Ухвала

від 16.12.2014 по справі 804/3231/14

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

У Х В А Л А

і м е н е м У к р а ї н и

16 грудня 2014 рокусправа № 804/3231/14

Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Дадим Ю.М.

суддів: Богданенка І.Ю. Уханенка С.А.

за участю секретаря судового засідання: Сколишева О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську апеляційну скаргу Лівобережної об'єднаної державної податкової інспекції м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області на постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2014 року у справі за адміністративним позовом Приватного підприємства "Системний інтегратор" до Лівобережної об'єднаної державної податкової інспекції м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И В :

Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2014 року адміністративний позов Приватного підприємства "Системний інтегратор" до Лівобережної об'єднаної державної податкової інспекції м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення - задоволено повністю: визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 24 липня 2013 року №0002442290.

Не погодившись з постановою суду, Лівобережна об'єднана державна податкова інспекція м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати постанову суду першої інстанції та винести нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог позивача у повному обсязі.

Перевіривши законність та обґрунтованість постанови суду в межах оскарження та доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, з 04.06.2013 року по 10.06.2013 року посадовою особою Лівобережної МДПІ м. Дніпропетровська на підставі наказу №634 від 03.06.2013 р., відповідно до п. 79.2 ст. 79, пп. 78.1.1 п. 78.1 ст. 78 Податкового кодексу України було проведено документальну позапланову невиїзну перевірку Приватного підприємства "Системний інтегратор" з питань дотримання вимог податкового законодавства України при здійсненні фінансово-господарських взаємовідносин з ПП "АТМ" за вересень 2012 року, за результатами якої складено акт №2334/227/36639955 від 17 червня 2013 року.

В акті перевірки податковим органом зафіксовано наступні порушення ПП "Системний інтегратор":

- ст. 203, ст. 215, ст. 228, ст. 662, ст. 655, ст. 656 Цивільного кодексу України в частині недодержання в момент вчинення правочину вимог, які не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними та суперечать моральним засадам суспільства;

- п. 198.2, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п. 200.1 ст. 200, п. 201.1, п. 201.7, п. 201.4, п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року №2755-VI (із змінами та доповненнями) завищено суму податкового кредиту за рахунок включення до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість у вересні 2012 р. від ПП "АТМ" на загальну суму 35 183,34 грн., в результаті чого занижено суму податку на додану вартість, що підлягає сплаті до бюджету на загальну суму 35 183,34 грн..

На підставі вказаного акту перевірки, Лівобережною ОДПІ м. Дніпропетровська було винесено податкове повідомлення-рішення від 24 липня 2013 року №0002442290, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість у розмірі 43 979,18 грн., в тому числі: 35 183,34 грн. за основним платежем, 8 795,84 грн. за штрафними санкціям.

Правомірність та обґрунтованість податкового повідомлення-рішення, прийнятого на підставі акту перевірки, є предметом спору, переданого на вирішення суду.

Вирішуючи спір між сторонами та задовольняючи позовні вимоги позивача у повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що податковим органом не доведено обґрунтованості своїх висновків, викладених в акті перевірки та правомірність прийняття ним оскаржуваного податкового повідомлення-рішення на підставі такого акту перевірки.

Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до вимог п. 44.1 ст. 44 Податкового кодексу України (далі - ПК України) для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Статтею 1 Закону України від 16.07.99 р. №996-XIV "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (далі - Закон України №996-XIV) передбачено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Таким чином, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством.

Враховуючи викладене, для підтвердження даних податкового обліку необхідно брати до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

Відповідно до ст. 1 Закону України №996-XIV господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

Отже, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Згідно до пп. 14.1.181 п. 14.1 ст. 14 ПК України, податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

У відповідності до п.п. 198.1, 198.2 ст. 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Відповідно до п. 198.3, п. 198.6 ст. 198 ПК України визначено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Таким чином, наведеними нормами матеріального права визначено, що податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість має бути фактично здійснений і підтверджений належними первинними документами, складеними у відповідності до закону, що в свою чергу відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Встановлені обставини справи свідчать про те, що позивач у перевіряємому періоді мав фінансово-господарські взаємовідносини з ПП "АТМ", на підставі договору поставки №0912-1 від 10.09.2012 р. із специфікацією (копія міститься в матеріалах справи).

Згідно до п. 2.1. Договору поставки №0912-1 від 10.09.2012 pоку Продавець здійснює передачу товару Покупцю в строк не пізніше 28 днів з дати підписання вищевказаного договору.

На виконання договірних зобов'язань товар доставлявся продавцем покупцю автомобільним транспортом партіями, кожна з яких була оформлена сторонами відповідною видатковою накладною.

Конкретне місце поставки товару було узгоджено сторонами та визначено за місцем розташування складського приміщення позивача (фотозображення складського приміщення містяться в матеріалах справи), яке було спеціальним чином улаштовано за місцезнаходженням ПП "Системний інтегратор" за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Донецьке шосе, буд. 121, кв. 238 (відповідно до діючого на той час Статуту ПП "Системний інтегратор", зареєстрованого 26.08.2009 р. № запису 1 224 102 0000 047292).

