Постанова

від 10.12.2014 по справі 910/20603/13

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" грудня 2014 р. Справа№ 910/20603/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Зубець Л.П.

суддів: Іоннікової І.А.

Мартюк А.І.

секретар: Шалівський В.О

за участю представників:

позивача: Максименко М.І.;

відповідача-1: Власенко І.І.;

відповідача-2: Дмитрасевич М.О.;

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційні скарги Київської міської ради та Товариства з обмеженою

відповідальністю "Рембуд-2"

на рішення Господарського суду міста Києва

від 05.08.2014р.

у справі №910/20603/13 (суддя Котков О.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сервіс

Солюшнз"

до 1) Київської міської ради,

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Рембуд-2"

про визнання договору оренди землі укладеним

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Сервіс Солюшнз" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради (далі - відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Рембуд-2" (далі - відповідач-2) про визнання укладеним між позивачем та відповідачами договору про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 06.12.2001р., який було укладено між відповідачами, в запропонованій позивачем редакції. Окрім того, позивач просив суд затвердити акт прийому-передачі відповідачем-1 земельної ділянки площею 0,6803 га, розташованої за адресою: м. Київ, вул. Мурманська, 3, відповідачу-2 та позивачу.

На думку позивача, відповідачі порушують його право на оренду земельної ділянки площею 0,6803 га, розташованої у м. Києві по вул. Мурманська, 3, наданої в оренду відповідачу-2 для будівництва та експлуатації виробничо-будівельної бази (кадастровий номер 80 000 000 00:62:072:0001) на підставі договору оренди земельної ділянки від 06.12.2001р. При цьому, позивач зазначав, що право на оренду земельної ділянки виникло у нього на підставі ч.ч.2, 4 ст. 120 Земельного кодексу України та ч.1 ст. 377 Цивільного кодексу України у зв'язку з набуттям права власності на частину вищезгаданої виробничо-будівельної бази за договором на пайову участь у будівництві від 10.04.2009р., укладеним між позивачем та відповідачем-2.

Відповідачі проти позову заперечували, наголошуючи на безпідставності позовних вимог. Зокрема, відповідачі зазначали наступне:

- виникнення права оренди земельної ділянки, яка належить до земель комунальної власності, безпосередньо пов'язується з наявністю відповідного рішення органу місцевого самоврядування з цього приводу;

- між відповідачами не обговорювалися питання щодо зміни істотних умов договору оренди земельної ділянки від 06.12.2001р., в тому числі відносно наявності двох співорендарів;

- запропонована позивачем редакція договору є такою, що не відповідає вимогам чинного законодавства та не відповідає волевиявленню сторін договору.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 05.08.2014р. у справі №910/20603/13 позов було задоволено частково, а саме:

- визнано укладеним між позивачем та відповідачами договір про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 06.12.2001p., що укладений між відповідачем-1 та відповідачем-2, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З., зареєстрований в реєстрі за №3050 та зареєстрований Київським міським управлінням земельних ресурсів у книзі записів державної реєстрації договорів 24.01.2002 р. за № 62-6-00029 в редакції, викладеній в резолютивній частині судового рішення;

- присуджено до стягнення з відповідачів на користь позивача по 286,75 грн. судового збору;

- в іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду, відповідач-2 звернувся до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 05.08.2014р. у справі №910/20603/13 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.09.2014р. апеляційну скаргу відповідача-2 було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 23.10.2014р.

Відповідач-1 також подав до Київського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 05.08.2014р. у справі №910/20603/13, в якій просив вказане судове рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 10.10.2014р. апеляційну скаргу відповідача-1 було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 23.10.2014р.

Вимоги та доводи апеляційних скарг обґрунтовані тим, що судом першої інстанції було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, невірно застосовано норми матеріального і процесуального права, а висновки, викладені в оскаржуваному судовому рішенні, не відповідають фактичним обставинам справи.

23.10.2014р. через Відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду надійшли: від позивача - письмові пояснення по справі; від відповідача-2 - заява про відвід судді Суліма В.В. та клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Колегія суддів задовольнила клопотання відповідача-2 про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.10.2014р. було задоволено заяву судді Суліма В.В. про самовідвід та заяву відповідача-2 про відвід судді Суліма В.В.

Розпорядженням Секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 23.10.2014р. було змінено склад судової колегії та передано справу для здійснення апеляційного провадження колегії суддів у складі головуючого судді Гаврилюка О.М., суддів Коротун О.М., Зубець Л.П.

В судове засідання 23.10.2014р. з'явилися представники сторін.

В судовому засіданні 23.10.2014р. представник відповідача-2 заявив клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату.

Вказане клопотання було задоволено судом.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.10.2014р., на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 02.12.2014р.

В судове засідання 02.12.2014р. з'явилися представники сторін.

В судовому засіданні 02.12.2014р., на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено перерву до 10.12.2014р.

10.12.2014р. через Відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від відповідача-2 надійшли письмові пояснення по справі.

