Ухвала

від 04.12.2014 по справі 826/15961/13-а

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 грудня 2014 року м. Київ К/800/28715/14

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Бухтіярової І.О., Юрченко В.П., за участю секретаря Луцак А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у місті Києві на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 12 травня 2014 року

у справі № 826/15961/13-а

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Вікос ЛТД»

до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного

управління Міндоходів у місті Києві

про скасування податкового повідомлення-рішення,

визнання дій протиправними,-

В С Т А Н О В И В

Товариство з обмеженою відповідальністю «Вікос ЛТД» (надалі - Товариство, позивач) звернулося до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві (надалі - відповідач, податковий орган) про скасування податкового повідомлення-рішення від 16 вересня 2013 року № 49226552207, визнання протиправними дій щодо проведення перевірки та складання про це акту.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 7 листопада 2013 року в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 12 травня 2014 року прийнято відмову від апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Вікос ЛТД» в частині оскарження постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 7 листопада 2013 року щодо відмови в задоволенні адміністративного позову стосовно визнання протиправними дій Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві щодо проведення документальної виїзної позапланової перевірки Товариства з обмеженою відповідальністю «Вікос ЛТД» та складання акта від 5 вересня 2013 року № 330//26-55-22-07/37449798. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Вікос ЛТД» задоволено частково. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 7 листопада 2013 року в частині відмови в задоволенні адміністративного позову щодо скасування податкового повідомлення-рішення форми «Р» Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві від 16 вересня 2013 року № 49226552207 скасовано, ухвалено в цій частині нову постанову, якою адміністративний позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення форми «Р» Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві від 16 вересня 2013 року №49226552207.

Відповідач в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судом апеляційної інстанції порушення вимог матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору, просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 12 травня 2014 року і залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 7 листопада 2013 року.

Заслухавши суддю-доповідача, сторін, що беруть участь у справі, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Фактичною підставою прийняття податкового повідомлення-рішення від 16 вересня 2013 року № 49226552207 (збільшено на 510820 грн. суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість, в тому числі на 408656 грн. за основним платежем і на 102164 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами), з приводу правомірності якого виник спір, стали висновки відповідача, викладені в акті перевірки від 5 вересня 2013 року № 330/26-55-22-07/37449798, про порушення позивачем вимог статті 185 , підпункту 198.3 , 198.6 статті 198 , пунктів 201.4 , 201.10 статті. 201 Податкового кодексу України (надалі також -ПК України; тут і надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а саме, заниження ним на 408656 грн. суми податку на додану вартість, в тому числі за: травень 2012 року - 119033 грн., липень 2012 року - 101171 грн., грудень 2012 року - 107654 грн. та січень 2013 року - 80798 грн.

Вказані висновки відповідача ґрунтуються на тому, що позивачем безпідставно включено до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість, що виникли за результатами відображення в податковому обліку господарських операцій з ТОВ «ПІКК-Інтернешенл» та ПП «Вега - Сервіс 2009», які вчинені без мети реального настання правових наслідків.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з:

а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг;

б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності);

в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;

г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Згідно з пунктом 198.2 статті 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше:

- дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;

- дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

За змістом пункту 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

- придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 статті 198 ПК України визначено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень випливає, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою використання у господарській діяльності, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку.

Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції вірно виходив із того, що фінансово-господарські операції між позивачем та його контрагентами підтверджені належними доказами, що містяться в матеріалах справи, при цьому встановив наступні обставини справи.

Згідно із Договорами поставки від 3 травня 2012 року № 23, від 1 листопада 2012 року № 01/11, укладеними між ПП «Вега-Сервіс 2009», ТОВ «ПІКК-Інтернешенл», як Постачальниками, та Позивачем, як Покупцем, Постачальники продають, а Покупець купує товар, кількість та асортимент яких узгоджується Сторонами та зазначаються в рахунках - фактурах та товарних накладних.

На підставі доказів (податкові та видаткові накладні, рахунки-фактури, виписки по рахунках, пояснення завідуючого складом ТОВ «Вікос ЛТД», звіти про переміщення товарів на складах, договір оренди приміщення, докази використання поставлених товарів у власній господарській діяльності позивача, зокрема щодо реалізації товару ТОВ «Епіцентр К», ТОВ «Ковінько-Ковбаси», ПАТ «Птахокомбінат «Бершадський», ТОВ «Житомирський м'ясокомбінат», ВАТ «Миронівський хлібопродукт», ТОВ «Птахокомплекс Дніпровський», СГ ТОВ «Дружба народів»), які містяться в матеріалах справи, що були досліджені судами попередніх інстанцій та оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суди зробили правильний висновок про документальне підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами.

Крім того, судом апеляційної інстанції вірно зазначено, що ухвала Подільського районного суду м. Києва від 2 серпня 2013 року по справі №758/8076/13-к не містить жодних відомостей про те, що господарські операції ПП «Вега-Сервіс 2009» не здійснювались взагалі, а відтак зазначені в ньому обставини самі по собі не спростовують факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентом, про що свідчать досліджені попередніми судовими інстанціями докази.

При цьому у матеріалах справи відсутнє судове рішення, яке набрало законної сили та могло б свідчити про те, що позивач допускав порушення саме у сфері оподаткування, а також відсутні докази обізнаності позивача про дефекти правового статусу його контрагентів.

Суд акцентує увагу на тому, що необхідність застосування підходу належної податкової обачності безпосередньо випливає з рішення Європейського суду з прав людини «Булвес АД проти Болгарії», в якому зазначено, що платник ПДВ не має нести відповідальність за зловживання, вчинені його постачальником, якщо він не знав про такі зловживання і не міг про них знати.

Слід також звернути увагу і на те, що чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагента, фактичного знаходження його за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів у останнього. За умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу.

Наведені обставини у сукупності та взаємозв'язку підтверджують правильність висновку судів про недоведеність відповідачем факту допущення позивачем порушень вимог статті 185 , підпункту 198.3 , 198.6 статті 198 , пунктів 201.4 , 201.10 статті 201 Податкового кодексу України .

При цьому, суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». Так, наведені ДПІ аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентами, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України .

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність відповідачем факту допущення порушень податкової дисципліни позивачем.

Вищий адміністративний суд України акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності чи недотримання принципу належної обачності при виборі контрагентів, як і не доведено правомірності оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалене по справі рішення суду апеляційної інстанції є законним і обґрунтованим, а зазначена в касаційній скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За таких обставин, суд, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції слід залишити без змін.

Керуючись статтями 221, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

У Х В А Л И В

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі Головного управління Міндоходів у місті Києві залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 12 травня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238 , 239 1 Кодексу адміністративного судочинства України .

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: І.О. Бухтіярова

В.П. Юрченко