Розрахунки за вказаним договором здійснювались у безготівковій формі, що підтверджується платіжним дорученням №7 від 19.09.2012 р. на суму 211 100,00 грн., в т.ч. ПДВ 35 183,33 грн..

Фактичне виконання умов договору оформлено первинними документами, які наявні в матеріалах справи, а саме: видаткова накладна №3433 від 10.09.2012 р. та податкова накладна №387 від 10.09.2012 р. на суму 56 279,44 грн., в т.ч. ПДВ 9 379,91 грн.; видаткова накладна №3434 від 11.09.2012 р. та податкова накладна №388 від 11.09.2012 р. на суму 59 126,17 грн., в т.ч. ПДВ 9 854,36 грн.; видаткова накладна №3435 від 14.09.2012 р. та податкова накладна №389 від 14.09.2012 р. на суму 49 677,11 грн., в т.ч. ПДВ 8 279,52 грн.; видаткова накладна №3436 від 17.09.2012 р. та податкова накладна №390 від 17.09.2012 р. на суму 46 017,29 грн., в т.ч. ПДВ 7 669,55 грн..

Дослідивши вищезазначені первинні документи позивача та його контрагента, колегія суддів приходить до висновку, що дані первинні документи відповідають вимогам встановленим Законом України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", містять всі необхідні реквізити (печатки підприємств, підписи уповноважених осіб тощо) як наслідок - вони є такими, які підлягають обов'язковому врахуванню як в бухгалтерському, так і в податковому обліку.

Разом з тим, судом встановлено, що поставлене ПП "АТМ" по Договору поставки №0912-1 від 10.09.2012 р. обладнання було використано ПП "Системний інтегратор" у власній господарській діяльності, а саме: в ході виконання договірних зобов'язань по монтажу, лаштуванню, наладці системи контролю доступу на об'єктах ПАТ "ДТЕК ДНІПРООБЛЕНЕРГО" за Договором підряду №1807-1 (11522-00) від 18.07.2012 р. (06.08.2012 р.). Виконання сторонами взаємних зобов'язань за вказаним договором підтверджують складені належним чином первинні документи: довідка про вартість виконаних будівельних робіт за жовтень 2012 р. (ф.КБ-3), Акти приймання виконаних будівельних робіт за жовтень 2012 р. (ф.КБ-2в), Акт вартості змонтованого устаткування, що придбавається виконавцем робіт, податкова накладна №10 від 11.09.2012 р. з розрахунком коригувань №12 від 15.11.2012 p., податкова накладна №11 від 26.10.2012 p. (копії містяться в матеріалах справи). Розрахунки за вказаним договором здійснювались у безготівковій формі, що підтверджується платіжними дорученнями №121073 від 11.09.2012 р. та №142322 від 21.12.2012 р..

Надаючи оцінку доказам позивача про отримання та фактичне використання у власній господарській діяльності отриманих товарів (надання робіт/послуг), колегія суддів зазначає, що надане документальне оформлення операцій між позивачем та його контрагентом свідчить про фактичне існування та реальність господарських правовідносин між такими особами.

Також, слід зазначити, що як на час укладення вищевказаних правочинів позивача із ПП "АТМ", так і під час їх виконання, сторони були належним чином зареєстрованими та були платниками податку на додану вартість, ні установчі документи контрагента позивача, ні його свідоцтво про реєстрацію платником податку на додану вартість не визнані в установленому порядку недійсними. В акті перевірки позивача зазначено, що ПП "Системний інтегратор" у перевіряємий період був платником ПДВ згідно свідоцтва від 07.10.2009 р. №100248674, зазначене відповідач не оспорює.

Отже, з урахуванням досліджених судом матеріалів справи, колегія суддів робить висновок про те, що фактичні обставини справи об'єктивно засвідчують здійснення господарської діяльності між позивачем і його контрагентом та підтверджують правомірність формування позивачем податкового кредиту відповідно до досліджених судом первинних бухгалтерських документів.

Окрім того, судом встановлено, що Лівобережна ОДПІ м. Дніпропетровська в якості обґрунтування своїх доводів, в акті перевірки позивача, посилається на акт №7198/22-4/22-4/24606641 від 21.12.12 р. про результати документальної позапланової невиїзної перевірки ПП "АТМ" під час здійснення господарських відносин з ТОВ "Будівництво та реконструкція" за період листопад 2011 року, ТОВ "Інфотерм" за період червень 2011 року, ТОВ "Пасіфік" за період вересень 2011 року, БПП "Сура" за період вересень 2011 року, ПВП "Форест" за червень 2011 року, їх реальності та повноти відображення в обліку, якою було встановлено, що ПП "АТМ" здійснювало діяльність спрямовану на здійснення операцій пов'язаних з наданням податкової вигоди третім особам, у зв'язку з не підтвердженням податкового кредиту з ПДВ та валових витрат у ПП "АТМ" відсутні об'єкти оподаткування податком на додану вартість та податком на прибуток по операціях з продажу товарів (послуг) підприємствам покупцям.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне відзначити, що податковим законодавством не ставиться в залежність право платника податку на додану вартість на податковий кредит від дій або бездіяльності його контрагентів чи відсутності їх за місцезнаходженням, так само відсутності у контрагентів основних фондів, кваліфікованого персоналу тощо. В разі порушення контрагентом податкової дисципліни відповідальність та негативні наслідки мають настати саме для цієї особи.