Розпорядженням Секретаря судової палати Київського апеляційного господарського суду від 10.12.2014р. було змінено склад судової колегії та передано справу для здійснення апеляційного провадження колегії суддів у складі головуючого судді Зубець Л.П., суддів Іоннікової І.А., Мартюк А.І.

В судовому засіданні 10.12.2014р. представники відповідачів підтримали апеляційні скарги з викладених у ній підстав з урахуванням додаткових письмових пояснень, просили суд скарги задовольнити, рішення Господарського суду міста Києва від 05.08.2014р. у справі №910/20603/13 скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити повністю.

В судовому засіданні 10.12.2014р. представник позивача заперечував проти апеляційних скарг з підстав, наведених у письмовому відзиві на апеляційну скаргу, просив суд залишити скарги без задоволення, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду - без змін, як таке, що було прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

В судовому засіданні 10.12.2014р. було оголошено вступну та резолютивну частини постанови суду.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

Згідно з ч.5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Відповідно до ст. 9 Земельного кодексу України до повноважень Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин на їх території, зокрема, належить: розпорядження землями територіальної громади міста; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; організація землеустрою.

Згідно з ч.1 ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

В ст. 123 Земельного кодексу України передбачено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: зміни цільового призначення земельних ділянок відповідно до закону; надання у користування земельних ділянок, межі яких не встановлені в натурі (на місцевості). Надання у користування земельної ділянки, межі якої встановлені в натурі (на місцевості), без зміни її цільового призначення здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо складання документа, що посвідчує право користування земельною ділянкою.

Відповідно до ч.1 ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 Земельного кодексу України).

З наведених правових норм випливає, що за відсутності рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність або в користування юридична особа або фізична особа не має права використовувати земельну ділянку державної або комунальної форми власності.

06.12.2001р. між відповідачем-1, як орендодавцем, та відповідачем-2, як орендарем, було укладено договір оренди земельної ділянки (далі - Договір оренди), за умовами якого (п.1.1) орендодавець на підставі рішення Київради №380/1356 від 05.07.2001р. передає, а орендар приймає в оренду на 25 років земельну ділянку, місце розташування якої: вул. Мурманська, 3 у Деснянському районі м. Києва, розміром 0,6803 га для будівництва та експлуатації виробничо-будівельної бази (далі - земельна ділянка) у межах, які перенесені в натуру (на місцевість) і зазначені на плані, що є невід'ємною частиною договору. Земельна ділянка має кадастровий номер: 80 000 000 00:62:072:0001.

10.04.2009р. між відповідачем-2 та позивачем було укладено договір на пайову участь у будівництві (далі - Договір на пайову участь), згідно з умовами якого (п.п.1.1-1.5, 3.1) відповідач-2 приймає позивача у пайове будівництво нежитлового приміщення, яке знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Мурманська, 3, літера "Б", загальною площею 2 922 кв. м (далі - об'єкт), що споруджується відповідачем-2, шляхом фінансування позивачем частини цього будівництва.

Позивач прийняв на себе зобов'язання здійснити фінансування пайового будівництва об'єкту (п.п.3.1, 3.4, 4.3.1 Договору на пайову участь), а відповідач-2 - за згодою та відповідним дорученням позивача забезпечити виконання будівельних робіт згідно з проектною документацією, а також часткове фінансування будівництва об'єкту відповідно до домовленості відповідача-2 і позивача, та протягом 10 днів після закінчення будівництва і здачі об'єкту в експлуатацію передати позивачу за актом прийому-передачі частину об'єкту, а також частину об'єкту на умовах спільної часткової власності (п.п.3.2, 3.3, 3.5, 4.1.2, 4.1.4 Договору на пайову участь).

На виконання умов Договору на пайову участь відповідач-2 передав позивачу частину об'єкту, а саме: приміщення (об'єкт 2) площею 1 402,7 кв. м. (1-й поверх - 758,5 кв. м, 2-й поверх - 644,2 кв. м.), а також частину об'єкту на праві спільної часткової власності (об'єкт 3 та об'єкт 4), про що сторонами було складено і підписано відповідний акт прийому-передачі від 23.09.2010р.

Господарським судом міста Києва розглядалася справа №32/647 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Рембуд-2» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Сервіс Солюшнз» про виділ нерухомого майна в натурі.

В процесі розгляду вказаної справи судом було встановлено наступне:

- приміщення нежитлового будинку за адресою: вул. Мурманська 3, літ «Б» у Деснянському районі м. Києва за Договором про пайову участь визначено сторонами як об'єкт 1, об'єкт 2, об'єкт 3 та об'єкт 4;

- об'єкт 1 - частина приміщень, що споруджується власними силами та за власні кошти Товариства з обмеженою відповідальністю «Рембуд-2» загальною площею 1296,9 кв.м. (1-й поверх - 560,5 кв.м., 2-й поверх -736,4 кв.м.), що складається з приміщень згідно з додатком №1 до Договору про пайову участь;

