державні акти на право власності на них. При цьому суд вважав, що дана обставина визнана сторонами, а тому згідно ч.2 ст.61 ЦПК України не потребує доказування. Однак, судом не взято до уваги, що відповідно до вимог Земельного кодексу України в редакції 1992 року та Декрету КМУ від 26.12.1992 року №15-92 право власності громадян на земельні ділянки виникало з моменту прийняття відповідною радою рішення про передачу земельної ділянки громадянину з наступною видачею державного акту. Якщо громадянин, який набув такого права, помер і не отримав Державного акту на право власності на землю, то оформлення державного акта повинно здійснюватися на ім'я спадкоємця. За таких обставин, його батькові ОСОБА_5, як спадкоємцю за заповітом, повинні були видати державні акти. Однак, у зв'язку із наполяганням працівників сільської ради ОСОБА_5 написав заяву про вилучення з його користування земельних ділянок та передачу їх у його власність.

Неправильним є і висновок суду щодо не набуття його батьком жодних прав на земельну ділянку по АДРЕСА_1 в період з ІНФОРМАЦІЯ_1 року (дня смерті ОСОБА_4.) до 20.06.2005 року (дня отримання відповідачем державних актів), а відповідно необхідності погодження з ним як суміжним землекористувачем меж земельних ділянок ОСОБА_3 Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_5 прийняв спадщину після смерті своєї мами і спадкове будинковолодіння належить йому від дня її смерті.

Відповідно до порядку, передбаченого ч.3 ст.415 ЦК України його батькові, а згодом і йому на підставі договору дарування, повинна бути передана у власність земельна ділянка ОСОБА_4 в тих же розмірах та такої ж конфігурації, які вказані в плані земельних ділянок від 05.08.1994 року. Однак, в процесі приватизації при виготовленні технічної документації було виявлено, що частина земельної ділянки площею 0,0031 га, якою користувалась ОСОБА_4, приватизована відповідачем. Як вбачається із плану земельної ділянки ОСОБА_3 та кадастрового плану його земельної ділянки, земельна ділянка відповідача по лінії межі довжиною 14,68 м. зміщена в сторону його земельних ділянок, як для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, так і для особистого селянського господарства. При цьому згоди на вилучення цієї частини земельної ділянки ОСОБА_4 не давала, будь-яке рішення сільською ради з цього питання не приймалося. Безпідставне збільшення розміру земельних ділянок ОСОБА_3 за рахунок частини земельної ділянки ОСОБА_4 створює йому незручності в користуванні будівлями, розміщеними на цих ділянках. Даних обставин суд до уваги не прийняв та не дав їм належної правової оцінки.

Також вважав необґрунтованим посилання суду на ту обставину, що площа його земельних ділянок по АДРЕСА_1 не зменшилась, а навпаки збільшилась, а отже частина земельної ділянки не вилучалася. При цьому судом не враховано, що у зв'язку із зміною конфігурації земельних ділянок замість частини фактично вилученої земельної ділянки відбулась компенсація в іншому місці по периметру земельної ділянки.

Крім того, ухвалюючи рішення суд в порушення вимог ст.338 ЦПК України не врахував висновки і мотиви, з яких Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував попередні рішення.

З цих підстав апелянт просив рішення суду скасувати, ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

В засіданні апеляційного суду представник апелянта доводи скарги підтримала з наведених у ній мотивів.

ОСОБА_3 та її представник доводів скарги не визнали посилаючись на обґрунтованість висновків суду.

Представники Малотур'янської сільської ради та відділу Держземагенства у Долинському районі в судове засідання не з'явились будучи належним чином повідомленими, що не перешкоджає розгляду справи в їх відсутності.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що спірна частина земельної ділянки площею 0,0031 га не є частиною земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та господарських споруд площею 0,1003 га по АДРЕСА_1 в с.Мала Тур'я Долинського району, яка перебувала в користуванні ОСОБА_4, та відповідно право на яку в зв'язку із переходом права власності на житловий будинок має позивач. В зв'язку із уточненням меж земельної ділянки ОСОБА_3 та послідуючою приватизацією нею земельних ділянок розмір цієї земельної ділянки не зменшився. А отже позивачем не представлено будь-яких доказів на підтвердження вимог щодо порушення його законних прав та інтересів внаслідок прийняття оскаржуваного рішення ради та видачі на його підставі державних актів на земельні ділянки на ім'я відповідача.

Вислухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Як вбачається із матеріалів справи та правильно встановлено судом, рішенням Малотур'янської сільської ради Долинського району від 30 грудня 1993 року ОСОБА_4 передано у приватну власність земельні ділянки загальною площею 0,4070 га, зокрема: ділянка №1 - 0,1003 га; ділянка №2 - 0,1764 га та ділянка №3 - 0,1303 га. Цим же рішенням ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,2917 га: ділянка №1- 0,1137 га, ділянка №2 - 0,1780 га (а.с.14,22 т.1).

У зв'язку з неможливістю видати Державний акт на право власності на земельну ділянку 05 серпня 1994 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 видано план земельних ділянок як тимчасовий документ (а.с.15, 23 т.1 ).

Зі змісту п.3 даних рішень видно, що межі границь погоджені зі всіма суміжними землекористувачами, але враховуючи, що обмір земельної ділянки проведений без достатньої точності, при видачі Державного акту в межах погоджених границь можливі незначні зміни загальної площі.

З'ясовано, що у грудні 2003 року ОСОБА_3 розпочала процес приватизації земельних ділянок. Так, 11.12.2003 року нею укладено договір №05-МТ-2003 з ПП «ЮТА» про виконання робіт з виготовлення технічної документації та складання державних актів на право власності на земельні ділянки (а.с. 220-248 т.1).

В зв'язку із уточненням розмірів земельних ділянок, які визначались при проведенні підготовчих робіт на виготовлення державних актів на право володіння землею та беручи до уваги матеріали геодезичної зйомки Долинського бюро по приватизації земельних ділянок при районному відділі земельних ресурсів рішенням Малотур'янської сільської ради від 25.12.2003 року №215-12/03 затверджено уточнені площі земельних ділянок, які передані в приватну власність ОСОБА_3 Зокрема, останній передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,3034 га: ділянка №1 - 0,1165 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, ділянка №2 - 0,1869 га для ведення особистого селянського господарства (а.с.24 т.1).

В процесі приватизації земельних ділянок були розроблені плани встановлення меж земельних ділянок, при цьому вони були погоджені суміжними землекористувачами, зокрема ОСОБА_4 (а.с.29,27 т.1).

Як вбачається зі змісту акту встановлення та узгодження меж землекористування від 26.02.2004 року на виконання вищезазначеного рішення ради умовно по землі з використанням 22 межових знаків встановлено в натурі межі земельної ділянки ОСОБА_3 При цьому зазначено, що будь-яких претензій з боку суміжних землекористувачів, в т.ч. ОСОБА_4, не заявлено (а.с. 21 т.1).

Будь-яких належних та допустимих доказів того, що підпис ОСОБА_4 є підробленим, позивачем не надано. А тому його посилання щодо непогодження з ОСОБА_4 меж земельної ділянки (в тому числі з врахуванням її конфігурації та розмірів) судом правильно оцінено критично.

Встановлено, що підставі рішення Малотур'янської сільської ради від 25.12.2003 року №215-12/03 ОСОБА_3 20.06.2005 року видано Державні акти на право власності на земельні ділянки площею 0,1165 га та площею 0,1869 га, що розташовані по АДРЕСА_2 (а.с. 46,47 т.1).

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги ОСОБА_2 посилався на те, що внаслідок прийняття оскаржуваного рішення сільської ради та видачі ОСОБА_3 Державних актів на

право власності на земельні ділянки частина земельної ділянки площею 0,0031 га, якою до смерті користувалась ОСОБА_4, а згодом його батько - ОСОБА_5 безпідставно передано у власність відповідачу, чим порушено його право на користування земельних ділянок.

Як вбачається із матеріалів справи, ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_4 померла (а.с.42 т.1). На випадок своєї смерті вона зробила розпорядження, відповідно до якого все своє майно, яке буде належати їй на праві особистої власності, заповіла ОСОБА_5 (а.с. 19 т.1).