Чинне законодавство не зобов'язує платника податків перевіряти безпосереднього контрагента на предмет виконання ним вимог податкового законодавства та його безпосередню наявність за місцезнаходженням перед тим, як відносити відповідні суми витрат до валових витрат та суми податку на додану вартість до податкового кредиту.

Колегія суддів вказує на те, що в силу положень Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" позивач та його контрагент є окремими суб'єктами права зі статусом юридичної особи, а відтак за змістом Податкового кодексу України позивач та контрагент позивача є окремими платниками податку на додану вартість. За таких обставин, межі юридичної відповідальності кожного платника ПДВ, яка (слід розуміти - відповідальність) відповідно до ст. 61 Конституції України має індивідуальний характер, поширюються на діяння, що визнаються законом протиправними та були вчинені саме цим платником. Притягнення суб'єкта права до юридичної відповідальності за діяння, що було вчинено іншою особою, згідно з законом є неможливим.

Вищенаведене узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини у справі "Булвес" АД проти Болгарії" (заява № 3991/03). Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати податок на додану вартість вдруге, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Щодо висновку податкового органу про порушення позивачем ст.ст. 203, 215, 228, 662, 655, 656 Цивільного кодексу України в частині недодержання в момент вчинення правочину вимог, які не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними та суперечать моральним засадам суспільства, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Частинами 1 та 5 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Стаття 204 ЦК України закріплює принцип презумпції правомірності правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Статтею 228 ЦК України визначено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, зниження, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Таким чином, до правочинів, які посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, відносяться правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу, землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режими вилучення з обігу або обмеження в обігу об'єктів цивільного права, тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним, тощо.

Разом з тим, спірний акт перевірки позивача не тільки не містить посилань на вищезазначені обставини, а й не доводить умислу посадових осіб підприємства на порушення публічного порядку, не пояснює в чому саме таке порушення полягає.

Статтею 207 ГК України встановлено, що господарське зобов'язання, що відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктивності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Аналізуючи наведені норми, можна дійти висновку, що відповідно до презумпції правомірності правочину всі укладені підприємством правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках недійсність правочину має бути встановлено судом на підставі позовної заяви зацікавленої особи після повного та всебічного судового розгляду.

Отже, відповідач, зробивши висновок у акті перевірки про нікчемність правочинів, міг керуватися лише припущеннями щодо фіктивності (нікчемності) укладених договорів, його позиція про те, що ці правочини очевидно суперечать інтересам держави, не підкріплені належними доказами чи відповідними судовими рішеннями.

Також, колегія суддів вказує, що з правового аналізу положень ст. 20 Податкового кодексу України, які регламентують права органів державної податкової служби, вбачається, що податковим органам, відповідно до покладених на них функцій та повноважень, не надано прав щодо встановлення висновків в актах перевірки про нікчемність, або недійсність правочинів, укладених суб'єктами господарювання.

Таким чином, орган податкової служби при складанні вказаних висновків в акті перевірки, протиправно вийшов за межі своїх повноважень і самостійно, поза судової процедури, визнав правочини, укладені між позивачем та його контрагентами недійсними.

Відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Отже, дослідивши вищевикладені обставини справи, колегія суддів вважає, що у діях платника податків (позивача) немає порушень тих норм законів, на які посилається відповідач і приходить до висновку, що твердження податкового органу про наявність таких порушень ґрунтуються на припущеннях та належним чином не доведені, доводи відповідача не ґрунтуються на законі та спростовуються наявними у матеріалах справи доказами.

Згідно до п.п. 1,3 ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Отже, проаналізувавши вищевикладені обставини справи та правовідносини, що їм відповідають та оцінивши докази надані сторонами по справі у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що податкове повідомлення-рішення №0002442290 від 24 липня 2013 року прийняте Лівобережною ОДПІ м. Дніпропетровська не відповідає п.п. 1,3 ч. 3 ст. 2 КАС України, оскільки винесене відповідачем на підставі, у межах повноважень, але не у спосіб, передбачений законодавством та без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, отже є протиправним та підлягає скасуванню, а позовні вимоги позивача є цілком обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.

Таким чином, колегія суддів робить висновок про те, що постанова суду першої інстанції є законною та обґрунтованою, прийнятою на підставі повно та всебічно досліджених обставин справи, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому підстав для скасування постанови в межах доводів апеляційної скарги не існує.

Керуючись ст. 198, ст. 200, ст. 205, ст. 206, ст. 212 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Лівобережної об'єднаної державної податкової інспекції м. Дніпропетровська Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області - залишити без задоволення.

Постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2014 року - залишити без змін.

Ухвала Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду набирає законної сили з моменту її постановлення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів.

Головуючий: Ю.М. Дадим

Суддя: І.Ю. Богданенко

Суддя: С.А. Уханенко