- виходячи зі змісту додатку № 1 та Технічного паспорту на нежитловий будинок №3 літ «Б» об'єкт №1 складається з приміщень на першому поверсі по групі приміщень 1: 1 основне площею 104,2 кв. м.; 2 підсобне площею 9,2 кв.м.; 3 умивальник площею 4,2 кв.м.; 4 вбиральня площею 2,5 кв.м.; 5 вбиральня площею 2,1 кв.м.; 6 підсобне площею 9,6 кв.м.; 7 основне площею 397,1 кв.м.; 8 підсобне площею 31,6 кв.м., а всього по першому поверху площа 560,5 кв.м. На другому поверсі по групі приміщень 5: 1 основне площею 12,2 кв.м.; 2 основне площею 701,8 кв.м.; 3 умивальник площею 6,6 кв.м.; 4 вбиральня площею 8,8 кв.м.; 5 вбиральня площею 7,0 кв.м., а всього по другому поверху площа 736,4 кв.м.;

- об'єкт 2 - частина приміщень, що споруджується Товариством з обмеженою відповідальністю «Рембуд-2» за рахунок фінансування пайового будівництва Товариства з обмеженою відповідальністю «Сервіс Солюшнз», загальною площею 1402,7 кв.м. (1-й поверх -758,5 кв.м., 2-й поверх -644,2 кв.м.) та складається з приміщень на першому поверсі по групі приміщень 3:1 основне площею 701,8 кв.м.; 2 підсобне площею 21,3 кв.м.; 3 підсобне площею 8,7 кв.м.; 4 вбиральня площею 8,4 кв.м.; 5 душова площею 2,1 кв.м.; 6 основне площею 16,2 кв.м., а всього по першому поверху площа 758,5 кв.м. На другому поверсі по групі приміщень 6: 1 основне площею 480,2 кв.м.; 2 умивальник площею 5,9 кв.м.; 3 вбиральня 1,3 кв.м.; 4 вбиральня площею 1,3 кв.м.; 5 умивальник площею 4,2 кв.м.; 6 вбиральня площею 2,7 кв.м.; 7 вбиральня площею 2,7 кв.м.; 8 основне площею 28,7 кв.м.; 9 тамбур площею 1,5 кв.м.; 10 основне площею 34,9 кв.м.; 11 основне площею 36,5 кв.м.; 12 основне площею 15,7 кв.м.; 13 підсобне площею 12,7 кв.м.; 14 підсобне площею 15,9 кв.м., а всього по другому поверху площа 644,2 кв.м.;

- об'єкт 3 - частина приміщень, що споруджується Товариством з обмеженою відповідальністю «Рембуд-2» власними силами та за власні кошти, а також за рахунок фінансування пайового будівництва Товариством з обмеженою відповідальністю «Сервіс Солюшнз» на умовах спільної часткової власності (сходові клітини, коридори, серверна) загальною площею (відповідно до плану з поверхами): 113,0 кв.м. (сходи - 43,3 кв.м., коридори - 41,2 кв.м., серверна - 28,5 кв.м.) з розділом часток для Товариства з обмеженою відповідальністю «Рембуд-2»-99%, для Товариства з обмеженою відповідальністю «Сервіс Солюшнз» -1% від загальної площі об'єкту 3 на умовах паритетного користування та спільного розпорядження та за рахунок необхідних витрат на утримання та збереження майна відповідно до часток у власності;

- об'єкт 4 - частина приміщення, що споруджується Товариством з обмеженою відповідальністю «Рембуд-2» власними силами та за власні кошти, а також за рахунок фінансування пайового будівництва Товариства з обмеженою відповідальністю «Сервіс Солюшнз» на умовах спільної часткової власності (вентиляційна, топочна, електрощитові) загальною площею (відповідно до плану з поверхами): 109,4 кв.м. (вентиляційна - 57,7 кв. м., електрощитові - 12,3 кв. м., топочна - 39,4 кв. м.) з розділом часток для Товариства з обмеженою відповідальністю «Рембуд-2» - 99%, для Товариства з обмеженою відповідальністю «Сервіс Солюшнз» - 1% від загальної площі об'єкту 3 на умовах паритетного користування та спільного розпорядження та за рахунок необхідних витрат на утримання та збереження майна відповідно до часток у власності;

- право власності у Товариства з обмеженою відповідальністю «Рембуд-2» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Сервіс Солюшнз» на приміщення у новозбудованому будинку виникло з моменту прийняття цього нежитлового приміщення до експлуатації.

Рішенням Господарського суду міста Києва у справі №32/647 від 12.01.2011р. позов було задоволено повністю. Визнано право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Рембуд-2» та виділено в натурі приміщення загальною площею 1 296,9 кв. м. (група приміщень 1 загальною площею 560,5 кв. м.; група приміщень 5 загальною площею 736,4 кв. м.) за адресою: м. Київ, вул. Мурманська, будинок 3 (літ. "Б"), визнано право власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Сервіс Солюшнз» та виділено в натурі приміщення загальною площею 1 402,7 кв. м. (група приміщень 3 загальною площею 758,5 кв. м.; група приміщень 6 загальною площею 644,2 кв. м.) за адресою: м. Київ, вул. Мурманська, будинок 3 (літ. "Б"), а також визнано право спільної часткової власності з розділом часток Товариства з обмеженою відповідальністю «Рембуд-2» 0,99 частини та Товариства з обмеженою відповідальністю «Сервіс Солюшнз» 0,01 частини на частину приміщень об'єкту загальною площею 222,4 кв. м.: на першому поверсі по групі приміщень 2 - на електрощитову площею 12,3 кв. м.; у надбудові групи приміщень 7 - на топочну площею 39,4 кв. м. та коридор площею 5 м; у групі приміщень 4 та антресолі - на коридор площею 12,5 кв. м., два підсобних приміщення площею 8 кв. м. кожне, вентиляційну площею 57,7 кв. м., сходи загальною площею 43,3 кв. м., хол площею 26,6 кв. м. та коридор площею 9,6 кв. м.