В судовому засіданні з'ясовано, що згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 6 лютого 2006 року спадкоємцем майна ОСОБА_4 є її син ОСОБА_5 Спадкове майно складається, в тому числі, з житлового будинку та господарських споруд, що розміщені по АДРЕСА_1 (а.с.11 т.1). В подальшому на підставі договору дарування від 24 травня 2006 року, укладеного між ОСОБА_5 та позивачем, останній набув у власність вказане домоволодіння (а.с. 12 т.1).

Судом правильно встановлено, що рішенням Малотур'янської сільської ради від 02.06.2006 року № 35-2/06 після оформлення ОСОБА_5 спадкових прав йому надано дозвіл на виготовлення проекту відведення земельних ділянок площею 0,4070 га, які знаходяться за адресою АДРЕСА_1, а саме: ділянка №1 - 0,1003 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, ділянка №1 - 0, 1764 га, для ведення особистого селянського господарства. Однак, на підставі заяви ОСОБА_5 рішеннями Малотур'янської сільської ради від 15 вересня 2010 року припинено його право користування цими ділянками та відповідно у тих же розмірах передано їх у власність позивачу (а.с.16,56,57 т.1).

Як передбачено ч.3 ст. 415 ЦК України особа, до якої перейшло право власності на будівлі (споруди), набуває право користування земельною ділянкою на тих же умовах і в тому ж обсязі, що й попередній власник будівлі (споруди).

Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 1225 ЦК України до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо її розмір не визначений заповітом.

Відповідні положення містяться також і в ст.ст. 120,125 Земельного кодексу України в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод. Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації, забороняється.

Зі змісту даних норм вбачається, що за правом власності на житловий будинок, інші будівлі та споруди слідує перехід права власності тільки на земельну ділянку, на якій вони розміщені та яка необхідна для їх обслуговування.

За таких обставин, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що ОСОБА_2 як власнику домоволодіння перейшла у користування земельна ділянка для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в тих розмірах та межах, якими користувалися попередні власники, а земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства передана йому з фонду земель сільської ради та з врахуванням існуючих меж земельних ділянок суміжних землекористувачів.

А тому посилання апелянта, що до його батька, а згодом до нього повинна перейти у власність земельна ділянка, якою користувалася ОСОБА_4, в тих же розмірах та такої ж конфігурації, що вказані в плані земельних ділянок від 05.08.1994 року не заслуговують на увагу.

З'ясовано, що частина земельної ділянки площею 0,0031 га, яка на думку позивача, безпідставно передана у приватну власність ОСОБА_3, межує із земельною ділянкою, цільове призначення якої є ведення особистого селянського господарства, та була у користуванні ОСОБА_4, в подальшому відповідно ОСОБА_5 та ОСОБА_2 При цьому, як встановлено в засіданні апеляційного суду, межі земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та господарських споруд між господарствами сторін закріплені дерев'яною огорожею, а для ведення особистого селянського господарства твердими межовими знаками, які абсолютно не зазнавали змін ні після прийняття в 1994 році рішення про передачу у власність земельних ділянок ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ні відповідно і після її смерті.

Згідно ч.1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

При цьому як передбачено ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Враховуючи вищенаведене колегія суддів, вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного переконання, що оскаржуваним рішенням сільської ради та видачею ОСОБА_3 на його підставі Державних актів на право власності на земельні ділянки будь-яких законних прав та інтересів ОСОБА_2 не порушено, а тому обґрунтовано відмовив у задоволенні його позовних вимог.

Не спростовують висновків суду, які узгоджуються з матеріалами справи та відповідають вимогам закону, також і інші доводи апеляційної скарги.

Розглянувши справу в межах заявленого позову та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що фактичні обставини справи судом першої інстанції з'ясовано всебічно та повно, дано їм вірну правову оцінку, а рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Виходячи зі змісту ч. 2 ст. 303 ЦПК України суд апеляційної інстанції не вправі переоцінювати докази, які судом першої інстанції досліджені у встановленому законом порядку, а апеляційна скарга не містить посилання на нові докази, що давало б підставу для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення.

Доводи апеляційної скарги правильності висновків суду не спростовують, а тому підстав для її задоволення не встановлено.

Керуючись ст.ст. 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів,-

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, а рішення Долинського районного суду від 30 жовтня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий: Г.П. Мелінишин

Судді: Г.І. Шалаута

А.І. Шишко