Вказане судове рішення набрало законної сили. Доказів на підтвердження зміни або скасування рішення Господарського суду міста Києва у справі №32/647 від 12.01.2011р. не надано.

Відповідач-2 направив позивачу лист вих.№57 від 05.06.2013р., в якому повідомив про те, що відповідач-2 є єдиним орендарем спірної земельної ділянки.

Позивач направив відповідачам листи №30/08-1 від 30.08.2013р. та №30/08-2 від 30.08.2013р., в яких запропонував оформити право оренди позивача на земельну ділянку шляхом укладення договору про внесення змін до Договору оренди. До вказаних листів позивачем було додано відповідний проект договору.

Відповідач-1 відмовився від укладання договору з позивачем (лист №057023-20703 від 30.09.2013р.), зазначивши про неможливість надання позивачу дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), для оформлення права позивача на оренду земельної ділянки, у зв'язку з відсутністю спільного звернення (заяви) позивача та відповідача-2 з цього приводу.

Відповідач-2 на звернення позивача не відреагував.

На думку позивача, у нього наявні правові підстави для оформлення права оренди земельної ділянки, розташованої у м. Києві по вул. Мурманській, 3, у зв'язку з набуттям ним права власності на частину об'єкту та права спільної часткової власності на частину об'єкту, розташованого на вказаній земельній ділянці. З урахуванням наведеного, посилаючись на ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України позивач просив суд визнати укладеним договір про внесення змін до Договору оренди в запропонованій позивачем редакції, а також затвердити акт прийому-передачі відповідачем-1 спірної земельної ділянки відповідачу-2 та позивачу.

Місцевий господарський суд задовольнив позов частково, визнавши вимоги позивача документально підтвердженими та нормативно обґрунтованими в частині визнання укладеним договору про внесення змін до Договору оренди, але в редакції суду. В задоволенні решти позовних вимог було відмовлено.

Київський апеляційний господарський суд погоджується з висновками місцевого господарського суду, вважає їх обґрунтованими та такими, що відповідають фактичним обставинам справи, з наступних підстав.

Відповідно до ст. ст. 626, 627 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

В ч.3 ст. 179 Господарського кодексу України передбачено, що укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. ст. 628, 629 Цивільного кодексу України).

В ст. 638 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі (ст. 2 Закону України «Про оренду землі»).

Орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі (ст. 6 Закону України «Про оренду землі»).

Згідно з ч.1 ст. 13 Закону України "'Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

В процесі судового розгляду було встановлено, що відповідач-2 набув право орендного користування спірної земельної ділянки з 24.01.2002р. (дата реєстрації договору Київським міським управлінням земельних ресурсів у книзі записів державної реєстрації договорів за №62-6-00029) на підставі укладеного з відповідачем-1 Договору оренди.

Як уже зазначалося вище, рішенням Господарського суду міста Києва у справі №32/647 від 12.01.2011р. на підставі Договору про пайову участь було визнано право власності позивача на частину об'єкту та частку у праві спільної часткової власності на частину об'єкту, розташованого на спірній земельній ділянці.

Комунальним підприємством "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" на підставі вказаного судового рішення було проведено реєстрацію права власності позивача на відповідне нерухоме майно (Витяг про державну реєстрацію прав №35568786 від 20.09.2012р.).

Тобто, зібрані у справі матеріали свідчать про набуття позивачем права власності на частину об'єкту (1 402,7 кв. м.) та права спільної часткової власності (частка 0,01) на частину об'єкту (222,4 кв. м.) після 01.01.2010р. (дата набуття чинності п.п.4 п.1 та п.2 розділу І Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття прав на землю" №1702-VI від 05.11.2009p., згідно з якими ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України були викладені у новій редакції).

На спірній земельній ділянці розташована ще одна будівля, а саме: адміністративно-побутовий корпус виробничо-будівельної бази площею 1 313 кв. м., адреса: м. Київ, вул. Мурманська №3 (літ. "А") (далі - Корпус), який належить відповідачу-2 на праві власності. Наведені обставини підтверджуються наявним в матеріалах справи Свідоцтвом про право власності від 17.06.2008p., яке було видано на підставі наказу Головного управління комунальної власності м. Києва №845-В від 17.06.2008p.

З наведеного випливає, що позивачу належить 33,17% приміщень виробничо-будівельної бази, яка складається з об'єкту та корпусу (далі - виробничо-будівельна база), розташованої на земельній ділянці по вул. Мурманській, 3 у м. Києві.

Зважаючи на ту обставину, що позивач набув право власності на частину виробничо-будівельної бази та частку у праві спільної часткової власності на частину виробничо-будівельної бази вже після 01.01.2010p., колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом в тому, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ст. 377 Цивільного кодексу України та ст. 120 Земельного кодексу України з урахуванням змін, внесених Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття прав на землю" №1702-VI від 05.11.2009p., оскільки до відносин, пов'язаних з переходом права користування земельною ділянкою, на якій знаходиться житловий будинок, будівля, споруда, до особи, що набула права власності на відповідне нерухоме майно, в тому числі стосовно розміру такої земельної ділянки, застосовується законодавство, що діяло на час переходу права власності на житловий будинок, будівлю, споруду.

Відповідно до положень ч.ч.1, 2, 4 ст. 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

З наведеного вбачається, що у разі набуття права власності на житловий будинок (будівлю, споруду), що знаходяться на земельній ділянці, наданій у користування, до набувача переходить право користування відповідною земельною ділянкою в тому ж обсязі, що був у попереднього землекористувача. Отже, якщо попередній власник житлового будинку (будівлі, споруди) користувався земельною ділянкою, на якій розміщено відповідне нерухоме майно на підставі договору оренди, новий власник може вимагати переоформлення права користування земельною ділянкою на своє ім'я в установленому законом порядку. Він за необхідності може звернутися до господарського суду також з позовом про визнання за ним права користування земельною ділянкою.

Отже, норми земельного законодавства України передбачають перехід прав на земельну ділянку до набувача права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, розташовані на відповідній земельній ділянці, водночас, набувач прав на нерухомість має оформити права на землю, що до нього перейшли у встановленому законодавством порядку.

В процесі судового розгляду було встановлено, що спірна земельна ділянка є об'єктом права комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Відповідно до вимог ст. ст. 116, 123, 124 Земельного кодексу України, про які зазначалося вище, право оренди земельної ділянки державної або комунальної форми власності виникає на підставі рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання земельної ділянки в користування.

В п.34 ч.1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин.

Колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом в тому, що загальна процедура набуття в оренду земельної ділянки комунальної власності фізичною або юридичною особою передбачає наявність відповідного рішення органу місцевого самоврядування, яке є необхідною умовою укладення договору оренди такої земельної ділянки.

Однак, норми ст. 120 Земельного кодексу України є спеціальними по відношенню до норм ст. ст. 116, 123, 124 Земельного кодексу України у контексті набуття прав на земельні ділянки державної або комунальної власності, оскільки норми ст. 120 Земельного кодексу України регулюють вужче коло суспільних відносин - відносин щодо набуття прав на земельну ділянку лише у випадку набуття права власності на нерухомість, яка знаходиться на такій ділянці.

На виконання вказівки Вищого господарського суду України, викладеної в постанові у справі №910/20603/13 від 14.05.2014р., відносно необхідності врахування права відповідача-1, як власника земельної ділянки, самостійно вирішувати питання про надання цієї ділянки у користування та визначати умови такого користування, місцевим господарським судом було з'ясовано наступне.

Дійсно, необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або в комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу про надання земельної ділянки.

Водночас, зобов'язання цього органу в судовому порядку укласти такий договір за відсутності зазначеного рішення є неможливим (крім випадку, передбаченого ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України), оскільки це порушувало б його передбачену Конституцією України виключну компетенцію.

Тобто, в даному випадку можна стверджувати про існування певної колізії між загальною і спеціальною правовою нормою і, враховуючи принцип вирішення колізій, застосуванню підлягає саме спеціальна норма права (аналогічна позиція щодо практики застосування норм права у випадку колізій наведена в листі Міністерства юстиції України №758-0-2-08-19 від 26.12.2008р. "Щодо практики застосування норм права у випадку колізій").

Колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом в тому, що укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або в комунальній власності, у випадку набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду, розташовану на такій земельній ділянці, і яка перебуває в оренді, можливе без наявності щодо цього рішення відповідного органу про надання земельної ділянки.

В ч.1 ст. 377 Цивільного кодексу України передбачено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Отже, виходячи із вищенаведених норм законодавства, у разі переходу права власності на об'єкт нерухомого майна до набувача цього майна переходять права на відповідну земельну ділянку, на яких вона належала відчужувачу - права власності або права користування (оренди) (аналогічна правова позиція щодо імперативного характеру ст. 377 Цивільного кодексу України викладена в постановах Вищого господарського суду України від 11.02.2014р. у справі №922/2564/13, від 14.05.2014р. у справі №911/2966/13).

Як уже зазначалося вище, норми ст. 120 Земельного кодексу України передбачають можливість переходу права власності на земельну ділянку у разі придбання у власність будівлі чи споруди. Тобто, згідно з ч.ч. 1, 2, 4 ст. 120 Земельного кодексу України до набувача права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, розташованих на земельній ділянці, яка перебуває у користуванні в силу закону, незалежно від волі попереднього користувача земельної ділянки та органу, уповноваженого розпоряджатися землею (у випадку належності земельної ділянки до земель державної або комунальної власності) переходить право користування земельною ділянкою, на якій розміщені відповідні об'єкти нерухомості, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 21.01.2014р. у справі №904/1630/13-г, а також в постановах Верховного Суду України від 06.06.2011р. у справі №3-53гс11 та від 19.06.2012р. у справі №3-30гс12. При цьому, відповідно до ч.1 ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Тобто, вищевказані судові рішення Верховного Суду України є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності положення ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України.

Підсумовуючи вищенаведене, можна дійти наступного висновку. Вирішуючи спори про право власності на земельну ділянку, суди мають виходити з того, що з 01.01.2010р. до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) відповідно до ст. 377 Цивільного кодексу України і ст. 120 Земельного кодексу України в редакції Закону України від 05.11.2009р. №1702-VI. (аналогічна правова позиція наведена в п.18 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 16.04.2004р."Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ").

За результатами перегляду справи, колегія суддів погоджується з місцевим господарським судом в тому, що у зв'язку з набуттям позивачем права власності на частину виробничо-будівельної бази, а також частку у праві спільної часткової власності на частину виробничо-будівельної бази, розташованої на спірній земельній ділянці, до позивача в силу ч.ч.2, 4 ст. 120 Земельного кодексу України та ч. 1 ст. 377 Цивільного кодексу України перейшло право на оренду вказаної земельної ділянки в обсязі, пропорційно частці позивача у праві власності на виробничо-будівельну базу. Оформлення права оренди позивача на земельну ділянку може відбуватися без прийняття рішення відповідача-1 про надання земельної ділянки позивачу в оренду, оскільки названа ділянка вже була надана у користування відповідачу-2, а з урахуванням набуття позивачем права власності на частину виробничо-будівельної бази, а також частки у праві спільної часткової власності на частину виробничо-будівельної бази в силу закону відбувається перехід частини вже існуючого права оренди від відповідача-2 до позивача.

Належне оформлення права відповідача-2 на спірну земельну ділянку жодною із сторін не оспорювалося та не було спростовано в процесі розгляду даної справи.

Колегією суддів враховано вказівку суду касаційної інстанції щодо необхідності врахування права відповідача-1, як власника земельної ділянки, самостійно вирішувати питання про надання цієї ділянки у користування та визначати умови такого користування, однак згідно з ч.2 ст. 111-12 Господарського процесуального кодексу України постанова касаційної інстанції не може містити вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.

В ч.1 ст. 640 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Згідно зі ст. ст. 651, 654 Цивільного кодексу України зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Зміна або розірвання договору вчиняється в тій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Під час розгляду справи судом було з'ясовано, що відповідач-1 не розглядав питання про передачу спірної земельної ділянки в оренду позивачу, посилаючись на відсутність спільної заяви з цього приводу від позивача та відповідача-2.

Натомість звернення позивача з позовом, який розглядається у даній справі, зокрема, зумовлено ухиленням відповідача-2 від спільного звернення з приводу оформлення права оренди позивача до відповідача-1. Належних та допустимих доказів, які б свідчили про протилежні дії відповідача-2 ані місцевому господарському суду, ані суду апеляційної інстанції не надано.

Колегією суддів враховано, що Вищий господарський суд України в своїй постанові у справі №910/20603/13 від 14.05.2014р. зазначив, що відповідно до ст. 16 Закону України "Про оренду землі" укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Однак при цьому, висновки Вищого господарського суду України, наведені в постанові у справі №910/20603/13 від 14.05.2014р. враховуються судом безпосередньо в контексті ч.2 ст. 111-12 Господарського процесуального кодексу України, про яку зазначалося вище.

За результатами перегляду справи було встановлено, що на підставі ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України позивач набув право користування спірною земельною ділянкою з часткою у праві оренди цієї ділянки пропорційно до частки у праві власності на виробничо-будівельну базу. Оскільки виділення земельної ділянки площею пропорційною частці позивача у праві оренди на земельну ділянку є неможливим з урахуванням розташування належного позивачу нерухомого майна як на першому, так і на другом поверхах виробничо-будівельної бази, вимога позивача про визнання укладеним договору про внесення змін до Договору оренди є частково обґрунтованою.

Так, в процесі розгляду справи, судом з'ясовувалися питання щодо наявності погодження сторонами умов запропонованого позивачем договору, з метою встановлення позиції сторін з цього приводу, зокрема, по істотним умовам договору оренди. Про доцільність з'ясування цього питання також зазначав Вищий господарський суд України в своїй постанові у справі №910/20603/13 від 14.05.2014р.

Відповідач-1 у своїх поясненнях (том справи - 3, аркуші справи - 169-171) зазначав про те, що зміни до Договору оренди в запропонованій позивачем редакції стосуються істотних умов договору, у зв'язку з чим вказана редакція договору не відповідає вимогам чинного законодавства і волевиявленню сторін.

Дійсно, з матеріалів справи вбачається, що запропонована позивачем редакція Договору оренди містить відмінності від первісної редакції Договору оренди і ці відмінності пов'язані не лише з набуттям позивачем частки у праві оренди спірної земельної ділянки.

Позивач по іншому сформулював умови пунктів 2.2, 5, 7.2 Договору оренди (щодо обов'язку сплачувати орендну плату в порядку та розмірах, передбачених Податковим кодексом України, а також інший розмір орендної плати), пункту 2.5 (змінено реквізити для сплати орендної плати), пункту 3 (зазначено інший розмір нормативно-грошової оцінки земельної ділянки), пункту 7.1 (закріплено умову щодо переважного права орендаря на поновлення договору оренди), пункту 13 (зменшено перелік підстав припинення Договору), пункту 16 (зазначено про неможливість відчуження орендарем права оренди земельної ділянки іншим особам).

Натомість, як вірно зазначив місцевий господарський суд у своєму рішенні, відповідно до положень ч.ч.2, 4 ст. 120 Земельного кодексу України відбувається лише зміна орендаря земельної ділянки у випадку набуття третьою особою частки у праві власності на житловий будинок, будівлю або споруду, розташованих на відповідній земельній ділянці, а інші умови договору оренди земельної ділянки залишаються без змін, у зв'язку з чим позовні вимоги про внесення змін до Договору оренди, укладеного між відповідачами, які не пов'язані із виникненням у позивача права оренди спірної земельної ділянки не ґрунтуються на вимогах законодавства, а тому не підлягають задоволенню.

Окрім того, в ст. 15 Закону України «Про оренду землі» наведено перелік істотних умов договору оренди землі.

Зміни в Договір оренди в редакції, затвердженій місцевим господарським судом, не стосуються істотних умов названого договору.

З системного аналізу норм чинного законодавства вбачається, що рішення органу місцевого самоврядування, прийняте на пленарному засіданні, необхідне лише для вирішення питання про надання земельної ділянки в оренду чи поновлення (пролонгацію строку) такого договору. Натомість в законодавстві не передбачено необхідності прийняття рішення відповідним органом місцевого самоврядування для внесення змін до договору оренди земельної ділянки, що не стосуються його істотних умов. Належних та допустимих доказів, які б свідчили про протилежне суду не надано.

До того ж, як уже зазначалося вище, факт розгляду на пленарному засіданні відповідача-1 питання передачі спірної земельної ділянки в оренду позивачу та відповідачу-2, а також прийняття відповідачем-1 відповідного рішення з цього приводу не впливає на правильне вирішення спору, оскільки право оренди земельної ділянки переходить від відповідача-2 до позивача в силу закону, незалежно від волі відповідача-1.

Доводи відповідачів про відсутність такого способу захисту прав, як визнання договору укладеним, не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки згідно з п.1 ч.2 ст. 16 Цивільного кодексу України, абз. 1, 2 ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України, п.„а" ч.3 ст. 152 Земельного кодексу України відповідне право може бути захищено на підставі п.1 ч.2 ст. 16 Цивільного кодексу України шляхом визнання договору укладеним (аналогічна правова позиція наведена в листі Верховного Суду України „Висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст. 355 ЦПК України, за ІІ півріччя 2012 року" від 01.03.2013р. та абз.1 п.2.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України „Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" від 17.05.2011р. №6).

Посилання відповідача-2 на правові висновки Верховного суду України, згідно з якими рішення компетентного органу є необхідним для виникнення прав на землю відповідно до ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України, а також посилання відповідача-1 на необхідність прийняття рішення Київською міською радою для виникнення у позивача права оренди на земельну ділянку у спірних правовідносинах, є необґрунтованими, з огляду на наступне.

На час виникнення спірних правовідносин у господарських справах, за результатом розгляду яких були прийняті постанова Верховного Суду України від 06.12.2010р. у справі №3-51гс10 та постанова Верховного Суду України від 14.11.2011р. у справі №3-119гс11, діяли редакції ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України, які, на відміну від редакцій вказаних статей, що діяли на час виникнення спірних правовідносин у цій справі, не передбачали автоматичного виникнення у набувача прав на нерухоме майно прав на земельну ділянку, розташовану під таким майном.

Водночас, положення ст. 377 Цивільного кодексу України, ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 7 Закону України „Про оренду землі" у редакції, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин у даній справі (зі змінами, внесеними Законом України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття прав на землю" від 05.11.2009р. №1702-IV), не передбачають необхідності прийняття органом, уповноваженим розпоряджатися землею, спеціального рішення для переходу права оренди (частки у праві оренди) земельної ділянки державної чи комунальної власності до набувача права власності на об'єкт нерухомого майна, розташованого на такій ділянці.

Доводи відповідача-2 про те, що ст. 120 Земельного кодексу України та ст. 377 Цивільного кодексу України не застосовуються до спірних правовідносин, оскільки позивач набув права власності на приміщення, виділені в натурі, а не на будівлю, споруди чи частку у праві власності на будівлю, споруду, не можуть бути прийняті судом до уваги. З матеріалів справи вбачається, що позивач набув право власності не тільки на виділені в натурі частини нежитлового приміщення, але і на частину нежитлового приміщення на праві спільної часткової власності спільно з відповідачем-2, а також на те, що виділення в натурі частини приміщень будівлі або споруди не впливає на те, що вони залишаються частиною відповідної будівлі або споруди (розділ 1 ДК 018-2000, затвердженого наказом Держстандарту України від 17.08.2000р. №507, абз. 7 п. 2 Національного стандарту „Оцінка нерухомого майна").

Доводи відповідачів про те, що місцевим господарським судом не були виконані вказівки суду касаційної інстанції при прийняті рішення у даній справі, є безпідставними.

Відповідно до ст. 111-12 Господарського процесуального кодексу України вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи. Постанова касаційної інстанції не може містити вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів на іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.

На виконання вказівок Вищого господарського суду України, викладених у постанові у справі №910/20603/13 від 14.05.2014р., місцевим господарським судом було витребувано у сторін відповідні пояснення по суті спору з урахуванням вищезгаданих вказівок суду касаційної інстанції. При цьому, в процесі судового розгляду було встановлено, що відповідач-1 не розглядав питання передачі земельної ділянки позивачу в оренду, з посиланням на те, що для розгляду цього питання до відповідача-1 повинні звернутись із спільною заявою позивач та відповідач-1. Також Господарським судом міста Києва встановлено, що зазначене звернення є неможливим у зв'язку з тим, що відповідач-2 ухиляється від такого звернення.

У той же час відповідно до ч.ч.1, 2, 4 ст. 120 Земельного кодексу України, ч. 1 ст. 377 Цивільного кодексу України у зв'язку із набуттям позивачем права власності на частину нежитлового приміщення, розташованого на земельній ділянці, та на частку у праві спільної часткової власності на частину вказаного нежитлового приміщення, до позивача в силу закону, незалежно від волі відповідача-1, перейшло право на оренду земельної ділянки в обсязі пропорційно частці позивача у праві власності на нежитлове приміщення.

Відповідно до ст. ст. 187, 188 Господарського кодексу України спори, що виникають при укладанні господарських договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

При цьому, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що предметом позову у справі є не визнання укладеним договору оренди земельної ділянки у новій редакції, а визнання укладеним договору про внесення змін до Договору оренди земельної редакції у запропонованій позивачем редакції.

Відповідно до ч.2 ст. 30 Закону України «Про оренду землі» у договір оренди землі можуть бути внесені зміни за рішенням суду. Такі зміни набувають чинності з моменту набрання рішенням суду про зміну договору законної сили (ч.3 ст. 653 Цивільного кодексу України).

У випадку залишення рішення місцевого господарського суду у даній справі без змін, рішення суду та Договір оренди земельної ділянки існуватимуть одночасно. При цьому рішення суду буде юридичним актом, який змінює умови Договору оренди земельної ділянки стосовно осіб - орендарів земельної ділянки, їх часток у праві оренди ділянки та обов'язку зі сплати орендної плати (тобто рішення суду буде ідентичне додатковій угоді про внесення змін до Договору оренди земельної ділянки). В іншій частині діятимуть незмінені рішенням суду положення Договору оренди земельної ділянки.

Відносно вимоги позивача про затвердження акту прийому-передачі відповідачем-1 спірної земельної ділянки відповідачу-2 та позивачу, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно зі ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

В ч.1 ст. 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

В частині 2 названої статті наведено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів.

Колегією суддів враховано норму ч.3 ст. 16 Цивільного кодексу України, згідно з якою суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Однак, як вірно зазначив у своєму рішенні місцевий господарський суд, позивачем ані в позовній заяві, ані в додаткових поясненнях по справі не було зазначено, яким саме нормативним актом передбачено право суду визначати та затверджувати зміст акту прийому-передачі земельної ділянки.

За відсутності обґрунтування вищевказаної вимоги, колегія суддів не вбачає підстав для її задоволення.

В ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Дана норма кореспондується зі ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

З вищенаведеного слідує, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки. Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, в тому числі подавати докази на підтвердження обставин, на які вони посилаються.

Згідно зі ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідачами не надано належних та допустимих доказів на спростування вищевикладених обставин.

У відповідності до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

За результатами перегляду справи апеляційний суд дійшов висновку про те, що рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а також з повним і всебічним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, тоді як доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи, у зв'язку з чим підстави для задоволення апеляційних скарг відсутні.

Зважаючи на відмову в задоволенні апеляційних скарг, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за їх подання покладаються на відповідачів (апелянтів).

Керуючись ст. ст. 4-2, 4-3, 32-34, 43, 49, 77, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційні скарги Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю "Рембуд-2" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 05.08.2014р. у справі №910/20603/13 - без змін.

2. Матеріали справи №910/20603/13 повернути до Господарського суду міста Києва.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання судовим рішенням апеляційного господарського суду законної сили.

Головуючий суддя Л.П. Зубець

Судді І.А. Іоннікова

А.І. Мартюк